Таємний посол (стр. 38 )

Кучук–бей посадив Палія поряд із собою і сам частував його. Варвара–ханум пригощала козаків.

Коли випили по кухлю вина, зав’язалася розмова. Привід їй подав мурза, назвавши Палія братом і другом. На це Палій відповів:

— Так, сьогодні ми з тобою друзі, мурзо… Ба навіть родичі… І недалекі — адже держиш мою сестру. Тож давай вип’ємо за те, щоб жити нам по–родичівськи! Ти не нападай на Україну, не пали наших сіл і міст, не вбивай людей, не бери ясир… А ми, з свого боку, не нападатимемо на Ногайську орду, зокрема на Білгородську…

— Ти хочеш неможливого, Семене, — заперечив Кучук, тримаючи в руці недопитий кухоль. — Як же ми житимемо без війни? Невже ти думаєш, що ногаї оратимуть, сіятимуть пшеницю, просо, як гяури? Невже вони, володарі степів, приростуть до землі, щоб усе життя копирсатися в гною?.. Ні, Аллах створив ногаїв людьми вільними і войовничими! Сьогодні ми тут, а завтра — за Бугом чи за Дніпром! Шаблею і стрілою ми здобуваємо свої багатства — одяг, коней, збіжжя, рабів!

— Але ж це суперечить доброму сусідству і здоровому глуздові! — запально вигукнув Палій. — Якщо так триватиме далі, то наші землі знелюдніють, зубожіють, розоряться і стануть легкою здобиччю кого–небудь третього. Султана, приміром… Він і так наклав на вас лапу. Та й до нас було простягнув, поки ми не вдарили по ній.

— Не вмовляй мене, Семене. — Кучук допив вино і тильною стороною руки витер губи. Не вмовляй, бо це безнадійно. Ми нападали на вас і будемо нападати. Це так же природно, як те, що вранці — по волі Аллаха — сходить сонце, а взимку стає холодно і падає сніг… Ногай зрісся з конем, шаблею і луком, як риба з водою. Сам Аллах не в силі змінити його природи. А ти хочеш, щоб це зробив я…

Козаки вже сп’яніли і ледве стримувалися, щоб не наговорити господареві різких слів. Метелиця червонів, пирхав, але під поглядом Палія замовкав і знай підливав у кухлі собі, Шевчикові і Сікачеві вина. Сікач сидів як на голках, а Шевчик розкрив рота і витріщився на мурзу, мов на диво.

Палій відчував, що починає сердитись.

— Тоді не ображайся, мурзо, коли я з козаками прийду громити твій улус та інші улуси ногайців…

— Я не ображаюсь. Тут — хто кого…

Палій блиснув очима.

— Так, хто кого… Це буде війна довга, затяжна, аж поки один із супротивників не зрозуміє, що карта його бита!

— Сподіваюся, це буде карта не наша, — сказав, підсміюючись, Кучук.

— Хтозна… Невже ти гадаєш, мурзо, що твоя тисяча кибиток чи, скажімо точніше, п’ять–сім тисяч вершників зможуть протистояти нам? Невже гадаєш, що ви в змозі винищити такий великий народ, як наш? Проти вас і Москва, і Варшава…

— Ойє, мошкови і ляхи далеко… Не завжди вони зможуть допомогти вам… А ми нападаємо несподівано, як буря, і так же, як буря, потрощивши все на своєму шляху, зникаємо.

Палій насупився, глянув йому в чорні, з коричнюватим відтінком очі. Погляди їхні схрестилися, ніби мечі.

— Я не хотів би образити тебе, мурзо, але мушу сказати: ти мислиш, як хлопчисько… Жоден народ на світі ще не прохарчувався війною. Рано чи пізно йому приходить кінець. Щоб жити, людина повинна орати, сіяти, вирощувати худобу, шити одяг, взуття, а не воювати…

— Однак ти ж маєш шаблю при боці!

— Я змушений її носити, щоб захистити себе від таких людоловів, як ти.

— Один біс — нападати чи захищатися… Це два обличчя однієї й тієї ж речі — війни! — вигукнув мурза.

— Та не однакові, — зразу ж відповів Палій. — Ось ми щойно підписали з ханом договір про перемир’я на двадцять років. Зі свого боку хан зобов’язався не нападати на нас, не брати ясир в нашій землі… А ти, підданий хана, вже йшов у похід на Україну… І вважаєш це справедливим?

— Ногаї договору не підписували, — буркнув Кучук.

— Але ж ти знав, що договір підписаний, відісланий царю і султану для затвердження?

— Знав.

— І все ж ішов на нас війною!

— Ішов… Бо мій народ хоче їсти!

Палій зціпив зуби. Довго мовчав. Бачив, як то блідло, то червоніло лице сестри, Варвари–ханум, як стискувалися кулаки його товаришів.

— Гм, бачу — добром з тобою ми не домовимося, мурзо, — промовив нарешті. — Шкода!..

Кучук зареготав, оскалюючи міцні зуби, що серед чорної бороди біліли, мов сніг, ударив Палія долонею по коліну.

— Не будемо морочити собі голови, Семене, тим, що буде. У вас є гарна приповідка: хай буде, що буде, а буде те, що Бог дасть!.. Тож сьогодні пиймо–гуляймо, а…

— А про завтра не забуваймо, — перебив його мову Палій. — Бо минулого не зміниш, а майбутнє — в наших руках!

— В руках Аллаха, Семене! Чуєш — в руках Аллаха!.. Захоче Аллах, щоб загинув мій народ, — і ніщо не врятує його. А захоче, щоб загинув твій, — то він загине, як би ти не ставав дибки!

— Жорстокий твій Бог, мурзо, — похитав головою Палій. — А коли б ми були розумні, то місця вистачило б для нас усіх…

Кучук хотів щось відповісти, але в цю мить грюкнули двері — і в кімнату ввійшов Чора. Втомлений, схудлий, злий, він похмуро привітався і довгим докірливим поглядом подивився на матір.

Варвара–ханум зблідла. Той синів погляд сказав їй про все: і про причину його смутку, і про біль, що пронизував його груди. Вона легенько зітхнула. Та ледь помітний вогник, що враз спалахнув у її очах, засвідчив про радість: син повернувся живий–здоровий, а полонянка, котра могла стати причиною роздору і ненависті в сім’ї, мабуть, назавжди щезла з їхнього видноколу.

Палій помітив мовчазну мову сина й матері, зрозумів усе, що таїлося за нею, і, полегшено зітхнувши, розправив русявого вуса. Отже, Стеха визволена — і вони можуть завтра на зорі покинути Білгород і мчати на Буг, до умовленого місця…

13

Переправившись через Дунай, яничарський загін на чолі з Сафар–беєм поволі простував Добруджею до Балканського хребта.

Одягнутий у яничарське вбрання, Арсен разом з Младеном їхав весь час попереду: він не хотів показуватись на очі Юрасю Хмельницькому, що плівся прив’язаний до воза десь всередині валки.

І Арсен, і Младен поспішали. Здавалося, коли б могли — полетіли б на крилах!

Арсена підганяло бажання якнайшвидше добратися до Стамбула, де — він був упевнений — знайде Златку. Младена ж тягнуло вперед, крім туги за дочкою, ще й інше почуття. Під його ногами була рідна болгарська земля! Десь там, на полонинах, у зелених долинах, серед лісів, гуляють його побратими–гайдуки, борці за волю Болгарії… До них, до них рветься серце старого воєводи!

Коли на шостий день їзди валка здерлася на високий перевал, Младен підкликав до себе Ненка й Арсена. Вигляд у нього був радісний, урочистий. Він скинув чалму, розправив рукою довге сиве волосся, глибоко вдихнув прохолодне гірське повітря і сказав радісно, урочисто:

— Боже! Ось вона переді мною — Болгарія! Стара Планина! — Він раптом став на коліна, нахилився і поцілував землю. В очах його блищали сльози. А підвівшись, окинув поглядом горбасті сині краєвиди, що мріли вдалині, і ледь чутно прошепотів сухими вустами: — Болгарія! Рідна моя…

І Арсен, і Ненко не проронили жодного слова. Вони розуміли, які почуття нуртують зараз у грудях старого воєводи.

Младен узяв їх за руки, підвів на край бескиду, з якого виднілися південні схили хребта, промовив схвильовано:

— Синове! Тут ми з вами розстанемося.

— Чому, тату? — здивувався Ненко. — Ми ж домовилися їхати разом до Стамбула. Там наша Златка…

— Вас двоє молодих, дужих… З мене буде невелика поміч, справитеся самі. Визволите Златку… А я залишуся тут, у рідних горах. Десь там, — він показав у далину рукою, — знайду своїх хлопців… Вірю: ждуть вони мене! Десь там, — він знову підняв зморшкувату, але ще міцну руку, — мати наша — Анка. Орлиця моя! Вона теж давно чекає на мене…

Вони довго стояли мовчки, аж поки на крутому підйомі не показалася валка, що поволі піднімалася вгору.

Старий воєвода раптом заспішив.

— Ось що, синове, слухайте мене уважно… Перше вам і головне завдання: визволіть мою доньку Златку. Де б вона не була — хоч би і в сералі[30] самого султана, вирвіть її звідти! І дайте знати про те у Сливен, старому Станку… Ви обидва знаєте, де він живе. То мій давній друг і вірний помічник… Зрозуміли?

— Зрозуміли, — хитнув головою Ненко.

— А друге завдання — підточуйте могутність Порти! Де тільки можна. І як тільки можна!.. Знищіть великого візира Кара–Мустафу! То хитрий і запеклий ворог уже підкорених і ще не підкорених народів! А особливо болгар… Бо він наробить усім біди!.. Про все, що варте уваги, сповіщайте мене через Станка, а я знайду спосіб передати ваші таємні повідомлення кому треба — у Київ, а звідти — в Москву, на Запорожжя чи, коли треба, у Варшаву… Знайте: ворог нашого ворога — то наш спільник. Допомагайте йому всюди і всім, чим можете! Ось так, синове… А тепер давайте прощатися, бо не знаю, чи побачу вас ще коли–небудь… Роки мої біжать, мов гірські потоки, і все ближче — відчуваю я — до вічного моря спокою… Тож не будемо втішати себе зайвими надіями!

Він обняв Ненка, міцно притиснув до серця.

— Я щасливий, сину, що знайшов тебе. Безмежно радий, що ти зрозумів мене і поділяєш мої думки і поривання. Спасибі тобі! Будь здоровий і щасливий, рідний мій!..

Він відхилився на довжину витягнутих рук, довго дивився на сина, потім рвучко поцілував ще раз і повернувся до Арсена:

— Арсене, другарю мій, ти став мені теж рідний, як син. Я в неоплатному боргу перед тобою, бо ти знайшов дітей моїх. А ще в більшом боргу буду, коли визволиш Златку…

Він обняв козака і тричі — навхрест — поцілував.

— Знайду, батьку! Аби жива була — з пазурів самого шайтана вирву нашу любу Златку! — з почуттям відповів Арсен, потискуючи руки воєводи.

Младен раптом посуворішав, ще раз пильно глянув на сина і на Арсена, а потім підійшов до коня і легко, ніби за плечима не було тягаря років, скочив у сідло. Помахав рукою.

— Прощайте, рідні мої! Хай щастить вам на вашому шляху!

Він торкнув коня і звіриною стежкою звернув убік від дороги.

За хвилину його невелика ставна постать сховалася в гущавині зелених кущів.

Арсен зітхнув.

— Ну, от і воєводи Младена немає…

Тим часом наблизився обоз. Пройшли стомлені яничари, прогуркотіли важкі, обковані залізом колеса. Протрюхикав припнутий до воза, припорошений дорожньою курявою Юрась Хмельницький.

Простоволосий, бо десь загубив шапку–гетьманку, маленький, згорблений, споганілий, він ледве переставляв ноги і, похиливши голову, підстьобуваний батогами кінних охоронців, через силу топтав свій тяжкий, безславний шлях…

Арсен похмуро провів його суворим поглядом, і в його серці, як і кожного разу, коли він бачив Юрася, почала наростати глуха ненависть. І хоча він розумів, що не один Юрась винуватець його поневірянь, — десь там попереду, в могутній Порті, жорстокий Кара–Мустафа, з яким він іде битися не на життя, а на смерть, — однак цьому виродкові пробачити не міг ні своїх страждань, ні страждань свого народу.

Він зціпив зуби, щоб стримати болісний стогін, що рвався з грудей.

Ненко помітив зміну, яка сталася з Арсеном, і, скочивши на коня, промовив співчутливо:

— Поїдемо, братику!

Але той, зітхнувши, заперечно похитав головою.

— Їдь, я наздожену, — і важко сів у сідло.

У його приглушеному голосі прозвучала така туга, що Ненко не зміг заперечити. А коли, рушивши вслід за валкою, через деякий час оглянувся, то побачив на перевалі, над стрімким урвищем, одинокого вершника, що темнів на тлі ясно–голубого бездонного неба. І було в ньому щось печальне і грізне одночасно.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

Шоковий шнурок

Частина перша

ОДАЛІСКА

1

Великий візир Асан Мустафа Кепрюлю, або Кара–Мустафа, як його називала вся Туреччина, поглянув на себе у велике, в позолоченій рамці дзеркало роботи венеціанських майстрів. У ньому він побачив середнього на зріст, сухорлявого чоловіка в білому, як і належить великому візирові, одязі й такій же білосніжній чалмі, прикрашеній великим самоцвітом і срібним челенком.

Наблизившись до дзеркала майже впритул, він почав пильно розглядати своє обличчя.

Воно було темне, довгасте, з хрящуватим — не тюркським, а грецьким — носом, бо родина Кепрюлю походила з греків, що, подібно багатьом іншим, потурчилися після завоювання Константинополя османами. Дві зморшки спадали від крил носа і різко окреслювали міцно стулений рот. Вони надавали всьому обличчю суворості. На груди лягала чорна, з проблисками сивизни борода. А з–під крутих брів виглядали допитливі чорні очі, пронизливого погляду яких не витримував ніхто, навіть сам султан Магомет.

Згадавши султана, Кара–Мустафа криво посміхнувся.

Дитя! Доросле дитя, волею долі поставлене правити гігантською імперією. Йому б веселитися і розважатися з одалісками, яких у гаремі…[31] понад півтисячі. Або — полювати… Полювання — то його стихія і найбільша пристрасть. Заради нього султан, не задумуючись, кине державні діла, військо, гарем і помчить у дикі хащі Родопських гір, щоб поганятися за вепрами, козулями, зайцями чи лисицями. Недарма ж він і прізвисько дістав — Авджі, тобто Мисливець…

Кара–Мустафа знову посміхнувся. На цей раз сумно. Адже йому, справжньому правителеві Османської імперії, доводиться гнути спину перед цим нікчемою і лінтюхом, який, одначе, корчить із себе великого завойовника і мріє про лаври Александра Македонського… А хто підніс його на таку недосяжну висоту? Родина Кепрюлю, яка ось уже тридцять років беззмінно дає Туреччині великих візирів! Родина Кепрюлю, наймогутніша родина імперії, а можливо, і всього світу, з надр якої вийшов і він, Кара–Мустафа! Це вона піднесла на вершину влади Магомета IV, якого більш спритні брати, претенденти на престол, давно б уже згноїли у Семивежному замку… Нікчема! Але спробуй хоч пальцем ворухнути супроти нього! Позбудешся не тільки звання й місця великого візира, а й голови…

Та ні! Рано чи пізно наступить час, коли він, Кара–Мустафа, не буде схилятися ні перед ким, бо сам стане правителем, султаном чи імператором великої імперії, яку збудує на руїнах Австрії, Венеції, Польщі та німецьких князівств. Уже готується величезне військо, перед яким зів’яне, мов трава на морозі, об’єднана сила ворогів Порти. На чолі війська він пройде вздовж Дунаю, нищачи все на своєму шляху. Подібно Тамерлану, він стане грозою і бичем Божим поганих гяурів! На їхніх землях насадить іслам, пів–Європи наверне до вчення Пророка, а Відень, прекрасну столицю австрійського імператора Леопольда, зробить своїм головним містом!

Все складається якнайкраще. З царем московським Федором, слава Аллаху, підписано перемир’я. Отже, на півночі розв’язано руки. Імператор Леопольд, під’юджуваний єзуїтами, затопив кров’ю Західну Угорщину, ведучи безпощадну війну проти повстанців, і це допомогло туркам переманити на свій бік молодого графа Емеріка Текелі, що став вождем угорців. Текелі допоможе османам у боротьбі проти Австрії, за ним піде багато тисяч відчайдушних воїнів, а коли звершить своє діло і стане непотрібний, його доведеться усунути, а Угорщину, цей благодатний край на берегах Дунаю, він, Кара–Мустафа, зробить пашаликом своєї новозбудованої імперії, її житницею.

Вивідачі доносять, що Леопольд засилає таємних послів до короля Франції Людовіка XIV, щоб після багатьох років неприязні, ворожнечі і воєн схилити його до дружби або хоча б до нейтралітету. Даремна праця! Великий візир одержав запевнення Людовіка в тому, що Франція ніколи не піде на угоду з Австрією, своєю давньою суперницею на континенті. Більше того, через королеву Ляхистану Марію–Казимиру, дочку зубожілого французького маркіза капітана д’Аркена, Людовік вимагав від Яна Собеського зберігати мир з турками і підтримувати мадяр проти Австрії… Ян Собеський, давній ворог Порти, поки що вагається… Хай вагається! Бо має підставу: у нього немає ні війська, ні грошей…

Великий візир поринув у думки. А в них переплелись химерно дійсність із домислами, тверезі роздуми досвідченого державного мужа і воїна з рожевими юнацькими мріями.

Дивлячись у дзеркало, вже не помічав свого обличчя і навіть забув про невеликі набряки під очима, що з’явилися останнім часом, а уявляв себе імператором безмежної імперії, яка простиратиметься від берегів Дунаю біля Залізних Воріт до світловодого Рейну, а може, й далі. Те, що не пощастило зробити на Півночі, він здійснить на Заході.

І може, то на краще?

Замість напівпустельних українських степів по обох берегах могутньої ріки Озу, яку гяури називають Дніпром, до його ніг ляжуть густонаселені, багаті провінції країни Золотого Яблука[32]. Його кінь викреше копитом вогонь об кам’янисті береги Присмеркового океану, про який мріяли і Аттіла, і Чінгісхан, і кривавий завойовник урусів Бату–хан. Його рука пронесе зелене знамено Пророка до самого краю землі!

Так, все це буде! Все це він зробить. Але пізніше. В майбутньому. А зараз…

Кара–Мустафа усміхнувся і підморгнув, мов хлопчисько, своєму зображенню в дзеркалі. Розправив пальцями зморшку між бровами і ще раз підморгнув.

А зараз він піде на ліве крило свого великого палацу, проникне потайним ходом у вежу і загляне в кімнату, де, за його наказом, ось уже який місяць держать квітку раю, дівчину–полонянку, незвичайна краса якої збаламутила серце першого сановника імперії.

Він залишив кабінет, минув залу прийомів і напівтемною прохолодною галереєю дійшов до сторожової вежі, що примикала до палацу й непомітними для стороннього ока дверима сполучалася з ним.