Таємний посол (стр. 33 )

— Нене! — вигукнув вражений Чора.

— Тихо, синку! Так треба… Я знаю, найбільшу жертву приносиш ти — відмовляєшся від свого кохання. Але зате врятуєш матір, батька, а може, й себе… Бо уяви — як тобі буде, коли Стеха стане батьковою дружиною? Мені страшно подумати, які муки терзатимуть твоє серце! І що може трапитися між вами…

Чора мовчав. Мати, як завжди, була права. Однак від усвідомлення того, що мати права, йому не було легше. Його молоде гаряче серце, з якого своїми руками потрібно було вирвати болісно–солодке почуття, лунко, як молотом, стукало в груди і ніяк не хотіло погоджуватися з доводами розуму.

А мати говорила далі:

— І ще одно, Чоро: я хочу зустрітися зі своїм братом…

— Як же це зробити, нене?

— Невільники знають його. І та дівчина знає… Хай передадуть йому моє прохання і ярлики. Я певна, Семен, тобто твій дядько Семен, дізнавшись, що я жива і перебуваю в Аккермані, і маючи ярлик мурзи Кучука, не забариться прибути сюди.

— Я це зроблю, нене, — тихо промовив Чора.

— Ну, то йди готуйся! А я поговорю з Селімом, щоб сю ніч спав міцніше. Та віднесу йому глечик вина…

Чора мовчки обняв матір і вийшов з кімнати.

3

Залишивши коней у заростях лозняка на березі лиману, Чора повернувся додому. Проходячи мимо освітленого батькового вікна, не втримався — заглянув. Мурза ще не спав. Сидів на ліжку і, підперши правицею підборіддя, дивився прямо перед собою.

Чорі стало страшно. Йому здавалося, що батько помітив його крізь шибку і зараз поженеться за ним. Він відступив у тінь. Став під розложистою молодою абрикосою, стежачи за кожним батьковим рухом. Але мурза і не ворухнувся, сидів непорушно, заглиблений у свої думки.

Чора завмер. Серце його билося бентежно.

Залишилося зробити ще один рішучий крок — вивести невільників і невільницю, посадити на коней і… Та чи зробить він це? Чи вистачить у нього духу власними руками зруйнувати своє щастя? Адже коли сьогодні Стеха поїде на Україну, він уже ніколи не побачить її. Вона стане недосяжною для нього…

Недосяжною?

А хіба ближчою вона буде, якщо стане батьковою дружиною?

Від цієї думки він аж здригнувся і закусив губу. Ні, боляче йому зі всіх боків. Куди не гляне — виходу нема…

А хіба нема? Чекай — чому б не відвезти Стеху таємно в далекий улус, ну, хоча б до старого Ямгурчі, доброго сивобородого аталика[21] Ямгурчі, далекого батькового родича, який, втративши в походах усіх своїх синів, доживає віку? Він так приязно ставиться до нього, свого двоюрідного внука!.. Він залюбки переховав би в себе дівчину до кращих часів і, коли б Чора попросив, зберіг би це в таємниці і від батька, і від матері…

Хлопець аж усміхнувся сам до себе від раптової думки, що осяяла його затуманену, розбурхану душу. Як він не подумав про це раніше?

Світло у вікні погасло: батько ліг спати. Постоявши ще деякий час і пересвідчившись, що всюди тихо, Чора пішов до двору невільників.

Тут теж було темно і тихо. Селім хропів на всі заставки у своїй комірчині. Сторожові собаки, впізнавши хлопця, заскавучали і почали лащитися. Чора зачинив їх у порожню кухню, підпер двері й заглянув у заґратоване віконце до невільників.

— Іванику! Рожков! — загукав він приглушеним голосом.

У комірчині хтось завовтузився, встав.

— Хто там?

— Розбуди Кузьму Рожкова та Іваника, чоловіче!

— Я і є Кузьма Рожков… Чого тобі?

— Розбуди Іваника і виходь сюди! Я відчиню двері… Та швидше!

Коли невільники вийшли, Чора зашепотів:

— Не бійтеся мене… Я Чора… Я хочу допомогти вам втекти додому…

— З чого б то, знаеш–маеш? — здивувався Іваник.

— Так хоче моя ненька… Я приготував коней, харчі… Зараз виведу вас із міста, дам ярлики на вільний виїзд із Буджака, а там ви вже самі домчите до Києва…

— Гм, аж не віриться, — все ще сумнівався Іваник. — Ти того… знаєш–маєш… хлопче, не підведеш нас часом під дурного хату?

— Самі не будьте дурнями, — розсердився Чора. — Неня відпускає вас не тому, що ви їй дуже сподобалися, а тому, що знаєте її брата Семена Гурка. А мого дядька, виходить. Передасте йому ваші ярлики ї скажете, що його сестра Варвара жде до себе в гості… З таким ярликом він може вільно проїхати в самий Аккерман… Зрозуміли?

Іваник і Рожков переглянулись. На таке щастя вони ніяк не сподівалися.

— Звичайно, зрозуміли, мурзо, — відповів Кузьма Рожков, не в силі приховати радісного блиску очей. — Зробимо все як слід! Ходімо!

Чора вивів їх на берег лиману, де в заростях густого верболозу стояло напоготові двоє коней з притороченими до сідел дорожніми саквами. Рожков міцно потис татарчукові руку.

— Спасибі тобі, хлопче!

А Іваник розчулився.

— Хоч ти й нехрист, знаєш–маєш… а добра людина! Хай береже тебе Господь Бог! А матінці твоїй — низенький уклін!

— Щасливої дороги! — усміхнувся Чора, почувши Іваникове побажання.

Він постояв, поки затих глухий стукіт копит, а потім бігцем помчав додому. Серце його тривожно калатало в грудях. Те, що він задумав, суперечило тепер не тільки волі батька, а й побажанню матері, яка наказала і Стеху відправити на Україну. Але, незважаючи на глибоку його любов і прив’язаність до матері, він не в силі був перебороти своє почуття до цієї дівчини–гяурки, не міг власними руками поламати своє щастя, тому й зважився на відчайдушний вчинок…

Обережно прокравшись на невільницький двір, відімкнув дверцята комірчини, де жила Стеха.

— Ой, хто там? — злякано скрикнула дівчина, намагаючись у темряві розпізнати пізнього гостя.

— Не бійся мене. Я Чора, — прошепотів хлопець. — Одягайся швидше. Виходь!

— Куди?.. Не чіпай мене, мурзо!

— Тс–с–с… Не бійся, дурненька, я нічого злого не заподію тобі. Я хочу врятувати тебе!

— Врятувати!.. Хіба мені щось загрожує?

— Повернувся з Немирова мій батько…

— Ну й що?

— Він хоче взяти тебе за жінку…

— О Боже!

— А я не хочу цього. І моя ненька цього не хоче… Тепер ти розумієш? Ну, збирайся! Та хутчій! Бо до світа ми повинні бути далеко…

Стеха помовчала. Те, що сказав Чора, скидалося на правду.

— Куди ж ти повезеш мене?

— У безпечне місце… У далекому степовому улусі живе мій двоюрідний дідусь Ямгурчі, добрий старик. Мене він дуже любить і зробить для мене все, чого я забажаю…

— Отже, ти…

— Стехо, невже ти до цього часу не здогадалася, як я кохаю тебе! — вирвалося у хлопця. — Краще мені бачити тебе мертвою, ніж дружиною іншого… ніж дружиною… батька мого…

Стеха давно знала, що Чора кохає її. Але поскільки хлопець — чи то через сором’язливість, чи через якусь іншу причину — ніколи їй про це не казав, вона не надавала цьому значення. Тепер же це могло зіграти вирішальну роль в її долі. Адже закоханого Чори їй поки що нічого боятися. Зате жорстокого і брутального Кучук–бея…

Ні, вагатися нема чого! Та й життя за останній час навчило її бути рішучою і покладатися у важкі хвилини на саму себе.

Вона швидко накинула на плечі барвистий татарський халат, взула м’які чирики із баранячої шкіри і ступила крок до дверей.

Чора взяв її за руку і, виглянувши надвір, вивів із маленької невільницької комірчини у густо–синю темноту південної безмісячної ночі…

БУДЖАК

1

Іваник і Рожков втратили коней ще на Дністрі, їх відібрали татари при переправі через ріку, а самих відпустили: виручили ярлики. Обірвані, босі, ледь живі від голоду й утоми, допленталися вони до Києва і перші два дні, скориставшись гостинністю генерала Гордона, тільки те й робили, що їли на кухні і спали в конюшні на горищі. А на третій день, трохи оклигавши, спустилися вузьким узвозом на Поділ, минули Житній базар і попростували до Києво–Братського монастиря, де містилася колегія.

За кам’яною стіною, на просторому подвір’ї, вимощеному паленою цеглою, сновигали ченці, борюкалися спудеї молодших класів. Старші стояли купками і про щось розмовляли. Сміх, що вибухав то в тому, то в іншому місці, свідчив, що теми їхніх розмов були далеко не вчені.

Іваник і Рожков наблизилися до одного гурту.

— Хлопче, ходи–но сюди, знаєш–маєш, — поманив Іваник пальцем низького опецькуватого хлопчину, що глипнув на них чорними очима. І коли той підійшов, спитав: — Ти часом не знаєш тут таких… Яцька і Семашка?

Хлопчина крутнувся на одній нозі і щосили гукнув на весь двір: — Яцьку! Семашко! До вас родичі приїхали! Хліба й сала привезли! Ге–ей, сюди!

Іваник ніяково переглянувся з Рожковим: у них з собою не було ніякого подарунка. Та й де б він узявся, коли самі були голі мов бубни?

Яцько й Семашко не забарилися з’явитися і, пізнавши Іваника, зраділи, як рідному. Зразу засипали десятками запитань. Видно було, що хлопцям жилося несолодко, бо схудли, витягнулися, а до всього — нудьгували за рідними й близькими.

— Чекай, Яцьку, чекай! — перебив їх Іваник. — Ми й самі нічого не знаємо ні про Арсена, ні про Семашкову родину, бо щойно повернулися з татарського полону…

— О! — вирвалося в Яцька. Семашко мовчав, видно, був стриманіший.

— Так. З полону… Але там ми бачили Стеху, Арсенову сестру…

— О! — ще дужче здивувався Яцько. — Арсен знає?

— Та ні ж! Ми й прийшли сюди, знаєш–маєш, щоб ти гайнув на Запорожжя і розшукав там Арсена… Треба визволяти дівчину.

Яцькові очі блиснули радістю.

— Так це я вмить!.. Семашку, поїдемо?

Розважливий Семашко відповів не зразу. Наморщив лоба, від чого дві чорні брови зійшлися над переніссям, як два воронячих крила.

— А чи нас відпустить пан ректор?

— Чи ми його питатимемо!

— До Запорожжя неблизький шлях. А ми — піша–пішаниця.

— Семашку, ти ніби з неба впав! — Видно було, що Яцько, як старший і бувалий, верховодив. — Хто ж ітиме пішки? А Дніпро навіщо?.. Ген скільки дубів пливе вниз! Попросимося — і нас візьмуть. Ще й харчуватимуть за те, що помагатимемо.

Яцько міркував як дорослий. Іваник переглянувся з Кузьмою: їхні сумніви, чи можна доручати таке важливе діло хлопцям, розвіялися, мов дим. Яцько добереться до Січі, А вдвох із Семашком — тим більше. А там уже Арсена знайдуть…

— Ну, чого ж, я згоден, — сказав Семашко.

Видно, йому теж набридло сидіти на спудейських харчах, хотілося на волю, на дніпровське привілля.

— Ну, от і добре, хлопці, — сказав Кузьма Рожков. — Тоді відійдімо вбік. Треба дещо розповісти і передати…

Вони завернули за ріг будинку і сіли на низеньку, почорнілу від часу і негоди лавочку під кущем бузку.

2

В котрий раз повертався Арсен з близьких і далеких доріг до Січі, а все не міг позбутися дитинно–радісного збудження, звикнути до зустрічей з товариством, з друзями і сприймати ці зустрічі як щось звичне, буденне. Це завжди були для нього найщасливіші хвилини життя.

Коли посольство, допроваджене Газі–беєм і його сейменами до кордонів Кримського ханства, ступило на землі Запорожжя, сторожові козаки довели його до Січі, а братчики влаштували йому урочисту зустріч.

Всі висипали на стіни. З надбрамної вежі гримнула гармата. Кошовий і старшини у святковому одязі, з клейнодами зустріли посольство на майдані перед фортецею і провели його в посольський дім.

Арсена й Романа оточили друзі.

— Синку, як ти змарнів на чужинських харчах! — Метелиця притис Арсена до грудей. — Знать, нелегкий посольський хліб… Але добре, що живий–здоровий повернувся. Козакові аби шкіра та кістки — а м’ясо наросте… — Він важким кулаком витер сльозу. — Тьфу, хай йому чорт! Видно, починаю старіти, що розрюмсався, мов баба…

Арсен поцілував старого в шорстку щоку.

— Спасибі, батьку Корнію, за ваше добре серце… Дякую, друзі, за привітання!

Арсен і Роман переходили з одних обіймів до інших, аж поки Палій не сказав:

— Ну, годі вам чоломкатись та сльозу пускати… Арсене, є важлива звістка!

Всі замовкли. Арсен кинувся до Палія.

— Яка звістка, батьку Семене?

— Сідайте і слухайте. Бо одним словом не скажеш… Ви довго, хлопці, мандрували, а життя тим часом не стояло на місці — текло та й текло. От і накапало трохи новин…

Сіли проти сонця хто на чому: на вербовій колоді, що заміняла козакам лавку, на призьбі під куренем, а то й просто на теплій землі.

Арсенові не терпілося. По очах Палія бачив, що той має сказати щось важливе.

— Ну, батьку!

Палій розгладив вуса.

— Приїздили з Києва хлопці — Яцько і молодий Семашко…

— Що ж трапилося? — Арсен раптом зблід. — Якесь нещастя з нашими? Я чув, що на Київ нападали татари…

— Ні, ні, там усе гаразд. — Палій поклав козакові руку на плече, щоб заспокоїти його. — Знайшлася Стеха…

— Стеха?.. Де ж вона була?

— У Буджаку. Вона й зараз там.

— У Буджаку… — Арсен на мить замовк, а потім тихо спитав: — А Златка?

— Про Златку нічого не відомо.

Арсен не приховував розчарування.

— Газі–бей сказав, що Златку викрав Чора, син Кучук–бея. Як же нічого невідомо?..

— Ось як! — здивувався Палій. — А ми маємо відомості, що це якраз Стеху викрав Чора… Вона його полонянка.

— Його полонянка! — вигукнув Роман схвильовано. — Я доберусь до нього і задушу, мов кошеня! А потім — хай буде що буде!

— Чекай, Романе! Не поспішай убивати. Ви не все знаєте, друзі…

— Що ж іще?

— Чора — мій племінник…

— Племінник? Чора?!. — Арсен і Роман були вражені.

— Його мати — моя молодша сестра Варвара.

— О!

— Так, моя сестра… Дружина Кучук–бея. Ось як буває! — Палій сумно похитав головою, а потім невесело усміхнувся. — Та іноді й нещастя може послужити добру службу. Ось бачите? — Він витягнув шматок пергаменту. — Це ярлик… Він відкриє нам не тільки дорогу в Буджак, а й двері до хати білгородського мурзи. А там буде видно, що робити… Сестра допоможе…

— Батьку, так їдьмо ж скоріше! — Арсен схопився. — Не гаймося!

Палій лагідно усміхнувся.

— Зажди! Не поспішай. Треба як слід приготуватися в дорогу.

— А що нам збиратися?

— Як що? Потрібні коні, гроші, харчі… Та й кількох полонених не завадило б узяти з собою, може, доведеться викуповувати дівчину або обміняти… Не забувай і про подарунки: їду ж я в гості до рідної сестри!

Арсен почухав потилицю.

— І справді… Шкода! Де ж узяти грошей? — І він вивернув кишені. — Ось кілька шелягів… А в тебе, Романе?

Роман сумно усміхнувся і розвів руками.

— У мене навряд чи й те знайдеться…

Тут наперед вискочив Сікач, зірвав з голови шапку.

— А братчики навіщо? Підемо по колу, дивись, і назбираємо на дорогу… Ану, хто більше? — І він перший кинув золотого.

В шапку посипалися монети — московські срібні карбованці, випущені царем Олексієм Михайловичем, польські злоті, персидські ріали, італійські дукати, іспанські дублони, англійські гінеї, австрійські, датські та шведські крони, німецькі талери, турецькі куруші та піастри… Мабуть, не було на світі такої монети, яка б у ті часи не потрапляла на Запорожжя.

Обійшовши побратимів, Сікач струснув шапкою, звідки почувся металевий брязкіт, і попростував на майдан, де клекотіло людське море…

Тим часом Палій, зрадівши такій несподіваній удачі, почав відбирати собі супутників.

— Арсен — раз, Роман — два, — загинав він пальці на лівій руці. — Метелиця — три, Сікач — чотири, я — п’ять… Ну, і досить, гадаю… А то, чого доброго, татари приймуть нас не за гостей, а за здобичників, — підсумував він.

— А я? — вискочив наперед Шевчик. — Ти про мене забув, Семене!

Палій не хотів брати старого, щоб не був зайвим тягарем у далекій і небезпечній дорозі. Однак і ображати його не хотілося. Тому сказав якомога м’якше:

— А може б, ви, батьку, зосталися дома? Чи ж охота вам трусити кістками аж до Дністра? Неблизький же світ!

Але Шевчик обурився і підстрибнув, як облізлий півень.

— Це ж хто труситиме кістками? Я?.. Та ти знаєш, хто я такий? — Він зробив паузу, витягнув догори тонку, зморшкувату шию, щоб здаватися вищим, а потім сам відповів на своє запитання: — Я — Шевчик! Я ще, щоб ти знав, пам’ятаю Гуню й Острянина! А з батьком Хмелем за одним столом сидів і чарку пив… Не кажучи вже про Сірка… І всюди я був перший!

— Позаду, — вставив, підсміюючись над хвальковитим побратимом, Метелиця.