Межкультурная коммуникация и проблемы перевода

Актуальные проблемы преподавания иностранных языков

в высшей школе Республики Беларусь – 2014

________________________________________________________________

Межкультурная коммуникация

и проблемы перевода

УДК 008:[811.161.1’373.7+811.161.3’373.7]

©

Лінгвокультурне втілення української

та білоруської комунікативної поведінки

(на матеріалі фразеології)

Ключевые слова: коммуникативное поведение, фразеологизм, невербальный этикет, этнокультура, этикетный знак.

Keywords: communicative behavior, idiom, non-verbal etiquette, ethnic culture, etiquette sign.

Рассматривается специфика украинского и белорусского коммуникативного поведения, анализируется и систематизируется парадигматика невербальных этикетных знаков, ситуации нарушения правил общественной морали. В результате анализа фразеологизмов выявляются этнокультурные особенности межличностного взаимодействия представителей одной линвокультуры.

The article describes the specifics of Ukrainian and Belarusian communicative behavior. It analyzes and systematizes paradigmatics of non-verbal etiquette signs and situations of public morality violations. Phraseology analysis identifies ethnic and cultural features of interpersonal interaction among the representatives of certain linguistic community.

Стійкою етнічною ознакою окремої лінгвоспільноти є вміння носіїв мови регулювати соціальну взаємодію згідно з загальноприйнятими нормами чи правилами, на основі рефлексивного самопізнання, у процесі життєвої практики. Певні невербальні схеми поведінки відображають своєрідну систему координат, у якій репрезентовано еталони міжособистісної взаємодії та яка категоризує фрагменти комунікації з позиції допустимості / недопустимості.

Внутрішні переживання й осмислення людиною ситуації спілкування відображаються в зовнішніх проявах, що стають засобом увиразнення національних стереотипів, особистих уподобань мовця. Задля емоційної розрядки, отримання морального задоволення, адекватної презентації себе людина, звертаючись до звичного уявлення про соціальний об’єкт чи явище, може використовувати автоматичні схеми реагування, які підпорядковуватимуться приписам соціальної взаємодії.

Актуальність нашої розвідки зумовлена постійно зростаючим інтересом до вивчення несловесної взаємодії представників однієї лінгвоспільноти. Лінгвальне втілення невербальних комунікативних процесів досить цікаво й неоднозначно відбувається у фразеології окремої національної мови. Такі фраземи стали предметом ретельного аналізу в наукових студіях І. Євсєєвої, Л. Єгорової, Г. Крейдліна, О. Левченко, О. Лозинської, В. Маслової, М. Маякіної, Т. Осіпової, Л. Петровської, А. Рачковської, Л. Самойлович, А. Станкевич, О. Харчук та ін. Водночас визначення статусу сталих висловів, внутрішня форма яких відображає комунікативні стратегії мовців, зокрема й пов’язані з дотриманням норм і правил поведінки, залишається поза межами наукових інтересів лінгвістів.

О. Морозова визначає, що невербальний етикет – це «система, яка функціонує в культурі та суспільстві й складається з невербальних етикетних знаків, відношень між ними і невербальних етикетних правил» [4, с. 70].

З-поміж загального масиву фразеологізмів української та білоруської мови звертаємо увагу на репрезентанти дотримання / порушення правил поведінки, утворені за наявності соматичних елементів у структурі й пов’язані з комунікативно значущими рухами.

Чимала кількість невербальних знаків репрезентує порушення норм із неоднаковим ступенем образливості для адресата, усім їм властива «груба й непристойна експресивність, що робить їх неприйнятними з погляду етикетності й культури спілкування» [5, с. 187].

Серед аналізованих сталих зворотів вирізняються такі, в основу яких покладено мотивовані асоціації щодо надмірної, настирної уваги до того, що сторонньої людини не стосується. Напр.: укр. встромляти (cунути) [свого] носа ([свій] ніс) [CФУМ, с. 134]; совати (тикати, пхати) [свого] носа [CФУМ, с. 675], де соматичний компонент ніс є символом цікавості з нівелюванням права на приватну власність та особисте життя. У вислові тикати (тицяти) [свого] носа в чужий город [CФУМ, с. 710] інтерес до справ іншої людини відповідає певному локусу, який має в етнічній картині світу сакральне навантаження. Лексема город репрезентує просторовий код культури і за народними уявленнями «між городами пролягають межі як символіка свого і чужого» [3, с. 148]. Можна припустити, що внутрішня форма фраземи сформована на особливостях невербальної поведінки людей, які можуть буквально заглядати до господи своїх сусідів, сторонніх людей, споглядаючи майно, внутрішній лад двору тощо. При цьому показовим для цілісності образу-прототипу є уявлення про город біля хати як ділянку землі, що має межі, паркан чи тин, а отже, підпорядкований конкретній людині, як і її власне життя та вчинки. Жодна з інших реалій, пов’язаних з уявленнями українців про землю, як-от: нива, поле, степ, – не в змозі створити у структурі фраземи відповідного емоційно-оцінного значення у зв’язку з неосяжністю території, відсутністю матеріальних кордонів. У білоруській мові вживаним є вислів тыцкаць (тыкаць) <свой> нос – ‘умешвацца ў што-н.’ [СФБМ, т. 2, с. 218]. Він функціонує у схожому значенні, однак його структура відмінна від структури української фраземи, відсутні поширювальні компоненти, що вказують на простір, у який може бути спрямована дія.

Особливості зорової перцепції, зміни розміру очей у комунікативно важливих ситуаціях, суспільно-побутових стосунках спричинили появу в українській мові звороту очі великі, а саме: ‘хтось занадто цікавий (перев. до чужих справ); безцеремонний’ [СФУМ, с. 476]. За мімічними показниками збільшення форми зорового аналізатора свідчить передусім про здивування, однак аби побачити якомога більше, особливо того, що викликає особистий інтерес, індивід змушений широко розкрити очі, звільнити їх від перешкод сприймання. Задля тлумачення вислову вжито прикметник безцеремонний, який вдало підкреслює суть лінгвоодиниці й характеризує мовця-порушника соціально прийнятних норм поведінки, позбавленого поваги до інтимності чужого життя.

Неделікатне зауваження щодо рис характеру комуніканта засвідчують такі одиниці: укр. тикати (штрикати, показувати) пальцями (пальцем) – ‘негативно висловлюватися про кого-небудь, відкрито; засуджувати когось’ [СФУМ, с. 710]; блр. паказваць пальцам (-і) – ‘адкрыта, публічна асуджаць, ганець кого-, што-н.’ [СФБМ, т. 2, с. 218]. Наведені приклади ілюструють високий ступінь зіставності, проте в українському лінгвопросторі варіювання дієслівних компонентів ширше, місткіше. Доречно до несприятливої атмосфери взаємодії вжито лексему тикати, значення якої для фраземи пов’язане скоріше з номінацією ‘встромляти, втикати щось колюче, з загостреним кінцем; короткими, різкими ударами, поштовхами торкатися когось, чогось’ [2, с. 1449], ніж з рухом пальцями чи рукою задля вказівки на об’єкт оцінки. Це свідчить про певне переосмислення просторово-фізіологічної конфігурації жесту-прототипу, коли стрижневий елемент сталого звороту відповідає безпосередньо негативній конотації фраземи, дієслово показувати є складовою вербалізованого руху вказувати (показувати) пальцем – ‘вказівний жест; показує напрямок, указує на предмет, про який говорять; є неввічливим’ [1, с. 66–67].

Культурно детермінованими постають у комунікативному етнопросторі й фраземи на позначення соціально неприпустимих, образливих жестів, як-от: взяти дулю під ніс [CФУМ, с. 61]; показувати дулю (фігу) [CФУМ, с. 532]. Внутрішня форма висловів зберігає відомості про дулю як комбінацію пальців, а саме ‘стулену в кулак руку так, що великий палець просовується між вказівним і середнім, як знак зневажливого ставлення до кого-небудь; з найдавнішого часу вважалася охоронним засобом проти нечистої сили’ [3, с. 205]. Це один з найдавніших жестів, пов’язаних у минулому з семантикою родючості, однак протягом XVII–ХІХ ст. відбулася його трансформація і він набуває негативного, вульгарного значення.

Компонентний склад аналізованих експресивних висловів урізноманітнює саму жестову реалію, напр.: укр. дуля з маком [під ніс] [CФУМ, с. 220]. Аналізований вислів різниться таким елементом, що забезпечує максимальну образність і пов’язаний з фітоморфним культурним кодом [6, с. 93–94]. Український вислів «уживається для вираження заперечення, незгоди», використовується в зневажливому значенні ‘абсолютно, зовсім нічого’ [СФУМ, с. 220]. Відомо, що мак, особливо дикий мак-самосій, видюк, був оберегом від нечистої сили; ним обсипали навколо хати, на подвір’ї перед хлівом й у хліві. За таких умов вислів дуля з маком отримує увиразнену семантику, а саме: ‘подвійна оборона від негативних, злих дій’. На образ фразеологізму, як нам видається, уплинули й асоціативні зв’язки з побутовою реалією, пов’язаною з випіканням хлібин-дуль з начинкою чи з маком (ознака селянського добробуту).

Подібність негативної оцінки символічного руху зафіксовано й іншими одиницями: укр. показувати дулю (фігу) – ‘відмовити кому-небудь у чомусь, нічого не дати, не допомогти’ [CФУМ, с. 532]; блр. паказваць дулю (фігу, кукіш) у кішэні – ‘спадцішка пагражаць каму-н., асуджаць кого-н.’ [СФБМ, т. 2, с. 217]; фіга (кукіш) у кішэні – ‘баязлівае, скрытнае праяўленне незадавальнення чым-н., неадабрэння чаго-н., пагрозы каму-, чаму-н.’ [СФБМ, т. 2, с. 812]. Як бачимо, поява просторового розташування жесту, вираженого лексемою кишеня, і відсутнього в українській номінації, модифікує й значення сталих зворотів. Обсяг етнокультурного прототипу білоруського звороту репрезентовано лексемою кукіш, не характерною для вживання в українській мові, а тому такими, що не викликають у свідомості мовця відповідних асоціацій, однак є цілком звичними для білоруса. За таких умов вислів показувати дулю залишає своє первісну семантику в українському мовному середовищі, а в інших мовних ілюстраціях жест-прототип асоціюється з прихованими погрозами, засудженням адресата, небажанням чи страхом виявити своє справжнє ставлення.

Внутрішня форма сталих зворотів на кшталт показувати поріг (дорогу, одвірок, одвірка, шлях) [CФУМ, с. 534]; показувати на двері [CФУМ, с. 533] зафіксувала невербальну поведінку мовця у стані, не сприятливому для конструктивного та ввічливого спілкування. Про це свідчить не тільки антиетикетність відповідного просторового руху, але й наявність у значенні фразем семи «проганяти» з бажанням уникнути подальшої взаємодії, витиснути іншу людину з особистого комунікативного простору. Предметний код культури в наведених одиницях репрезентують матеріальні об’єкти, які оточують людину – поріг, одвірок, дорога – і мають символічне значення, відголоски язичницьких вірувань, а отже, можемо простежити зв’язок з духовним кодом. Так, етнонім поріг уособлює «границю хати, за якою був уже чужий світ, чужий Бог (звідси переосмислення порога як початку чого-небудь або крайньої межі чогось)» [3, с. 470]. Оптимальне збереження семантики забезпечує й лексема одвірок – ‘1) боковий або верхній брус рами дверей; 2) рама дверей // частина стіни навколо цієї рами’ [2, с. 827]. Схожий зміст закладений і в іншу реалію українського побуту – двері, що «символізують вільний вихід, шлях кудись узагалі, з давніх-давен двері являють собою межу, а також оберіг від злих сил» [3, с. 169]. Українці здавна захищали межу будинку (двері, поріг) оберегами, охоронними знаками від «чужого», «лихого». За таких умов, на нашу думку, перетнути окреслену межу для людини, з якою не бажають мати справ, означає опинитися не тільки в іншому побутово-територіальному вимірі стосовно свого співрозмовника, а й, перетнувши священний рубіж, урізати можливість повернутися. Порівняймо з білоруськими фразеологізмами паказваць на дзверы – ‘прапаноўваць каму-н. выйсці; выганяць каго-н.’ [СФБМ, т. 2, с. 218]; паказаваць парог [СФБМ, т. 2, с. 218], де компонентний склад кількісно менший.

Отже, проаналізовані фразеологізми демонструють яскраві зразки невербальної поведінки, що завдяки особливостям номінації чи семантичним модифікаціям набувають етнокультурного змісту. Через невербальні елементи у структурі висловів простежуємо й риси національного характеру, специфіку соціальних взаємин.

Скорочення

ФСБМ – Лепешаў, І. Я. Фразеалагічны слоўнік беларускай мовы : у 2 т. / І. Я. Лепешаў. – Мінск : БелЭн, 2008. – Т. 1. – 672 с. ; Т. 2. – 704 с.

СФУМ – Словник фразеологізмів української мови / [уклад. В. М. Білоноженко та ін.]. – Київ : Наукова думка, 2003. – 1104 с.

Література

1 Акишина, и мимика в русской речи : лингвострановедческий словарь / , Х. Кано, . – М. : Русский язык, 1991. – 146 с.

2 Великий тлумачний словник сучасної української мови / [уклад. і голов. ред. ]. – Київ ; Ірпінь : ВТФ Перун, 2009. – 1736 с.

3 Жайворонок, української етнокультури : [словник-довідник] / . – Київ : Довіра, 2006. – 703 с.

4 Морозова, как этикетный жест / // Московский лингвистический журнал. – 2003. – Т. 7. – № 2. – С. 67–76.

5 Радевич-Винницький, Я. Етикет і культура спілкування / Я. Радевич-Винницький. – Львів : СПОЛОМ, 2001. – 223 с.

6 Савченко, етнокодів духовної культури у фразеології української мови : етимологічний та етнолінгвістичний аспекти / . – Сімферополь : Доля, 2013. – 600 с.