Проблема частиномовної диференціації в лінгвістиці (стр. 1 )

іванова

ПРОБЛЕМА ЧАСТИНОМОВНОЇ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ

В ЛІНГВІСТИЦІ

Частини мови «належать до числа найбільш повно описаних розрядів слів, оскільки в кожній граматиці й у кожному словнику окремо взятої мови повинно бути прийняте якесь рішення відносно числа й номенклатури представлених у ній частин мови. Натомість питання про частини мови як особливі категорії чи класи слів, про межі цих класів і самі принципи їхнього виокремлення, хоч і відноситься до числа питань, які мають давню традицію вивчення, усе ж не належать до вирішених» [20, 29]. Не випадково, деякі дослідники вважають причиною стагнації сучасної лінгвістики зневагу до тих проблем, які не втратили своєї значущості, зокрема, і до проблем частин мови, критерії диференціації яких залишаються непослідовними й неконструктивними [40, 2]. К. Бюлер наголошував: «Для сематолога класифікація номінативних слів − та троянда в садах лінгвістики, на якій найбільше шипів» [6, 275]. М. Стеблин-Каменський іронічно зауважував: «Коли ми розподіляємо слова за частинами мови, тобто стверджуємо, що серед слів є так звані іменники, прикметники, дієслова і т. ін., ми робимо те ж саме, якби ми, підсумувавши те, що ми знаємо про оточуючих нас людей, сказали, що серед них є блондини, є брюнети, є математики, є професора, а є й розумні люди» [32, 21]. Однак попри жорстку критику частиномовної класифікації і проголошувану фіктивність частин мови, науковці, якщо сфера їхніх інтересів торкається цього предмета, використовують номенклатуру й понятійну базу частин мови, нібито забувши про те, що відкинули їх на попередній сторінці свого наукового твору [3, 64]. Отже, попри всі складності проблеми частиномовної диференціації, існування частин мови не підлягає сумніву. Один із засновників Копенгагенського лінгвістичного гуртка, датський лінгвіст В. Брьондаль свого часу висунув гіпотезу, згідно з якою другою найважливішою ознакою слова є належність до певної частини мови, а протиставлення різних частин мови має бути властивим усім людським мовам. Дослідник розглядав частини мови як цілісну систему, кожний елемент якої існує й має значимість лише через відношення, які пов’язують його з іншими елементами [41, 17].

Проблема частиномовної диференціації існувала ще з часів давніх індійських і грецьких граматик (ІV ст. до н. е.), у яких було виділено чотири частини мови: ім’я, дієслово та дві службових (прийменник і частка – Паніні; член (займенник + артикль) і сполучник – Аристотель, стоїки). В Александрійській школі (ІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.) список частин мови складався за семантико-граматичним принципом класифікації з восьми: імені, дієслова, дієприкметника, члена, займенника, прислівника, прийменника та сполучника. Представник цієї школи Діонісій Фракійський розрізняв імена та дієслова так: перші є відмінюваними й позначають тіло чи річ; другі − безвідмінковими, що мають час, особу й число і представляють «дію чи страждання». У граматиках Доната й Варрона збережена така ж кількість частин мови, лише член (артикль) замінено вигуком, оскільки артикля не було в латині [1, 118-124]. У китайській граматичній традиції особливу увагу звертали на службові частини мови. Крім традиційних, до службових слів відносили заперечення, питальні та вказівні слова, деякі прислівники та прикметники. В. Порциг стверджував, що в китайській мові частини мови у фонологічному відношенні не розрізнюються. У граматиці М. Ломоносова зберігається тенденція латинських граматик щодо кількості частин мови, пізніше О. Востоков уводить замість дієприкметника прикметник, а Г. Павський і Ф. Буслаєв додали до списку частин мови ще числівник. Останніми до системи частин мови було введено частки й у ХХ ст. східнослов’янські граматики переважно мали десятичленну структуру частин мови [5, 8].

У різних граматиках мов світу частини мови виокремлювалися згідно із критеріями найбільш загальної понятійної ознаки (логічний принцип), загального категорійного значення (логіко-семантичний принцип), спільності формотворення та словозміни (формально-граматичний принцип), відповідності категоріям думки (психологічний принцип), значимості слова у складі речення (синтаксичний принцип), поєднання категорійної семантики з морфологічними та синтаксичними ознаками слів (лексико-граматичний принцип), функціональної природи в мові (функціональний принцип). Залежно від кількості критеріїв автори «Теоретичної морфології української мови» поділяють частиномовні класифікації на гомогенні (за одним критерієм) та гетерогенні (за кількома різними критеріями) [9, 14]. При цьому застосування гомогенної класифікації «не забезпечує послідовної класифікації частин мови, оскільки саме в цих одиницях перетинаються і взаємодіють морфологічний, словотвірний, синтаксичний і лексичний рівні мови. Тільки гетерогенна класифікація, тобто комплексний критерій [...], дає змогу здійснити всебічну класифікацію слів [9, 14]. Для кожного типу мов спрацьовує той чи інший принцип частиномовного поділу, наприклад, для кореневих й аналітичних мов домінантним узагалі є синтаксичний принцип, тобто синтаксична позиція слова в реченні [6, 276].

Логічний принцип накладав список слів у мові на універсальні логічні категорії думки, ґрунтуючись на постулаті про існування спільної логічної основи всіх мов. Найбільшою мірою такий універсалізм виявився у граматиці Пор- Арно та К. Лансло (1660 г.), яка описувала французьку мову на підставі латинського логічного еталона (так, незважаючи на наявність у французькій мові іменників і прикметників, слідом за латинською граматикою виокремлювалося лише ім’я із двома підкласами). Традиційна для давніх граматик антиномія імені й дієслова базувалася на суб’єктній і предикатній функції членів цієї антиномії в судженні (Платон), а також на протиставленні типів змінності, відмінюваності й дієвідміни (Аристотель), хоч головним параметром такого поділу було онтологічне протиставлення речей та ознак (пор.: у М. Нікітіна: «Усе, що існує у світі, відображеному у свідомості, розпадається на дві категорії − речі й ознаки» [27, 32]). У східнослов’янській граматичній традиції логічний принцип був доповнений семантичним у граматиках М. Ломоносова, Ф. Буслаєва, О. Востокова, Г. Павського, М. Греча, О. Курганова, О. Барсова; І. Могильницького, М. Лучкая, І. Вагилевича, Й. Лозинського й ін.

До логічного принципу на початку ХХ ст. повернулися датський лінгвіст О. Єсперсен у «Філософії граматики» [12] і дещо пізніше І. Мєщанінов у книзі «Члены предложения и части речи» 1945 р. [24], який розвив ідею понятійних категорій свого попередника. О. Єсперсен писав, що «поряд із синтаксичними категоріями, або крім них, або над цими категоріями, що залежать від структури кожної мови, в тому вигляді, у якому вона існує, наявні ще позамовні категорії, що не залежать від більш чи менш випадкових фактів існуючих мов. Ці категорії є універсальними» [12, 58].

І. Мєщанінов упроваджував принцип залежності частин мови від синтаксичних функцій у реченні, зумовлених їхньою інваріантною семантикою, хоч такі функції можуть бути численними та збігатися в багатьох частин мови. Згідно з його концепцією універсальними є як понятійні категорії, наприклад, суб’єкта та предиката, так і головні принципи поділу частин мови. Однак конкретні частиномовні системи є різними: навіть виділення дієслова в деяких мовах не завжди можливе. До того ж граматичні ознаки та категорії відмінні в різних мовах світу. Приміром, виокремлення частин мови в інкорпоруючих мовах, де інкорпоративний комплекс одночасно є словом і реченням і не може бути віднесеним до якоїсь частини мови, є проблематичним, хоч у чистому вигляді інкорпоруючих мов немає: крім слів-речень, трапляються і звичайні слова з ознаками частин мови.

Залежно від систем частин мови і їхньої відповідності деяким синтаксичним позиціям категорій суб’єкта та предиката, І. Мєщанінов запропонував власну типологічну класифікацію мов [26]. Він провів «мовнодетерміністську» паралель між категоріями думки й мови: категорії думки вилучаються з мови й не існують поза мовою, хоч у кожній мові отримують різне вираження [25, 14-15]. Понятійні категорії можуть виражатися як граматично, так і лексично. У книзі «Глагол» учений проаналізував ознаки дієслова в різних мовах світу та встановив що, крім стану дії, всі категорії не є універсальними. І. Мєщанінов спростував уявлення, яке належало ще Аристотелю, про дієслово як клас слів, що виражає ідею часу, оскільки не у всіх мовах наявні граматичні категорії часу, способу дії дієслова, однак вони можуть виражатися лексично [24].

Продовженням логічного принципу диференціації частин мови став логіко-семантичний, пов’язаний із пошуком їхніх інваріантних (базисних) значень, які збігаються у граматичних класах усіх мов. С. Кацнельсон, який спробував охарактеризувати такі універсальні значення, підкреслював: «Навряд чи знайдеться хоч одна мова, у якій такі значення опиняться у складі іншого граматичного класу»[16, 175]. Для субстанційних слів базисними є значення предметності, для атрибутивних − кількісні та якісні ознаки, для предикативних − значення дії та стану, що зумовило інтуїтивне виокремлення традиційною граматикою найважливіших частин мови − іменників, прикметників, числівників і дієслів. Однак дослідник наголошує на ірраціональності й алогічності, приміром, віднесення до іменників слів із непредметним значенням. Крім предметів до іменників уключено події, просторові й часові відношення, якості стани, дії, форми предметів, логічні й філософські категорії [16, 133].

О. Кубрякова, аналізуючи концепцію С. Кацнельсона, пояснює такий стан справ так: «Це не традиційна граматика «включала» перераховані одиниці до складу іменників − це робила сама мова, демонструючи релевантність розгляду справді предметних слів і слів «непредметних» як однопорядкових, − вони марковані морфологічно тими самими примітами, виражають ті самі граматичні значення і, врешті-решт, подібно вживаються» [20, 136]. Схожі думки висловлював Л. Щерба, який зазначав: «У питанні про «частини мови» досліднику зовсім не доводиться класифікувати слова за якимись ученими і дуже розумними, але упередженими принципами, а він повинен відшукувати, яка класифікація особливо наполегливо нав’язується самою мовною системою, чи, точніше, [...] під яку загальну категорію підводиться те чи інше лексичне значення в кожному окремому випадку, або ще інакше, які загальні категорії розрізнюються в мовній системі» [37, 64]. Тобто головним об’єктивним принципом класифікації слів є сама мова, яка диференціює сукупність ознак частини мови. О. Кубрякова підкреслює: «Проблема частин мови як класів слів виникає саме тому, що саму цю емпіричну даність характеризує нетотожність її одиниць й одночасно − певна їхня впорядкованість» [20, 171].