Тема № 6. Правова антропологія. Особистість і право (стр. 6 )

Оскільки будь-яка інституалізована поведінка включає ролі, вид поведінки. Згода і незгода із соціально визначеними ролевими стандартами перестають бути необов’язковими, оскільки прийняття ролі означає беззастережне її виконання.

Ролі представляють інституалізований порядок на двох рівнях:

·  виконання ролей представляти самого себе. Бути захисником на судовому процесі означає грати роль захисника;

·  роль показує інституаційну обумовленість поведінки, бо роль захисника взаємопов’язана з іншими ролями, сукупність яких становить інститут права.

Кожна роль – це представник інституту, оскільки, інститут може проявити себе в актуальному досвіді через демонстрацію ролей. Завдяки ролям, як можливості постійного існування інституту, останній реально присутній у досвіді індивідів.

Конкретне виконання ролей пов’язане з об’єктивним змістом інституту, а це означає, що кожна роль пов’язана з додатковими виконаннями, які пов’язані із змістом інституту, а тому вони виконують функцію символічної репрезентації інституту. Символічна репрезентація ролей найчастіше спостерігається в релігійній і політичній сферах.

Поняття правосвідомість є похідним поняттям від статусу та ролей. Категорія «правосвідомість» досить активно використовується теоретичними дисциплінами, що зумовлюється універсальністю правосвідомості. Проблема правосвідомості знаходиться на стику філософії, теорії права, соціальної психології, соціології права. Філософія розглядає правосвідомість як відносно самостійну форму суспільної свідомості, у з’ясуванні умов породження явища правосвідомості, дослідження її смислового ядра, розглядає ще поняття ідеї права та закономірностей його функціонування і реалізації; для соціальної психології – це особливе формоутворення психіки, яке відображає світ права і регулює дії і вчинки людей у цьому світі; культурологічний аспект дослідження передбачає виявлення певних соціокультурних елементів правосвідомості; в теорії права правосвідомість є елементом правового регулювання; соціологія права вбачає в правосвідомості одну з умов ефективності дії правових норм, правоохоронної діяльності та механізму дії права.

Соціальні функції (зовнішні) є основними напрямами взаємодії правосвідомості і соціальної дійсності. Функції ж механізму (внутрішні) – це способи обробки правової інформації, яка надходить до індивіда, і є виробленням плану діяльності і його корекції.

Механізм правосвідомості виконує такі основні функції:

1.  Функцію відображення, пов’язану із сприйняттям та інтерпретацією правової дійсності. Варіативність інтерпретації обмежується офіційним трактуванням, а інформація про елементи цієї дійсності може набувати майже безкінечної кількості варіантів;

2.  Оціночну, яка дозволяє у процесі інтерпретації здійснити відбір інформації за ступенем важливості, «просіяти» інформацію і наділити її позитивними або негативними емоціями;

3.  Фіксації інформації, яка, здійснює «відсів» непотрібних, неважливих даних, а також запам’ятовування індивідом потрібної інформації, адже від оцінки інформації, від визначення її актуальності і важливості залежить і запам’ятовування або забування інформації;

4.  Співвідношення, за допомогою якої відбувається зіставлення інформації про правову дійсність та самої правової дійсності;

5.  Прогностично-корекційну функцію, яка безпосередньо пов’язана з діяльністю індивіда. Для досягнення обраної мети індивід розглядає варіанти дії, формує «план дій» з обов’язковим урахуванням (прогнозуванням) можливих наслідків і результатів. Під час здійснення необхідних дій індивід конкретизує і корегує дії, які необхідні для досягнення мети.

Перш ніж говорити про зовнішні (соціальні) функції правосвідомості необхідно вказати на «буферну» функцію, тобто, на таку функцію, яка здійснює міжформаційну функцію взаємодії між різними формами суспільної свідомості. Вона забезпечує взаємопроникність правової та інших форм свідомості, що дозволяє говорити про правосвідомість як про відкриту, гнучку систему. Означена функція не належить ні до зовнішніх, ні до внутрішніх функцій, оскільки їй притаманні ознаки як першого, так і другого різновиду.

Соціальні функції правосвідомості – це цілісне утворення, яке може впливати на соціальну дійсність і відчувати на собі зворотний вплив, іншими словами – це основні напрями взаємодії правосвідомості з об’єктивним світом. До характерних функцій правосвідомості належать:

а) пізнавальна, що визначається як пошук інформації, поширення правової інформації;

б) правового моделювання: нормативного моделювання, в основному належить правосвідомості суб’єктів правотворчості, серед населення – участь у референдумах, лоббі; локального моделювання – взаємодія партнерів під час укладання договорів, прийняття статутів юридичних осіб, при встановленні локальних правил, які конкретизують приписи правових норм; опосередкованого моделювання – створення елементів правової дійсності, які лише опосередковано пов’язані з правовим регулюванням (створення творів на правову тематику, наукові концепції у сфері юриспруденції);

в) регулятивна функція, особливістю якої є те, що всі правові моделі мають значення лише тоді, коли вони втілюються в низці поведінкових актів – прийняття закону, видання книги тощо. Оскільки пошук і поширення інформації неможливі без соціальної діяльності, то реалізація цієї функції виявляє увесь нормативно-регулятивний потенціал правової свідомості.

Нам здається доречним вказати ще на такі конституюючі елементи правосвідомості як принципи. Принципи правосвідомості є конкретизацією правових ідеалів. Під принципами суспільної правосвідомості розуміються також основоположні ідеї, відповідно до яких формується розвинута правова система і здійснюється правове регулювання. Якщо правовий ідеал – це цілісне уявлення про досконалий спосіб взаємної регуляції практичної діяльності, то принцип правосвідомості – це ідеалізоване уявлення про спрямованість цієї регуляції, тобто, про один із її напрямів.

Найважливішим проявом принципів правосвідомості є рівень ціннісної регуляції, на якому стає актуальною роль цінностей у процесі формування всіх групових або особистісних схильностей до дії. Головними ознаками принципів правосвідомості є:

1.  вираження сутності правосвідомості та її змісту;

2.  визначальна ціннісна основа реалізації правових норм;

3.  відображення найголовніших закономірностей правової життєдіяльності відповідного соціального суб’єкта;

4.  наділення універсальністю, загальнозначимістю, регулятивним характером.

Регулятивна природа принципів правосвідомості проявляється на трьох рівнях:

-  на рівні ненормативної регуляції соціальної правової поведінки, тобто, на рівні закріплення найбільш загальних ознак правових регуляторів, які не входять до системи правових норм, аналіз принципів правосвідомості передбачає з’ясування їх природи як елемента культури;

-  рівень ціннісної регуляції, який характеризується роллю цінностей у процесі формування особистісних і групових нахилів до дії. Група володіє своєю власною ціннісною системою, до складу якої відносяться і правові цінності. Така система цінностей є переосмисленою системою цінностей суспільства, вона допомагає засвоєнню індивідом загальної системи цінностей, основного ціннісного змісту правових принципів;

-  рівень диспозиційного регулювання є процесом саморегуляції поведінки особистості, це механізм дії внутрішніх установок і стимулів. Під диспозицією розуміються фіксовані схильності сприймати і оцінювати умови діяльності.

В сучасній філософській і правовій літературі питання про структуру правосвідомості висвітлено досить суперечливо. Правосвідомість розчленовують за суб’єктом відображення, за рівнем відображення, ступенем усвідомленості.

Питання 4. Філософське обґрунтування прав людини

Поряд з обґрунтуванням права взагалі як особливого нормативного порядку найважливішою проблемою правової антропології є обґрунтування ідеї прав людини, тобто відповідь на питання: чому від правового порядку вимагається захист прав людини? Це питання про особливу якість правопорядку, що відповідає сучасним цивілізаційним стандартам. Як питання, що має безпосереднє відношення до з'ясування того, що таке право, воно включає три моменти:

а) опис феномена прав людини як такого (аналітична задача);

б) з'ясування статусу прав людини (легітимаційна задача);

в) обґрунтування ідеї прав людини (нормативна задача).

Що ж являють собою права людини з позицій філософії права?

Права людини є одним з видів прав узагалі, з поняттям яких пов'язані деякі сприятливі, позитивно оцінювані стани їх власника. З позиції однієї з двох альтернативних теорій — теорії волі — права дають переваги волі їх власника над волею іншої сторони, що перебуває з ним у конфлікті, з позицій іншої теорії — теорії інтересу — права служать захистові чи здійсненню інтересів їх власника. При цьому теорія природного права вважає, що юридичні права є різновидом моральних прав, тоді як юридичний позитивізм розглядає їх як щось дуже відмінне від моральних прав.

З усіх видів прав філософа насамперед цікавлять «права людини», тобто ті, що належать людині як такій, чи суб'єктивні права, на володіння якими може претендувати кожна людина незалежно від обставин. Вони перебувають у центрі політичного проекту сучасності, суть якого виражається у споконвічному і винятковому зв'язку влади і справедливості, тобто у такій організації публічної влади, щоб підпорядкованість її принципам справедливості не залишалася на розсуд можновладців.

Ідея прав людини має нормативно-критичний характер. Являючи собою «опосередковані принципи справедливості» і «моральні критерії, якими повинен керуватися правопорядок», права людини не можуть розглядатися як лише одне з юридичних понять. Вони виявляються в колі основних концептів сучасної практичної філософії (моральної, правової, політичної).

За своїм змістом права людини окреслюють простір, що забезпечує кожній людині умови її самореалізації, тобто простір її особистісної автономії.

Однак права людини і право в цілому здобувають ще й позитивний зміст, вони самі виступають як сила, що наповнює змістом соціальний простір. Тільки завдяки праву як правам людини можливе включення людей, як атомів, у визначену систему відносин. Завдяки правам людини право виступає як умова участі кожного у суспільних справах. Отже, права людини слугують необхідними умовами людського існування та комунікації.