Таємний посол (стр. 14 )

— За вас, моїх вірних і відданих друзів і помічників. За ваше здоров’я!

— Спасибі, — коротко промовив Азем–ага.

— За здоров’я ясновельможного пана гетьмана! — вигукнув Многогрішний.

Випили.

Витерши рукою вуста і віддихнувшись, Юрась поставив келих, підвів голову.

— Здається, я сьогодні п’яний і наробив дурниць, — тихо промовив він, ніби відповідаючи на якісь свої думки.

— Що ви, що ви, пане гетьман! — замахав руками Многогрішний. — Кожне ваше слово було розумне і достойне!

— А–а!.. — Юрась скривився. — Помовч, Свириде! Виконавець із тебе сумлінний, а радник нікчемний… — і звернувся до турка: — Що ти скажеш, Азем–ага? Як розмалюєш мене у своєму донесенні великому візирові про цей вечір?

Азем–ага і бровою не повів, почувши не натяк на його таємну роль наглядача за кожним словом і вчинком гетьмана, а пряме ствердження цього. Відповів розважно:

— Я приєднуюся до думки Свирида–аги. Ви поводились достойно, як і личить вірному підданому падишаха. А щодо тієї дівчини, то ось що скажу… Якщо ваші наміри серйозні, мій повелителю, то, звичайно, треба писати і кам’янецькому паші, і великому візирові, і муфтію, і навіть самому падишахові. Гадаю, у них не буде причин заперечувати проти такого шлюбу. Адже він скріпить ваш союз з високою Портою… Наскільки мені відомо, ваш батько гетьман Богдан одружив свого старшого сина Тимоша з дочкою молдавського господаря Василя Лупула — Розандою, щоб скріпити військовий союз двох держав. То чому б вам не скріпити союз наших держав шлюбом з туркенею?.. Сам Аллах освятить його!

— Ні! — вигукнув Юрась. — Про ту дівку не може бути й мови! Вона образила мене! То була моя хвилинна слабість, якої я стидаюся зараз… Я прожив сорок років одинаком і залишуся самотній до самої смерті… Видно, судилося мені не зазнати родинного щастя, а всього себе віддати тому ділу, за яке ми тут спільно кладемо сили й життя!

— Отже, ви відмовляєтесь від неї?

— Для себе — так. Відмовляюсь!.. Але я не можу пробачити їй і її родичам тієї ганьби і того сорому, яких я зазнав сьогодні… Я…

В цю мить у сінях загупали. Юрась обірвав мову.

— Хто там?

Многогрішний відчинив двері. Із клубків холодної сивої пари до світлиці вступили дві засніжені постаті. Ввійшов Младен у супроводі незнайомого турецького чорбаджії.

Младен вклонився.

— Чауш кам’янецького паші Омар–агли, ваша ясновельможність! — виголосив він. — Щойно прибув у супроводі загону охорони з Кам’янця з важливим листом від великого візира.

Юрась Хмельницький і Азем–ага миттю встали з–за столу, підійшли до чауша. Той низько вклонився, витягнув з–за пазухи цупкий сувій і мовчки простягнув Азем–азі.

— Що там? — нетерпляче запитав Юрась, заглядаючи через руку Азем–аги на жовтуватий аркуш, помережаний красивою турецькою в’яззю. В душі він боявся вістей з Кам’янця і Стамбула, бо кожна з них так або інакше могла торкатися його особи і його майбутнього, яке здавалося йому дуже непевним.

Азем–ага мовчки дочитав до кінця, згорнув сувій і урочисто промовив:

— Великий візир Мустафа сповіщає війська про підготовку до нового походу, який розпочнеться наприкінці весни цього року…

— Проти кого похід? Куди?

— Проти урусів… На цей раз удар буде спрямовано на їхню древню столицю Київ… Візир наказує всім пашам, бейлер–беям, військовим залогам на Волощині й Україні спорядити свої загони всім необхідним для тримісячного походу, головна мета якого — захоплення Києва, Лівобережжя і розгром уруських військ. Султан Магомет, крім того, наказує кримському ханові вчинити влітку спустошливий набіг на Україну, на Лівобережжя, щоб відвернути сили урусів від Києва, куди буде скеровано наш основний удар… Нам, ясновельможний гетьмане, наказується разом з Білгородською ордою зробити напередодні походу головних сил розвідувальний похід на Київ, щоб виявити сили ворога і його слабкі місця.

— Слава Богу, що султан не зупинився на півдорозі! Отже, ще цього року вся Україна об’єднається під моєю булавою!

— По волі Аллаха і нашого всемогутнього повелителя падишаха Магомета, — урочисто проказав Азем–ага, піднявши молитовно руки.

Юрась Хмельницький уважно подивився на агу, і в його очах промайнула несподівана думка: якщо турки завоюють всю Україну, то вони, чого доброго, зможуть обійтися й без нього і взагалі без будь–якого гетьмана, а розділять її на пашалики і настановлять пашів, як уже настановили в Кам’янці Галіля–пашу, який заправляє тепер усім краєм. Від цієї думки йому стало сумно і тяжко на серці. Ні, він повинен утриматися! Будь–якою ціною утриматися і зберегти в руках гетьманську булаву… Але як? На кого спертися? До Аллаха високо, а до султана далеко… Один великий візир Мустафа близько, і в його руках — влада над життям тих, хто мешкає в Анатолії, на Балканах і в усіх підвладних Порті землях… Отже, від нього передусім залежить і залежатиме і його доля. Хіба…

Юрась замислився. З Кара–Мустафою його міцно зв’язав торішній похід на Чигирин, піц час якого він добре вивчив потаємні струни душі великого візира. На цих струнах передусім грали два почуття — владолюбство і користолюбство. То, може, й собі зіграти на них?

Гетьман пожвавішав. У стомлених очах блиснули іскринки. Пильно глянувши на турка, він сказав:

— Ага стомився…

— Так, ефенді, — кивнув головою чауш.

— Але вранці, на світанку, доведеться вирушити в зворотну путь… Ага має відвезти важливого листа паші і подарунок великому візирові.

— Слухаюсь, ефенді, — виструнчився чауш.

Юрась повернувся до Многогрішного.

— Свириде, розпорядись агу Омар–огли і його людей добре погодувати і розташувати на ночівлю в теплих хатах, бо спочинок у них буде короткий. Вони мусять виїхати з Немирова разом з кримчаками, а ті мають звичай рушати до схід сонця.

— Розумію, пане гетьман, — вклонився Многогрішний і разом з чаушем і Младеном вийшов з покою.

Через деякий час він повернувся ї доповів, що весь загін Омара–огли вже розміщено на Шполівцях і що Омар–огли чекає нових наказів.

— Свириде, ти поїдеш з ним у Кам’янець, — наказав гетьман. — Повезеш подарунки великому візирові і паші Галілю.

— Я? Подарунки?.. — Видно було, що Многогрішному це не сподобалося, але він вчасно схаменувся і додав: — Як накажете, ясновельможний пане гетьман!

— Але подарунки будуть незвичайні… — Юрась зробив паузу, і його обидва співрозмовники вичікувально дивилися на нього. — Це буде двоє дівчат…

— Дівчат?! — скрикнули одночасно Многогрішний t Азем–ага. — Хто ж це?

— Адіке і Стеха.

— Адіке і Стеха? — Многогрішний і Азем–ага вражено переглянулись. — Але ж вони не полонянки!

— Ну й що ж! Їхньої згоди ніхто не питатиме. Ви таємно схопите їх, передасте Омару–огли — і ніхто не знатиме, де вони поділися… А чутку пустимо, що захопили з собою кримчаки. Це буде правдоподібно. Вони ще ні разу не верталися з України без ясиру… Ось чому Омар–огли має виїхати з Немирова разом з ними.

Обидва гетьманові підлеглі довго мовчали, ошелешені почутим. Хоча їм були добре відомі непостійність і неврівноваженість характеру гетьмана, у якого нерідко випадало сім п’ятниць на тиждень, такого вони не сподівалися.

— Що ж скажуть родичі тих дівчат? — спитав нарешті Азем–ага.

— Гм, родичі!.. — зневажливо усміхнувся Юрась. — Стешиних до уваги можна не брати… Двоє старих… А брат Адіке буде щасливий, коли згодом дізнається, що його сестра — дружина чи коханка великого візира… Перед ним відкриються шляхи до найвищих посад у війську падишаха. А тим часом хай, щеня, покусає собі з досади та горя лікті або, якщо забракне розуму, женеться за кримчаками…

Азем–ага схилив голову, даючи зрозуміти, що він погоджується з такими доводами. Справді–бо, вони здалися йому досить обґрунтованими. Видно, гетьман, замкнувшись після скандалу в спальні, все докладно обміркував. Сам же Азем–ага теж не залишиться в накладі. Якщо подарунок великому візирові сподобається — а в цьому можна було не сумніватися, — то візир не обмине і його, Азем–агу, своєю ласкою. А ласка другої після султана людини в імперії чогось та варта!..

У розмову встряв Многогрішний.

— Нелегко буде взяти дівчат. У хаті троє воїнів. І всі троє — турки…

Натяк був прозорий.

— Азем–ага на цю ніч відішле їх якнайдалі у караул, — різко відповів Юрась. — А ти, Свириде, з надійними людьми переодягнешся в татарський одяг і зробиш тихцем усе, що треба. Зрозумів?

— Так, вельможний гетьмане.

— От і гаразд. Ідіть, а я трохи спочину…

7

Вийшовши з гетьманського будинку, мурза Кучук узяв під руку салтана Газі–бея, кинув бистрий погляд по боках і, пересвідчившись, що їх ніхто не чує, сказав:

— Заздрю тобі, салтане, через якийсь тиждень–другий будеш дома… Бажаю тобі щасливої дороги!

— Дякую, мурзо. Тобі теж уже недовго тут бути, навесні помчиш у свій Буджак…

— Так, але ти забуваєш, що зі мною тут син Чора… Зовсім занудився хлопець, рветься додому. Чи не міг би ти прихопити його з собою, салтане?

— Але ж я не мав наміру заїздити до Аккермана, мурзо…

— Не треба заїздити… Твій шлях лежить повз північні буджацькі улуси, — там він зі своїми супутниками відокремиться від тебе і поверне додому…

— Згода. Хай їде!

Кучук ще раз оглянувся і понизив голос.

— Але він буде не сам…

— Хто ж буде з ним?

— Полонянки…

— А–а, розумію, — усміхнувся салтан. — Чора закохався? Чи може, ти, мурзо?.. Ну, що ж, охоче допоможу вам… Адже в мене дружина теж гяурка. Та і в тебе, наскільки я пам’ятаю…

— Так. Аллах дозволяє правовірним брати в жінки гяурок. А ніде правди діти, серед них багато красунь…

— О–о, ще й яких! — захоплено вигукнув салтан.

— Дякую тобі, Газі–бею. — Кучук зупинився і потиснув співрозмовникові руку. — Про одне прошу тебе — нікому ні слова!

— Охоче обіцяю. Тим більше, що це нічого мені не коштує! — салтан весело засміявся.

— Коли ти вирушаєш?

— Досвітом вирушу… Тепер день короткий, а я хочу по дорозі заглянути в навколишні села, щоб не з порожніми руками повертатися в Крим. Ха–ха–ха!

— Чора не примусить чекати на себе. Буде вчасно!

Вони розсталися, і кожний повернув у свій бік: Газі–бей до воріт, а Кучук знайшов сина і з ним, ніким не помічений, шмигнув у темні суточки між будівлями. Перечекавши там, поки всі з майдану розійшлися, визирнув з–за рогу.

— Ходімо!

Вони прокралися мимо гетьманського будинку, мимо заметених снігом стаєнь, звідки чулося глухе форкання коней, і швидко попростували до будинку, відведеного гетьманом для сім’ї Звенигор і трьох яничарських старшин. Там світилося. Кучук зупинився біля плоту, заглянув через нього у двір і, приклавши до рота долоні, тричі глухо кашлянув:

— Кхи, кхи, кхи!

Із темряви у відповідь долинув подібний кашель. Потім почулося шарудіння, скрипнув під ногами сніг — і з–за плоту показалася гостроверха татарська шапка.

— Сюди, мурзо! Сюди! — Татарин підвівся на повний зріст.

— А де інші? — спитав тихо Кучук.

— Всі тут — у засідці…

Кучук і Чора легко переплигнули через невисокий пліт і пішли слідом за сейменом, котрий привів їх у затишне місце між сараями, звідки було видно ґанок і вікна хати. Тут, закутавшись у теплі кожухи, стояло ще троє. Побачивши мурзу, вони вклонилися йому. Це були віддані Кучукові люди, готові виконати все, що він накаже.

— Одяг захопили? — спитав мурза.

— Захопили.

— За хатою стежили весь час?

— Так.

— Ну й що?

— Дівчата повернулися в супроводі двох турків. Третього з ними не було.

— Гм, доведеться відправити їх до праотців, — твердо сказав мурза. — Шкода, що нема третього, і його б заодно, щоб не здійняв передчасно тривоги… Ну, що ж — почекаємо, поки всі поснуть!

Він обіперся об дерев’яну стіну і замовк, не зводячи очей з освітлених вікон. Ждати довелося недовго. Через деякий час скрипнула хвіртка — і на подвір’ї з’явилася темна постать.

— А ось і третій, — прошепотів Кучук задоволено. — Всіх разом і накриємо.

Але цей третій повівся не так, як личило б господареві. Він швидко перебіг подвір’я і, замість того, щоб піднятися на ґанок, загрюкав кулаком у вікно. На ґанку з’явився Сафар–бей.

— Хто тут?

— Азем–ага наказав, щоб ви, ага Сафар–бей, і Якуб–ага негайно прибули до нього! — почувся голос незнайомця.

— Що там стряслося?

— Не знаю… Наказано — не гаючись!

Сафар–бей якусь хвилину мовчав, потім зник за дверима. А перегодя вийшов з Якубом і в супроводі посланця Азем–аги швидко пішов з двору.

— Гм, здається, нам допомагає сам Аллах. — знову прошепотів Кучук. — В хаті залишилися самі жінки та немічний дід, який не зможе вчинити опору…

— Що ми з ними зробимо, тату? — спитав Чора.

— Побачимо…

— Я не хотів би їх убивати!

— Пов’яжемо — і хай лежать до ранку.

Перечекавши якийсь час, Кучук дав знак своїм людям і, пильно оглядаючись довкола, почав повільно наближатися до хати. Та раптом до його слуху долинув скрип снігу. Мурза миттю присів за заметом. Чора і сеймени затаїлися біля нього.

Хтось зайшов у двір і попростував прямо до ґанку. Мурза подумки вилаявся. Все так гарно складалося, могло обійтися без бійки і кровопролиття, а головне — без шуму і крику. Так ні ж — несе котрогось із тих зарозумілих турків! Отже, доведеться неминуче пускати в хід зброю!.. Він напружено вдивлявся в темряву і міркував, що робити: прикінчити непроханого свідка зараз чи дозволити йому піднятися на ґанок і відчинити двері.

Та ось незнайомець вийшов на освітлену місцину насупроти вікна — і Кучук упізнав у ньому перевдягнутого в татарський одяг Свирида Многогрішного. Мурза здивувався — що йому тут треба?

Та ще більше він здивувався, коли за Многогрішним із темряви виринув цілий десяток пахолків, теж перевдягнутих татарами.

«Еге–ге! Тут пахне смаленим, хай йому чорт! — замалим не свиснув мурза, але вчасно спохватився. — Що ж затіває той божевільний Юрасько? Адже Многогрішний тут не по своїй волі, а з наказу гетьмана. В цьому можна не сумніватися…»

Мурза зробив своїм людям знак, щоб принишкли і не подавали жодного звуку, а сам, лігши у пухкий сніг і визираючи обережно з–за замету, почав пильно стежити за тим, що робиться біля хати.

Тим часом Свирид Многогрішний піднявся на ґанок і загрюкав у двері. За шумом вітру мурзі не чути, що він сказав, але видно, як відчинилися двері і на порозі з’явився сивоголовий дід. В ту ж мить пахолки штурхонули старого в груди і прожогом кинулись у сіни. Многогрішний залишився на ґанку.

З хати долинули приглушені скрики, гупання ніг. Потім надовго запала тиша. Чувся тільки посвист вітру, та жалібно скрипіла стара кострубата груша, що тьмяно бовваніла біля причілка.

Через деякий час двері розчинилися знову, нападники винесли два довгі важкі згортки і швидко зникли з ними в нічній темряві.

Кучук схопився і люто тупнув ногою. Прокляття! Це ж у нього з–під самого носа вирвано рідкісної вартості здобич, на яку він гострив зуби ще за Дніпром. Він не мав ні найменшого сумніву, що Многогрішний викрав дівчат. І, звичайно, зробив це з наказу гетьмана.

Мурза швидко підняв своїх людей.

— Бачили?.. Ми не повинні втратити їхній слід! Ходімо! — коротко кинув він і перший рушив за нападниками.

Чора порівнявся з батьком, спитав схвильовано:

— Вони викрали дівчат?

— Так.

— Куди ж їх несуть? До гетьмана?

— Мабуть.

— О Аллах, ми втратимо їх!

Але Многогрішний поминув гетьманський дім і повернув до посадської брами. Це здивувало Кучука. Отже, дівчат несуть не до гетьмана? Тоді куди ж?

Він ще більше здивувався, коли побачив, що Многогрішний, а з ним і його пахолки зі здобиччю без затримки пройшли мимо варти і швидко попростували на Шполівці.

Це ускладнювало обстановку. Шполівці — передмістя велике, з багатьма плутаними вулицями й завулками, тож легко збитися зі сліду. Крім того, тут мешкає чимало городян, розташовані татарські й турецькі залоги. Про те, щоб відбити дівчат, як сподівався Кучук, годі й думати. Зразу зчиниться шум — і підніметься все місто.

До того ж Кучук почав здогадуватися про справжню мету викрадення дівчат. Він давно розкусив характер Юрася Хмельницького, людини жорстокої і мстивої, і тепер не сумнівався, що гетьман не забув образи і готує над дівчатами якусь мерзотну розправу. От тільки яку? Убивство? Навряд. Та й не посміє він робити це в самому Немирові, оскільки йдеться про туркеню, брат якої служить у війську падишаха. Продаж? Теж малоймовірно… Тоді залишається подарунок?.. Але кому? Безперечно, якійсь високопоставленій особі, яка своєю владою може покрити злочин гетьмана!

Паші Галілю? Великому візирові? Чи самому падишахові?

Кучукові стало жарко. Він розстебнув кожуха. О шайтан! Невже справді цих дівчат Юрась призначив самому падишахові? Якщо так, то не зносити тобі голови, мурзо, коли станеш на перешкоді!

Але зразу ж він уявив голубі озеречка Стешиних оченят, її пишні густі коси, що важкою пшеничною хвилею спадали на округлі дівочі плечі, ніжні рожеві щоки і принадний, по–дитячому трохи наївний усміх; уявив смагляву красу Адіке, що затуманила голову самому гетьманові, — і п’яний хміль ударив йому в голову. Він ще сам не міг до ладу розібратися в своїх почуттях. Ще сам не знав, котрій з дівчат віддасть перевагу. Хотів обох мати в своєму гаремі. А час тоді покаже… Та все ж більше йому подобалася пшеничнокоса гяурка Стеха. Чому — і сам не знав. Може, тому, що в противагу йому, чорному, мов цигану, мала молочно–ніжну шкіру і біляве волосся?..

«Е–е, будь що буде! — подумав Кучук. — Не випущу з рук ту золотокосу пташину!.. Обох — небезпечно. А одну — Стеху… Хіба, може, ладком домовитися з Многогрішним? Невже старий пес відмовиться від грошей?.. Тоді хай нарікає на самого себе! Перейму в степу — вирубаю всіх до ноги! Щоб жодного свідка не лишилося! А дівчата — в такому випадку обидві — стануть моїм ясиром!»

Він не відставав від Многогрішного і незабаром побачив, як той завернув у глухий провулок і, відпустивши там пахолків, завів дівчат до невеликої хатини–пустки. Перечекавши, поки пахолки зникнуть у нічній імлі, Кучук з людьми оточив хатину і тихо постукав у двері.