Дивосвіт народних символів та оберегів (стр. 6 )

Образи журавлів дуже поширені в народному епосі, піснях, легендах, віршах тощо. В українській літературі образи журавлів невіддільні від мотиву пекучої туги українця за рідною землею, в яку вони линули усім серцем.

Лелека – птах-тотем у давніх слов'ян; символ батьківщини, сімейного благополуччя.

З давніх-давен саме ці птахи були особливо шанованими в Україні. У народі ніколи не називали птахів і звірів людськими іменами. Однак у суворому звичаї для лелек робили виняток, до них зверталися як до людей: “Антоне, принеси тепло”. Якщо на хаті звив гніздо лелека, вважали в давнину, то в родині має бути лад. Саме ці чорно-білі красені приносили, за повір’ям, до оселі немовлят. Не випадково лелеки вважалися священними, бережливо охоронялися. Згідно з повір'ям, якщо хтось поруйнує їхнє гніздо, зазнає страшного лиха – згорить хата. Дітям старі люди забороняли вилазити до лелечих гнізд, брати яйця, пташенят. Вірили: якщо комусь першому вдасться побачити весняного лелеку й тричі присісти – той протягом року не хворітиме.

Та найбільше, мабуть, ми любимо лелек тому, що вони символізують любов до рідної землі, рідного дому. Зважте самі: шлях із Південної Африки (туди і назад) нараховує 20–25 тис. кілометрів. І все одно вони повертаються. Долаючи біль і вітер, холод і ворогів. Гинучи сотнями і тисячами, все одно летять на Батьківщину.

В Україні, крім назви лелека, поширені ще гайстер, бузьок, бусел і чорногуз. В Україні був звичай радісно вітати приліт лелек.

Голуб – широко розповсюджений в Україні птах сіро-голубуватого забарвлення; лагідна назва чоловіка; персонаж українського фольклору; символ любові, ніжності.

У давнину в Україні голуба пов’язували з божеством грози, вітру, дощу. Про це свідчить такий звичай: коли хотіли, щоб дощ перестав, примовляли: “Не йди, дощику, дам ти борщику, поставлю на дубоньці, прилетять три голубоньки да візьмуть тя на крилоньки, занесуть тя в чужиноньку”.

Із занепадом язичництва змінюється і символіка голуба, який став пов’язуватися із Святим Духом. Вірили, зокрема, що душа людини після смерті може втілюватися у голуба (вислів “душа відлетіла”). Тому, очевидно, до XVII ст. категорично забороняли вживати у їжу голубине м'ясо. Прості люди називали великими грішниками тих, хто стріляв цих птахів, і вірили, що в таких людей у господі загине худоба. І навпаки: у кого в оселі є голуб, того супроводжуватиме в житті успіх, щастя. Не випадково на рушниках так часто зображували серед квітів саме голубів. Вони були також оберегами від пожежі. Існувало повір'я: якщо хата раптом загориться, треба кинути в полум’я білого голуба. Птах, який залітав несподівано у вікно, віщував у деяких районах пожежу.

У фольклорі голуб і голубка віддавна символізували подружню вірність, чисте кохання:

Сяду, мила, дорогая,

Сяду, моя любко!

Буду тобі вірним другом,

Вірная голубко!

У народних піснях голубкою часто лагідно називають сиву матір:

Голуб сизий, голуб сизий,

Голубка сизіша,

Батько милий, батько милий,

А мати миліша.

Голубів, які уміють чудово орієнтуватися на місцевості (інколи повертатися додому за тисячі кілометрів), часто використовували як надійних листонош.

Великої популярності набув вислів “голуб миру”, який уособлює прагнення всіх народів планети жити без воєн, у дружбі і злагоді. Відомий художник Пабло Пікассо створив міжнародну емблему миру. На ній зображений білий голуб із маслиновою гілкою у дзьобі.

Ластівка – ласкава назва дівчини, жінки; символ весни.

У міфологічних, народних уявленнях ластівка має різноманітну символіку. Як правило, ластівка була вісником добра, щастя, надії, відродження, весни, сходу сонця, батьківської спадщини, домашнього тепла. У численних веснянках і колядках саме ластівка приносить весну, день:

Пташок викликаю

З теплого краю.

Летіть, соловейки,

На нашу земельку.

Спішіть, ластівоньки,

Пасти корівоньки!

У народі вважають, що це – Божа пташка, створена вона Богом на землі. Якщо ластівка в’є під чиєюсь оселею гніздо, то це передвіщає щастя цій родині. Крім того існувало повір'я: хто розорить гніздо цієї пташки, вб’є пташат, у того вона спалить хату, принісши вогонь; попсує корову (молоко почервоніє і пропаде теля). У народі вважали, що ластівки повертаються в рідні краї 1 березня (за старим стилем на Явдохи). Дітей учили, що коли вони побачать пташку, то треба взяти грудочку землі кинути їй навздогін і мовити: “На тобі, ластівко, на гніздо!” Тоді швидко настане весна. Дитині, у якої було ластовиння, радили, побачивши вістунку тепла, гукати: “Ластівко, ластівко, на тобі веснянки, дай мені білянки!” Селяни за поведінкою пташок визначали майбутню погоду: якщо ластівки “стеляться” по землі – буде ясна година. Ніжна любов українців до ластівок виявлялась у численних приповідках. Про матір із діточками казали “Як ластівка з ластовенятами”. “Щебече, як ластівка” – так казали про лагідну, щиросердну мову привіту.

Лебідь – великий перелітний дикий водоплавний птах із довгою, красиво вигнутою шиєю і білим (рідше чорним) пір'ям; пестливе звертання до чоловіка, жінки; символ кохання, вірності.

За міфами народів світу, на Лебедя перетворився Зевс, а також один із найбільших слов’янських божеств – Білобог. Вважалося, що саме лебеді народили людей – їхніх прародичів. Поширеним мотивом міфів був сюжет одруження Лебедя і людини (царівна-лебідь, герой, що перетворюється у лебедя тощо). У казках поширеним мотивом є перетворення лебедя в дівчину-красуню, яка йде купатися, залишаючи на березі одяг. Прекрасний юнак, закоханий у неї, забирає одяг і одружується з нею. Проте він не виконує умови, яку поставила красуня, і незабаром вона знову перетворюється на птаха й відлітає у своє царство, забираючи весну й сонце. У народній творчості Лебідь уособлює вродливу, ніжну дівчину. Лебідь символізує вірне, чисте кохання.

Сокіл – один із образів слов’янської міфології, символ сили, мужнього козака. У міфології давніх слов'ян сокіл вважався першоптахом світу. Природа наділила сокола гордим виглядом, красивим польотом, гострим зором. Тому не дивно, що в народі цей птах символізував світло, гарного, сміливого юнака, козака:

Ой сини мої, сини соколи,

А дочки – голубочки.

Птаха, вважали у народі, підносить красивий політ, молодця – його поведінка (“Знати сокола по польоту, а молодця – по походці”). Але й сокіл, тобто сильна людина, доти має вагу, доки володіє силою (“Пішого сокола і ворона клює”). Часто сокіл протиставляється вóрону як уособленню злих сил (“Де соколи літають – там ворон не пускають”). Сокіл є героєм багатьох казок, легенд.

Соловей – один із персонажів українського фольклору; символ співучості.

Пісенним символом українців віддавна вважається соловейко. У фольклорі, у віршах багатьох поетів образ солов’я часто невіддільний від іншого важливого символу України – калини. Наприклад, у :

Засне долина. На калині

І соловейко задріма.

І це не випадково. Як відомо, калина – це символ України, цнотливої дівчини. Таким же чистим був і спів солов'я. Такою ж пісенною і чистою була душа українського народу. “Руки білі, стан тоненький, голос солов’їний” – ось народна найвища характеристика людської краси. У піснях народ звертається до солов'я як порадника, того, хто звеселяє посмутніле серце.

У чому ж таємниця солов’їного співу? Чому саме його мелодії так глибоко западають у душу порівняно із чудовим співом жайворонка, зорянки? Вчені-орнітологи, музикознавці записали і проаналізували сотні, тисячі його пісень. Виявилось, що соловей у травні за коротку ніч виконує не менш як 3,5 тисячі пісень. Причому значна їх кількість містить різні варіації. Виявилось також, що солов’їна пісня має чітку ритмічну структуру, будується певною мірою на імпровізації, має плавні переходи. Малюнок однієї пісні (“колінця”) відрізняється від іншої забарвленням. Надзвичайно мелодійна і емоційна нічна пісня солов'я. Це пісня кохання, якою він заворожує самку. Після утворення пташиної сім’ї пристрасні мелодії не вщухають до кінця травня.

Найкращих українських співаків Діану Петриненко, Анатолія Солов’яненка, Ніну Матвієнко та інших не випадково називають “українськими соловейками”.

ПРИЛЕТІЛА ЛАСТІВКА ДО МОГО ВІКНА

Завдання: уточнити уявлення дітей про весняні зміни в природі, спосіб життя перелітних птахів весною. Розширити знання дітей про ластівок, символічне значення цих пташок. Виховувати любов до природи, частиною якої є птахи. Плекати любов до рідного краю, рідної хати.

Учити дітей передавати на малюнку образи птахів у польоті. Розвивати творчі здібності, уміння планувати послідовність виконання завдання.

Матеріал: магнітофонний запис – спів пташок, малюнки птахів, вірші, загадки, папір, пензлі, гуаш.

Діти, яка тепер пора року? Які зміни відбуваються у природі весною? (Наголосити на поверненні перелітних птахів із теплих країв). Коли перелітні птахи відлітають у теплі краї? Чому вони відлітають? (Бояться холодів, дощів, не мають їжі). Коли повертаються птахи до нашого краю? (Коли стає тепло). Які птахи вже прилетіли до рідної домівки? Відгадайте загадку, і ви дізнаєтеся, про яку пташку ми поговоримо сьогодні.

Швидко скрізь цей птах літає, За вікном гніздо будує,

Безліч мошок поїдає. Тільки в нас він не зимує.

Сьогодні ми поговоримо про ластівку. Існує прикмета: якщо ластівки вже повернулися з теплих країв – прийшла справжня весна. Як виглядає ця пташка? Що їдять ластівки? (Ластівки живляться комахами, яких ловлять на льоту). Чи знаєте ви, де ця пташка будує своє гніздо? (Ластівка будує гніздо біля вікон, під дахом, під стріхою). Оселя, де ластівка звила гніздо під стріхою, вважається щасливою, свідчить про доброту і людяність її господарів. З чого вона будує гніздо? (З глини, приклеюють акуратно грудочки. Ліплять гніздечко, неначе кошик, а збоку залишають пролазку). Діти, запам’ятайте, що руйнувати пташині гнізда не можна. Якщо хтось зруйнує ластів’яче гніздо, то накличе на себе біду. Ластівки знають, що люди турбуються про них. Ви також повинні бережно ставитися до птахів. Послухайте вірш про гарних діток, які добре ставляться до ластівок. Я вам прочитаю цей вірш, а потім ми його вивчимо.

ДІТИ І ЛАСТІВКА М. Підгірянка

Ластівочка чорно-біла Ми і киці накажемо,

Під стріхою гніздо вила, І песика прив’яжемо,

Над подвір’ям кружеляла Відженем лихого хлопчика,

І діточок споглядала І недоброго горобчика.

І питалася сердечно: Ліпи гніздо скоро, духом,

- Чи гніздитись тут безпечно? Вистеляй м’якеньким пухом,

- Мила, люба ластівочко, Бо надійна наша стріха

ти не бійся за гніздечко. Захистить тебе від лиха.

У багатьох народів ластівка вважається священною пташкою. Українці теж дуже люблять цю працелюбну пташку, яка тулиться до людей. Часто з ластівкою порівнюють рідних людей: матір, сестру, милу дівчину. Цим словом звертаються, коли хочуть назвати когось ніжно, пестливо. Ластівка символізує рідну домівку, сім'ю. Ластівка дуже турботлива мати. Вона доглядає своїх маленьких ластів’яток: носить їм їжу, слідкує, щоб вони не випали з гнізда, а коли підростуть – учить їх літати. Про ластів’ячу науку ми знаємо віршик:

Літом ластівка літає, Вчіться літечком літати,

Ластів’ят малих навчає: Бо як літо відлітує,

“Не лінуйтесь, ластів’ята, Ми за море помандруєм.

Спостерігаючи за польотами ластівок, люди навчилися передбачувати погоду: якщо ластівки літають високо – на суху і теплу погоду, а якщо пурхають внизу – чекай дощу. Давайте пограємося в народну гру “Ластівка”, а потім намалюємо цю гарну пташку.

Гра-хоровод: “Ластівочко, де летиш, крилоньками лопотиш?

- Лечу, лучу за гору, одну із вас заберу.”

Діти розглядають птахів у польоті на фотографіях, картинах. Звернути увагу на положення крил, на розташування крил, частин тіла, на їх колір. В кінці заняття проаналізувати малюнки.

ТВАРИНИ-СИМВОЛИ

Народне світосприймання зумовило традиційне зіставлення поведінки людини і тварини. Українська, як і інші індоєвропейські мови, засвоївши спільну систему образів-символів світу природи, водночас внесла в їх тлумачення власний національно-культурний компонент, зокрема шляхом виявлення нових особливостей поведінки, характеру тварин. Символічне значення багатьох анімалістичних назв ґрунтується не тільки на безпосередніх спостереженнях над поведінкою тварин, а й на опосередкованому – через міфотворчість, байку, казку – сприйнятті образу.

Образи-символи тварин активно входять в усне народне мовлення; багатий світ української фауни здобуває нові образні втілення. Найбільш поширені в національному баченні образи хижих і свійських тварин стають фіксованими носіями певної людської риси і в цьому плані алегоріями: вовк – кровожерливості, лисиця – хитрощів, заяць – боягузтва, ведмідь – сили, неповороткості, вівця – покірливості тощо.

Ведмідь – персонаж українського фольклору; символ сили і водночас вайлуватості. Спочатку це був медоїд, а далі медвідь, а далі медвідь-ведмідь. У багатьох слов'янських народів збереглася назва, пов’язана з “медоїдством”: чеська і болгарська – медвед, словацька – медієд.

В українському фольклорі образ ведмедя дуже поширений. У казках та прислів’ях підкреслюється його велика сила й одночасно вайлуватість, лінь, надмірне ласування медом (“Тягли ведмедя до меду та урвали вуха, тягли від меду та урвали хвіст”, “У ведмедя десять пісень і всі про мед”, “Ревів ведмідь не того, що бджоли покусали, а того, що меду не дали”). Ведмідь – це доброзичливий, довірливий і досить кмітливий звір. Це дало змогу легко привчати їх і дресирувати.

Вовк – персонаж українського фольклору; символ жорстокості, ненаситності. Із давніх часів людина стикалася з вовком і бачила в ньому лише ворога. Це спричинило до обожнювання вовків, задобрювання їх. Науці відомі племена, у яких ця тварина була тотемом, а люди вважали себе дітьми сильних, спритних звірів. Згідно з міфами, відгуки яких дійшли аж до ХХ ст., можна було чарами перетворити людину на вовка (образ вовкулаки у драмі-феєрії Лесі Українки “Лісова пісня”). Не випадково образ вовка дуже поширений у фольклорі, літературі. Наприклад, у “Слові о полку Ігоревім” він згадується 9 разів (“вовки жах по яругах наводять”). У народних казках, як не дивно, вовк часто зображується обмеженим, простакуватим, бідним на розум (“битий небитого везе!”; “мерзни, мерзни, вовчий хвосте!”). У більшості ж фольклорних творів вовк – жорстокий і ненаситний (“Вовкові барана з горла не видереш”, “Вовк старіє, але не добріє”). З повадками вовка зіставляються лихі вчинки людини (“Вовка як не годуй, а він все в ліс дивиться”, “Вовка запряжи в плуг, а він до чорта в луг”). Людська лицемірність, підступність часто передається через образ вовка в овечій шкурі. Прислів'я з цим опорним словом учать обачливості (“З вовком до паю не ставай”, “Не довіряй вовку череду”), сміливості (“Вовків боятися, то в ліс не йти”). Колись вовком матері лякали неслухняних, вередливих дітей: “Не плач, бо вовк забере!” Хижацьке єство, кровожерливість цього звіра лягли в основу багатьох народних фразеологізмів: жити вовком – “жити на відлюдді, далеко від людей”; вовком дивитися – “дивитися вороже”; “бодай тебе вовки з’їли” – уживалося для побажання комусь лиха. Про щось неможливе для здійснення, непосильне у народі казали; “Дай Боже нашому теляті вовка з'їсти”. “Не бачити смаленого вовка” означало “не зазнавати труднощів, не бути досвідченим”.

Лисиця в народному уявленні – символ хитрощів, обману, лицемірства. У казках і байках завдяки своїй спритності обдурює вовка, ведмедя, зайця та інших тварин. Лис в образно-символічному вживанні ще хитріший, лукавіший, аніж лисиця. Казковий образ – Лис Микита – уособлення хитрого, спритного чоловіка.

Заєць – слово-символ включає компоненти: “боягузтво”, “метушливість”, “швидкість”, “спритність”, “кмітливість”.

ТВАРИНИ НАШОГО ЛІСУ. ЕКСКУРСІЯ В ЗООПАРК

Завдання: узагальнити знання дітей про тварин лісу, поповнити словник дітей новими словами. Дати поняття про символічне значення деяких тварин. Розвивати мислення дітей, увагу, уяву. Виховувати гуманне ставлення до “братів наших менших”, любов до природи. Закріпити вміння зображати на малюнку та ліпити тварин, передаючи їх характерні особливості, відносну величину і пропорції тіла. Розвивати окомір, образне мислення.

Матеріал: ілюстрації із зображенням тварин лісу, вірші, загадки, приладдя для зображувальної діяльності.

Діти, сьогодні я вас запрошую в зоопарк. Чи знаєте ви, що таке зоопарк? Хто живе у зоопарку? У нашому зоопарку звірі не справжні, а зображені на картинках. Я буду екскурсоводом, а ви мені будете допомагати: розказувати про звірів, відгадувати загадки, розказувати віршики про звірів. Подивіться на картинки і скажіть, де живуть ці тварини. Як називаються тварини, які живуть у людей? (Свійські, домашні). Які домашні тварини ви знаєте? Як називаються тварини, які живуть у лісі? (Дикі). Послухайте загадку, і ви дізнаєтеся, про кого ми поговоримо найперше.

Хвостата, носата, руда і зубата,

Уміє хвостата нечутно ступати,

В курник залізати, тягнути курчата.

Як злодійку звати? (Лисиця)

Правильно, це лисиця. Ось вона у нас на картинці.

Діти розповідатимуть про кожну тварину за планом: як виглядає зовні; де живе; чим живиться; які має повадки.

Хто розкаже віршик або заспіває пісню про лисицю?

Діти співають пісню “Я лисичка, я сестричка”, розказують вірш.

ЛИС В. Гринько

Під горою хвойний ліс, В ній хитрюга неспроста

За горою хижий лис, Від собак хова хвоста:

Вкрита травами гора, Як навідався в курник,

Збоку – лисяча нора. То одразу півень зник.

У яких казках ви зустрічалися з лисичкою? Як поводиться лисичка з іншими звірами у казках? Через свою поведінку лисиця стала символом хитрощів, обману. Часто кажуть про людину: “Хитрий, як лисиця”.

Тепер послухайте загадку про іншого звіра.

- По полю та лісу гасає, овечок хапає та всіх лякає. (Вовк).

Діти розповідають про вовка за вищевказаним планом.

А хто розкаже вірш про вовка?

ВОВК В. Гринько

Ходить хмуро між дубами, Очі так її і ллють.

Хижо клацає зубами. Зачаївся і примовк.

Весь, як є, – жорстока лють, Грізний звір цей, звісно, вовк

Діти, вовка ми теж часто зустрічаємо в казках, де вовк часто жорстокий і ненаситний. Колись вовком матері лякали неслухняних, вередливих дітей: “Не плач, бо вовк забере!” Жорстоку, лиху людину часто порівнюють з вовком.

Ідемо далі. Подивимося, який ще звір живе в нашому зоопарку?

Влітку медом ласував, Він поспати трохи ліг.

Досхочу малини мав. Бачив чи не бачив сни,

А як впав глибокий сніг, А проспав аж до весни. (Ведмідь)

Розповіді дітей про ведмедя за попереднім планом. Вірші:

ВЕДМІДЬ В. Гринько

Буркотливий, вайлуватий, Літом любить полювати,

Ходить лісом дід кудлатий. Взимку – у барлозі спати.

Одягнеться в кожушину, Як зачує він весну.

Мед шукає і ожину. Прокидається від сну.

ЧОМУ ВЕДМІДЬ НЕ РОЗДЯГАЄТЬСЯ П. Ребро

Він у спеку, наче у кожусі, Сам ведмідь хотів би дня ясного

Важко диха, стомлено дріма... Скинуть його з себе, та дарма:

Так чому ж він теплий одяг, друзі, Під кожухом, очевидно, в нього

Навіть влітку з себе не зніма? Ні сорочки, ні штанців нема!

- Діти, як ви думаєте, що символізує ведмідь? (Це символ сили і вайлуватості). Ведмідь – це доброзичливий, довірливий і досить кмітливий звір. Це дає змогу легко привчати їх і дресирувати. Які ви знаєте ігри, в яких бере участь ведмідь? (У ведмедя у бору”, “Хто це спить під дубком?”, “Ведмідь і бджоли”). Давайте пограємося в одну з цих ігор. Діти вибирають ведмедя і граються в рухливу гру.

Ми говорили про хижих звірів, але в нашому зоопарку є і тваринка, яку всі люблять і не бояться навіть маленькі діти.

Зимою в білому, як сніг, а літом в сірому гуляє,

Зловить його ніхто не міг тому, що ноги довгі має.

Великі вуха, косий зір. Як називається цей звір?

Ви всі правильно відгадали загадку, це – зайчик. Що ви знаєте по зайчика? В яких казках ви зустрічалися із зайчиком? Що вам найбільше запам’яталося про зайчика? Як називають того, хто всього боїться? (Боягуз). Отже, заєць є символом боягузства, метушливості, швидкості. Хто хоче побути зайчиком і розказати віршик про зайчика?

Не ходжу я, а стрибаю, Перегнав би я коня.

Бо нерівні ноги маю. Я страшенний боягуз,

Через поле навмання Всіх на світі я боюсь.

Діти, як ви вже зрозуміли, люди спостерігали за тваринами, за їх поведінкою, повадками і переносили певні людські риси на тварин. Зіставлення поведінки тварин і людей поступово сформувало символічне значення деяких тварин. Так, лисиця стала символом хитрощів, вовк – кровожерливості, злості, ведмідь – сили, вайлуватості, кмітливості, заєць – символ боягузства, швидкості, кмітливості.

От ми розказали про звірів, які нам найбільше відомі, і які живіть у наших лісах. А тепер одягніть шапочки цих звірів і ми потанцюємо так, як би потанцювали вони.

Під веселу музику діти імітують ходу лисички, ведмедя, вовка, зайчика. На наступному занятті діти малюють або ліплять звірів.

На заняттях із зображувальної діяльності можна використати фрагменти даного конспекту, розглядаючи ту, чи іншу тварину.

ЛЕГЕНДИ

ХРЕЩАТИЙ БАРВІНОК

Колись, дуже давно, жив в одному селі гарний добрий хлопець. Звали його Бар. І була в цьому селі весела синьоока добра дівчина на ім'я Вінка. Дружили вони з дитинства. Але в цьому селі жила ще нехороша дівчина, мати якої була відьмою. Йшов час, Бар і Вінка підросли. І вирішили вони одружитися. Раді були тато й мама Бара, що він вибрав собі таку хорошу дівчину. Але затаїла злобу на них відьмина дочка, яка теж закохалася у Бара. І ось в день весілля, коли Бар і Вінка стояли на воротах і зустрічали гостей, з'явилася відьма зі своєю дочкою. Ніхто не встиг нічого зрозуміти, як облила вона їх якимось зіллям і злетіла догори чорною вороною. І вмить Бара і Вінки не стало. Впала матуся Бара на землю, де стояли Бар і Вінка, і окропила землю гіркими сльозами. І, диво! – у всіх на очах з'явилася на землі квітка із струнким стеблом, як стан Бара, і дрібними квіточками, як сині очі Вінки. Так і назвали люди цю квіточку: Барвінок, на честь Бара і Вінки. І стали вважати ту квітку символом життя і безсмертя людської душі. І тягнеться Барвінок до людських хат, до людей. У народі говорять: “Якщо з'їсти навесні листячко барвінку, то буде щастя і добро”.

БАРВІНОК

Якось однієї ночі дівчата плели вінки, слухаючи пісню хвиль Черемоша. Ось вінки сплетені, і побігли юні дівчата до Черемоша, аби кинути вінки на воду.

Лише Лади серед них не було. Вона так захопилася збиранням квітів, що забрела далеко в ліс та й заблукала. Злякалася Лада, почала шукати, кликати своїх подруг. Та даремно. А ніч, ця чудова купальська ніч, творила справжні чудеса: чулися голоси, завели танок лісові мавки. А під темними кущами розквітали небачені квіти.

Вони розкривали свої ніжні пелюстки і сяяли сріблясто, манили до себе. Нахилилася Лада, зірвала квітку, вплела до свого барвистого вінка. І сталося диво: засвітився вінок голубуватим світлом. І почула дівчина тихий голос, народжений ніжним вітерцем:

– Пам’ятай, Ладо, що п’ять пелюсток цієї квітки – то п’ять засад щасливого подружнього життя. Запам’ятай і збережи в серці своєму на все життя: перша – то краса, друга – ніжність, третя – незабутність, четверта – злагода, п’ята – вірність.

Замовк голос, і невідома сила повела дівчину через ліс до берегів Черемоша. Але там уже нікого не було. Стояла Лада і думала, що робити. Раптом підійшов до неї хлопець і сказав:

– Може, мені подаруєш вінок?

Не промовила й слова, простягнула свій вінок. Вінок упав на землю, розсипався, розрісся зеленим веселим зіллям попід кущами, глянув на світ блакитними очима квіточок – барвінку.

А обізнані люди з давнини лікують барвінком серцеві недуги, бо люблячим серцем народжена квітка – ніколи нев’януча рослина.

Барвінок розводять у садах та парках. Ця рослина цвіте навесні і на початку літа. Рослині приписували чудодійну силу. В часи, коли панувало марновірство, барвінок вважали талісманом, який оберігає людину від недуг. Барвінок вішали над вхідними дверима дому і ніколи не викидали на смітник, а тільки у воду, щоб він не загинув від спраги.

ДІВЧИНА-РОМАШКА

Було це давним-давно. В одній сім'ї народилася дівчинка. І назвали її Ромалія. Росла донечка на радість і втіху батькам. І сусіди ніяк не нахваляться нею. Бо була вона добра, працьовита, веселої вдачі. Усі люди в селі звали дівчинку Ромашкою. Волосся у Ромашки було кольору сонця. А любила одягати біленьку сорочечку і зелену спідничку.

Якось вирушила вона з подружками до лісу по ягоди. Ось і село минули. Вузенька стежечка повела їх через поле. Дівчинка милувалася пшеничними колосками, польовими квітами. Прислухалася до співу цвіркунів, жайворонка. А коли увійшла до лісу, то від радощів дзвінко заспівала.

Сподівалася Ромашка, що її привітним співом зустрінуть знайомі пернаті друзі. Та не почула жодного звука. Все навкруги завмерло. Дерева стояли в зажурі, з опущеними вітами, квіти і трава зів’яли, ягоди посохли. У лісі потемніло. Тоді спробувала дівчинка ще раз заспівати. І сонячний промінець пробився крізь пітьму. Але спів Ромашки і світло промінця розбудили злого Лісовика, який вирішив знищити все добре і веселе та перетворити на погане, зле і сумне. Так повівся і з Ромашкою. Перетворив дівчинку у квіточку. З того часу її тоненьке стебельце хилиться на вітрі, а голівка повертається до сонця.

Жовтий пуп’янок Ромашки нагадує біляву голівку дівчинки, а ще – веселе сонечко. Віночок білих пелюсточок, що припали до жовтої серединки – її білу сорочечку. І кожна з пелюсточок – це її доброта, ласка, чуйність, працьовитість, життєрадісність. Зелене стебельце – це улюблена зелена спідничка Ромашки.

Та не здійснилося бажання Лісовика-темновика. Бо там, де любила ходити Ромалія, зацвітають тендітні біляві квіти, які звуть ромашками. А найчастіше їх можна зустріти серед зеленої трави на узбіччях стежин, у полях, у лісі. І від цих ніжних квітів світлішає навкруги.

ЧОМУ В ТРОЯНДИ ГАРНА СУКНЯ, А В РОМАШКИ

ЗОЛОТЕ СЕРЦЕ?

Колись у сиву-сиву давнину всі квіти були однаковими – білими і непомітними. Якось Всевишній подивився згори на землю і вирішив що треба її прикрасити, і він покликав усі квіти до себе. Що вирішити, кому яке вбрання подарувати?

Першими прийшли садові квіти, і їм було подаровано яскраві барвисті шати. Гвоздика, бузок, півонія, гербери пишалися своїм чудовим вбранням.

Потім з'явилися польові та лісові квіти. Вони теж отримали гарні сукні: волошка – синю, кульбабка – сонячну, а ніжна незабудка – небесно-блакитну. Лише двом квітам Всевишній не подарував вбрання: троянда запізнилася, дрімаючи під теплим ранковим сонечком, а тиха сором’язлива ромашка мовчки стояла у куточку.

У Бога лишилася одна-єдина найгарніша і найбарвистіша сукня. Він покликав до себе ромашку і троянду і замислився: – котрій же з вас подарувати цю чудову останню сукню?

– Мені! – вигукнула троянда.

Всевишній у задумі подивився на ромашку.

– А ти чому мовчиш? Хіба тобі не подобається ця розкішна сукня?

– Вона дуже гарна, але я живу в лузі, а троянда – в саду, і їй пишні шати потрібніші, ніж мені. Будь ласка, подаруйте цю сукню троянді.

– Добре, – відповів Всевишній, – нехай буде по-твоєму. Але тебе я теж обдарую. Віднині ти допомагатимеш людям, лікуватимеш різні хвороби, а на знак твоєї доброти в тебе буде золоте серце.

КВІТИ НЕБА

Якось небо дорікнуло колоссю хлібного поля, мовляв, усе, що є на землі, вдячне йому, небові. Квіти посилають свій аромат, ліси – таємничий шепіт, птахи – спів; тільки колосся не складає йому подяки, хоча саме небо напуває коріння життєдайним дощем.

“Навпаки, ми дуже вдячні тобі, – сказали колоски. – Бо прикрашаєм землю морем зéлені. А в інший спосіб не можемо виразити свою вдячність до тебе. Допоможи нам, і ми будемо завжди вдячні тобі”.

“Гаразд, – відповіло небо. – Якщо ви не можете піднятися до мене, я зійду до вас”.

І небо наказало землі виростити серед колосків сині квіти – часточку самого неба. Відтоді стебла хлібних злаків при кожному подиху вітру нахиляються до посланців синього неба – волошок і нашіптують їм ніжні слова любові.

ВОЛОШКА

...Жив у одному селі леґінь Василь. До всякої роботи був удатний, та й собою хлопець хоч куди.

Якось працював у полі, забарився та й вирішив переночувати під гаєм біля озера. Ліг у пахучу траву і швидко заснув. І приснився йому дивний сон. Ніби біля нього сидить дівчина і гладить його волосся. Вся вона в голубому, очі в неї сині і довга коса.

Василь не міг надивитись на польову красуню. А потім простягнув руку, хотів доторкнутися до неї, але прокинувся. Видіння щезло.

Наступного вечора Василь знову не пішов додому, а залишився ночувати в полі. І як висипали зірки на небі, раптом на тому лузі знову з’явилася дівчина-красуня. Присіла біля житнього поля і тихо заспівала. Поле підспівувало їй. Захоплена піснею, вона й незчулася, як тихенько підкрався до неї Василь. Міцно схопив, пригорнув до себе. Задивився Василь у сині очі, і йому здалося, ніби вся краса землі відбилася в них – глибоких і чарівних. А дівчина перелякано тремтіла.

– Хто ти?

Злякані уста ледь-ледь осяяла усмішка.

– Хто ти? – перепитав хлопець.

Вона схилила голову, одказала несміливо:

– Волошка.

“Волошка, Волошка...” – прошепотіло з вітром жито.

“Волошка, Волошка”, – полетіло ген-ген вдалину. І затихло.

З того часу майже не приходив Василь додому. Цілими ночами разом із Волошкою блукав по полях. Кохання, велике й щире, переповнювало їхні серця.

Але батько Волошки, дізнавшись про любов дочки до Василя, розгнівався на неї. Бо хіба личило, щоб його красуня-дочка кохалася з бідним парубком?

І прокляв він Волошку.

Зашуміло поле, застогнала земля.

Пішов гомін, гомін повсюди: “Прокляв, прокля-ав!..”

І зацвіла тоді Волошка синьою квіткою посеред поля.

– Волошко, Волошко, де ти?! – гукав Василь.

– Це я – квітка...

І синя квітка, ніби всміхаючись, зронила кришталеву сльозу-росинку.

– Це ти?

– Так, так, це я, Васильку...

Не повернувся Василь до людей. Тільки згодом побачили вони посеред жита ще одну синю квітку.

МАКИ ЧЕРВОНІ

Старі люди кажуть, що одного разу Господь зійшов на землю, щоб дізнатися, як живуть люди на землі. А Земля-мати попросила у Бога для людей створити чарівні квіти, щоб звеселяти душу і серце, і захищати від злого духу і поганого ока. Тоді Господь подумав і дав землі маленькі крихітні зернятка, наказав розкидати на хлібних полях, вздовж доріг, якими ходила людина. Земля розкидала ці зернятка скрізь. І розцвіли маки, і досі цвітуть на полях, на луках і на грядці біля хати.

ЧОМУ В НЕЗАБУДКИ ТАКЕ ІМ'Я?

Якось чарівниця Флора – Богиня Весни – роздавала квіткам імена. Вона оглянула квітник і назвала всі квітки: Лілію, Айстри, Півонію, Мальви, Троянди та ін. І вже вона начебто всім квітам дала ім'я, але ж вона забула про одну тендітну, ніжну квіточку, в якої п’ять голубеньких, наче небо, пелюсточок, а в самій серединці – жовте сердечко. Її маленькі голівки і голубі оченята завжди дивляться на небо. Ця квіточка підійшла до Флори і сказала: “Ти про мене забула! Дай і мені якесь ім'я, будь ласка!” Флора відказала: “Дійсно, про тебе я забула. Будь Незабудкою. Ти будеш володіти чудодійною силою – повертати пам'ять людям”.

ВЕРБА

Одна жінка вдень жила із своєю сім'єю, а на ніч перетворювалась у вербу. Аж ось про це дізнався її чоловік та й зрубав вербу – тоді й жінка померла. І тільки материнська любов продовжувала жити в цьому дереві. Зроблена з цього дерева колиска заколисувала осиротілого хлопчика, а коли він підріс, то зробив собі сопілку зі старої верби. І сопілка та розмовляла з хлопчиком, як ніжна мати.

КАЛИНА

Калина – то українська дівчина. Бігла вона якось поміж городів, лугів, а ось і криниця. А з криниці голос: “Не дивись довго у воду, калиною станеш!”. Не послухалась дівчинка, та й зачерпнула водиці і перетворилася в калину, зашуміла листям, всіма своїми стеблами, суглобами потяглася до людей, вітру, хмар. “Верніть мені дівочу вроду” – та ніхто слухати не захотів. Байдуже! Минув час. І якось пролітав журавель. Задивився, замилувався на красуню калину – смутну та самотню. Накинув на неї червоне намисто, і стала вона ще кращою, а сам залишився біля неї назавжди. Напував її водою, захищав від злих задумів. А в народі криниці – журавель і калина – стали ознакою добра і вічності краси природи і кохання. І зараз, де побачиш калину, там буде вода:

КАЛИНКА

Жила собі дівчинка Калинка. Дуже вона любила квіти. Яких тільки квітів не росло у неї попідвіконню! Їх вона попереносила з лісу. Видно, й рослинкам була до вподоби ця маленька дівчинка, бо ще жоден кущик, жодне стебельце не зів’яло. Всі люди любили Калинку за її добре та щире серце.

Навесні Калинка, як завжди, пішла у ліс. Нелегко було їй сюди добиратися. Довгий курний шлях пролягав од села до лісу. А обабіч ні деревця, ні кущика. “Дай, – думає Калинка, – посаджу тут щось, нехай росте”. Так і зробила. Викопала в гущавині лісу тонісіньке стебельце і посадила край шляху. А щоб прийнялося воно, Калинка аж від своєї хати з криниці воду носила та поливала.

Звеселилося стебельце. Росло воно в гущавині, ніколи не бачило ясного сонечка й водиці не пило доволі. А тут, на привіллі, швидко розрослося у великий кущ. Іде якось шляхом подорожній. Стомився, піт витирає. Бачить – рясний кущ. Підійшов ближче. Під кущем трава зеленіє. Польові квіти привітно голівками кивають. Пташечки між віттям радісно щебечуть. Ну як ти не сядеш тут перепочити? Усміхнувся весело подорожній і сказав:

– Спасибі тим роботящим рукам, що цей кущ посадили, і тому доброму серцю, що його викохало!

Тут увесь кущ немов од сну стрепенувся. Гіллячки напружились, листячко поширшало. Гульк – і враз укрився ніжним білим-білим цвітом.

Дивиться перехожий – що ж воно далі буде? Обсипався цвіт, а замість нього ягоди червоні, як намистини, виблискують.

І дивно – в кожній ягідці заховано зернятко, схоже на маленьке серце.

Прийшла й Калинка до свого улюбленця – і здивувалася. Звідки такі зернятка?

А кущ нахиляється до неї і шепоче:

– Це на згадку про твоє добре серце. А щоб люди тебе не забули, подаруй мені своє ім'я, Калинко.

Відтоді всі так і називають той кущ, ту рослину – калиною.

ЛЕГЕНДА ПРО ВИШНЮ

Було це давно. На нашу землю напали вороги. Одна сім’я стала на захист своєї домівки: п’ять братів, мати і батько. Всі загинули, вижила тільки донька, яку мати встигла заховати. І от коли пішли вороги, донька вийшла зі схованки і поховала в саду матір. Виросло на тому місці деревце. Вкрилося воно білим цвітом, а потім зачервоніло ягодами. З’їла донька одну ягідку і заснула. Сниться їй мати і шепоче вона до неї: “Видиш ня, доню, видиш ня?” Вишня…

І з того часу назвали дерево вишнею. З нею часто в народних піснях порівнюється дівчина:

Ой вишня, як черешня, Молоденька дівчинонька

Ягідками рясна, На личенько красна.

КАЗКА ПРО ЗОЛОТУ ЗЕРНИНУ

Жила-була золота Зернина. Лежала вона в засіку і мріяла про те, яку користь вона може принести людям. “Іди скоріше на поле і зарийся в землю”, – почула вона чийсь голос. Послухала Зернина, побігла на поле і зарилась в землю, та й заснула. Прокинулась вранці, а у неї на маківці зелений росток виглядає. Обдивилась Зернина і бачить, що навкруги багато-багато таких ростків. Все поле з чорного перетворилось в зелене.

Росла Зернина, росла і перетворилась в зелену стеблину з колоском. Колосок під жарким сонцем скоро пожовтів. Поле з зеленого перетворилось у золоте. Скоро по полю пішли великі комбайни, і Зернина разом з іншими своїми братами і сестрами попала на тік. Тут із золотої вона перетворилась в біле борошно. Потім її привезли на хлібокомбінат і спекли великий і добрий коровай. І Зернина з білої перетворилась у рум’яну.

Кожна Зернина – хоч і мала, але дорога, тому що це хліб.

ХЛІБ, ЯКИЙ ВИРОСТИЛИ СВОЇМИ РУКАМИ

Якось зайченя знайшло хлібний колосок. Воно було дуже голодне і хотіло з'їсти колосок. Але потім вирішило: “Заховаю я ці зернятка до весни, а весною посію їх, і буде у мене свій хліб”.

Настала весна. На узліссі зайчик вибрав клаптик землі і почав його копати. Копати було важко, він дуже втомився і сів відпочити під високою сосною, на якій бавились метелики. Один з метеликів запитав:

– Зайчику, що ти робиш?

– Я хочу посіяти пшеницю, – відповів він.

Білки визвались допомогти йому копати землю, засівати. Зайчик кожного дня бігав дивитися на землю і одного разу він побачив маленькі зелені пагінці. Дуже зрадів зайчик. Кожного дня пагінці ставали все більшими і більшими.

Але якось зайчик помітив, що його ростки почали жовтіти: вже давно не було дощу. І якщо його не буде, то через декілька днів ростки зав’януть. Він заплакав. Мимо скакала жаба, вона запитала: “Чого ти, Зайчику, плачеш?”. Він відповів. Жабка поплигала далі. Через деякий час вона повернулася, але не одна, а з подругами. Вони принесли воду і полили ростки.

Йшов час. Пшениця викинула колоски. З кожним днем вони почали наповнюватися, важчати. Потім знову почали жовтіти. Але тепер ця жовтизна вже не була страшною, вона означала, що скоро треба буде косити пшеницю.

Зайчик зібрав урожай, відвіз зерно на тік. З отриманої пшениці він спік великий, рум'яний, духмяний коровай. На свято він запросив усіх своїх друзів: білочок, жабок, мишу.

Всі їли та хвалили коровай: “Як добре!”.

ПРО КРИНИЦЮ-ЖУРАВЛЯ

Було це дуже давно. Пішов одного разу маленький хлопчик до лісу і заблукав. Блукав він довго, із сил вибився і набрів на покинуту криницю. Хотів він напитись води, та криниця глибока була і дістати води він не міг. Сів хлопчик під криницею і заплакав. А в небі на той час пролітали журавлі. Побачив один журавель хлопчика, опустився на землю, нахилив свою довгу шию у криницю і дістав води. Хлопчик водички попив, сил йому додалося і він зміг знайти дорогу додому.

Вдома він розповів про чарівного птаха – журавля, що врятував йому життя. З тих пір на пам'ять про цього птаха люди з дерева почали робити журавля і ставити коло криниці.

ЛЕГЕНДА ПРО КИНИЦЮ

Напали на нашу землю вороги, спалили село, отруїли криниці. Залишилися тільки кілька стареньких хат. В одній хаті жила жінка з двома дітками. Не знали вони, що вода в криниці отруєна.

Вийшла з хати дівчинка Наталочка. Була вона дуже красива, мала довгі коси, на шийці носила намисто з коралів. Набрала дівчинка в відро води та й напилася. Але не змогла отрута вбити дівчинку. Сталося диво. Перетворилася Наталочка на красивіший кущ, а її намисто на червоні ягоди. З того часу коло криниці і росте калина.

Вийшов з хати хлопчик Іванко. А був він стрункий та вродливий, носив сірий полотняний одяг. Напився хлопчик води та й перетворився на журавлика. З того часу воду з криниць дістають “журавлі”.

Вийшла з хати мати. Побачила, яке лихо сталося з дітьми, – завмерла з горя і посивіла та й перетворилася в сріблясту вербу. З того часу біля криниць стоїть срібляста вербичка – мати коло своєї доньки-калини та синочка-журавля. Всі разом вони оберігають криницю від забруднення.

ЯК ЛЕЛЕКИ ДІТЕЙ РЯТУВАЛИ

Давно це було, коли на українську землю нападали орди кочівників. Налетять, підпалять хати, виженуть худобу, заберуть у полон жінок і дітей. А малюків кидали напризволяще. На згарищах це побачили лелеки, і стукотом дзьобів почали кликати козаків на допомогу. Але далеко були козаки, не почули. І тоді птахи підхопили на крила потерпілих малюків, піднялися високо-високо над землею. Почули своїх дітей козаки і кинулися наздоганяти ворогів, а лелеки кружляли над ними, вказуючи дорогу. Наздогнали козаки завойовників і прогнали. З того часу лелекам в Україні завжди раді.

ЧОМУ У ВЕДМЕДЯ МАЛІ ВУХА І КОРОТКИЙ ХВІСТ?

Пішов якось Ведмідь до Лева – царя звірів, а там якраз гостина. Запросили і його, та Ведмідь почав відмовлятися. “Як так, - обурилися звірі, - на гостині побувати і меду не покуштувати?!” взяли його за вуха і потягли до діжки з медом. Той упирався, а вони тягли, тягли – аж вуха обірвали, поки дотягли. Мед ведмедю сподобався. Як почав їсти – вже годі було відірвати від їжі. “О-йой! – забідкалися гості. – То ж він увесь мед з’їсть, і нам не лишиться!...” Схопили за хвіст і почали відтягувати. Так старалися, аж хвіст відірвали. З тих пір і кажуть: “Ведмідь малі вуха і короткий хвіст має, а за медом пропадає!”