Край Деснянський - джерело натхнення (стр. 2 )

Внутрішні поверхні стін, склепінь

Характерна риса зовнішнього вигляду собору – святковість і урочистість, чому сприяла і загальна динамічно-пірамідальна композиція об'єму і віртуозне використання декоративних можливостей основного будівельного матеріалу – плінфи. Стіни собору зведено технікою змішаного мурування, тобто чергуванням цегли – плінфи та каменю – пісковику на вапняно-цем'янковому розчині. Зовні храм не був потинькований, а стіни оздоблено символічними зображеннями і орнаментальними візерунками декоративного характеру.

З пірамідальною зовнішньою композицією пов’язане висотне розкриття центрального нефа всередині собору, багато прикрашеної монументальними розписами – фресками (збереглися лише фрагменти), різьбленими шиферними плитами хор і підлоги, біломармуровими колонами аркад – трифоріїв, що відділяють бічні нефи.

Собор – трьохапсидний, п’ятибанний храм, витягнутий по осі захід – схід, розділений вісьмома стовпами на три нефи з нартексом – притвором на заході. Над нартексом знаходяться хори.

З півночі та півдня до собору примикають вежі з конусоподібними завершеннями, які були зведені в кінці XVIII ст., а на початку XIX ст. (1818 р.) до трьох входів були прибудовані нові тамбури, які закрили древні притвори.

Різьблений позолочений іконостас собору

Ці прибудови дещо змінили первісний вигляд пам'ятки. А пожежі XVIII-XIX ст. пошкодили і внутрішнє оздоблення храму. Зараз інтер'єр прикрашають пам'ятки XVIII і XIX ст. – різьблений позолочений іконостас та олійний настінний живопис, виконаний бригадою художника Я. Юринова. У 70-80-х рр. XX ст. проведено великий об’єм реставраційних робіт з відновлення внутрішнього оздоблення храму.

Функції Спаського собору в давнину не обмежувалися лише культовими. Довгий час він був головною суспільно-політичною спорудою міста, князівства та губернії. Тут проходили святкові церемонії, укладалися договори, зберігалися відзнаки військової слави. 8 січня 1654 року Спаський собор став свідком клятви чернігівців на дружбу з російським народом. У 1814 р. в соборі за наказом фельдмаршала М. І.Кутузова були встановлені прапори чернігівських полків, які брали участь у вигнанні наполеонівських загарбників з нашої землі, а у 1856 р. – прапори Чернігівського полку – учасника Кримської війни 1853-1856 рр.

Психологічний ефект руху вглиб до вівтаря і вверх підсилювався тим, що бокові нефи були затінені хорами (полотями). Інтер’єр прикрашено чудовими фресками, які вкривали стіни, арки склепіння, а також різноколірною смальтовою мозаїкою, шиферною підлогою центрального об’єму та золотаво-зеленим килимом підлоги вівтаря. Різьблені шиферні парапети бокових хорів та біломармурові колони з капітелями, вкритими різьбленим орнаментом доповнювали художнє рішення внутрішнього простору. Акустика в соборі створювалася завдяки системі арок і склепінь, пористому вапняково­му тиньку і спеціальним пристроям – голосникам (керамічним посудинам-амфорам, корчагам, закладеним в стіни, склепіння).

Наприкінці XVIII ст. при реконструкції інтер'єра в соборі засяяв сріблом і золотом новий різьблений іконостас – витвір ніжин­ських різьбярів С. Волощенка і С. Білопольського за проектом калузького архітектора І. Яснигіна. Живопис­ні ікони для іконостаса виконав майстер-іконописець з Мизко. На початку XIX ст. до фасадів со­бору на місці давніх притворів прибудовано нові тамбу­ри з візерунчастими декоративними завершеннями. Сті­ни були вкриті новим тиньком і всередині розписані олійними фарбами художником А. Юриновим.

Ці та інші перебудови, як і нашарування протягом дев’яти сторіч семи шарів підлоги товщиною до 90 см, значно змінили внутрішній вигляд собору. Він виглядає тепер дещо присадкуватим, хоч і не втратив своєї монументальності.

Собор був і усипальницею чернігівських князів і церковних ієрархів. Літописи називають 8 князів, 1 митрополита і 1 боярина, які поховані в соборі. Тут поховані князі Мстислав Володимирович (1036 р.), Святослав Ярославич (1073 р.), Гліб Святославич (1078 р.) та ін. У свій час там були поховані і князь Михайло Всеволодович, і боярин Федір, вбиті в Золотій Орді в ставці хана Батия. У 1572 році за наказом царя Івана Грозного останки Михайла Чернігівського після канонізації були урочисто перенесені з Чернігова до Москви, де для них збудували храм, а у 1774 р. їх перемістили до Архангельського собору Кремля. У 1896 році після відкриття мощей Святителя Феодосія ці нетлінні мощі були перенесені з Борисоглібського собору до Спасо-Преображенського, де і знаходилися довгий час.

Спасо-Преображенський собор у 1919 році був діючим храмом. Приходська рада кафедрального собору 14 червня 1919 року звернулася до комітету з охорони пам’яток старовини та мистецтва з повідомленням про необхідність проведення ремонтних робіт у кафедральних Спасо-Преображенському та Борисоглібському соборах, але справа далі слів не пішла. Наприкінці 1920-х рр. посилюється адміністративний тиск на церкву, розпочинаються політичні репресії проти священників, що призвело до масового закриття церков.

З 1929 р. відбувається зміна генеральної лінії церковної політики радянської держави та об’єктом переслідувань стають усі без винятку конфесії.

У 1927 році, згідно з постановою РНК УРСР, будівлі Спасо-Преображенського собору, Успенського собору Єлецького монастиря та Троїцького собору м. Чернігова були оголошені історико-архітектурними пам’ятками всеукраїнського значення. Ця постанова формально передбачала державне фінансування для утримання та охорони вище згаданих пам’яток, але фактично фінансування було мізерним, ремонтно-реставраційні роботи не проводилися.

18 травня 1929 року, на прохання Наркомосвіти УРСР, Спасо-Преображенський собор разом з іншими пам’ятками міста увійшов до складу Чернігівського історико-культурного заповідника. Лише завдяки ентузіазму та відданості справі його співробітників та активістів товариства охорони пам'яток робилося все можливе, щоб зберегти унікальні пам'ятки минулого від руйнування в умовах мінімального фінансування з боку держави.

На початку Великої Вітчизняної війни більшість храмів на окупованій території України, що були закриті у радянський час, були відновлені і почали діяти. Спасо-Преображенський собор у 1941 році, за архівними матеріалами того часу, був зайнятий під склад музейного майна, а в 1942 році став діючим храмом. Таким чином, у період з 1929 по 1941р. Спаський собор був музеєм історико-культурного заповідника, а з 1967 по 1992 р. – музеєм архітектурно-історичного заповідника. Розпочаті у 1967 році реставраційні роботи та дослідження пам’ят­ки дозволяють виявити її первинний вигляд та з’ясувати історію перебудов. Вже зараз відкрито для огляду фрагменти первинного мурування стін з декоративними орнаментальними та символічними зображеннями з плінфи на фасадах, різьблені шиферні парапети хорів і фрагмент різьбленої шиферної, колись з мозаїчним килимом (із різноколірної смальти), підлоги, цікаві фрагменти фресок XI ст. на арках північного нефа та залишках старовинного паруса склепіння північної частини нартексу, а також фрагменти й цілі композиції живопису початку XIX ст. В основному закінчено відновлення позолоти XIX ст. верхів. Поступово відкривають­ся раніше невідомі особливості архітектурно-художньо­го образу та історії Спаського собору – перлини давньоруської доби, свідка розквіту Київської Русі.

Зараз Спасо-Преображенський собор є пам'яткою національного значення (охоронний номер № 000) і діючим храмом Української православної церкви. Він має для нас не тільки велике історико-пізнавальне, а й естетичне значення. Він становить невід'ємну частину міста Чернігова, його пейзажу і образу, являючись візиткою міста і всієї Чернігово-Сіверської землі — скарбниці давньоруської архітектури, що в недалекому майбутньому ввійде до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Сучасний вигляд Спасо-Преображенського собору

Відповідь на друге запитання

У бідній родині ніжинського ганчірника Наума Неймана 08 жовтня 1911 року народився син, який згодом стає одним з найулюбленіших акторів радянського кіно, співаком, завдяки якому склався золотий фонд вітчизняної пісенної класики. Під час проведення заходів, присвячених 100-літтю від дня його народження, в Театральному сквері м. Ніжина відкрили пам'ятник цій знаній людині, на будинку, де він народився, встановили меморіальну дошку.

Ця талановита людина –

Марк Наумович Бернес

Марк Наумович Бернес

(1911-1969 рр.)

Його справжнє прізвище – Нейман. Він народився 25 вересня (8 жовтняя) 1911 року в місті Ніжині, Чернігівської губернії, а помер – 16 серпня 1969 у місті Москві. Радянський актор кіно та виконавець пісень.

Народний артист РСФСР (1965). Один із найулюбленіших артистів радянської естради, видатний російський шансон’є. Дякуючи Бернесу утворився золотий фонд вітчизняної пісенної класики.

Його батько – Наум Самойлович був на службі в артілі по збору утильсировини, мати – Фаня Пилипівна – домогосподарка. В 1916 році, коли Марку було п'ять років, сім’я переїхала до Харкова.

Юнаком він вступив до харківського музичного театру «Міссурі» Н. Н. Синельнікова; тоді ж і з’явився його сценічний псевдонім – Бернес. В 1929 році, закінчив театральні курси в Харкові, 17-річний Марк приїхав у Москву, де став працювати статистом у декількох театрах, в том числі у Малому і Великому. В 1930- 1933 роках в Московському драматичному театрі грав незначні ролі, в результаті своїм учителем вважав артиста Миколу Радіна.

З 1935 року знімався в кіно. Після епізодичних ролей «Ув’язнені» (1936) і «Шахтарі», (1937), пішли знані роботи у фільмах «Людина зі зброєю» (1938), «Винищувачі» (1939), «Велике життя» (1939).