Інститут виконання заповіту: сучасний стан та перспективи розвитку (стр. 3 )

Натомість, немає законодавчих перешкод для покладення обов’язків виконавця заповіту не лише на виконавця заповіту як особу, що не входить до кола спадкоємців, або лише на спадкоємців за заповітом, а й на них усіх одночасно. Можна припустити таку можливість із тим лише застереженням, що заповідач повинен чітко розподілити в заповіті обов’язки його виконавця та спадкоємців щодо виконання заповідальних розпоряджень.

Повноваження виконавця заповіту

Повноваження виконавця заповіту — це сукупність його обов’язків, спрямованих на виконання заповідальних розпоряджень. Повноваження виконавця заповіту підтверджуються спеціальним документом — свідоцтвом виконавця заповіту, що видається нотаріусом, який завів спадкову справу і в якого вона зберігається.

У свідоцтві зазначаються відомості про виконавця заповіту, підстави виникнення його повноважень із посиланням на заповіт та дату відкриття спадщини. Якщо повноваження, що містяться у заповіті, обмежені і не відповідають передбаченим ст. 1290 ЦК України, необхідно додатково обумовити їх у свідоцтві. У разі якщо повноваження у заповіті не перелічені або є посилання на ст. 1290 ЦК України, в свідоцтві замість переліку повноважень також може бути посилання на вищезазначену норму (п. 6.1 глави 14 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України). Свідоцтво виконавця заповіту є документом, на підставі якого виконавець заповіту бере учать у цивільних правовідносинах. Сам по собі заповіт не може підтверджувати повноваження певної особи як виконавця заповіту.

Відповідно до п. 5.4 глави 14 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України свідоцтво виконавця заповіту підтверджує, що виконавець заповіту наділений правом від свого імені вести справи, пов’язані з виконанням заповіту, в судових органах, органах державної влади та місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності, галузевої належності та підпорядкування.

Повноваження виконавця заповіту встановлені ст. 1290 ЦК України та охоплюють такі його обов’язки:

1) вжити заходів щодо охорони спадкового майна;

2) вжити заходів щодо повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів про відкриття спадщини;

3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов’язань;

4) управляти спадщиною;

5) забезпечити одержання кожним зі спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті;

6) забезпечити одержання частки у спадщині особами, які мають право на обов’язкову частку у спадщині.

Аналіз зазначеної норми, виходячи із способу закріплення повноважень виконавця заповіту, дає підстави визначити такі їх ознаки.

По-перше, повноваження виконавця заповіту охоплюють сукупність його дій інформаційного, охоронного, забезпечувального характеру та управління спадщиною, які спрямовані на повне здійснення волі спадкодавця, вираженої у заповіті.

По-друге, зазначений перелік стосується дій майнового характеру.

По-третє, перелік цих дій є закритим (вичерпним).

По-четверте, законодавець лише в імперативній формі вказує на перелік дій, що складають повноваження виконавця заповіту, не розкриваючи порядку їх здійснення.

Враховуючи, що заповіт — це правочин, до правовідносин щодо складення та виконання заповіту можна застосувати окремі норми глави 16 ЦК України як загальні в тому обсязі, в якому вони не суперечать суті досліджуваних правовідносин. Так, відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Отже, до заповідальних розпоряджень слід застосовувати аналогічні вимоги — відповідність закону та моральним засадам суспільства. З огляду на це, виконавець заповіту має утриматись від виконання заповідальних розпоряджень, зміст яких, по-перше, суперечить закону і, по-друге, моральним засадам суспільства.

Наприклад, неприйнятним буде виконання розпорядження заповідача щодо образи виконавцем заповіту третьої особи, завдання шкоди майну особи, з якою заповідач перебував у неприязних стосунках тощо. До таких розпоряджень застосовуються правові наслідки недійсності правочину, встановлені ст. 216 ЦК України. Однак недійсність окремих заповідальних розпоряджень не має наслідком недійсності всього заповіту (ст. 217 ЦК України).

Таким чином, межі здійснення виконавцем заповіту своїх повноважень встановлюються, по-перше, змістом заповіту і, по-друге, законом (статті 13, 203 ЦК України).

Важливою гарантією забезпечення таємниці заповіту має бути покладання на виконавця заповіту обов’язку утримуватись від розголошення змісту заповіту. Звісно, такий обов’язок не може входити до повноважень виконавця заповіту, встановлених ст. 1290 ЦК України, оскільки передбачає пасивні дії, які не виконуються як суб’єктивні обов’язки, а полягають саме в утриманні від вчинення певних дій. Законодавчим забезпеченням таємниці заповіту з боку нотаріуса є встановлений ст. 8 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 ІІ обов’язок дотримання нотаріальної таємниці. Тому з метою захисту прав заповідача, а саме: збереження таємниці заповіту та нерозголошення його змісту, такий обов’язок доцільно покласти і на виконавця заповіту.

Слід зазначити, що недоцільно обмежувати повноваження виконавця заповіту вчиненням дій лише майнового характеру, оскільки заповідач може встановити в заповіті й розпорядження немайнового характеру. Про це свідчить, наприклад, зміст ст. 6 Закону України «Про поховання та похоронну справу» від 10.07.2003 № 000-ІV, згідно з якою встановлюється право громадян на поховання їхнього тіла та волевиявлення щодо належного ставлення до тіла після смерті. Таке волевиявлення може бути виражене у згоді чи незгоді на проведення патолого-анатомічного розтину, вилучення органів та тканин тіла, побажання бути похованим у певному місці, за певними звичаями, поруч із певним раніше померлим чи бути підданим кремації. У ч. 1 ст. 1240 ЦК України передбачено, що заповідач може зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання.

У нотаріальній практиці відомі випадки, коли заповіт містить доручення немайнового характеру або взагалі має невизначений характер. Так, відомий дитячий письменник Корній Чуковський у заповіті зазначив, що до розбору його архіву і щоденників треба обов’язково запросити К. І. Лозовську, якій спадкоємці повинні дати на згадку про нього секретер, Т. М. Літвіновій передати на згадку про нього «будь-які англійські книги, які вона забажає взяти», а також за можливістю щедро подякувати Г. М. Бєлову. Гонорари за книги у перший рік після його смерті мають отримати онуки у рівних частках, а далі їх має отримувати його дочка Лідія Корніївна, яка як людина справедлива і совісна у разі необхідності з цієї суми повинна виділяти відповідні кошти тим онукам, які будуть потребувати допомоги[6]. Очевидно, що в наведеному випадку, коли виконання заповіту триватиме довгий час, а самі заповідальні розпорядження є доволі складними, доцільно призначити виконавця заповіту, який контролюватиме реалізацію волі заповідача.

Один із відомих дослідників спадкового права В. І. Серебровський висловив бажання, щоб на його пам’ятнику не було традиційного напису з вказівкою прізвища, імені та по батькові. Такий напис, як він вважав, доречний на дверях квартири, де живе людина. Він сам склав собі епітафію: «Тут покоїться прах професора-юриста Володимира Івановича Серебровського», яка і міститься на пам’ятнику[7].

Як приклад встановлення в заповіті розпорядження немайнового характеру слід навести і заповідальне розпорядження четвертого помічника капітана «Титаніка» Дж. Г. Боксхоллу, зміст якого полягає в тому, щоб розвіяти попіл його тіла в океані в координатах 41’46’’ північної широти і 50’14’’ західної довготи — у розрахованому ним місці загибелі «Титаніка»[8].

Повноваження виконавця заповіту можна класифікувати за такими критеріями:

1) повноваження інформаційного характеру (вжити заходів щодо повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів про відкриття спадщини);

2) повноваження охоронного характеру (вжити заходів щодо охорони спадкового майна);

3) управління спадщиною;

4) повноваження забезпечувального характеру (вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов’язань; забезпечити одержання кожним зі спадкоємців частки спадщини, яка визначена в заповіті; забезпечити одержання частки у спадщині особами, які мають право на обов’язкову частку у спадщині; забезпечити виконання спадкоємцями дій, до яких вони зобов’язані заповітом).

За загальним правилом, встановленим ч. 1 ст. 1294 ЦК України, повноваження виконавця заповіту тривають до повного здійснення волі спадкодавця, яка виражена у заповіті. Інакше кажучи, строк таких повноважень не залежить від спливу шестимісячного строку, встановленого законом для прийняття спадщини.

Плата виконавця заповіту
за здійснення своїх повноважень

Відповідно до ст. 1291 ЦК України заповідач наділений правом визначити у заповіті те майно (в натурі або у грошах), яке виконавець заповіту має право одержати зі складу спадщини як плату за виконання своїх повноважень. Якщо розмір плати не визначений заповідачем, він може бути визначений за домовленістю виконавця заповіту та спадкоємців, а в разі спору — судом.

Виконавець заповіту має право вимагати від спадкоємців відшкодування витрат, які були ним зроблені для охорони спадщини, управління нею та виконання заповіту.

Таким чином, ст. 1291 ЦК України містить дві складові:

винагороду за виконання повноважень;

відшкодування витрат, пов’язаних із виконанням заповіту.

Плата виконавця заповіту може бути визначена і після відкриття спадщини, тобто без участі заповідача: за домовленістю виконавця заповіту та спадкоємців або судом — у разі спору між виконавцем заповіту та спадкоємцями. До відносин, пов’язаних зі сплатою виконавцю заповіту винагороди та відшкодування певних витрат, може бути застосована ст. 1282 ЦК України. В такому разі спадкоємці сплачують винагороду і відшкодовують виконавцеві заповіту витрати в межах вартості спадкового майна пропорційно до розміру їхніх спадкових часток.