Тема № 6. Правова антропологія. Особистість і право (стр. 7 )

Зміст прав людини визначає їхній особливий статус як дополітичних, безумовно значимих і невід'ємних основ сучасної державності чи принципів легітимації. Це означає, що права людини розглядаються як незалежні стандарти, завдяки яким можуть критикуватися закони, діяльність уряду та інших політико-правових інститутів, тобто як критерії легітимації.

Класичні види правопорядку знаходили форму своєї легітимації у різних конструкціях суспільного договору. Сучасні види правопорядку мають іншу структуру і модус значимості легітимації, тому що вони ґрунтуються на суб'єктивних правах. Ці права надають правовій особі законне поле дій для задоволення своїх потреб та інтересів. Діючи в межах праводозволеного, людина звільняється від необхідності нести моральну відповідальність про свої дії, не зобов'язана надавати їм публічного виправдання. Тим самим розмежовуються мораль і право.

Основний принцип обґрунтування прав людини з антропологічних позицій виражається в такому девізі: «людина як людина повинна мати право». Це право вона повинна мати для того, щоб не загрузнути в трясовині повсякденності. При цьому вона повинна мати його як людина — не як «богоподібна істота», не як «надлюдина», а саме як людина, а, отже, істота недосконала, «приземлена», що посідає середнє становище між «досконалістю добра» і «низькістю зла», між святим і звіром. Це право аж ніяк не забезпечує їй гарантований рух до нового, а лише не дозволяє опуститися нижче визначеної межі, за якою закінчується людське. Права людини мають антропологічну основу у внутрішній мірі прагнення людини до ризику і новацій, що полягає в прагненні зберегти себе, свою екзистенцію. У моральному плані це прагнення зберегти себе виявляється вищим, ніж досягти успіхів в освоєнні все нових і нових життєвих вершин.

Права людини як феномен тісно пов’язані з явищем індивідуалізації в європейській культурі. Прийняття Декларації прав людини і громадянина знаменували собою новий етап у розвитку індивідуалізації. Ось як характеризує цю подію Анрі Дюмон: «Декларація прав людини і громадянина, яка була прийнята влітку 1789 року Установчими зборами, знаменує в певному змісті тріумф Індивіда. Їй передували подібні заяви, які пролунали в декількох штатах Америки, що об’єдналися, але вона першою послужила основою для Конституції великої нації, нав’язаної нерішучому монарху народною волею (manifestation) і запропонованою як приклад Європі і усьому світу», і ще: «Недостатньо бачити в Декларації втілення нових доктрин природного права, або, як зауважив Желлинек (Jellinek), головним тут є якраз перенесення приписів та умовностей (fiktions) природного права у площину позитивного закону: Декларація була сприйнята як велична основа для Конституції, сама по собі оцінювана і відчутна, як необхідна, з точки зору штучної (artificialiste) раціональності. Потрібно було створити на основі одного тільки громадянського консенсусу нову Державу, і зробити її недоступною для посягань з боку самої політичної влади. Декларація проголосила величні принципи, які Конституція повинна була привести в дію».

Слід зазначити, що Декларація вперше розмежувала права людини та права громадянина, що стало можливим у результаті диференціації громадянського суспільства та держави. Права людини передбачають реалізацію індивідуальних інтересів, які здійснюються в межах громадянського суспільства, заснованого на приватній власності, сім’ї, а права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, тобто публічні інтереси.

Проблема першооснов прав людини є складним питанням. На сьогодні склалися дві найобґрунтованіші концепції першооснов прав людини. Перша з них у своїй основі має природничо-правову традицію, відповідно до якої в основі прав людини лежить природа людини, тому джерело прав людини лежить поза державним розвитком права. Природничо-правова доктрина ставить права людини вище держави, протистоїть тоталітарним домаганням з боку держави. Але треба мати на увазі, що не закріплені позитивно, вони є нечіткими та розмитими, що ускладнює ефективність механізму реалізації та гарантії прав.

Суть іншої позиції зводиться до традиції юридичного позитивізму та підкреслення такої характеристики права як закріпленості та гарантованості державою, оскільки для позитивізму характерним є систематизація чинного права, а джерелом останнього та прав людини визнається держава, яка стоїть вище суспільства і формує загальнообов’язкові закони. Такої точки зору дотримувався Кельзен, вбачаючи в державі втілення правопорядку.

«Примирення» та поєднання двох протилежних позицій можливе в руслі феномену демократичної держави, що за суттю означає органічне включення прав людини у її організаційну структуру. Цікавим є факт, що Конституції США, Франції, Італії та Іспанії втілюють природничо-правову концепцію прав людини, а Основні закони Австрії та ФРН – позитивістську концепцію.

«Каталогізація» прав людини теж має свою історію. За останні два століття людство пройшло шлях від єдиного права людини на життя (проголошуваного Гоббсом) до широкого спектра прав і свобод в економічній, політичній, правовій та культурній сферах. Сьогодні існує розмежування у понятті права людини, до яких відносяться: «природні», «соціальні права», «культурні права», «основні права», «громадянські права», «конституційні права» (сукупність усіх вказаних прав правознавча наука називає «суб’єктивні права»). Можна вважати, що сьогодні основним призначенням прав людини є забезпечення соціальних можливостей. Нам здається, що на сьогодні найважливішим призначенням прав людини є забезпечення соціальних можливостей, які законодавчо закріплені, для всебічної реалізації індивіда залежно від соціокультурного розвитку суспільства правом є право на культуру. Сучасна філософсько-правова література виділяє чотири покоління прав людини.

Сама ідея прав людини як породження західноєвропейської думки, пройшла досить довгу еволюцію, починаючи з стародавніх часів. Якщо в основі цієї ідеї лежить поняття рівності всіх людей, то очевидно, що «права людини» беруть свій початок з VI-IV ст. до н. е. Вперше ця ідея була висловлена софістами і китайськими мислителями (Лао-Дзи, Конфуцій). В подальшому в правовій реформі Солона знаходимо закріплення цього принципу в обмежені свавілля чиновників у відношенні до населення. Значним етапом була розробка римськими юристами поняття суб'єкта права і рівності всіх перед законом. Не дивлячись на те, що у середньовіччі виникає ієрархічність права, обумовлена становим поділом, саме до цього часу відноситься документ, в якому вперше концептуалізуються права і свободи людини. Мова йде про «Велику хартію вольностей» 1215 р. Суть цього документа полягає у проголошенні недоторканості особистості: «Жодна вільна людина не буде заарештована або ув'язнена в тюрму, або позбавлена володіння, або якимось способом знедолена… інакше як по законному вироку… і по закону країни». Ця ідея в подальшому еволюціонувала через утвердження невідчужуваності таких прав як право на життя, свободу і безпеку, якими люди наділені від народження (Локк, Пейн, Джефферсон, Руссо, Монтеск’є).

Висновки:

1. Права та свободи людини і громадянина переважно стосуються взаємовідносин окремих осіб і держави, вони визначають зміст і регламентують процес здійснення державної влади щодо людей, надають людям свободи в їх стосунках з державою і вимагають від держави задовольняти основні потреби людей, які перебувають у межах її юрисдикції.

2. Порушення прав та свобод людини належить до такої категорії порушень, вчинити які може лише особа, яку державні органи наділили відповідними владними повноваженнями діяти від імені держави. Звичайним громадянам таких повноважень надано бути не може, тому вони не порушують прав людини.

3. Основна мета прав та свобод людини є врегулювання особливого типу порушень – зловживання владою збоку держави. Конституційні та Міжнародні стандарти прав та свобод людини спрямовані запобігти тому, щоб такі зловживання мали місце, а також забезпечити виправлення ситуації у випадку такого зловживання.

4. Забезпечення прав і свобод людини та громадянина означає систему правомірних засобів і дій, сплямованих на дотримання (не порушення) і захист прав і свобод людини, припинення порушення та поновлення порушених прав людини службовими чи посадовими особами правоохоронних органів при виконанні своїх професійних функцій та завдань.

5. Будь-яке праворозуміння спирається на відповідну концепцію природи (сутності) людини. Особливо яскраво цей зв'язок виявився у класичній філософії права XVII— XVIII ст. У ній уявлення про природу людини виступали як останні підстави для суджень про загальну правомірність владних рішень, антропологія завжди несла в собі загальний критерій правомірності. Ця обставина обумовила виникнення у рамках філософії права такого розділу, як правова антропологія.