Проблема частиномовної диференціації в лінгвістиці (стр. 3 )

Когнітивний принцип у граматиці не є новим, тому що він або відповідає постулатам логічного універсалізму, або слідує розробленому В. Гумбольдтом етноцентричному психологічному підходові. О. Кубрякова обстоює принцип концептуального підґрунтя частин мови, який, на її думку, дає змогу зрозуміти витоки цих граматичних класів слів і реконструювати на цій підставі шляхи їх можливого розвитку [20, 172]. Дослідниця розглядає витоки частин мови у диференціації перцептуально сприйманого світу й виокремленні в ньому окремих цілісностей, їхніх частин і атрибутів. Більш пізні нашарування на слова однієї частини мови викривляли її первісне підґрунтя: «чим більше окремі частини мови отримували граматичних категорій, які реалізували їхнє спільне значення, чим частіше вступали вони у процеси деривації (особливо безафіксальної транспозиції), чим більше набували вони власних формальних ознак у своїй поверхневій структурі та / або у своєму вживанні, тим більше розмивалися вихідні межі класу, тим більше отримували ці класи умовний характер і, безперечно, тим менш виразнішими ставали самі концептуальні основи частин мови!» [20, 173]. Це знаходить підтвердження в ізолюючих мовах, де частини мови постають як скриті категорії, однак саме вони зумовлюють синтаксичний устрій мови.

Отже, тільки синтез функціонального й когнітивного принципів може розв’язати питання критеріїв виокремлення частин мови. Цей синтез повинен ґрунтуватися на таких найважливіших положеннях: 1) частини мови та граматичні категорії повинні розглядатися в аспекті моделювання свідомості, як вектори внутрішнього лексикона [43, 10]; 2) частини мови не мають одно-однозначної когнітивної відповідності, це насамперед категорії граматики певної мови; 3) частина мови, крім основного значеннєвого інваріанта (функції), можливо, закладеного в ній здавна, охоплює й інші інваріантні значення «підведені під дах» її регулярних форм; 4) різна кількість частин мови в мовах світу обумовлена як специфікою інваріантів, закладених в етносвідомості, так і специфікою системи регулярності форм мови; 5) складність частиномовної диференціації зумовлена «розхитуванням» регулярності форм й інваріантних змістів, що здійснюється шляхом формотворення, транспозитивной деривації, конверсії частин мови, контекстуальних аномалій.

Дані положення вимагають конкретизації й пояснення. Насамперед частини мови в самому загальному вигляді виражають інтеріоризовану носіями мови картину навколишнього світу, де важливими векторами є людина та предмети як суб’єктивовані речі, їхні ознаки й відношення, дії, стани, кількісні показники, просторові й часові характеристики й т. ін. Когнітивним каркасом частин мови й категоризації світу вважаються займенники, названі Ю. Масловим словами другого рівня й нерідко незаслужено вилучені із системи частин мови або розподілені між іншими частинам мови. Р. Раск уважав займенник найбільш стійким класом слів, не схильним до запозичень, тому що в кожній мові займенниковий склад відбиває концептуальну категоризацію людського буття. Не випадково, при побудові частиномовного фрейму С. Жаботинська виділяє слоти як «буттєві категорії, сформовані у процесі пізнання світу всім людством..., властиві homo sapiens, можливо, ще на довербальному, домовленнєвому етапі існування людини: ЩОСЬ − предмет (іменник), ТАКИЙ − якість (прикметник), СТІЛЬКИ − кількість (числівник і квантифікатор), існує ТАК − буття (статив і дієслово), існує ДІЮЧИ − дію (дієслово), ТАК − спосіб буття (прислівник), ТАК − оцінка (прислівник), ТУТ / ТАМ − місце (прислівник), ЗАРАЗ / ТОДІ − час (прислівник) [13, 15].

Не торкаючись універсалізму означених «категорійних архетипів» [19, 189] і закритості їхнього списку, відзначимо, що найпростіші пропозиційні структури базуються саме на кореляції наведених компонентів. Не випадково, шкільна граматика ґрунтується при визначенні частин мови на примітивних питаннях, що розмежовують ту чи іншу частину мови або член речення. Ці питання представлені питальними займенниками, що інтуїтивно встановлюють загальний каркас частиномовної системи та структури речення. Однак не всі питальні займенники однозначно корелюють із групами частин мови, приміром, прислівники, названі В. Виноградовим «звалищем у системі частин мови», містять групу питальних корелятів: як?, яким чином?, якою мірою?, де?, куди?, звідки?, чому?, навіщо? і т. ін. Подібна значеннєва різноплановість і категорійна інтегративність дозволяє дійти висновку про те, що частини мови − це неоднорідні за змістом і формою граматичні класи, які можна охарактеризувати за принципом поля, яке набуло характеру гносеологічної категорії [39, 10].

У сучасних граматичних теоріях частини мови розглядаються як класи слів, яскраві частиномовні ознаки яких властиві не всім елементам класу. Тим самим виникає потреба кваліфікувати їх за принципом поля − як функціонально-граматичне поле, домінанта (ядро) якого має ознаки найбільшої спеціалізованості у вираженні інваріантного змісту й найбільшої формальної регулярності відповідно до цього змісту, а периферія характеризується можливою розмитістю цих властивостей класу, виключеннями, синкретизмом. Слова із загальним інваріантним змістом формують домінанту частини мови; слова з не властивими категорії інваріантними змістами або з нерегулярними формами − периферію. Ще у граматиці Пор-Рояля було відзначено наявність «ясних» і «неясних» значень, ясні значення відповідають граматичній оформленості, неясні − іншому значеннєвому інваріанту. У 1981 році І. Іванова на матеріалі англійської мови продемонструвала нечіткість межі між частинами мови й розробила концепцію їхньої польової структури. Дослідниця зазначала: «Момент об’єктивності посилюється останнім часом у зв’язку із прикладанням до поняття частин мови ідеї польової структури розподілу релевантних властивостей об’єктів: у межах певної частини мови виокремлюється центральна частина слів, яка конституює клас згідно зі встановленими для нього ознаками, і периферійна частина слів із відповідною градацією ознак» [14, 125-129; 15, 19].

Не випадково О. Кубрякова наголошувала на тому, що «в ономасіологічному напрямі ця проблема [відмежування частини мови від інших − О. С.] вирішувалася за рахунок визнання для кожної частини мови її головного концепту, на який орієнтуються всі члени цієї частини мови» [19, 137]. У прототипній семантиці такими інтегральними поняттями служать прототипи. Тому не можна ніякою мірою відмовлятися при виділенні частин мови від значеннєвого (когнітивного) принципу, але підходити до цього потрібно з позицій протиставлення ядра-домінанти й маргінальної у значеннєвому й граматичному відношенні периферії. Домінанту можна зіставити із прототипом. О. Кубрякова цілком слушно зазначає: «Прототипний підхід орієнтується більшою мірою на зразок, прототип категорії, релевантний для повсякденної свідомості і, можливо, більш конкретний, а отже, належний базисному рівневі категоризації: нагадаємо, що таку саму логіку мовців визнавав і , коли стверджував, що какаду − це іменник, оскільки позначає птаха» [20, 146]. Поєднання польового і прототипного підходів до виокремлення частин мови почасти розв’язує проблему їхньої дефініції, яка постає як несуперечлива для всіх повнозначних частин мови, крім займенника, що виділяється за функціональним принципом. Приміром, іменник треба кваліфікувати як частину мови, ядерна зона якої має зміст предметності як прототипну категорію, прикметники мають домінанту ознаки, дієслова − процесуальності, числівники − кількості й т. ін. Те саме стосується і граматичних категорій частин мови. До честі української граматичної школи, саме в ній, зокрема, у фундаментальній праці І. Вихованця і К. Городенської запропоновано польовий підхід до визначення частин мови: категорійні ознаки найбільш яскраво представлені у ядрі (центрі) частини мови [9].

Периферійна сфера частини мови створюється насамперед за рахунок транспозитивної деривації. О. Кубрякова підкреслює: «Програючи в однорідності позначень і ставлячи на одну площину власне предметні й опредмечені (штучно) імена, транспозиція надзвичайно збагачує семантичні можливості самого класу іменників й уможливлює гіпостазис – сприйняття ознаки, процесу, дії або стану як окремого об’єкта» [18, 159]. Транспозитивна деривація не тільки змінює знак функції, а й дозволяє осмислити подію, факти, якості та явища як деякі аналоги предметів у невидимому світі [18, 176]. Когнітивно транспозитивна деривація ґрунтується на концептуальній інтеграції предмета й ознаки, предмета та процесу, ознаки та процесу, кількості та процесу тощо. Частиномовний статус таких слів визначається регулярністю їхньої форми, категорійною парадигматикою.

У процесі номінації будь-якого поняття важливим є синтез форми та змісту − селекція ономасіологічної ознаки, що здійснюється одночасно з вибором базису [29, 108]. Номінатор, створюючи найменування, бере до уваги нав’язуваний йому мовою спосіб зміни даних [35, 39]. Безумовно, «не можна здійснити мовний акт номінації певної сутності, не пізнавши в ній предмет або процес, стан або ознаку, дію або властивість» [18, 165], але не завжди цей інваріант можна впізнати, і тоді вступають у дію закони мовної аналогії або довільності вибору форми знака. Транспозитивна деривація є яскравою ілюстрацією відзначеної І. Бодуеном де Куртене тенденції до посилення кількісних протиставлень у морфологічній підсистемі. Причому граматично частина мови уніфікується, а в семантичному відношенні розгалужується.

Периферія частини мови поповнюється й за рахунок перехідності частин мови, морфолого-синтаксичної деривації, або конверсії. Процеси субстантивації, ад’єктивації, прономіналізації, адвербіалізації розхитують граматичну однорідність частин мови (у флективних мовах в іменників з’являється ад’єктивне відмінювання, у займенників − нетипові форми, прислівники значно розширюють систему значень, в аналітичних мовах − конверсиви отримують інші синтаксичні ознаки). Формотворення також поповнює сферу периферії. Так, гібридні форми дієприкметників і дієприслівників, інфінітива, названого О. Пєшковським «дієслівним номінативом», належать до периферії дієслова.