Фантастична повість (стр. 5 )

У голові панував сумбур думок, на рівні рефлексів, не задумуючись над причинами аварії, Тарас спробував встановити контакт з колегами через свій комунікатор:

- Беатріс, Джоне, що трапилося?!

Але у відповідь він чув лише фоновий шум радіочастоти…

Зрозумівши, що його намагання безуспішні, він, підсвічуючи собі невеликим дисплеєм, котрий знаходився на комунікаторі, спробував активувати пульт управління шлюзовою камерою, але все намарне - пульт був знеструмлений та повністю «мертвий».

Проклинаючи себе за те, що залишився в простому комбінезоні та не вдягнув гермокостюма, в комплекті якого були потужні ліхтарі, Бойко вирішив виправити свою помилку і вирушив у напрямку гардеробної, але раптом електрообладнання корабля почало воскресати: під стелею засвітилось аварійне освітлення, пахнуло свіжим повітрям та ледь чутно в звичному режимі запрацювали системи регенерації повітря, пульт управління камерою замерехтів різнобарвними вогниками - системи оживали та проходили тестування.

- Тарасе, де знаходиться Джон? - почувся стурбований голос Беатріс, і її схвильоване обличчя виникло на моніторі пульта. - Ніяких даних по каналу телеметрії від нього я не отримую, кіберсистема скафандра також не відкликається.

- Останнє, що я бачив - це те, як він збирався вийти у відкритий космос. Сподіваюсь, він не встиг цього зробити. Командире, поясни, що взагалі трапилося? - в свою чергу запитав Тарас.

- Інформації у мене « як кіт наплакав». ЕЛАС тільки приходить до тями, тому дані стосовно цього інциденту отримаємо пізніше. Перед знеструмленням я бачила, як спалахнув російський зонд, скоріш за все вибухнув його ядерний реактор, хоча вибух невеликого реактора зонда навряд чи зініціював би такий потужний електромагнітний імпульс, котрий спромігся б «погасити» всю нашу електроніку. Сподіваюсь, ми отримаємо всі відповіді пізніше від росіян. Почекай, зараз я зроблю от що… - вона схилилась над терміналом і за хвилину знову підняла лице до об’єктива. - Відізвалась електроніка шлюзової камери і я дала наказ закрити вакуум-створи, так що, як тільки відчиниться люк, кулею всередину витягати звідти Джона.

- Зрозумів. А яка на цю мить наша позиція у просторі відносно Апофісу, ми встигнемо уникнути зіткнення?

- Зачекай, я саме займаюсь цим питанням, - задумливо промовила Беатріс, втупившись поглядом у монітор. - Ось, найшла. Нам дуже пощастило - за мілісекунди до вибуху ЕЛАС, щоб врятувати екіпаж та корабель від руйнування, згідно своїх базових пріоритетів увімкнула на максимальну тягу головні та маневрові двигуни. Правда, задіяні вони були декілька секунд, але цього виявилося достатньо, щоб вирвати нас з чіпких «гравітаційних обіймів» астероїда, і тепер ми не йдемо на зближення із Апофісом, а повільно віддаляємось від нього.

- Так що, ми врятовані?! - радісно вигукнув Тарас.

- Схоже на те, - стиха промовила Беатріс, продовжуючи поглядом виуджувати потрібну їй інформацію щодо протестованої апаратури та механізмів корабля, яка надходила на жорсткі носії ЕЛАС по мірі того, як вмикалися периферійні електронні мережі. Зненацька її лице залила страшна блідість і воно набрало землистого кольору. - Цього не може бути… ЕЛАС, негайно ще раз протестуй системи, що контролюють ядерний реактор. Всі результати миттєво виводь на мій термінал.

- Беатріс, що з реактором? - запитав Тарас, зрозумівши з її поведінки, що справи значно гірші, ніж видавалось.

- З хвилини на хвилину відчиниться шлюзова камера, відновила трансляцію відеосистема відсіку і я бачу, що Джон знаходиться в ній без свідомості, тому твоє завдання - порятунок Джона, а я займуся всім іншим… Буде достовірна інформація - повідомлю… - і вимкнула зв'язок.

Тарас розумів, що виникла якась серйозна несправність, але, знаючи характер Беатріс, котра без потреби ніколи не піднімала паніки, не став наполягати на термінових поясненнях. До того ж, у підтвердження слів Беатріс почав відчинятись люк і всі проблеми миттєво відійшли на задній план, окрім життя його колеги - посеред шлюзової камери в скафандрі безвільно плавав Джон. Не зволікаючи, Тарас перелетів комінгс та опинився всередині приміщення…

* * *

Тарас, не гаючи часу, прямо в тамбурі зняв з голови штурмана гермошолом і побачив його мертвенно-бліде обличчя, пульсу не було, і йому здалося, що з допомогою він запізнився. Від відчаю та безвиході у Тараса потемніло в очах. Але, пересилюючи свій розпач, він приклав до шиї Джона вивід аналізатора електронної похідної аптечки: на її дисплеї висвітилася комбінація цифр та символів і з ледь чутним шипінням вона ввела Джону декілька ін’єкцій. Тарас полегшено зітхнув, коли зауважив, що лице Девіса відразу почало рожевіти, той глибоко вдихнув і відкрив очі.

Затуманеним поглядом штурман поглянув навколо, не розуміючи, що трапилось і де він знаходиться, але, побачивши стурбоване обличчя свого друга, котрий схилився над ним, зненацька в режимі стоп-кадрів пригадав: відкриті створи… нестерпно-білий спалах, який не змогли погасити світлофільтри скафандра… немилосердний біль у голові і все… темрява… рятівне безпам’ятство…

Зрозумівши, що трапилось щось екстраординарне і Тарас витягнув його з того світу, Джон, не маючи сил, злегка потис руку своєму колезі та з вдячністю поглянув йому у вічі.

- Що трапилось з кораблем? - ледь чутно прошепотів він.

Тарас коротко обмалював ситуацію, поділившись із ним тими крихтами інформації, що були йому відомі та запитав:

- Джоне, як себе почуваєш?

- Нічого, жити буду, - поступово приходячи до тями, пожартував Джон. - Танцювати ще не зможу, але думаю, що все буде гаразд.

Тарас гірко посміхнувся, розуміючи, що не так все прекрасно з самопочуттям у Джона, як той хоче показати. Отримавши значну дозу радіації та знаходячись тривалий час без підтримки систем життєзабезпечення скафандра, Джону потрібна довготривала реабілітація, щоб відновити своє здоров’я, тому необхідно терміново доставити його в медичний відсік, де можна провести ґрунтовну діагностику організму. Зараз штурман знаходився під дією медичних стимуляторів та знеболювальних засобів, що тільки на короткий час покращили його стан. Пересуватись у масивному вакуум-скафандрі Джону було не до снаги, тому Тарас заходився делікатно знімати його зі штурмана.

Минуло не менше години, допоки Тарас зміг вивільнити Джона із скафандра.

Весь цей час Девіс допомагав українцю, але було помітно, що для цього він докладає всі свої зусилля, і водночас його стан почав погіршуватись.

Прояснів монітор і на ньому з’явилась змарніла Беатріс. Здавалося, що за ці декілька годин вона постарішала на десяток років, і тільки очі гарячково та вперто блищали на фоні блідого та виснаженого обличчя. Коли вона побачила живого Джона, на її лиці промайнула ледь помітна радість, яка миттєво зникла, а обличчя знову стало зосередженим та впертим, що виникає у людини, котра прийняла якесь рішення і не відступить від нього ні при яких обставинах.

- Джоне, як твої справи? - запитала Клеман, водночас кидаючи погляди на свій термінал.

Замість Джона відповів Тарас, котрий не став прикрашати стан американця і повідомив свою думку про нагальну потребу його повного обстеження в медичному відсіку корабля, після якого можна буде робити висновки про подальші дії.

Беатріс слухала його мовчки і лише злегка похитувала головою, ніби дослухалась до своїх думок та робила на підставі слів пілота свої висновки.

- Я боюся, що це навряд чи вдасться зробити, вибач, Джоне, але тобі доведеться ще трохи потерпіти. На жаль, ти будеш лікуватися в іншому місці, - похмуро промовила вона.

- Командире, будь ласка, поясни свої слова, що змінилось за цей час? - схвильовано перепитав Тарас, розуміючи, що трапилось щось жахливе. Джон, не маючи сил розмовляти, тільки запитально дивився на капітана корабля.

Клеман трохи помовчала, збираючись з духом, щоб повідомити колегам страшну звістку, і заразом намагаючись подумки сформулювати та довести до них те рішення, котре, на її переконання, було єдино-правильним у цій складній ситуації.

- Хлопці, - нарешті наважилася вона, - ситуація склалася критична і вкрай загрозлива. Справа в тому, що наш корабель приречений і його чекає загибель. Електромагнітний імпульс завдав нам непоправної шкоди, і хоча ЕЛАС відновила 80 відсотків наших механізмів та електрообладнання, найголовніший орган «Марс-1» вже неможливо полагодити. Наш ядерний реактор вийшов з-під контролю і перейшов в режим некерованої термоядерної реакції. Захисні електронні та механічні пристрої ще зможуть стримувати його на межі ініціації розпаду та миттєвого вивільнення енергії з подальшим ядерним вибухом, але не більше години-півтори.

- Так, але хтось із нас в скафандрі найвищого захисту може пробратись у реактор і вручну заглушити його, - одразу ж знайшов вихід Тарас.

- Безумовно можна, але це ще не всі погані новини на сьогодні,- пригнічено промовила Беатріс, відвівши погляд від тактичного монітора і поглянувши прямо у вічко об’єктива. - За підрахунками навігатора для того, щоб вивести Апофіс на безпечну орбіту залишилось 23 метри. Тепер, зрозуміла річ, ми не буксируємо астероїд і просто поступово віддаляємось від нього. Я дала завдання ЕЛАС провести обрахунки і спрогнозувати, що з ним трапиться у майбутньому. Так ось, - вона трохи помовчала і продовжила далі: - Апофіс і надалі потрапляє в гравітаційну «замкову щілину» біля Землі, але входить у неї зовсім під іншим кутом і у подальшому буде зближуватись із Землею таким чином, що падіння трапиться не в 2036 році, а вже в травні цього року, і місцем падіння буде знову-таки Північна Америка. Вірогідність здійснення прогнозу достатньо висока - 83 відсотки. При такому розвитку подій, коли до падіння астероїда залишаються лічені місяці, МААГ не встигне підготувати та скерувати у цей район інше космічне судно. Так що, Тарасе, якщо ми не вживемо радикальних дій, справдиться пророцтво Нострадамуса, про яке ти мені розповідав, і падіння Апофісу відбудеться в передбаченому ним 2029 році. - Беатріс із гіркотою продовжувала ділитися інформацією, бачачи, що її колеги ошелешено мовчать: - Але я не являюсь фаталісткою і впевнена, що в наших силах змінити хід майбутнього, тим паче такого жахливого, от тільки нам доведеться піти на певні жертви.

Капітан «Марс-1» перейшла до головної частини свого плану і продовжила тихим, але твердим голосом, що не допускав ніяких заперечень:

- Із Землею та «Іуну-2» до сих пір немає зв’язку. Ну, з нашим зондом зрозуміло, - у його електронної системи немає такого захисту, як у «Марс-1», тому, скоріш за все, імпульс остаточно знищив його електроніку і він для нас безповоротно втрачений. З ЦУПом проблема в іншому. Можливо, це пов’язано із розбалансуванням електронних систем приймально-передавального комплексу, можливо із суттєвим збільшенням радіаційного фону, що виник у цьому секторі після вибуху. Апаратура фіксує значне його підвищення, проте антирадіаційні екрани працюють справно, і поки що ми захищені від жорсткого випромінювання. До речі, це ще одне підтвердження того, що детонував ядерний заряд. Покидати цей район і експериментувати ми не встигаємо. Єдиний, хто вийшов з нами на контакт - це росіяни з «Миколи ІІ», котрі висловили жаль з приводу того, що вибухнув їхній експериментальний автоматичний зонд. Капітан рейдера запропонував свою посильну допомогу в евакуації членів екіпажу, якщо виникне така необхідність.

- Звідки вони знають, що нам потрібна евакуація? - запитав Бойко, підтримуючи за плечі ледь притомного Джона, котрий тримався при тямі тільки завдячуючи силі волі.

- Я також задаюсь цим питанням - візуально наш корабель не пошкоджений, а я нічого не розповідала про наші проблеми. Виникають підозри і щодо самого вибуху, - при своїй відносно малій потужності дуже підозріло виглядає ініціація такого сильного електромагнітного сплеску. Це наводить на думку про зумисне формування параметрів вибуху і про свідомий його підрив. Звичайно, свої підозри в розмові з ним я не озвучила, сказала, що найвірогідніше ми скористаємося їхньою пропозицією, подякувала та просила постійно бути на цій частоті.

- Але як ми передамо на Землю інформацію про те, що у нас трапилось?...

- ЕЛАС на постійному захищеному каналі зв’язку із ЦУПом безперервно транслює інформацію про наше становище та всіх даних стосовно катастрофи, які ми отримали від комп’ютерних систем безпеки. Нам залишається тільки сподіватись, що повідомлення Землею буде отримане. Виходячи з того, що ми кинуті напризволяще, рішення доведеться приймати одноосібно - на мою думку, вихід у нас один: принести в жертву «Марс-1» і таким чином захистити нашу планету, всі інші дії не призведуть до виконання поставленого перед нами завдання. Пропозиція моя полягає в наступному: використати один з проектів усунення астероїда, а саме - підсмажити його ядерним зарядом, а в якості вибухового пристрою використати наш корабель. Я з допомогою ЕЛАС провела необхідні розрахунки, і вони безперечно вказують на те, що вибух нашого реактора, випаровуючи частину астероїда, дійсно виштовхне його з небезпечної траєкторії. Раніше від цього проекту відмовились, але зараз, коли залишилось всього лишень на два десятки метрів посунути Апофіс, ця затія повинна вдатися. Та й нічого іншого при скруті з часом я не можу запропонувати. «На безриб’ї і рак - риба». Єдине, що забула додати - вас у рятувальній капсулі підхопить рейдер, мені ж доведеться залишитись на облавку «Марс-1» до ініціації вибуху, щоб бути впевненою в тому, що він станеться саме в тому місці і саме в той час, коли буде найефективнішим, а якщо відмовить автоматика, довести корабель до точки підриву на ручному управлінні. - При цьому голос Беатріс здригнувся, але тільки це видало її хвилювання, обличчя ж залишилось безпристрасним.

Її підлеглі ошелешено мовчали, нарешті Джон із зусиллям, витрачаючи останні крихти своїх сил, видавив із себе, вперше назвавши командира по імені:

- Беатріс, невже це єдиний вихід і ти повинна залишатись на облавку до кінця?

- Так, і це не обговорюється. Моє рішення - це наказ капітана корабля, - категоричним тоном промовила Беатріс, а далі вже прохально продовжила, приклавши руки до грудей. - Уявіть собі, що ми покинули корабель разом, а вибух стався в невідповідному місці і через три місяці Апофіс падає на Землю, сіючи смерть та руйнування. Скажіть, як жити після цього, знаючи, що можна було завадити катастрофі, нехай навіть і ціною власного життя?… Ви повинні зрозуміти мене і просто підтримати… Хлопці, а ви живіть… живіть і пам’ятайте про мене, ви ж стали мені, як рідні… - у неї перехопило горло і Беатріс, щоб не показувати свою слабкість, відвернулась від об’єктива, але вони встигли помітити, як по її щоці стекла скупа сльоза.

На хвилину запанувала мертва тиша, Тарас гарячково намагався найти контраргументи такому рішенню, або терміново відшукати альтернативне, при якому командир залишиться живою, але подумки змушений був визнати, що дійсно, при цих обставинах - це єдина вірна пропозиція, логіка капітана корабля була «залізною». Від безвиході він закрив очі, намагаючись втримати вир емоцій, що клекотіли у нього всередині. Нарешті, Беатріс повернулася до них і вже спокійно промовила:

- Достатньо лірики, часу у нас залишилось обмаль, розбалансований реактор може в будь-яку мить вийти з-під контролю захисних систем, а мені ще потрібно встигнути зробити маневр і вийти в точку підриву. Та й вам необхідно знаходитись подалі від корабля, щоб не зачепило вибухом, захист у рятувальної капсули - мінімальний. Тому, ноги в руки і бігом до капсули №3, що знаходиться найближче до вас, я активувала її електронну систему і завантажила в її комп’ютерну базу місцезнаходження російського рейдера, по пеленгу ви легко віднайдете його і вийдете в місце зустрічі. Прощавайте… - вона кинула на них печальний, зосереджений погляд, і раптом вони впізнали колишню, впевнену та безкомпромісну Беатріс Клеман - капітана флагманського корабля БАРСу, котра вміла долати будь-які труднощі, чого б це їй самій не вартувало.

Сказано було все та навіть більше, прийшов час діяти, а не побиватися над собою…

* * *

Подальша хронологія подій завертілась для Тараса з шаленою швидкістю. Не було часу аналізувати ситуацію і доводилось просто виконувати останній наказ їхнього командира.

По всьому кораблю через внутрішню систему оповіщення розносився сигнал сирени і ЕЛАС повторювала одну і ту ж фразу, яка, здавалось, своєю приреченістю пропалювала мозок вогнем наскрізь:

- Критичні пошкодження у системі захисту реактора!… Екіпажу терміново покинути облавок корабля!…

Корабель почав прискорюватися і Бойко із зусиллям волік на собі у напрямку капсули безвільне тіло Джона, який втратив свідомість. Американцю вже не допомагали ін’єкції, тільки ледь помітне биття серця вказувало на те, що він живий.

В голові Тараса панував хаос - його охопив вир суперечливих емоцій: відчуття провини, що він полишає Беатріс одну, розпач він безсилля взяти ситуацію під контроль, ненависть до росіян, котрі були винні у цій спланованій катастрофі, бажання вижити та поквитатися та ще десятки сумбурних думок, від яких, здавалося, голова вибухне, як перегрітий реактор. І над цим всім панував наказ, який їм дала Клеман:

«Добратись до капсули №3 і встигнути катапультуватись»…

Він, як у тумані, все ж таки добрався до стартової шахти, з зусиллям закинув тіло Девіса у відчинений люк перехідної камери… Вже у маленькій кабінці рятувальної капсули, прив’язуючи тіло колеги до протиперевантажувального ложемента він із здивуванням помітив, що по його щоках струмком біжать пекучі сльози відчаю. Витерши їх тильною стороною долоні він гарячково заскочив у другий ложемент і натиснув на головній консолі клавішу активації передстартових процедур. Позад нього з гулом зачинився люк, відсікаючи капсулу від інших приміщень корабля, і вона перетворилась на окремий самодостатній літальний апарат.

Всі передстартові процедури, завдячуючи Беатріс, котра заздалегідь активізувала електронну систему капсули та ввела в неї потрібні дані, зайняли декілька хвилин, і Тарас відчув непереборне бажання ще раз побачити обличчя командира, сказати щирі та теплі слова підтримки, які не зміг сказати під час попередньої розмови, але на це вже не було часу. Командир вела нерівну боротьбу з помираючим кораблем, намагаючись дотягнути агонізуючий «Марс-1» до розрахованого місця космічного простору, часу до вибуху реактора залишались хвилини, а можливо і секунди.

Зненацька Тараса, який потонув у власних думках і не дослухався до повідомлень кіберсистеми капсули, втиснув у спинку ложемента відчутний стартовий імпульс двигунів капсули. Від миттєвого перевантаження потемніло в очах, на тіло навалився важкий тягар, дихання ускладнилося.

Увімкнулися оглядові екрани, в яких прозирнуло чорнильне провалля космосу. Судячи із показів, що пробігали на моніторі, рятувальна капсула по звуженій параболі із максимальним прискоренням віддалялась від приреченого корабля, намагаючись якнайшвидше заховатись від вибуху за астероїдом. Бойко спробував встановити зв'язок із кораблем, але радіохвилі слабкого за потужністю передавача в’язнули в просторі, переповненому радіоперешкодами, тому він полишив даремні спроби і зосередився на пристроях сканування, де прямо по курсу на відстані двохсот кілометрів промальовувався корпус російського рейдера.

Тарас перемкнув зображення на кормові відеодатчики, намагаючись наостанок поглянути на «Марс-1». Майже водночас оглядові екрани, що транслювали зображення кормового сектору космічного простору затопив яскравий спалах ядерного вибуху, який пожирав простір і матерію. Здавалося, що позаду капсули розверзся вхід у справжнісіньке пекло. І хоча астероїд своїм тілом частково прикрив рятувальну капсулу від потужного вибуху реактора, сприйнявши його на себе, але і невеликої частини енергії, котра ринула на невеликий космічний апарат виявилося задосить. Сяючий енергетичний пузир вибуху розширявся, наздоганяючи маленький тендітний апарат, котрий тікав, рятуючись від загибелі, з максимально-можливою швидкістю.

І ось це трапилося…

Спочатку заверещали датчики гама-випромінювання, висвічуючи на тактичному моніторі жахливо-великі дози опромінення, а потім вся електроніка просто збожеволіла, заповнюючи головну консоль керування рубіновими сигналами несправностей. Здавалося, тіло відчуває, як його пронизують високоенергетичні гама-промені, знищуючи організм на клітинному рівні.

Тарас відреагував миттєво:

- MCS-3![7] Відстріл автоматики!… Керування кораблем перевести в ручний режим!… Всі залишки електронних ємкостей зосередити на безперебійній роботі двигунів та утриманні пеленгу на росіян!...

- Виконую… - крізь тріск радіоперешкод у гарнітурі зв’язку пролунав голос кіберсистеми. - Фіксую гранично-небезпечне для здоров’я людини випромінювання… Рекомендую якнайшвидше покинути цей район…

- Рекомендує він… Без тебе знаю, - крізь зуби процідив Тарас, відчуваючи, що знаходиться на межі притомності. Червона пелена все більше застилала очі, і тільки впертість та сила волі тримали його при свідомості. Кинувши погляд на Джона, який не подавав ознак життя у сусідньому ложементі, українець ще міцніше стиснув зуби, намагаючись таким чином відігнати подалі від себе безпам'ятство, що охоплювало його. Він намертво вчепився руками у штурвал, тримаючи курс на «Миколу ІІ».

Рейдер поступово наближався, і на екранах вже можна було візуально побачити відкриті створи вакуум-дока, периметр яких був оторочений причальними вогнями.

Більшість приладів на рятувальній капсулі вийшли з ладу, тому Тарас міг покладатися тільки на свої професійні рефлекси і навички пілота. Інший на його місці вже давно би капітулював та здався на волю Господа, але він відповідав не тільки за своє, але і за Джонове життя, тому і надалі вів практично некерований корабель.

Його сили були не безмежні, і вже напівпритомним він все ж таки майже чисто посадив капсулу всередині вакуум-дока рейдера.

Коли росіяни проникли всередину капсули, Тарас, із застиглим поглядом, як бездумний автомат, безуспішно намагався витягти із ложемента безвільне тіло Джона та безупинно повторював кривавими, потрісканими губами тільки одне ім’я:

- Беатріс… Беатріс… Беатріс…

ЕПІЛОГ

3 лютого 2029 року.

Кабінет керівника МААГу…

За столом у кабінеті Борового зручно розташувалися сам господар кабінету та Коваль із Горським.

Ярослав із Феліксом щойно повернулись із Місяця та, навіть не перевдягаючись у цивільний одяг, так і залишившись в уніфікованих комбінезонах БАРСу, прибули на виклик до Бориса Михайловича.

- Ну що, панове, незважаючи на загибель нашого флагмана, ми можемо констатувати, що про загрозу Апофісу ми можемо забути назавжди, - впевнено промовив Борис, але раптом його голос надломився і вже не тамуючи свою скорботу він продовжив: - Смерть Беатріс Клеман не була даремною: за нашими попередніми розрахунками, котрі ми отримали від наших систем спостереження та від росіян з облавку «Миколи ІІ», Апофіс у ядерному пеклі втратив 12 відсотків своєї маси та був виштовхнутий вибухом з небезпечної орбіти більш ніж на сорок метрів при необхідних двадцяти трьох. Тепер ця глиба, хоча і стала радіоактивною, вже не загрожує Землі, і буде одвічним пам’ятником відвазі та самопожертві землян, котрі віддавали своє життя заради мільярдів інших, незнайомих їм людей.

- Який стан двох інших членів екіпажу «Марс-1»? - похмуро запитав Ярослав, перериваючи тираду Борового, протягом якої бездумно вертів у руках порожню філіжанку. Його обличчя було стомлене, і тільки очі горіли на землистому, невиспаному лиці, свердлячи поглядом співбесідника. За останні три дні він майже не спав, боляче переживаючи загибель француженки та звинувачуючи у всьому себе.

- Бойко та Девіс знаходяться на облавку російського рейдера в критичному стані. Далися взнаки великі дози опромінення, отримані ними. Росіяни обіцяють якнайшвидше доставити наших хлопців на Землю, де їх, як я сподіваюсь, неодмінно врятують і поставлять на ноги. Ярославе, я розумію твій стан, але погодься, під твоїм керівництвом БАРС врятував земну цивілізацію… Ось дивись… - і він увімкнув на панорамному екрані телевізійний канал, де ведучий новин, захлинаючись від радості, розповідав про усунення космічної загрози відчайдушним екіпажем аварійно-рятувальної служби, і навіть печальна звістка про загибель командира корабля не могла змити тріумфу з його обличчя. Боровий перемкнув на інший канал - показували телевізійний репортаж у прямому ефірі, де мільйони людей на вулицях Києва, Рима, Нью-Йорка, Стамбула та тисячі інших земних міст обнімалися один з одним, цілували незнайомих людей, плакали від радості…

- Ти бачиш, що відбувається у всьому світі - і це все завдячуючи нашим зусиллям, - схвильовано промовив Борис Михайлович, - члени екіпажу «Марс-1» увійдуть в аннали історії як рятівники всього людства. Мине перша хвиля радості і, повір мені, людство воздасть хвалу та завжди пам’ятатиме Беатріс Клеман, в її честь називатимуть зірки, планети, міста, космічні кораблі. Вона виконала свій обов’язок, на її місці ти б вчинив аналогічно, я переконаний у цьому. І не треба звинувачувати себе в її загибелі, вона сама обрала цей шлях, багато людей хотіли б загинути саме так - рятуючи свою цивілізацію від знищення, а не від вікових болячок у себе в ліжку.

- Борисе, не потрібно цих психологічних сеансів, - стримуючи себе, щоб не вибухнути, промовив Коваль. - Я все прекрасно розумію, але категорично переконаний, що якщо би до цієї ситуації не доклали руки росіяни, місія була б виконана і без жертв з боку моїх найкращих працівників. Невже ти змінив свою точку зору і не бачиш, що вибух російського зонда був запланований, якщо б не Беатріс, ти незабаром стирав би гумкою з карти весь американський континент… Ми були на межі… - зірвався він на крик і, зіщулившись у кріслі та обірвавши фразу, обхопив голову обома руками, відчуваючи, що ще одне слово і всі емоції вирвуться назовні.

Боровий підійшов до нього ззаду і по-дружньому поклав руки на його плечі.

- Нічого я не змінив, більш того, ми отримали дані стосовно аварії російського зонда, які транслювала після втрати зв’язку із нами електронна система «Марс-1». Офіційні дані ще не отримані, але спираючись на попередні висновки наших фахівців, характеристики вибуху дійсно свідчать про значне підсилення електромагнітної складової. Це підтверджує точку зору про штучне формування параметрів вибуху і логічно припустити, що його ініціація також була запланованою.

- І які ж будуть наші дії в подальшому? - нарешті озвався, зберігаючи мовчання під час бурхливого діалогу Фелікс. Його обличчя було спокійне та навіть оманливо-сонне, неначе його не терзали такі ж сумніви, що і Ярослава.

- Наші дії?... - з сумом посміхнувся Боровий. - Він зняв одну руку з плеча Ярослава і поклав її на плече Горського, обійнявши їх обох. - Мої дорогі друзяки, час розставить усе на свої місця, а поки що наші дії полягають у тому, що ми будемо жити далі і плідно та важко працювати. Ярослав візьме відпустку на декілька тижнів та повноцінно відпочине зі своєю сім’єю. Мабуть, ти вже і забув, що таке відпочивати з родиною? - лукаво та водночас співчутливо звернувся він із риторичним запитанням до Коваля, злегка поплескуючи того по плечу. Ярослав забрав руки від обличчя та, соромлячись за свій недавній спалах, із вдячністю поглянув на свого товариша. Боровий продовжував: - Хоча наша організація була створена саме через загрозу Апофісу, я впевнений - тепер ми аж ніяк не будемо згортати свою діяльність. Людство піднялося над цивілізаційною колискою і розправило крила - вже ніщо не здатне зупинити його на шляху розширення меж своєї присутності та пізнання таємниць Всесвіту - і тому МААГ у майбутньому буде ще більш необхідним, знаходячись в авангарді прориву у глибини космосу. Перед нами стоять десятки відомих і невідомих викликів - і першими, хто буде їх вирішувати - це ми з вами. Ну а поки що, давайте, не забуваючи, разом з тим, про самопожертву Беатріс Клеман, долучимось до загальносвітової ейфорії свята та усвідомимо, що Апофіс, як дамоклів меч, більше не нависає над нашою планетою. Минув час невизначеності - і у майбутніх поколінь, завдячуючи нашим зусиллям також, є впевненість у завтрашньому дні та можливість і надалі розбудовувати земну цивілізацію на такій прекрасній, життєдайній та унікальній перлині всього Всесвіту - планеті Земля… - і вони втрьох поглянули на екрани, де на різних телевізійних каналах продовжувалася трансляція феєрії всесвітнього свята та загального тріумфування землян…

17 квітня 2010 року.

Текст публікується в авторській редакції

Адреса автора в Інтернеті: [e-mail]

[1] Детальніше про долю цієї місії можна прочитати в повісті «Протистояння».

[2] Реголіт – місячний ґрунт, різнозернистий уламковий-пиловий шар розміром від мм до мкм, що досягає товщини кількох десятків метрів. Складається з місячних порід і мінералів, скла, літійованих брекчій, фрагментів метеоритів.

[3] Рейлган – електромагнітна рейкова гармата, ствол якої обладнаний двома паралельними пластинами (рейками), на які при пострілі подають електричний струм у мільйони ампер, що створює потужне магнітне поле, яке і рухає снаряд.

[4] Трафік – від англ. traffic: «рух, транспорт». У цьому випадку Ярослав має на увазі рух корабля до Апофісу.

[5] Іуну – (міфологія стародавнього Єгипту) великий кіт Іуну захищає священне дерево життя Ішед від змія Апофіса.

[6] Compact Computing System (CCS) – Компактна Обчислювальна Система.

[7] Medium Computing System (MCS) – Середня Обчислювальна Система.