Інститут виконання заповіту: сучасний стан та перспективи розвитку (стр. 1 )

Олександр КУХАРЄВ,

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільного права
та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ

ІНСТИТУТ ВИКОНАННЯ ЗАПОВІТУ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Загальні положення

Виконання заповіту — процес реалізації волі спадкодавця, яка виражена в заповіті. Цивільний кодекс України (далі — ЦК України) присвячує виконанню заповіту окрему главу (глава 88), норми якої складають окремий інститут спадкового права.

У цьому аспекті варто відзначити, що виконання заповіту не можна віднести до новел чинного ЦК, адже відповідні норми були розмішені в ЦК УРСР 1963 року і навіть у ЦК УРСР 1922 року. Ставлення науковців радянської доби до виконання заповіту досить чітко охарактеризував свого часу В. І. Серебровський: «...реалізація волі заповідача, як правило, не викликає особливих труднощів, а відтак, і не потребує залучення особливого суб’єкта — виконавця заповіту...»[1].

Найбільш широкого застосування зазначений інститут набув у Російській Імперії, де виконавцем заповіту («душеприказчиком») призначали переважно особу, яка не була близьким родичем заповідача, з якою останній знаходився у близьких, дружніх стосунках. Власне, назва «приказчик» набула розповсюдження в Стародавній Русі ще в заповітах XIV–XV ст. Такій особі спадкодавець доручав відпускати на волю людей, стягувати борги, виділяти частину спадщини на спомин душі. Основним обов’язком «приказчика» була турбота про душу померлого, а саме — молитви за нього, внески до церков, монастирів і т. ін.: «заповідач приказував йому свою душу». Слід указати, що законодавче регулювання виконання заповіту «душеприказчиком» обмежувалося в той час кількома статтями, що містилися у Зводі законів цивільних та в Статуті цивільного судочинства. Проте практика дореволюційної доби знала багато випадків призначення виконавців заповіту, що обумовлювалося достатньо міцними традиціями меценатства. Двигуном меценатства був насамперед престиж таких учинків. За пожертвування приватної колекції або музею на користь Академії наук давався, наприклад, генеральський чин. Купцям і промисловцям жалували дворянське звання або статус почесного громадянина міста.

Правова мета призначення виконавця заповіту в сучасний період — забезпечення виконання заповідальних розпоряджень належним чином і в строк, установлений змістом заповіту, оскільки самого спадкодавця на момент виникнення правовідносин із виконання заповіту немає в живих.

Доцільність призначення виконавця заповіту обумовлюється передусім двома чинниками.

По-перше, складом спадкової маси. У разі, якщо до складу спадщини входять засоби виробництва, цілісні майнові комплекси, земельні ділянки та інше нерухоме майно, пакети цінних паперів, частки у статутному (складеному) капіталі, майнові права інтелектуальної власності тощо, виникає потреба у вчиненні дій, спрямованих на охорону, управління такими об’єктами, що повністю охоплюється повноваженнями виконавця заповіту, визначеними у ст. 1290 ЦК України.

З моменту відкриття спадщини та до прийняття її спадкоємцями спадкове майно має особливий правовий режим («безсуб’єктне майно», «лежача спадщина»), оскільки власника майна вже немає в живих, а коло спадкоємців тривалий час може бути не визначеним. Крім того, навіть після прийняття спадщини спадкоємець не отримує відразу правовстановлюючого документа на відповідне майно (свідоцтва про право на спадщину), що об’єктивно перешкоджає вчиняти йому будь-які дії юридичного характеру стосовно спадщини. Саме тому в цей період з метою збереження спадкового майна, запобігання його розкрадання та псування варто залучати спеціального суб’єкта — виконавця заповіту.

По-друге, змістом інших заповідальних розпоряджень. Якщо заповіт містить заповідальний відказ (статті 1237, 1238 ЦК України), умову (ст. 1242 ЦК України), інші спеціальні розпорядження, то саме виконавець заповіту контролюватиме реалізацію останньої волі померлого. Крім того, заповідач може зобов’язати спадкоємця і до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання (ст. 1240 ЦК України). Не важко припустити ситуацію, коли спадкоємці ухилятимуться від виконання обов’язків, покладених на них змістом заповіту, адже їх інтерес знаходиться передусім у площині отримання майнових прав. А відтак у заповідача може бути сумніви в точному виконанні його волі після смерті.

Слід зазначити, що випадки призначення виконавця заповіту зустрічаються в нотаріальній практиці вкрай рідко. Проте можна навести такий приклад. До нотаріуса м. Новосибірська (Російська Федерація) звернувся заповідач, який призначив «душеприказчика» (рос.) та доручив поховати себе на Гусинобродському кладовищі у певному місці та поставити пам’ятник із певного матеріалу[2].

Відповідно до ст. 1286 ЦК України заповідач може доручити виконання заповіту фізичній особі з повною цивільною дієздатністю або юридичній особі (виконавцеві заповіту).

Якщо заповіт складено на користь кількох осіб, виконання заповіту може бути доручено будь-кому з них. У тому разі, якщо заповіт складено на користь однієї особи, виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом.

Немає законодавчих перешкод для покладення обов’язків виконавця заповіту одночасно на спадкоємця та особу, що не входить до кола спадкоємців. Можна припустити таку можливість із тим лише застереженням, що заповідач повинен чітко розподілити в заповіті обов’язки його виконавця та спадкоємців стосовно виконання заповідальних розпоряджень.

Способи призначення виконавця заповіту

Законом встановлено чотири способи призначення виконавця заповіту:

1) безпосередньо заповідачем (ст. 1286 ЦК України);

2) спадкоємцями (ч. 2 ст. 1287 ЦК України);

3) судом за позовом одного зі спадкоємців (ч. 3 ст. 1287 ЦК України);

4) нотаріусом (ст. 1288 ЦК України).

Чинний ЦК України в ст. 1286 базовим положенням визнає те, що саме заповідачу належить право на призначення виконавця заповіту. Це правило слід вважати базовим тому, що всі інші особи (спадкоємці, суд або нотаріус) можуть призначати виконавця заповіту лише у разі, якщо він не був призначений заповідачем, або якщо особа, яка була призначена заповідачем виконавцем заповіту, відмовилася від здійснення своїх повноважень або була усунена судом від виконання заповіту.

Слід одразу ж наголосити, що в ст. 1286 ЦК України йдеться саме про право заповідача, яким він може скористатися, а може й не скористатися. У разі, якщо заповідач вирішить скористатися цим правом, він має визначитися в заповіті з кандидатурою виконавця заповіту, якою може бути або фізична особа з повною цивільною дієздатністю, або юридична особа. Якщо заповіт складено на користь однієї особи, виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом. У випадку складення заповіту на користь кількох осіб, виконання заповіту може бути доручено будь-кому з них.

Призначення виконавця заповіту заповідачем здійснюється виключно шляхом внесення в текст заповіту відповідного розпорядження. Закон не передбачає призначення виконавця заповіту спадкодавцем в інший спосіб. У зв’язку з цим важко погодитися з висловленою в юридичній літературі позицією, що заповідач вправі надати повноваження виконавця заповіту за догово­ром доручення, спадковим договором та вказати про це у заяві, поданій но­таріусу[3].

У тому разі коли заповідач не скористався своїм правом на призначення виконавця заповіту, це право належить спадкоємцям. Йдеться про ситуацію, коли коло спадкоємців складає кілька (тобто дві або більше) осіб. Таке ж право належить їм і тоді, коли заповідач призначив виконавця заповіту, який відмовився від здійснення своїх повноважень або був усунений судом від виконання заповіту за позовом спадкоємців. При цьому спадкоємці можуть обрати виконавця зі свого кола або призначити за взаємною згодою виконавцем заповіту іншу особу (ч. 2 ст. 1287 ЦК України). Призначення спадкоємцями виконавця заповіту здійснюється шляхом укладення договору між ними та виконавцем заповіту. Такий договір належить до договорів про надання послуг.

За договором про виконання заповіту одна сторона (виконавець заповіту) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) здійснити від власного імені безоплатно або за плату певні юридичні та (або) фактичні дії, визначені в заповіті, спрямовані на повне виконання волі заповідача[4]. Характеризуючи зазначений договір, варто відзначити, що необхідною передумовою його укладання є досягнення згоди між самими спадкоємцями щодо кандидатури виконавця заповіту. У разі ж недосягнення подібної згоди відповідно до ч. 3 ст. 1287 ЦК України питання вирішуватиметься в судовому порядку. Відтак, на боці замовника в цьому договорі виступатимуть усі особи, призначені в заповіті спадкоємцями. Винятком є лише відмова спадкоємця від прийняття спадщини (ст. 1273 ЦК України) або його усунення від права на спадкування в судовому порядку (ст. 1224 ЦК України). Такий договір породжує зобов’язання.

Слід вказати ще на одну особливість договору про виконання заповіту. Так, його предметом є виконання заповідальних розпоряджень, тобто фактично волі особи, яка не є стороною за договором. Зазначена особливість прямо випливає зі специфіки спадкових правовідносин, які, опосередковуючи динаміку інших цивільно-правових відносин, зокрема договірних, виникають після смерті особи.

Право спадкоємців на призначення виконавця заповіту встановлюється і цивільним законодавством зарубіжних країн. Відповідно до ст. 1410 ЦК Грузії спадкоємці мають право за взаємною згодою доручити виконання заповіту одному з них або іншій особі. Аналогічна за змістом норма передбачена і в ЦК Республіки Казахстан (ч. 1 ст. 1059).

Якщо ж спадкоємці не можуть досягти згоди щодо призначення виконавця заповіту, він на вимогу одного з них може бути призначений судом (ч. 3 ст. 1287 ЦК України).

Нарешті, згідно зі ст. 1288 ЦК України виконавець заповіту може бути призначений нотаріусом за місцем відкриття спадщини. Відповідно до п. 2.8 глави 14 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України призначення виконавця заповіту нотаріусом здійснюється за умови, що цього потребують інтереси спадкоємців, у випадках: