Проблема частиномовної диференціації в лінгвістиці (стр. 2 )

Наприкінці ХІХ ст. виник психологічний напрям у граматичних дослідженнях. За психологічним принципом частини мови розглядаються як психологічна реальність, дійсні категорії нашої думки. І. Бодуен де Куртене висунув плідну ідею щодо системної залежності мовних змін від змін у свідомості й сформулював гіпотезу стосовно наявності в мові тенденції до посилення кількісних змін у морфологічній підсистемі. О. Потебня, слідом за В. Гумбольдтом, відмовився від універсалізму граматик різних мов і повернувся до етнічної специфічності граматики мови. Розглядаючи семантичне й формальне значення слова як один акт думки, дослідник розвинув учення свого попередника про мовний синтез як сплав поняття зі звуком. Нагадаймо, що В. фон Гумбольдт проголошував: «На підставі опису форми ми повинні встановити той специфічний шлях, яким йде до вираження думки мова, а з нею і народ, що говорить цією мовою» [10, 73]. Однак психологічний підхід до частиномовної системи не усунув логіцизму, оскільки частини мови зіставлялися з категоріями думки, а структура думки на той час ототожнювалася з категоріями логіки.

Формально-граматичний принцип частиномовної класифікації виходив із постулатів раннього структуралізму. Мова стала об’єктом детального аналізу форми, який зумовив критичне ставлення до традиційної диференціації частин мови. Так, П. Фортунатов, який був апологетом формально-граматичного принципу, вважав, що «поділ на частини мови, прийнятий у наших граматиках (який перейшов від давніх граматиків), являє собою змішування граматичних класів слів із неграматичними і тому не може мати наукового значення» [33, 166]. Згідно з цим принципом всі частини мови поділялися на відмінювані; дієвідмінювані; родові; незмінювані (або відмінкові, родові, особові, незмінювані самостійні слова і родові, особові й незмінювані несамостійні слова) [28, 30]), що зруйнувало логічні підвалини частиномовної класифікації. За такого підходу частини мови опинилися у стані скасування самого поняття й почали кваліфікуватися лише з огляду на комплекс грамем. Такі частини мови, як займенник, числівник, дієслово були розподілені за формами в різні класи слів. З’явилися поняття «безформних», «ніяких» частин мови, що не отримували місця в загальній класифікації.

Потреба строгості й точності опису частин мови зумовила перехід морфологічної теорії на новий інтегративний рівень, який поєднав семантичний і формально-граматичний принципи. У російській граматичній традиції такий синтез було здійснено О. Пєшковським, який до того ж почасти зберіг певні позиції психологізму при розгляді мови. Він перейшов від абстрактного морфологізму до смислових підвалин категорійної й частиномовної диференціації і став провісником нового на той час, лексико-граматичного принципу, який отримав дальшу розробку у працях Л. Щерби, учня І. Бодуена де Куртене. У статті «О частях речи в русском языке» (1928 р.) Л. Щерба, подібно до свого вчителя, описує частини мови виходячи з категорійної структури етносвідомості, відображеної в системі певної мови, яка забезпечує семантичну, морфологічну та синтаксичну розбіжність слів [38]. Класифікація ж частин мови, як уважав Л. Щерба, нав’язана мовою: «навряд чи ми тому трактуємо стіл, ведмідь як іменники, що вони відмінювані, швидше, ми тому їх відмінюємо, що вони є іменниками» [37, 64].

Для мови, за Л. Щербою, найважливішим є смисл, але відсутність для значення особливої регулярної форми зумовлює й відсутність граматичної категорії. У найбільш загальному вигляді категорія втілюється у частинах мови. Дослідник відмічає наявність найбільш загальних граматичних категорій, приміром, предметності для іменника. Однак загальне граматичне значення частини мови може суперечити конкретним значенням слів цієї частини мови (наприклад, це стосується іменників, що позначають не субстанцію, а процес чи ознаку). Л. Щерба наголошує, що «всіляке спрощення, схематизація загрожує розійтись із реальністю, а головне, припиняє навчати спостереженню за реальністю та її фактами» [17, 76]. З огляду на це Л. Щерба намагався обґрунтувати нову частину мови − слова категорії стану. Учений відзначав логічну непослідовність частиномовних класифікацій, надаючи перевагу комплексному описові всіх властивостей частини мови, що служать засобами її відмежування від інших.

Комплексний лексико-граматичний принцип був застосований В. Виноградовим у його книзі «Морфология» [7], а потім − у першій академічній граматиці російської мови. Згідно з лексико-граматичним принципом частиномовної диференціації, який став домінуючим із середини ХХ ст., частини мови кваліфікуються як граматичні класи слів, об’єднані на підставі спільності загального категорійного значення, морфологічних категорій і парадигм, синтаксичних властивостей і функцій. Указавши на гібридність багатьох слів і форм: дієприкметників, дієприслівників, займенників, модальних слів − і відмітивши два шляхи вторгнення дієслівної енергії в ім’я, В. Виноградов усе ж таки наголошував на наявності спільного загальнограматичного значення кожної з частин мови. Аналогічні думки висловлювали О. Смирницький і Б. Ільїш, що характеризували частини мови на матеріалі англійської мови. У морфології східнослов’янських мов концепція В. Виноградова, зокрема, його аналіз категорії модальності в російській мові і різнорівневих засобів її вираження, стали одним із перших кроків на шляху до функціонального принципу частиномовної класифікації й функціональної граматики взагалі. Принцип функціонального поділу частин мови певним чином був наявний і у І. Мєщанінова, оскільки за понятійними категоріями, покладеними в основу частин мови, стояли й відповідні функціональні ознаки.

О. Кубрякова вважає, що концепції С. Кацнельсона і Дж. Лайонза, який висунув тезу про застосування онтологічних і семантичних ознак лише до прототипних представників понятійних категорій, належать до функціонально-синтаксичного підходу розробок частин мови [20, 138-139]. У концепціях названих дослідників стверджується думка про перевагу формально-синтаксичних критеріїв при поділі слів на граматичні класи, що проектується на спроби зіставити синтаксичні функції з позиційною роллю у предикатно-актантних рамках [34, 77-95]. Зазначмо, що власне синтаксичний підхід до частиномовної диференціації вперше застосований О. Пєшковським до класового членування російської мови, на матеріалі англійської мови принципи синтаксичної класифікації намічені Л. Блумфілдом і застосовані Ч. Фризом з огляду на оцінку сполучуваності, виведену шляхом системи тестів у діагностично-комбінаторних моделях сполук і речень усних діалогів [42].

У німецькій граматичній традиції синтаксичний принцип обстоював К. Бюлер, який зауважував: «Мені здається, що якщо питання про частини мови набуває специфічної гостроти у тих випадках, коли дослідник виявляє в якійсь екзотичній мові особливо вигадливе, з його точки зору, символічне поле, то в цій закономірності варто шукати ключ до розв’язання проблеми. Починати треба з польової значущості, яку слова отримують у складі речення» [6, 276]. Повнозначні слова отримують позиції діяча, дії, об’єкта дії тощо, на підставі чого виокремлюються субстантивні, дієслівні, ад’єктивні й адвербіальні слова, займенники залучаються до іменних класів як слова-замісники. Оскільки ж чіткого протиставлення аргументів і предикатів, що збігаються з позиціями іменників і дієслів, не спостерігається, на допомогу приходять додаткові морфологічні ознаки [20, 139] та семантичні категорійні смисли. Диференціація таких смислів проектується у функціональний підхід, розроблений радянським лінгвістом О. Бондарком і його школою, представники якої плідно працюють у різних країнах пострадянського простору.

У цілому, функціональний напрям граматичної теорії характеризується двома дослідницькими орієнтирами [4, 17]: з одного боку, спрямуванням від функції до засобів її репрезентації в мові, з іншого − від мовного засобу до його різноманітних функцій. Частини мови є засобами, функції яких потрібно описати й на основі найбільш регулярних розмежувати її з іншими частинами мови. Функцію розглядають як роль засобу в мові, так і якийсь значеннєвий інваріант у мові, що формує функціонально-семантичну категорію.

Пошуки значеннєвих інваріантів у функціональній граматиці пов’язувалися з тими ж логічними категоріями, або граматичними ознаками. Так, Ш. Баллі підкреслював: «Єдиний раціональний метод полягає в тому, щоб брати за вихідну точку логічні категорії й відношення, наявні у свідомості всіх носіїв певної мови, з метою визначити засоби, які мова представляє в розпорядження мовців для вираження кожного з цих понять, категорій, відношень» [2, 296]. Однак логічний принцип отримує у функціональній граматиці новий поворот: якщо раніше кожній частині мови приписувалася певна логічна категорія, то тепер певній логічній категорії приписуються різні частини мови й різнорівневі засоби, що формують, за концепцією О. Бондарка, функціонально-семантичне поле. Функція, тим самим, є основою категоризації концептуальної системи людської свідомості й, зокрема, внутрішнього лексикона носіїв мови й відповідно мовних явищ, що виявляються в комунікативному акті. Таким чином, до функціонального напряму сучасної граматики вбудовується когнітивна наукова парадигма, з огляду на те, що зміст, когнітивна структура трактуються як психосоціальна функція діяльності людської особистості [22, 4-5]. Л. Деже відзначає, що саме семантична категорія як інваріантна категорійна ознака концептосистеми стає основою для залучення концепції О. Бондарка до когнітивного підходу [11, 46]. Зразки когнітивно-ономасіологічного аналізу частин мови та граматичних категорій на основі значеннєвих інваріантів подані у працях М. Докуліла, Дж. Лайонза, Дж. Лакоффа, Р. Ленекера, О. Кубрякової, М. Шелякіна, В. Даниленко, С. Жаботинської та ін.

Зв’язок функціоналізму й когнітивизму простежується в поєднанні двох принципів когнітології: 1) Як плід людського розуму, мова та її структура певною мірою демонструє, як працює розум; 2) Структура мови відбиває відомі функціональні критерії, засновані на вживанні мови як комунікативного знаряддя [36, 340]. Функціональний принцип у русистиці скоріше був застосований не до частиномовної класифікації, а до значеннєвої категоризації мови, хоч якщо виходити з функції як ролі мовного засобу в мовленні, те цей принцип дає змогу виокремити займенник як функціонально анафоричний і дейктичний знак, а також прислівник, предикатив, модальне слово як функціонально однорідні класи, розмежувати вигуки та звуконаслідування.