Тема № 6. Правова антропологія. Особистість і право (стр. 5 )

Істотного значення у теорії Т. Гоббса надається принциповому протиставленню природного стану громадянському станові. Необхідність правопорядку, людина, як істота, яка керується винятково своїми інтересами, сприймає лише під загрозою насильства з боку інших індивідів. Ця небезпека виправдовує силу штучної людини, «бога на землі», яку мислитель називає державою.

Таким чином, Т. Гоббс пов’язував правові характеристики людини з договірною теорією виникнення держави як засобу припинення суперництва, прагнення до слави воєн та інших протиправних явищ, а суб’єктом правопорядку виступає егоїстичний, імморальний індивід, який прагне використати іншого як засіб для досягнення своєї мети і який укладає з іншим громадянином договір лише під загрозою власній безпеці. Відтак, образу людини, що виходить винятково з власних інтересів, відповідає такий образ права, де власне правова реальність підміняється реальністю державних розпоряджень.

Жан-Жак Руссо (1721-1778) французький філософ, просвітник, обґрунтовує концепцію «суспільного договору» як формулу об’єднання людей у «громадянське суспільство», яке базується на схожому до теорії Т. Гоббса розумінні людини.

На думку Ж.-Ж. Руссо, держава виникла завдяки суспільній угоді, найголовнішою метою якої було забезпечення кожному спокійного використання своєї власності. Встановлені державою закони визнали справедливими вчинені перед тим привласнення, а організація влади створила передумови для нових поневолень. Так утвердилася «химерна рівність прав», а насправді - деспотизм і свавілля.

Індивіди утворюють державу за допомогою загальної угоди (договору), але не добровільно, а примусово, оскільки цей договір нав’язується бідній більшості багатою меншістю. У результаті багаті (владні елементи) можуть нав’язувати всьому суспільству своє розуміння правди і своє розуміння прав. Суспільний договір, внаслідок якого виникає держава не руйнує природної рівності, а лише заміняє його прихованою декларацією про рівність усіх перед законом, після чого фактична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись. І хоч у Ж.-Ж. Руссо індивід надає перевагу правовому порядку над деспотичною державністю, але не на моральних підставах, а підкоряючись усвідомленню небезпеки, яка йому загрожує з боку цієї державності. До дотримання загальних норм не тільки держава примушує індивідів, а й саму її примушує надіндивідуальна воля народу, яка ставиться вище всякої законності та починає набувати тих самих рис, що й монархічна сваволя у вченні Т. Гоббса. Отже, право втрачає свою сутність і зводиться до виправдання нової сваволі.

Таким чином, базуючись на уявленнях про людину як «розумного егоїста», який має потребу в зовнішній авторитетній (як правило, державній) опіці - неможливо обґрунтувати верховенство права стосовно зведеної у закон волі верховного правителя. Такий антропологічний образ права передбачає людину, яка не в змозі самостійно визначитись, обрати ту чи іншу модель поведінки, в ситуації нормативно-ціннісного конфлікту.

Класична німецька філософія підняла правові питання, разом з тим і питання про правові характеристики людини, на принципово новий рівень. Так, І. Кант (1724-1804) розглядав людину як істоту, з одного боку, підлеглу природній необхідності, а з іншого боку, морально незалежну. Ця істота має потребу у вихованні, але згідно з певними правилами обов’язковими до виконання – категоричними імперативами.

Вихідним пунктом філософсько-правової антропології І. Канта є вчення про автономію (нормативну незалежність) особистості, тобто здатність людини «бути господарем самому собі» і тому таку, що не потребує зовнішньої опіки при здійсненні ціннісно-нормативного вибору. Така людина не розумний егоїст, а високо духовна моральна істота. У соціальному плані морально автономний індивід характеризується як суб’єкт, що здатний протистояти експансії будь-якої чужої волі, зведеної у закон. Разом з тим, І. Кант підкреслює, що така людина лише ідеал, (до якого необхідно прагнути), але він розглядається як такий, що базується на її природі. Цим уявленням І. Кант обґрунтовує критерій правомірності рішень влади.

Отже, тільки образ «людини моральної» створює можливість легітимізувати право як безумовну цінність Індивіди, які самостійно прийняли рішення жити відповідно до положень категоричного імперативу гуманізують, возвеличують право. Філософсько-правова теорія І. Канта є класичним зразком відповідності «образу права» і «образу людини».

Короткий екскурс в історію новоєвропейської філософсько-правової думки показує, що з переходом від родової організації суспільства до державної утворюється нова система людських взаємовідносин. Поряд із традиціями, звичаями, моральними нормами усе більшу роль відіграє правове регулювання відносин, поступово стаючи провідним суспільним механізмом. В силу цієї обставини людина вже не може існувати поза правовим полем (якщо вона не відлюдник пустельник), а її уміння діяти в рамках права, бути правовою істотою перетворюється в якісну характеристику цивілізованої особистості.

Питання 3. Особистість і право. Особистісний вимір права: статус, ролі, правосвідомість

Основне питання філософії права крізь призму правової антропології є конкретизацією загально філософського питання «що таке людина?» і може бути сформульовано як питання про те, що таке людина юридична. Оскільки філософська антропологія визначає людину як людину здатну, то й правова антропологія може бути представлена як такий підхід до права, коли останнє розглядається крізь призму людських здібностей. Серед різних людських здібностей виділяється і здатність до права, на підставі якої людина дістає визначення «homo juridicus» (людина юридична). Обґрунтовуючи запровадження цього поняття, французький соціолог права Ж. Карбоньє підкреслював, що лише людина з усіх живих істот «наділена властивістю бути юридичною істотою» і лише їй притаманна здатність «створювати і сприймати юридичне». Саме ця властива людині здатність, вважав він, а також підтримуючий її ментальний механізм повинні бути предметом юридичної антропології.

Що ж являє собою «юдина юридична»? Людина у системі права, людина правова – це, насамперед, суб’єкт, агент і носій певних дій. Тому найважливішим питанням правової антропології є питання «хто є суб'єктом права?» чи «що означає бути суб'єктом права, а не просто суб'єктом моральної повинності чи громадянином держави?». Іншими словами, це питання про те, завдяки якій здатності ми ідентифікуємо суб'єкта права, яка зі сторін людського буття робить право можливим.

Таким чином, бути правовим суб'єктом це не означає просто відтворювати зміст позитивного права шляхом тлумачення юридичних норм. Але це означає бути живою особистістю, носієм дійсної правосвідомості. В ідеї правового суб'єкта закладено ідею осмисленої поведінки. Емпіричні і життєві межі осмисленого існування виражені в ідеї дієздатності.

Правовий суб'єкт — це не стільки внутрішня психологічна структура особистості (не стільки її автентичне «Я»), скільки те, як особистість представлена іншим. Вона дає можливість взаємодіяти з навколишнім світом, відображаючи ту роль, яку людина грає в ньому. Це особа, персона. Хоч це не є внутрішня структура особистості, але вона і не протистоїть цій структурі, тому що дає можливість виявитися їй зовні, у взаємодії з іншими.

Функціонування з точки зору людських вимірів передбачає користування поняттям статус. Статус є не чим іншим як об’єктивованою позицією людини, що дозволяє будувати правові відносини в суспільстві. Наприклад, Гегель вважав, що людина має статус громадянина, якщо цей статус підтверджений тим, що вона є юридичною особою, тобто має певний статус. Статус, підкреслюючи унікальність індивіда, вирізняє його із соціуму, але треба мати на увазі, що ця унікальність особливого роду – вона визначається суспільною потребою. Статус актуалізує спрямованість діяльності особистості. Статус, якого набуває особистість у європейському праві, – це статус особистої незалежності – status libertatis. Людина в праві як нomo libertalis на свій власний страх і ризик діє, приймає рішення, помиляється і виправляє помилки. Набуття особистістю status libertatis можливе за умови існування людини вільної – нomo libertalis. Отже, статус, наданий правом особистості є статусом її незалежності, який передбачає визнання моральної автономії, яка конкретизується в словах Гегеля «покарання є правом злочинця», і призводить до визнання утилітарної автономії, яка найбільш повно була охарактеризована А. Смітом, – «свобода самостійного переслідування особистого інтересу». Формула філософсько-правового обґрунтування утилітарної автономії була віднайдена Т. Гоббсом – «Ніхто не може домагатися права бути порадником іншого».

Громадянський статус особи як юридичної особи – status civitatis, тісно пов’язаний з політичним статусом – status politikus. Г. Єллінек вважав, що status civitatis і status libertatis виражають правову захищеність особи як особисто незалежного члена господарського та соціального життя. Тоді як status politikus передбачає пряму або опосередковану участь індивіда в законотворчості. Сучасна правова думка зближує поняття status civitatis та status politikus і користується узагальненим поняттям «правовий статус особи». Поняття «правовий статус особи» використовують тоді, коли йдеться про характеристику суб’єкта правового спілкування. Поняття «правовий статус» і однопорядкові з ним поняття «правове положення», «правовий стан» вживаються в усіх конституціях. Найчастіше «статус» і «положення» вживаються як синоніми.

Поняття статусу конкретизується поняттям ролі. За допомогою ролей інститути втілюються у індивідуальному досвіді, оскільки, граючи ролі, індивіди стають учасниками соціального світу. Ролі передбачають існування стандартів ролевого виконання, які мають високий рівень ймовірності доступності для потенційного виконавця. Той, хто виконує роль, є відповідальним за дотримання стандартів, яким він може бути навчений в контексті інституальної традиції. Ролі беруть свій початок в тому ж процесі хабітуалізації, що й інститути (П. Бергер., і Т. Лукман пояснюють хабітуалізацію як дію, яка часто повторюється, стає зразком, може бути відтворена з економією зусиль і ipso facto свідомо як зразок її виконання.