Таємний посол (стр. 28 )

— Так, так, ми повинні подумати, — закивали головами старі козаки. — Треба обрати достойного!

— Перед смертю кошовий Іван Сірко, як це відомо більшості з вас, заповів нам обрати Семена Палія, запорожця недавнього, але вже уславленого в походах і боях лицаря…

Стягайло схопився на ноги, важкою, мов дубовий корч, рукою грюкнув по столу.

— Браття, Семен Палій молодий ще! — гукнув він. — Подивіться — у його вусах жодної сивої волосинки! То хіба ж личитиме нам, старим і досвідченим козакам, підкорятися молодикові, який до того ж і козакує на Запорожжі від Пречистої до Різдва?..

— Хіба річ у тому, щоб обрати старішого? — озвався від порога Метелиця. — Треба обрати розумнішого, меткішого і хоробрішого!

— Знайшов розумного! — підхопився Покотило. — Хай покозакує років двадцять, тоді ми й оцінимо, який у нього розум… А зараз хай попасе задніх.

— Кого б же ти, Покотило, хотів бачити кошовим? — спитав військовий суддя.

— Івана Стягайла… Старий значний козак. Хоробрий лицар. Курінний отаман…

— Івана Рога! — гукнув хтось із гурту. — Якщо і є серед нас найдостойніший, то це він!.. Уже не раз і не два був кошовим, осаулом, наказним отаманом… Та й на Запорожжі років тридцять, якщо не більше!

— Всі сорок, — сказав Ріг і високо підняв стовбуристу голову на довгій жилавій шиї, окидаючи пильним поглядом чорних очей товариство. — Всі сорок…

— Ну, от бачите, кого ж і обрати, як не його!

Підхопився Самусь, рожевощокий, голубоокий козарлюга.

— Братчики, мені здається, що ми не повинні нехтувати заповітом Сірка! — вигукнув він. — Хіба ви забули, що він радив нам обрати кошовим Семена Палія? Чого ж тоді товкти воду в ступі?

— Нас і самих Бог не обділив розумом! — спалахнув Стягайло. — Мертвому — вічна слава, а живим — про живе думати! Сірко відотаманував своє…

— Стягайла! Стягайла! — почулися голоси.

— Івана Рога! — загули з другого боку.

— Семена Палія! — закричали Арсен Звенигора, Роман Воїнов та Сікач.

Шум здійнявся такий, що військовий суддя затулив долонями вуха.

— Так, браття, ми до згоди не дійдемо, — сказав він. — Якщо з вас трьох, — звернувся він до претендентів на булаву кошового, — двоє не відмовляться добровільно, то на січовій раді бозна–що буде! І до шабель дійде!

Встав Семен Палій.

— Отамани, братчики, — сказав він. — Ми всі любили і глибоко поважали Сірка, звикли рахуватися з його думкою і безвідмовно виконували його накази. Тож я розумію, що остання воля покійного кошового багатьом із вас зв’язує руки зараз… Щоб цього не було, я відмовляюся від честі бути кошовим. Хай ним буде той, кого захоче отаманська сходка і все січове товариство! А я прийшов на Запорожжя не для того, щоб здобувати тут якісь привілеї, не для того, щоб стати курінним отаманом, осаулом чи домагатися булави кошового, а для того, щоб своєю шаблею захищати нашу вітчизну від її численних ворогів! А це — найперший обов’язок кожного з нас, братчики!

Отамани схвально загули. Палій злегка вклонився і сів.

Військовий суддя повернувся до Стягайла і Рога.

— Може, котрий з вас теж має щось подібне сказати, отамани?

Стягайло і Ріг мовчали.

— Тоді хай вас розсудить товариство, — сказав суддя. — Стріляйте з гармат, бийте в литаври — збирайте військову раду! Як вона гукне — так і буде!

Хтось побіг виконувати наказ військового судді. Отамани і значні козаки почали підводитися і виходити надвір. У канцелярії залишилися тільки члени коша — військовий суддя, військовий писар, військовий обозний та осаули.

4

Грім пострілів з фортечних гармат і тривожно–закличний дріб литавр сколихнули полуденну сонну тишу. Січ враз ожила. З усіх усюд до січового майдану поспішали запорожці, мовчки шикувалися по куренях, утворюючи навколо дубового стовпа велике живе коло. Кілька молодиків винесли стіл, застелений білою скатертиною, поставили у проході між двома крилами кола, якраз навпроти військової канцелярії. На чолі кожного куреня стали курінні старшини — курінний отаман і хорунжий. Кому не вистачило місця в колі, той здирався на дах куреня чи вилазив на вал фортеці.

А литаври, що стояли на залізних триногах у центрі кола, біля стовпа, не вгавали. Голий до пояса, засмаглий, мов циган, довбиш щосили гамселив по туго натягнутій на великий казан, до блиску вичиненій бичачій шкурі двома замашними дерев’яними довбешками, вибиваючи мелодію, яка означала збір на військову раду, — ту–ту–тум, ту–ту–тум!

На цей раз швидко збиралися запорожці. Всі знали, що сьогодні відбудуться вибори нового кошового, і ніхто нікуди не відлучався з Січі.

Не чути було звичайних для подібних зборів жартів, сміху, молодецьких витребеньок. Над Січчю, як здавалося запорожцям, невидимою тінню витала безсмертна душа їхнього ватага Івана Сірка.

Запорозьке військо завмерло в чеканні.

Та ось розчинилися двері військової канцелярії — і на майдан вийшла січова старшина. Замість померлого кошового, попереду йшов булавничий, ніс на витягнутих руках, покритих невеличким, розшитим сріблом килимком, булаву. За ним урочисто осаули несли малиновий прапор і бунчук — запорозькі клейноди. Позаду йшли військовий писар, військовий суддя, військовий обозний та старшини без посад, тобто ті значні козаки, які в минулому були членами коша — запорозького уряду.

Булавничий підійшов до стола і мовчки поклав булаву. Осаули з прапором та бунчуком стали посередині кола. Військовий писар, який в одній руці тримав срібний каламар з чорнилом, а в другій — біле гусяче перо і сувій паперу, військовий суддя з великою військовою печаткою в руці та інші старшини пройшли в коло, стали під бунчуком і вклонилися товариству на всі чотири боки.

Після того наперед виступив військовий суддя і сказав:

— Панове молодці! Преславний Іван Сірко, якого ми вісім разів обирали своїм отаманом, під орудою якого безліч разів здобували славні вікторії над ворогами нашими, волею Божою упокоївся і залишив нас сиротами. Тож сьогодні ми повинні обрати нового кошового… Разом з тим кіш хоче знати, чи не будете ви, панове молодці, інших, нових старшин вибирати, а старих скидати?

— Ні, ні, не будемо! — загукали козаки.

— Одного кошового оберемо!

— От і славно! — сказав суддя. — Тоді гукайте, кого б ви хотіли за кошового мати.

Якусь мить над майданом стояла тиша. Потім з гурту старшин почулися вигуки:

— Івана Стягайла хочемо!

— Івана Рога!

— Палія! Семена Палія!

Поволі вигуки посилювалися. Вже кричали не тільки старшини, а й усі запорожці. Кожен якомога дужче вигукував ім’я свого обранця, бо від цього залежало, чия візьме.

— Палія! Палія! — репетував Сікач що є сили.

Його підтримували Звенигора, Воїнов, Метелиця і ті козаки, які ходили разом з Палієм до Немирова. Згодом до них приєднала голоси січова голота, яка вбачала в Палієві «свого», а Стягайла ненавиділа за жмикрутство та зажерливість.

— Палія! Палія!

Для багатьох старшин, котрі чули на сходці, що Палій сам відмовився від булави кошового, це було несподіванкою. Старий Іван Ріг, який за свій вік уже був кілька разів кошовим, зберігав зовнішній спокій і незворушно дивився на розбурхане море братчиків. Зате Стягайло аж позеленів від злості. Втративши душевну рівновагу, він раптом вискочив у середину кола і на всю силу своєї могутньої горлянки гукнув:

— Братчики! Кого ж ви обираєте? Та Палій молодий ще! І на сходці сам відмовився від булави!

Йому на підтримку вибіг Покотило. Скориставшись замішанням, викликаним серед запорожців словами Стягайла, крикнув:

— Панове молодці! Івана Стягайла ми знаємо вже багато років! Хто скаже, що він коли–небудь показав ворогові спину? Хто скаже, що він не виручив у бою товариша?..

— Ніхто! Ніхто! — загукали козаки, бо то була правда.

— То чого ж ви сумніваєтесь? Обирайте Івана Стягайла!.. А я поставлю товариству п’ять бочок горілки, п’ять возів хліба, віз тарані і дві бодні сала, щоб було чим після виборів кошового промочити горло і заїсти.

Серед прихильників Рога і Палія почулися обурливі вигуки.

— Це підкуп! Геть його!

Але багатьом сподобалася думка — похмелитися за чужий кошт. І над колом залунало:

— Славно! Славно!

— Стягайла! Стягайла!

Покотило шмигнув у натовп і звідти підморгнув Стягайлові: мовляв, усе гаразд! Тільки він один знав, що і горілка, і риба, і хліб, і сало — все те належало Стягайлові, а не йому.

А над майданом тим часом лунало:

— Стягайла кошовим! Стягайла!

Коли цей крик подужчав настільки, що в ньому потонули імена Рога і Палія, військовий суддя взяв зі стола булаву і простягнув Стягайлові. У того радісно заблищали очі, але, зважаючи на давній запорозький звичай, він заховав за спину руки і сказав:

— Ні, не годен я такої високої честі, братчики!

— Стягайла! Стягайла! — знову ревнули запорожці.

Суддя вдруге простягнув булаву. Та Стягайло знову відмовився.

Крики струсонули фортечні стіни.

— Стягайла кошовим!

Суддя втретє простягнув Стягайлові булаву. На цей раз той і не подумав відмовлятися, а притьмом схопив її корчуватими ручищами, потримав перед собою деякий час і підніс до вуст. Ніхто не сумнівався в тому, що поцілунок його був цілком щирий.

Суддя нагнувся, схопив жменю піску і сипнув Стягайлові на голову.

— Пам’ятай, батьку кошовий, що ти слуга нашого запорозького товариства! — сказав він при цьому. — Пам’ятай — і не задирай носа!

Стягайло не перечив, бо знав, як і всі запорожці, цей прадавній звичай.

Запорожці, хто хотів, підходили до новообраного кошового і посипали йому голову землею. А він, міцно тримаючи в руці булаву, доброзичливо усміхався і вклонявся товариству. А коли бажаючих посипати не стало і всі братчики, заспокоївшись, знову стали по куренях, він уклонився війську мало не до землі і сказав:

— Спасибі, братчики, за честь і шану! Клянусь свято пильнувати наші запорозькі звичаї і вольності! Бути нещадним до ворогів землі нашої і віри православної! По–батьківськи ставитися до всіх вас, побратими мої дорогі.

— Гм, м’яко стеле, та чи не твердо буде спати? — прошамкотів Шевчик на вухо Звенигорі.

А Стягайло, хитро підморгнувши, раптом звів на інше.

— Тепер, братчики, запрошую вас усіх випити за моє здоров’я по корцю горілочки!.. Гей, Покотило, де ж твоє пригощення?

Покотило потрюхикав до воріт — і через кілька хвилин у Січ в’їхала ціла валка підвід, що загодя прибула зі Стягайлового зимівника. Запорожці зустріли її веселими вигуками і жартами. Стрій враз поламався. Кожен хотів бути ближче до возів, на яких темніли дубові бочки…

5

Минув тиждень. Час, здається, невеликий, але в Арсенове і Романове життя він приніс великі зміни. Хоч Сірка вже й не було на світі, його думки, його воля ще жили серед людей. Вони ще впливали на долі багатьох з них.

Наприкінці літа в Січ прибуло московське посольство, яке простувало в Бахчисарай для укладання миру з турками й татарами. На чолі посольства стояв стольник Василь Тяпкін. Помічником його і писарем був дяк Микита Зотов. По дорозі з Москви на Запорожжя посольство завернуло в гетьманську столицю Батурин, і Самойлович, як було домовлено з посольським приказом у Москві, зі свого боку послав у Бахчисарай визначного козака, військового товариша Раковича, доброго знавця татарської і турецької мов, а також латині. Він мав бути товмачем і представляти інтереси гетьманського уряду на переговорах.

Тяпкін поспішав. Тому, перепочивши лише один день і поповнивши запаси для свого далеко не малого загону, бо налічувалося в ньому шістсот козаків та рейтарів, наказав негайно вирушати далі.

Від коша, як домовився Сірко раніш, до складу посольства ввійшли Арсен Звенигора та Роман Воїнов. Числилися вони провідниками, але Арсен, крім того, мав бути другим товмачем і помічником Раковича.

Четверта ніч застала посольство в безводному ногайському степу, за один перехід від Перекопу. Вже третій день його супроводжував загін перекопського бея, — запорожці зразу ж повернулися назад, як тільки дійшли до кордонів своїх угідь, — і посол Тяпкін та його люди почували себе у відносній безпеці, хоча досвід підказував, що віроломні кримчаки могли кожної миті змінити милість на гнів.

Для посла було розбито невеличкий похідний намет. Інші члени посольства, товмачі, провідники та воїни, а також татари, стомлені важкою дорогою, повкладалися просто неба.

Арсен ліг поряд з Романом на простелену кошму, поклавши голову на сідло, що пахло кінським потом, руки заклав за потилицю, розпростав затерплі від цілоденної верхової їзди ноги.

Ніч була тиха, місячна. Тишу порушувало тільки форкання коней, що паслися віддалеки під наглядом вартових, та веселе, невгамовне сюрчання цвіркунів у пахучих бур’янах.

Арсен лежав мовчки, широко розплющеними очима дивлячись у зоряне небо, по якому величаво котився ясний повний місяць. Сон не йшов до нього. Серце скніло в грудях, мов затиснуте в лещата. Скільки днів минуло, скільки місяців, а про Златку і Стеху — жодної звістки достовірної! Тепер вся надія на поїздку в Крим. Там вони з Романом якось зуміють зустрітися з салтаном Газі–беєм і — хай що буде, те й буде! — примусять його сказати всю правду!

Він дивиться на небо, а бачить Златку. Очі її, пригаслі, посмутнілі, мовби заплакані, заглядають з високості в його душу і завдають йому ще більшого болю.

«Дорога моя… Люба моя… Не обвинувачуй мене! — шепоче він майже беззвучно. — Видить Бог, я роблю все, щоб знайти тебе, визволити з неволі… Потерпи ще трохи — і я знайду тебе, де б ти не була, куди б не закинула тебе лиха доля, мила моя!»

Йому здається, що її личко розпогодилося, а темні очі враз усміхнулися, і в нього раптом виникає напівбожевільна думка, що і Златка в цю мить дивиться на це зоряне небо, на місяць, і її думки й почуття передаються йому, а його — їй.

Чи ж може таке бути?

Мабуть, він так увірував у це, що не допускав найменшого сумніву, що таке неможливе. Адже він ось лежить серед степу, під бездонною темно–синьою банею, усіяною мерехтливими зірками, а бачить її, свою кохану, то чому б і вона десь на чужині, в безмірній далекості, не дивилася в цей час на небо і місяць, що котиться по ньому, і не думала про нього? Отже, вони разом бачать місяць, і він з’єднує їхні серця невидимими струнами!

Чи то ж так?

Легеньке зітхання вирвалося з його грудей, і в ту ж мить гаряча Романова рука міцно стиснула його руку.

— Не сумуй, Арсене, — прошепотів дончак, намагаючись втішити побратима, хоча Арсен знав, що в нього теж душа боліла за Стехою. — Не сумуй. Віриться мені, що живі вони… І ми визволимо їх. Визволимо! Або самі загинемо…

— Або самі загинемо, — відгукнулося Арсенове серце.

ПЕРЕМИР’Я

1

Перекопський бей зустрів московське посольство непривітно: від подарунків відмовився, від зустрічі ухилився, а приміщення надав не в посольському стані і навіть не в караван–сараї для чужоземних купців, а в похмурій старовинній цитаделі, що день і ніч охоронялася сотнею мовчазних сейменів, які не дозволяли нікому вийти за межі двору, обнесеного високою вапняковою стіною.

Так минув тиждень. Потім — другий.

— Хай йому чорт! — лаявся худий, непосидющий дяк Микита Зотов, швидко ходячи по великій кімнаті і розчісуючи дерев’яним гребінцем рідку рудувату борідку. — Схоже на те, що нас зустрічають не краще, ніж торішнє посольство Сухотіна та Михайлова. Але ж то було зразу після війни! А зараз… Хан міг би вже й охолонути.

— Він знає, що робить, — промовив Звенигора. — Це давній татарський звичай: спочатку вимучити послів чеканням, налякати погрозами, знущаннями, а потім починати з ними переговори. Мовляв, м’якші, податливіші будуть!

— Ну, від нас цього не діждуться, — буркнув Зотов. — Більшим, ніж дозволив цар, ми не поступимося.

ін мовчав. Він взагалі був неговіркий, небагатослівний, більше заглиблений в себе, у свої думки. Кожне діло робив поволі, але обдумано і рішуче. Вивести його з рівноваги було важко, майже неможливо. Мабуть, у Москві зважили на цю рису його характеру, коли посилали в Крим, де потрібні були неабияка витримка й розсудливість, та й досвід посольський мав великий… Всі ці дні він терпляче ждав, що їх ось–ось відправлять далі, в Бахчисарай до хана. Але минали дні за днями, а про них ніби забули. Ніхто з вищих ханських урядовців не заходив, не цікавився, як вони живуть, чого бажають. Тільки служки з улесливими усмішками на обличчях з’являлися у точно визначений час з дерев’яними тацями в руках і ставили на низенькі столики глибокі череп’яні миски з незмінною тушкованою бараниною.

Сьогодні вони теж вкотилися в широко розчинені двері і, кланяючись, попростували в глибину кімнати. Але Тяпкін раптом підвів–ся з свого місця і, перегородивши їм дорогу, люто тупнув ногою, закричав:

— Геть до біса з вашим бішбармаком! Ми приїхали сюди не обжиратися, а трактувати про більш важливі справи. Ідіть і негайно передайте бею, що ми вимагаємо зустрічі з ханом! І поки не одержимо від нього твердого запевнення, що найближчим часом нас відправлять у Бахчисарай, ми в рот нічого не візьмемо.

Служки були вражені і позадкували зі своїми мисками. Не менше були вражені і члени посольства, які вперше бачили стольника таким розлютованим. Дяк Зотов аж рота роззявив з подиву, та не сказав нічого. Промовчав.

Ніхто не доторкнувся ні до сніданку, ні до вечері. А другого дня вранці слідом за служником прийшов чауш і повідомив, що завтра посольство мошковів[17] вирушить до Ак–Мечеті.

Всі полегшено зітхнули і почали готуватися до від’їзду.