Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипільської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор'я (стр. 8 )

У прикрасі стін використані творчо розроблені мотиви, схожі на дерев'яне різьблення. Це додає архітектурі національного забарвлення.

Повідомлення учня

Монастир Печорської лаври

Монастир Печорської лаври був заснований у XI ст. і забудовувався протя­гом дев'яти наступних століть. Назва «печерська» походить від слова «печери», що були знайдені на цій території й у які селилися перші ченці, а Лавра — це почесна назва, що давалася дуже великим і значним монастирям. Архітектур­ний комплекс монастиря і сьогодні справляє грандіозне враження. У сонячний день відблиски численних куполів і дзвіниць засліплюють очі. Більшість буді­вель монастиря датується XVII—XVIII ст. і є прекрасним прикладом стилю ук­раїнського бароко в архітектурі.

Дзвіниця була побудована архітекторами Ф. Васильєвим і Й.-Г. Шеделем. Вона є вертикальним акцентом монастиря. 16-грашшй, будинок вінчає грушо­подібний барочний верх із ліхтариком і банею. Спорудження чотириярусне: перший ярус оформлений стрічковим рустом, другий — тосканським ордером, третій — іонічним, четвертий — коринфським. Гра світлотіні зовнішньо облегшує вид дзвіниці і додає їй стрункості.

Запитання до учнів

• Порівняйте скульптурне оздоблення двох дзвіниць: мотив, призначення. (Дзвіниця Софійського собору прикрашена ліпним орнаментом із рослинни­ми мотивами. Він нагадує нам дерев'яне різьблення. Служить для прикраси. Дзвіницю лаври архітектор оформив архітектурними елементами — руслі, колони тосканського, іонічного і коринфського ордерів. Вони служать для зов­нішнього звеличення будівлі.)

• Що ви можете сказати про художній образ споруд? (Можна сказати, що одна споруда вирішена в народному стилі, а друга — у більш аристократич­ному.)

Слово вчителя

Європейські майстри, що працювали в Україні, глибоко переймалися націо­нальним українським стилем і у своїх роботах активно використовували досвід українських майстрів. У Києві збереглися будівлі, зведені за проектами знаме­нитого італійського архітектора Б. Растреллі. Це Андріївська церква і Маріїнський палац.

Повідомлення учня

Андріївська церква в Києві, 1749—1752 рр.

Андріївську церкву часто називають лебединою піснею видатного майстра архітектури Бартоломео Растреллі. Піднімається вона на одній із круч Старокиївської гори. З її тераси відкривається неповторний вид на древній Поділ, задніпровські далечіні, нові житлові масиви.

Побудовано Андріївську церкву на замовлення імператриці Єлизавети Пет­рівни. Проект будинку розроблений Б. Растреллі в 1748 р., будівельні роботи ведися в 1749—1754 рр. під керівництвом відомого московського зодчого Івана Мічуріна. У створенні храму брало участь багато фахівців Петербурга, Москви, Києва, тому Андріївська церква — пам'ятник творчої співдружності російських і українських майстрів.

За свою історію церква багаторазово ремонтувалася. Уже в перші роки по закінченні будівництва вона дійшла занепаду, оскільки після смерті Єлизавети Петрівни царський двір перестав цікавитися київськими будівлями. Освячення храму відбулося лише в 1767 р.

У плані це хрестово-купольний храм. Його фасади оформлені пілястрами і колонами коринфського ордера, поставленими на високий цоколь. Білі піляст­ри, колони, карнизи, їхні позолочені капітелі, картуші й орнаменти виділяються білизною і сяйвом позолоти на тлі бірюзових стін.

Повідомлення учня

Маріїнський палац у Києві, 1750—1755 рр.

У 1744 р. імператриця Єлизавета, дочка Петра І, під час відвідування Києва сама вибрала місце для спорудження палацу. Маріїнський палац був побудова­ний у рр. за проектом Б. Растреллі. Спорудженням палацу керував російський зодчий І. Мічурін.

Головний фасад Марийського палацу звернений до Марийського парку, який був закладений у 1874 р.

Із протилежної сторони палацу — Міський (Царський) Сад, закладений 1743 р. на основі стародавнього Регулярного саду (заснованого ще Петром І). Його стиль — класичний: мережа прямих алей, що перехрещуються під прямим кутом.

Палацовий комплекс має симетричну композицію. Головний двоповерхо­вий корпус і одноповерхові бічні флігелі утворюють широкий двір.

Архітектура палацу вирішена у стилі бароко: виразні об'єми, багата плас­тика фасадів.

Слово вчителя

З появою гетьманського двору українські замовники успадковували сто­личну моду «високого стилю».

У Лівобережній Україні закріпилися художні традиції, пов'язані з католи­цькою культурою. Велика частина пам'ятників барочної архітектури західноєв­ропейського зразка збереглася у Львові.

Повідомлення учня

Домініканський костел у Львові, 1749 р.

Домініканський костел — найяскравіший зразок пізнього бароко у Львові. Його стіни зберігали пам'ять про те, як 1707 р. під час свого перебування в місті російський цар Петро І підписував тут зобов'язання підтримувати поляків у бо­ротьбі зі шведами. У музеї збереглася одна з найкращих збірок сакрального мистецтва.

Сьогодні існує можливість потрапити в підземелля Домініканського косте­лу, де для огляду виставлені частина колекції сакрального характеру, а також відвідати концерти органної музики.

Це краще досягнення барочної архітектури у плані має форму латинського хреста. Увінчує спорудження величезний купол. Центральний фасад із могут­німи здвоєними колонами прикрашають позолочені скульптури. Із пишністю прикрашені підкупольний простір і вівтар.

Повідомлення учня

Собор святого Юра у Львові, 1744—1770 рр.

Кафедральний собор Української греко-католицької церкви — чудовий пам'ятник архітектури стилю бароко і рококо, вибудуваний за проектом архі­текторів Б. Меретина і К. Фесинджера в 1744—1761 рр. Собор розташований на Святоюрській горі, що служить однією з найважливіших домінант Львова.

Собор лише найважливіша частина цілого архітектурного комплексу, до якого входить палац архієпископа, парадні ворота й інші будівлі.

Побудований на місці церкви типу візантійської базиліки, він утілює як за­хідні барочні форми, так і українські православні традиції.

У плані наближений до форми рівноконечного грецького хреста. Його ку­пол з високим барабаном спирається на могутні підпружні арки. Динамічно виступає центральний фасад, що прикрашений статуями святих і кінною ста­туєю Юрія Змієборця, що його увінчює.

V. ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ

Слово вчителя

Ви познайомилися зі здобутками архітектури українського бароко, про­аналізували їхні засоби виразності. Спробуємо тепер відповісти на проблемне запитання.

• У яких напрямах розвивалося мистецтво українського бароко? (Можна виділити такі напрями: одне зв'язане з активним використанням україн­ських традицій у прикрасі будівель, друге — із застосуванням архітектурно­го декору у стилі західноєвропейського бароко.)

Учитель.

В Україні стиль бароко ґрунтувався на демократичних тради­ціях, у ньому можна виділити наступні напрями.

Козацьке бароко, для якого характерні невеликі за розміром архітектурні споруди, округлих і динамічних форм, прикрашені виразною ліпниною.

Шляхетне, аристократичне бароко — пишне, вигадливе за формами й ар­хітектурними ідеями.

Народне бароко — переростає з козацького бароко, культивувалося в ма­леньких містах і селах. Наприклад, дерев'яні храми.

VI. ЗАКЛЮЧНЕ СЛОВО ВЧИТЕЛЯ

У композиційно-просторовому рішенні художнього образу українське баро­ко істотно відрізнялося від європейського. В Україні це мистецтво, не порушую­чи своїх старих традицій, прагнуло до симетрії в композиції, до гармонії і ціліс­ності. Західне ж бароко позначено динамічною й асиметричною композицією. Незважаючи на розходження, в українському мистецтві, як і в європейському, художній образ (в архітектурі, живописі, музиці) був спрямований на виражен­ня пафосу, величі, репрезентативності, а іноді — і парадності.

VІІ. ПІДСУМКИ УРОКУ

Учитель оцінює роботу учнів.

VIII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Зробити замальовки архітектурних споруд доби бароко. Пригадати характерні риси живопису європейського бароко на прикладі творів Пітера-Пауля Рубенса.

Узагальнити особливості стилю бароко в українському мистецтві.

10 клас

ТЕМА: Український іконопис

МЕТА: ознайомити учнів із мистецтвом українського іконопису, з іс­торією його створення та

поширення у світі; розвивати естетичні смаки, вміння аналізувати твори мистецтва, працювати

самостій­но з додатковою літературою; виховувати почуття прекрасного, любов до українського

мистецтва, шанобливе ставлення до ук­раїнських митців.

ОБЛАДНАННЯ: ілюстрації, репродукції ікон

ТИП УРОКУ: урок вивчення нового матеріалу

ХІД УРОКУ

І. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНСТІ

Оголошення теми і мети уроку

ІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Слово вчителя

Понад сто років тому піднялася перша хвиля еміграції українців за океан: до Канади, СШЛ, Аргентини, Бразилії. Речей можна було вивозити небагато. Тож бралося найцінніше, в тому числі домашні ікони: у свідомості нашого люду це були реліквії неперехідної вартості. Сьогодні ці ікони зберігаються в україн­ських музеях інших країн.

Ш. ПОДАННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Слово вчителя

Корені ікони заховані у ранньому християнстві, а точніше — у його східній гілці, звідки ікона як неодмінний атрибут Божественної Літургії поширилась по всій землі, серед народів, які прийняли християнство східне, тобто візантій­ське, зокрема і в Україні. Поступово ікона набуває в кожного народу стилістич­ної неповторності. Тут правомірно говорити про національні школи іконописання: сірійську, грецьку, болгарську, українську, румунську, російську, білоруську.

Тисячолітнє мистецтво українського іконопису пройшло чотири основні стильові періоди розвитку.

Робота творчих груп

Перша група

Проект «Перший період іконописання. Візантійський період»

Бесіда

■ Що вам відомо про іконописне мистецтво Київської Русі?

■ Якими були перші ікони?

■ У чому особливості іконописного малярства цього періоду?
Поширення візантійського стилю відбувалося в XI—XV ст., коли засвоювалися і плекалися естетичні засади візантійського іконописання.

Учень.

Починаючи із V ст., провідною у християнському мистецтві була тема Страстей Христових. Збережені пам'ятки тих часів (головним чином, рельє­фи на саркофагах) вказують на те, що відтворювався цей цикл лише кількома сценами. Звичні нам композиції, число яких із 12 досягло 24, з'явилися у пізнь­ому середньовіччі. Композиція «Голгофа» виникла у VI ст. (раннє її зображен­ня — в Євангелії із Загби). А самі Страсті Христові вибірково зображалися аж до XI ст. — часу найвищого розквіту Київської Русі. Тому не дивно, що мит­ці, запрошені для розписів Софійського собору, виконали частину загального циклу, з якого збереглися окремі сцени («Христос перед Каяфою», «Відречення Петра», «Розп'яття», «Пришествіе во Ад», «Явлення Христа жонам-мироносицям» та ін.).

Учень.

Лінійна побудова композицій має в основі аналогічні схеми, поши­рені у візантійському монументальному мистецтві та у книжкових мініатюрах. Кожна сцена вирішена лаконічно, допоміжні деталі зведено до мінімуму. У ком­позиції «Явлення Христа жонам-мироносицям» для підкреслення величі Ісуса пропорції фігури Марії відчутно зменшені порівняно з Його постаттю. Мону­ментальний пафос сцени підсилюють симетрично написані з обох боків дві ви­сокі гори та кипариси.

Учень.

Немає сумніву, що іконопис у Київській Русі посідав значне місце, але мало збереглося пам'яток, які дійшли до нашого часу. Перша кам'яна церква, збудована за князя Володимира, як свідчать літературні джерела, була оздобле­на іконами, вивезеними з Херсонесу. У літописах згадується також про те, що до Київа було привезено із Царграда дві знамениті Ікони, так звані Володимирська Богоматір Пирогоща. Походження не менш відомої «Свенської Богоматері» (2-а пол. XIII ст.) дослідники мистецтва пов'язують із Києво-Печерським мо­настирем. Ця ікона відзначається строгим колоритом ї майже портретним зобра­женням засновників лаври — Антонія і Феодосія. Вражає також те, що з Києва походить ікона із зображенням руських Святих Бориса і Гліба.

Учень.

Київські художні традиції, безперечно, живуть в Іконописі Новгоро­да і північно-східної Русі, якому притаманні високі художні якості. Великою по­пулярністю на Русі користувалися Ікони «Деісусного чина». Їхні сюжети зобра­жували заступництво Богоматері перед Богом за гріхи людські.

До останнього часу майже невідомі були пам'ятки іконопису південно-схід­них земель Київської Русі. Нещодавно розчищено ікону галицького живопи­су — «Покрова Богоматері». Надалі тема «Покрови Богоматері» стала дуже популярною.

За часів Київської Русі поширеною була і дрібна пластика, здебільшого у вигляді кам'яних і керамічних іконок. Протягом XII—ХШ ст. розвиток мистец­тва дрібної скульптури досягає високого рівня, про що свідчать дві київські Іко­ни з кольорового каменю — стеатиту, надзвичайно тонкої роботи.

В Іконописі, як і в інших видах давньоруського образотворчого мистецтва, в канонічних формах дістали свого відображення провідні ідеї, етичні та есте­тичні норми того часу, в ньому виявився інтерес живописців до відтворення сві­ту людини.

Друга група

Проект «Другий період іконописання. Ренесансна українська ікона»

Бесіда

■ Які нові риси з'являються в національному Іконописі періоду XV—XVI ст., на поч. XVII ст.?

■ Що сприяло міжнародному визнанню українського іконопису цього періоду?

Учитель.

Період ренесансної ікони (кінець XV ст., XVI— початок XVII ст.), наповнений низкою радикальних змін, серед яких слід відзначити пле­кання досяжної форми (замість площинної), відмову від зворотної перспективи, європеїзація та українізація ликів святих (замість типового східного лику візан­тійського стилю), нова гармонізація кольорів, перехід від площинно-лінійної ма­нери до тонально-живописної.

Учень.

У XV ст. в Україні починає розвиватися іконостас, який зберіг най­головніші складові частики древніх монументальних розписів. Характерними частинами іконостасів були «Деісусні чини», що складалися із симетрично роз­ташованих рядів апостоли, ангелів і святих із зображенням Христа в центрі. Кілька таких «Деісусних чинів» належать до XV ст. Усі вони характеризуються лаконічним малюнком, насиченою колірною гамою. Інакше виконані архангели з іконостаса церкви с. Далеві. Витончений силует ангелів, благородні обриси їх­ніх ликів, багатий і складний малюнок драпіровок, поєднання темно-зеленого кольору крил зі світлим рожево-жовтим вбранням — все це свідчить про зв'язок цих розписів Із російським живописом XV ст., зокрема із живописом Рубльова. Такі ж самі яскраві кольори мають й інші галицькі ікони.

Серед майстрів станкового живопису XIV—XV ст. відоме ім'я Петра Ратерського, який згодом став митрополитом Московським. Пензлю цього видат­ного церковного; державного і культурного діяча приписують кілька ікон. Але всі вони вкриті пізнішими записами, і до цього часу їх не досліджено.

Учень. Такі пам'ятки живопису, як ікона «Миколи Мокрого» XVI ст., що, знаходилась у Софійському соборі в Києві, свідчать про дбайливе збереження традицій давньоруського мистецтва. Урочисте і насичене глибокими барвами письмо яскраво передає образ людини. Голубуваті кольори одягу, м'які нюанси вохристих тонів обличчя зливаються тут у тонку колористичну гаму. Київській Іконі так званій Ігоревській Богоматері, наприклад, навпаки, притаманна певна графічна сухість.

Дуже міцно старі традиції зберігали іконописці Волині. Ікона «Воздвиження Чесного хреста» з Дубно початку XVI ст. своїми живописними прийомами і тональністю дуже близька до фресок. Строгістю і монументальністю характе­ризуються образи Богородиці з Луцька (XV ст.) та Спаса з Дубно, святого Ми­коли з Мелецького монастиря біля Ковеля.

Учень.

Яскраво розкриває стан живописного мистецтва в Україні в цей період галицький іконопис. Багато його зразків зберігається в наших музеях. В основі іконопису лежать давні канонічні композиційні схеми, що беруть по­чаток ще в мистецтві Стародавньої Русі, південних слов'янських країн та Ві­зантії Але користуються цими схемами вільніше. Різноманітнішими стають пропорції фігур. Людей зазвичай зображують кремезними, міцними, позбав­леними «безплотності», характерної для живопису попереднього періоду. Архі­тектура І пейзаж в іконописі виступають тепер не роздрібненими, а великими компактними масами. Лінії, зберігаючи свою графічність, робляться ширшими, ніби визначаючи світлотіні. У залежності від місцевих традицій та від індиві­дуальних уподобань майстрів, урізноманітнюється колорит. Рухи поступово втрачають урочистий ритм, стають більш жвавими, а часом — напруженими і стрімкими.

Таким чином, у зображенні людини починають помітно розвиватися реаліс­тичні елементи. Якщо людське обличчя здебільшого накреслюється ще різки ми широкими лініями, то поряд із цим прийомом можна бачити застосуван­ня широких градуйованих смуг, а часом — і справжню світлотінь. Обличчя все ще зображуються застиглими, позбавленими внутрішнього руху але я них уже з'являються і національні особливості: нерідко в іконописних персонажах вираз­но виступають характерні риси українських селян. Це спостерігається у таких строго канонічних ликах, як зображення Христа, Богоматері, Іоана Хрестителя. Одяг святих прикрашається українською народною вишивкою.

Учень.

До іконопису проникають мотиви, які безпосередньо відтворюють реальну дійсність: соціальні стосунки, побут, природу. Це спостерігаємо в дуже поширених у XVI ст. зображеннях «Страшного суду», де у сценах покарань за гріхи все частіше трапляються тяли людей різних соціальних верств — ремісни­ків, селян, представників феодальності верхівки, шинкарів, танцюристів тощо.

Таким чином, у кін. XVI — на поч. XVII ст. український іконопис підійшов до такого етапу, коли подальший розвиток його міг іти тільки шляхом посилен­ня реалістичних тенденцій. До пам'яток, що яскраво відбивають цей процес, на­лежать ікони «Євхаристія», в якій використано традиційну схему втілення віль­ного широкого малюнку, «Страсті» з с. Раделич, де зовсім по-новому пластично трактовані постаті, поглиблюється перспектива, персонажі набувають виразної як етнічної, так і, певною мірою, психологічної характеристики. Дуже характер­ні для цього періоду дві ікони Христа, що належать пензлю галицького майстра Івана. Якщо в першій іконі позначились тукання нового виразу іконографічно­го типу Христа, відмінного від традиційного типу попередніх сторіч, по-новому трактована і сама постать, і драпіровки одягу, то наприкінці 1643 р. вже висту­пає завершений образ «черкаського», тобто українського, типу Христа з видов­женим, завершеним знизу клинуюватою борідкою обличчям, в якому можна вбачати риси тієї ідеальної краси, прикмети якої склалися в естетичному Ідеалі цієї епохи. Таке саме переосмислення іконографічного образу спостерігається й у зображенні Богородиці та святих.

Учень.

В іконописному мистецтві розвивається також декорування позо­лочених та посріблених фонів ікон шляхом різьблення по левкасному грунті. У XVII—XVIII ст. ця особливість українського іконопису виявляється у справж­ніх шедеврах дрібного різьблення, чудово пов'язаного із живописом в єдине де­коративне ціле.

Живопис іконостасів П'ятницької церкви у Львові та Святодухівської у Ро­гатині, споруджених у 40-х рр. XVII ст. немов підсумовує той шлях, який пройш­ло українське живописне мистецтво всього цього періоду. В образах Христа, Бо­городиці та апостолів ми вже бачимо намагання реалістична показати людину. Тут цілком визначені національні типи облич, характерні насичені кольорові співвідношення, широко застосовані світлотіні.

Учень.

У живописі п'ятницького і рогатинського іконостасів ніби поєдну­ються ті художні напрями, які у другій половині XVII ст. привели до остаточного завершення новий стиль українського живопису, де головними ознаками слід вважати новий іконографічний типаж із яскраво вираженими національ­ними рисами. Краси й урочистості такого живопису досягнуто спокійним ма­люнком, м'якою, дещо площинною формою, умілим поєднанням живописних якостей із пишною позолотою фонів і багатим різьбленням позолоченого дере­ва в іконостасах.

Учень.