13 січня 2012 року, п’ятниця №53 (стр. 3 )

4. Костянтин Москалець. „Мисливці на снігу”.

Книжка віршів різних років «тихого», але справді масштабного поета, широкому загалу відомого передусім як автор пісні «Вона». Одні його поезії – зворушлива сумна любовна лірика, в інших Москалець застигає у медитативній задумі, близькій до стандартів східної філософії, а ще в інших він чудово вловлює настрій, дух, чи то якоїсь пори року, чи, приміром, такого явища, як віртуальна закоханість. Усім текстам «Мисливців на снігу» притаманний особливий, дуже індивідуальний ритм і співвідношення між словами, між об’єктами. Вузловий момент у житті сучасної української поезії.

5. «Гмін очеретяних хлопчиків», поетична антологія.

А це вже – антологія молодих двадцяти-тридцятирічних поетів (і україномовних, і російськомовних), що мешкають у Дніпропетровській і Запорізькій областях або походять звідти. Найпомітніший проект року в молодій поезії. Різні автори, різні поетики, техніки, плюс майже завжди незаперечний талант. Особливого значення «Гімн очеретяних хлопчиків» набуває, якщо врахувати, що поезія цього регіону традиційно перебуває у такому комунікативному просторі, який є трохи відокремлений від простору решти країни. У будь-якому разі ця книжка допомагає зорієнтуватися, зрозуміти деякі тенденції сучасної поезії, а може – знайти «свого» поета.

6. Ірина Жиленко. «Homo feriens».

Монументальні та масштабні спогади однієї з найкращих поеток-шістдесятниць. Цікаві описи повоєнного Києва її дитинства, початку літературної діяльності, атмосфери задухи та вибіркових репресій часів застою, драматичних подій вісімдесятих і то піднесених, то депресивних дев’яностих тощо. Але найцінніші її розповіді про становлення літературного, культурного і меншою мірою політичного шістдесятництва. Побутові деталі, розмови, думки, акції, дискусії, самоствердження, закоханості, прогулянки, боротьба – все те, з чого склався феномен того покоління. Книжка складається зі щоденникових записів, сучасних коментарів-роздумів та віршів. Ідеальне видання як для історичного аналізу, так і для сентиментальних розмислів над питаннями часу і долі людей.

7. «Соломонова червона зірка».

Така собі «відповідь Андруховичу» – збірка есеїв переважно молодих письменників про 25 регіонів України. Цій книжці можна закинути багато чого. Наприклад, незграбну назву (комбінація назв крайніх географічних точок країни). Або відсутність Києва. Або надмірний пафос і закомплексоване «а ми теж, а ми теж» у текстах про деякі регіони. Але загалом «Соломонова червона зірка» – етапна подія в осмисленні культури, сучасності, історії різних частин України, їхньої взаємодії. Скільки в нас говорено про те, що регіонам треба краще пізнавати одне одного, так ось подібні видання роблять для цього дуже багато.

8. Ірина Шувалова. «Ран».

Книжковий дебют однієї з найбільш талановитих представниць поетичної генерації «двотисячників», киянки Ірини Шувалової. Приклад того, як усупереч загальним тенденціям, сучасна молода поезія вміє бути римованою, силаботонічною і надзвичайно ритмічною. Не цураючись традицій модернізму ХХ століття, Шувалова створює досить герметичні твори, сповнені асоціативності та звукової гри. А от як розуміти назву цієї книжки, не хоче зізнаватися навіть сама авторка.

9. «Метаморфози».

Поетична антологія, впорядкована Сергієм Жаданом. Хоча гасло «Десять поетів десяти останніх років» звучить і надто гучно, тим не менш, до уваги читачів – справді показова і різноманітна добірка поетів покоління дев’яностих і двотисячних років. Сюжетність і метафоричність, брутальні, сентиментальні, реалістичні й ескапістські настрої – тут активно присутні практично всі тенденції поезії, що народилася в часи незалежності. Якщо в самій фактурі письма антологія постає строкатою, розмаїтою, то в регіональному плані вона дещо обмежена – і репрезентує лише три основні центри творення сучасної української поезії – Київ, Харків і Львів.

10. Оксана Забужко, Юрій Шевельов. „Вибране листування на тлі доби”.

Листування між двома, м’яко кажучи, помітними постатями української культури. Приватна спроба подолати прірву між „Розстріляним Відродженням” і сьогоденням. Безжальний, вишуканий, часто снобістський і надміру суб’єктивний аналіз літературних, мистецьких, політичних тенденцій і постатей дев’яностих і початку двотисячних років. Плюс портрет Шевельова пензля Забужко. Плюс, звичайно ж, автопортрет пані Оксани. Книжка великого напруження думки, цікавих спостережень і вибухових, не завжди милих емоцій.

Олег Коцарев

КіноТеатр

Під прицілом дівчини-дракона

В український прокат вийшла нова картина відомого режисера Девіда Фінчера «Дівчина з тату дракона», в якої є усі шанси стати найуспішнішим блокбастером поточного року. У головних ролях – «останній Джеймс Бонд» Деніел Крейг, ще не «розтиражована» акторка Руні Мара і номінант на премію «Оскар» Крістофер Пламер.

«Дівчина з тату дракона» стартувала на екрани кінотеатрів майже в унісон з новим роком, який знаменує та сама міфічна тварина – Дракон.

У релізах говориться про «культурний феномен», піднятий в стрічці. Що ж, «красне слівце» прозвучало, проте зовсім себе не виправдало. Адже стильний кримінальний трилер ніяк не тягне на відображення культурних феноменів сучасності. Навіть враховуючи постмодерні кінозамальовки: коли стирається межа між чоловічою і жіночою статтю, комп’ютерною графікою і живою реальністю, дитячими травмами і дорослими «розборами польотів». Номінант на премію «Оскар» Девід Фінчер минулого року вкотре довів свій статус «топового режисера», випустивши успішну картину «Соціальна мережа». Цього разу він екранізував бестселер Стіга Ларсона «Дівчина з тату дракона», що увійшов до трилогії «Міленіум». Ця епічна серія розійшлася накладом більше 65 000 000 екземплярів по 46 країнам світу.

Колись Фінчер уже мав подібний досвід – створив кіно-версію культового роману Чака Паланіка «Бійцівський клуб». Тепер режисер пішов тим же простим шляхом – дотримувався тексту роману. Бачимо лиш незначні відхилення: приміром, у творі Ларсона описано журналістику різних країн (головний герой працює журналістом), а у фільмі цього немає.

Отже, маститому журналісту Мікаелю Блумквісту (Крейг) треба розкрити справу сорокарічної давнини – загадкове зникнення 16-літньої племінниці впливового шведського магната Вагнера (Пламер). І це було найбільш екстремальне журналістське розслідування в його житті.

Дві з лишком години екранного часу головні герої стрічки полюють на серійного (і, по сумісництву, ще й «сімейного») маніяка. Основна ж дія відбувається на лячному острові шведського узбережжя, де живуть лише члени однієї заможної та великої родини.

Але головну скрипку грає найекзотичніший персонаж картини – дівчина із духом дракона. Лізбет Саландер (Мара) схожа на «пристарілу» представницю модної молодіжної субкультури «емо» – пірсинг, чорне вбрання, «куленепробивний» вираз обличчя…Перші слова, що чує про неї глядач такі: «вона дуже дивна». Напевно, режисер прагнув, аби цей дивний образ виглядав харизматично, але цього не вийшло. Героїня показана якось незграбно і однобоко – замкнутість, банальна неввічливість, чоловічі повадки…Також Саландер – типова хакерша. За суттю, її талант «крутого» слідчого базується на здобування інформації через Інтернет. Пригадується діалог головних героїв: «Що ти робиш? Читаю твою сторінку. Вона ж запаролена! Ой, не сміши мене».

Прихований лейтмотив стрічки – дитячі травми і те, до чого вони призводять. Тому у фільмі бачимо не «культурний феномени», а серйозні соціальні проблеми. Не лише американські, а й загальносвітові. До речі, у книжці Вікторії Кеплер «Один з чотирьох» сказано, що 10% опитаних українців – жертви сексуального насилля в сім’ї.

Дитячі травми корінним чином впливають на все життя цих людей, а ще вони бувають неймовірно безстрашні. Наприклад, Лізбет Саландер з відстороненим виглядом кинулася фотографувати жорстоко вбитого маніяком кота, у той час як «Джеймс Бонд» відвернувся. Проте сама Лізбет не є вбивцею, вона вміє лише жорстоко і філігранно мститися, навіть робити з цього перфоманс (приміром, влаштувала тортури для свого мучителя, у фіналі витатуювавши на його череві фразу «я ґвалтівник і свиня»).

За словами Фінчера, сюжет картини «гострий, драматичний і соковитий». Але з драматизмом переборщили – часом у самі пафосні моменти стає смішно. Наприклад, коли «серійно-сімейний маніяк» готується розправитись з Блумквістом, який живописно обмотаний целофаном і всяким ганчір’ям і бадьоро бовтається на шнурку. Звісно, Лізбет з’явилася в останній момент і врятувала бідного журналіста. Що ж, у казках, де фігурує дракон що викрав принцесу, її завжди рятує файний парубок. Тут же вийшло навпаки – «принца» рятує дівчина. Яка, до речі, невідомо як пробралася у «лігво маніяка» – зловмисник же ретельно заблокував усі двері. Виходить, у сценаристів сталася «неполадочка».

Що ж, після виходу «Соціальної мережі» здалося, що Фінчер скочується на якісну і стильну «кінопопсу». Особливо порівнюючи з його визначною картиною «Загадкова історія Бенджаміна Баттона». Тепер видно, що режисеру просто вдалося знайти свою нішу – історії про яскраву й шокуючи сучасність.

У когось із глядачів проблемні моменти фільму викликають внутрішній резонанс, поціновувачі такого стилю Фінчера насолоджуються «картинкою», а хтось просто спостерігає за розвитком сюжету і роздивляється «розпіарене» тату дракона на тілі оголеної Руні Мари.

Анастасія Безпальча

У Львові накрили підпільний кінотеатр

У Львові правоохоронці викрили діяльність спеціалізованого підпільного кінотеатру (перегляд здійснювався з автомобілів), де за допомогою високотехнологічного обладнання здійснювалося публічне транслювання контрафактних повнометражних кінофільмів.

Про це повідомили УНІАН в Управлінні Державної служби боротьби з економічною злочинністю ГУ МВС України у Львівській області.

Як зазначається у повідомленні, на вулиці Княгині Ольги, 95, у Львові приватним підприємцем, у порушення вимог Закону України „Про авторське право та суміжні права”, на автостоянці торгівельного комплексу „Марк” щовечора здійснювалася трансляція повнометражних фільмів на екран шириною понад 15 метрів.