Рідна Віра. Наші духовні Джерела (стр. 2 )

Споконвічне Слав’янське слово „Права” лягло в основу таких священних понять як: сПРАВедливий, ПРАВда, ПРАВило, ПРАВедник, ПРАВитель. Усі ці слова асоціюються у нас з добром, світлом – усілякими чеснотами. Це сталось з тієї причини, що в давнину світ, де жили Вишні Боги називався не інакше як ПРАВА. Відтак слова, які мають корінь «прав» пов’язані з Богом, божеським, божественним, а тому мають позитивне значення. У Праві перебувають Рідні Боги та душі Світлих Предків. Таким чином Права - це не лише світ Богів, - це закони, за яким живуть люди та Боги.

Прадідівська віра у Праву ніколи не зникала, її неможливо побороти, адже вона є живою душею народу. Ні примус, ні тортури влади не змусили наш народ прийняти чужовір'я. Тому загарбники пішли на підступ, підмінюючи поняття та утинаючи звичаєві назви і обряди, тим самим підганяючи їх під власне віровчення. Так, наш Бог Сварог став Саваотом, Велика Матінка Лада іменувалась тільки Богоматір’ю, від багатьох імен Велеса залишились тільки Власій та Василь, Перуна перейменували на Іллю, але залишили Громовержцем, від Дажбога залишився тільки епітет Син Божий, Світовита перетворили на Святого Вита і таке інше.

Це спричинило поступову втрату змісту рідних обрядів і назв, викривлення і спрощення відичної Віри Предків. Та якби не було важко, роди Волхвів берегли Віру у незмінному вигляді, знаючи, що настане час Великого Відродження. Сьогодні Русини-Українці вже усвідомили початок нового вселенського підйому і розквіту відичної духовности. Звичай повідає, що священне поняття „Права” - це сукупність Божественних Законів, які ПРАВлять Всесвітом.

Друга складова словосполучення Православ’я – „Слава”, це ім’я Богині, котра супроводжує до неба достойних воїнів, що загинули на ратному полі. Богиня Слава (Красна Зоря) є проявом Великої Матері Лади. Слава втілює собою шлях, заповіданий Русинам Рідними Богами, Мати Слава є виразом нашої Віри.

Шлях Матері Слави ознаменовує собою усю сукупність шляхетних якостей людини, які дозволяють піднестися на найвищий щабель розвитку душі – життя у Праві.

Незайвим буде згадати й те, що пребагато Слав’янських імен містять у собі частинку „слав”: Святослав, Ярослав, Родослава, Мирослава, Станіслав, Богуслава, Борислав, Братислава, Велеслав, Зореслава, Воїслав, Звенислава, Володислав, Ладослава, Переяслав, Православ…

Отже, зміст поняття „Православ’я” дослівно розуміється як «Прави славлення», а світоглядно, глибинно як «прямування до Світу Вишніх Богів». Саме у такому розумінні вживається слово „Православ’я” у родовій вірі Русинів.

Православ’я - це духовний шлях Слав’янських народів, навіть зараз, це слово використовується тільки в мовах наших братських народів.

Коли ми нарікаємо себе сповідниками Слав’янської Віри то визначаємо свій шлях у Явнову світі спрямований на єднання Роду Небесного та роду земного. Нарікаючись сповідниками Відичного Православ’я ми визначаємо напрямок нашого духовного розвитку – на поєднання з Вишніми Богами Прави, творцями тілесного Всесвіту.

Звідкіля ж узялось так зване «православне християнство»? Літописи Х-XIV ст. переконливо свідчать, що христосіянство прийшло на Русь із Греції під назвою „віра Христова”, «нова віра», «істинна віра», «грецька віра», а найчастіше «правовірна віра християнська».

Хочу особливо звернути увагу читачів, що вперше слово «православ’я» зустрічається в «Посланні митрополита Фотія Псковського» під рр., тобто через 422 роки після запровадження християнства. А словосполучення «православне християнство» і того пізніше, у Псковському першому літописі під 1450 роком, через 462 роки після хрещення Руси-України. Це викликає в нас серйозне здивування!!! Якщо слово «православ’я» має відношення до христосіянства (як стверджують наші опоненти), чому його не використовували самі ж христосіяни протягом півтисячоліття?!!!

Отже, наголошуємо, виходячи з незаперечних фактів, підтверджених документами, написаними монахами та ієреями: “ПРАВОСЛАВНИМИ” ХРИСТОСІЯНИ СТАЛИ ЛИШЕ 597 РОКІВ ТОМУ, 422 РОКИ ВОНИ НАЗИВАЛИ СЕБЕ ВИКЛЮЧНО ПРАВОВІРНИМИ.

І це цілком правильно, бо грецьке слово «ортодоксія» в перекладі з грецької значить «правовір’я». «Ортос» - означає «правильне», «пряме», «доксос» - «думка», «переконання», «віра». Саме тому в Західному світі християн східного обряду звуть не інакше як «ортодокси».

Дивним виглядає церковний переклад слова «ортодоксія» як «православ’я», бо «слава» по-грецьки - «кюдос», звідти стародавнє місто Кідонія на Криті, назва якого перекладається як «Славне».

Розв’язка цього протиріччя нам відома. Греко-ортодоксія (правовірне христосіянство) у XVI ст., після приєднання українських земель до Польщі, опинилась у жорсткій боротьбі з римо-католицизмом. Тому, шукаючи собі опори, церква прийшла до єдиного рятівного виходу – частково перейняти відичні духовні звичаї Русинів. Найперше вони перетворили «правовірну віру християнську» на «святе православ’я». А за тим перестали боротись з відичними звичаями і прийняли як свої Великодні писанки, культ Предків, Зелені свята, Купальські святки, Покрову, Калиту, Коляду, Стрітення та інші.

Для того, щоб відновити лад і єдність з Рідними Богами, розпочнімо осягнення духовного скарбу, який зберегли для нас Предки – пізнання сутности істинного православ’я - Рідної Православної Віри – Відичного Православ’я.

Віра наша споконвіку була і залишиться довічно Православною, бо повсякчас вказує нам шлях до Рідних Богів Прави. Православними одвіку були отці наші і нам не бути іншими! «Православне християнство» термін настільки ж абсурдний як і «буддистське мусульманство».

Народження Всесвіту

Народження і загибель тілесного Всесвіту за збереженими відичними джерелами відбувається кожні 4 320 000 000 років. Саме стільки триває Доба Рода-Рожанича – часу єднання Батька Сварога і Матінки Лади-Богородиці. Доба Рода-Рожанича складається із тисячі Діб Сварожих, за зміною яких стежить Числобог. Доба Сварога має 4 відтинки, як і людська доба.

Перший відтинок – Ніч Сварожа (432 000 земних років), темний час коли відбувається закладання основ нового світу, зв’язок з Богом дуже слабкий, але саме в цей час готуються духовні підвалини для народження Праведного Всесвіту. На початку та наприкінці Ночі Сварожої в Яву сходить Спас аби на 10 000 років відновити благодать Світанку Сварожого. Другий відтинок – Світанок Сварожий (1 728 000 земних років), або Золотий Вік – це час коли людина проявляє свої найкращі якості – творчість, любов, справедливість, доброту. Люди спілкуються з Богами і живуть праведно. Третій відтинок – Полудень Сварожий (1 296 000 земних років), в період якого проявляються перші хибні прагнення людини, вони ще не домінують в суспільстві і засуджуються, але схильність до кривди уже окреслюється. Збігає Доба Сварожа Сутінками (864 000 земних років), часом коли багато людей стають на шлях кривди та несправедливости, вони намагаються поширити свій хибний світогляд та безупинно ведуть людство до загибелі. Нова Ніч є повним крахом старого Всесвіту та одночасно народженням нового.

Кожен відтинок Доби Сварожої, у свою чергу, ділиться також на 4 відрізки, які в пропорції тривають 4:1:2:3 частини відведеного часу.

Наприкінці своєї Доби Род-Рожанич знову обертається на Ди́ва – море небуття, первинне безладдя та порожнечу, щоб за мить знову народитися. Кожне нове народження Рода-Рожанича (Сварога і Лади) у Роді Всевишньому супроводжується новим утіленням Всесвіту. Про це ясно говорять Карби відання Покону Рода Всевишнього: „Усе Родом об’єднане і в Роді перебуває, Боги прийшли з Роду і Родом утримані є”.

Род-Рожанич – це поєднання Сварога і Лади, що являють себе у Яві яйцем-райцем*, народженим зі сльози Сокола-Рода. Воно несе у собі поєднання Батька і Матері, які народжують усе живе. Всевишній, віддаючи частину свого тіла, через Сварога і Ладу дарує життя різним своїм проявам, у тому числі й людині, яка на нашій Землі є найдосконалішою, найбільш розвиненою істотою.

Предвічно Сварог і Лада дають життя усьому сущому, проявляючи його у різноманітних твореннях (формах), аби пізнавати та вдосконалювати себе. Саме так постають та розвиваються різні сутності і відроджуються Боги. Це Род Всевишній дає можливість жити усьому тілесному, наповнюючи і спрямовуючи його Своєю Силою-Світлом. Отримуючи Світло Рода Всевишнього, тілесне розвивається як віддзеркалення і невід’ємна частина духовного. Сварог і Лада, поєднуючись у духовну та тілесну суть, розгортають світ у ширину і глибину. Спочатку вони народжують Богів – Рід Небесний, а після Боги народжують у собі людей – рід земний. В процесі створення тілесного Всесвіту Род-Рожанич (Сварог і Лада) стає Родом-Породителем, тобто тим хто породжує все суще.

Відичне Православ’я, Рідна Віра навчає, що немає ні початку, ні кінця творенню, бо для Рода Всевишнього часу не існує, він дійсний тільки для нашого обумовленого (тілесного) Всесвіту. Кінець є одночасно початком, а початок кінцем, оскільки смерть є приводом для нового народження, а народження для природної смерти. Дерево скидає старе листя, аби на тому ж місці народити нові бруньки.

Всесвіт народжується, вмирає і перероджується незчисленну кількість разів, бо Дух (Бог) існує поза часом, він є його причиною, але не піддається його впливу. «Кінець Світу», яким лякають Слав’ян різноманітні сектанти, насправді є кінцем їхнього світу і народженням Нашого, Світлого, Правденого, бо ми відаємо, що існує лише Вічність.

Дух і душа

Всесвіт - це жива істота, - Род-Рожанич, який володіє своєю свідомістю та живе за законами любови (Лада) і справедливости (Сварог). Людина ж є частинкою Бога (Всесвіту, Рода-Рожанича) тому вона володіє усіма силами, які є у Всесвіті. Більше того, як душа, людина є вічною. Силою, що породила все суще у Всесвіті, було Світло Рода Всевишнього (Дух Божий), яке присутнє в усьому, що існувало, існує чи існуватиме у Всесвіті Божому.

Світло Рода Всевишнього горить вогнем у кожній душі (індивідуальності) і без його палання неможливі ні розвиток, ні буття як таке. Дух - це стрижень, причина і єдина умова буття душі та можливості її прояву в Праві, Яві та Наві. Світло Рода Всевишнього, що постійно перебуває в людській душі, ми звемо Духом.

Дух – це той початок, який керує душею і тілом, а також спілкується з Богом. Відзначаючи в людині наявність тіла, душі і духу, треба зважати на те, що це роз’єднання умовне: Дух є у Душі, а Душа – в Тілі.

Побудова Всесвіту та тіла відбувається за певними законами, які існують тільки в цьому обумовленому світі. Душа ж має можливість за своїм бажанням здобувати те, чого прагне, - будь-що. Питання лише в тому, що за умови слабкости Духу досягнення бажань відтягується у часі. Зробивши свою душу сильною, насиченою Світлом Рода Всевишнього людина стає дійсним «перстом Божим у Яві», Онуком Дажбожим, який вільно і самостійно творить свою Долю за Поконом Рода Всевишнього (Заповідям Божим).

Творіння відбувається тоді, коли Світло випромінюється з душі, а колір і яскравість сяяння залежать від того, що намальовано на писанці нашої душі. Тобто, навколо нас, в реальному житті, існує тільки те, що ми самі творимо в своїй душі і нічого іншого, нічого того, чого ми не маємо в собі. Добрі чи недобрі події в житті людини є всього лише відбиттям Світла Рода Всевишнього крізь свічадо (дзеркало) душі. Якщо є «пляма» ворожости до себе, то така ворожість проявляється у несприйнятті цією людиною світу. Якщо людина не любить і боїться статків то вони усіляко уникають її у житті.

З іншого боку, розписуючи писанку душі світлими, гарними образами здоров’я, достатку і мудрости, ми досягаємо цього стану в Яві, бо Світло Духу випромінює назовні тільки те, що ми намалюємо на «писанці» душі. Навколишній світ є відображенням наших власних думок і все, що ми маємо у своєму житті, ми створюємо самі.

Тому, змінюючи свої думки, ми змінюємо світ, бо саме через думки ми бачимо і будуємо світ. Спрямовуючи думку в певному напрямку, ми втілюємо бажаний задум. Звичайно, є й інший шлях, шлях напруженої боротьби проти зовнішнього світу та нехтування внутрішнього. Він також може принести результати, але одночасно забере у вас здоров’я, спокій та життєві сили. Натомість, змінивши свої уявлення про світ, ми перетворюємо сам світ, бо душа є великий чарівник і для неї не існує законів обумовленого світу, вона сама їх творить відповідно до Заповітів Божих.

Відтак, наш світогляд, як ніщо інше, впливає на життя в Яві. Не економічний розвиток, не соціальний стан, а лише світогляд, який сформований людиною чи народом є джерелом його перемог чи поразок. Род Всевишній обдарував нас з народження Світлом своїм, а на додачу - свободою і Здоровим Глуздом. Нехтування останніх призводить до втрати першого, до важкого і неусвідомленого рабського існування.

В тілесному світі може статися все, що завгодно. Будь-яка подія залежить лише від того, чи прагне її наша душа, бо дух (Світло Рода Всевишнього) буде все одно випромінюватись у Яву та втілювати те, що ми створюємо у своїй душі, тобто в думках.

Спаси

Дух, як і тіло людини, має здатність до розвитку. В Рідній Вірі є два шляхи духовного зростання: висхідний та низхідний. Перший властивий усім людям планети Земля. Він виглядає так, дух людини відділившись від Рода-Породителя спадає у Світлу Наву (маючи форму яйця). В Наві (в неявному, невідомому) дух огортається душею (індивідуальністю) і народжується в Яві (нашому світі) як мінерал (камінь). Розвиваючись і перетворюючись, наснажуючись Світлом Рода Всевишнього, дух, за законом Колороду, перероджується як рослина, потім - як тварина і врешті - як людина.

Пізнаючи себе та навколишній світ, дух зростає і міцнішає, набуває нових якостей і тоді він стає Богом-Предком, небесним опікуном свого роду (тим кого христосіяни називають «святий»). Це і є висхідний шлях духовного розвитку.

Наступним ептапом у розвитку духу є шлях низхідний. Коли Бог сходить на землю, приймає людську подобу та стає Спасом. „Спас” – стародавнє слово, яке означає «провідник», «перевідник», «перевізник». Коренем слова є склад «пас». В сучасній мові маємо такі слова як: пастух та пастор (провідник), пасовище (місце де тварини отримують природній харч, тобто життя), пасок (ремінь, який поєднує дві чи кілька деталей). Пас - це один з епітетів стародавнього Бога-хранителя людських душ – Велеса. Він же є Богом, який перевозить душі померлих у Той Світ, тобто, дає досягнути повернення, бо Пас (Велес) повертає душу до її першовитоків, до зірок. «Вночі Велес іде по Сварзі, по молоці Небесному...» (Велес-книга, дощ. 8(2), а англійці це молоко (космос) називають не інакше як «SPACe»*.

Оскільки Спаси - це душі, які приходять із Прави у Яву (зверху вниз), то вони символізують сонце, яке рухається «донизу». Недарма ми святкуємо Спасів у серпні, в період сонця, що йде на спад. Але, одночасно, це те сонце, яке дає спасіння, - плоди та врожай для роду (згадаймо ще раз «пасовище»).

Спаси сходять в наш світ, аби допомогти нам відродитись у Богові, повернутись до життя праведного. Кожним вчинком своїм Спас розвивається духовно та допомагає (спасає, сприяє) роду людському на його шляху до Вічности. До кожного роду у час свій приходять його Спаси, так у минувшині були відомі Гермес Трисмегістр, Орфей, Кецакоатль та інші. Христосіянські літописці, переписуючи традиційну історію „під себе”, спалюючи бібліотеки, намагалися стерти згадки про них. Та правду не приховаєш.

Найбільш відомими Слав’янам і шанованими Спасами були: Мир, Богумир, Дажбо, Орій, Колодій, Мамай.

Відтак, Спас – це духовний провідник, що навчає людей праведности, навертає на шлях Правди і Світла, Любови та Справедливости. Прийшовши з зірок, Спас показує дорогу до Прави (Правди, Зірок, Всесвіту).

Родове Вогнище – духовний оплот

православного народу

Скільки людство пам’ятає себе, вогонь є нашим споконвічним побратимом, другом, який неодноразово рятував Предків від смерти та загибелі. Вогонь справді є нашим родичем, бо як і ми походить від Отця Небесного – коваля Сварога, та сина його Дажбога Трисвітлого. Вогонь - то земний лик Вогню Небесного і, як наш родич, вогонь повсякчас з нами. В давнину Предки, поєднавши роди називали себе «плем’я», себто «ПОЛУМ’Я». Називали, бо розуміли, що єдність їхня навколо вогню-полум’я народилась. Коли ж ми хочемо відзначити великих та щирих людей, які присвятиле себе народу, то звемо їх людьми з полум’яними серцями. По сей день люди свої найвідвертіші, найщиріші розмови ведуть біля Багаття (Богаття) . Вогонь був і є тим, що єднає нас з Богами і єднає наші роди.

Ще перед тим, як постали племена і навіть пізніше, наші Предки, живучи родами, найважливіші питання вирішували довкола вогнища. Відтак Родове Вогнище було символом ладу, добробуту й миру. Родове Вогнище ніколи не згасало. - Його підтримували і вдень, і вночі, бо зрозуміло, що втративши вогонь земний, втратимо Вогонь Небесний – Боже благословення. Звідти ж іде наш звичай влаштовувати «вічні вогні» на могилах звитяжних воїнів. А ще донедавна кількість сімей на хуторах та в селах України обраховувалась «димами» (тай саме слово «дім» походить від «дим»).

З тих прадавніх часів і дотепер люди вшановують вогонь в оселі своїй, селяни ставлячи печі, городяни каміни. І, якщо для городян камін мав переважно значення прадавнього «Родового Вогнища», то для селян піч була ще й умовою ладу в сім’ї, бо саме в пічі господиня ЛАДнала страву.

Відтак, коли Слав’яни називають себе сонцепоклонниками, то розуміють, що найвищою цінністю є для них ЛАД. Вогонь несе в собі два прояви – Білобу (тепло, рівновагу) та Чорнобу (спеку чи холод), тому він є виявом нашої сПРАВедливости, ЛАДу.

Відповідно до відичних знань Всесвіт – це Сварга, горіння вогню - творення, а всі живі істоти - це іскри цього вогню. Вогонь Божого Духу постійно присутній в душі кожного створіння, та найбільше він проявлений в людині.

Родове Вогнище Рідної Православної Віри - це вогонь Віри та Віди Слав’яно-Орійських народів. Як у давнину наші Предки збирались довкола родових вогнів, так і ми нині гуртуємось у громадах Родового Вогнища. Тут ми славимо Рідних Богів, духовно та тілесно вдосконалюємось, оздоровлюємо душі і тіла, створюємо здорові багатодітні родини.

Родове Вогнище - це єдність Дітей Божих у Яві, тобто в нашому світі. Ми відтворюємо небесну єдність Рідних Богів, а тому всяка наша світла дія є благословенною, божественною. Родове Вогнище Рідної Православної Віри це найбільше об’єднання рідновірів не тільки в Україні, бо в своїх лавах ми стоїмо разом з нашими Слав’янськими братами з Росії, Білорусі, Словенії, Сербії та інших країн. Маючи Віду, знання про те, як влаштований світ, а головно діючи за його законами, ми є духовно багатими та матеріально заможними, бо живемо в єдності та за заповітами Рідних Богів. Православні рідновіри Руси-України священнодіють, аби всі Русини (Українці) та інші Слав’яни були духовно і тілесно здоровими, багатими, успішними творцями своєї дійсности. Справжня державна самостійність є тільки там, де є самостійність сім’ї, а отже багатство родини.

Все, що має православний Український народ – звичаї, культуру та віру, зберегли хранителі Родового Вогнища – Волхви та Відуни. Більша половина так званого церковного календаря - це наші одвічні Слав’янські свята: Різдво, Стрітення, Власія, Великдень, Трійця, Купала, Покрова, Дідова субота тощо.

Тому, Родове Вогнище – це наша духовна держава, осердя духовности та культури, основа єдности всіх праведних людей, які прагнуть жити, маючи у своїй основі Любов і Справедливість.

Ми, Онуки Дажбожі, – персти Богів у Яві

Слово «онук» в старослав’янській мові має значення «юний». Та, якщо ми поглянемо ще глибше в прамову Волхвів, то зрозуміємо, що “iun” означає «дитя», «теля». Онуки Дажбожі – це Діти Сонця, Сонячні Телята. Річ у тому, що корова та теля у Русинів-Українців є священною твариною, бо і праматір’ю Молочного Шляху є Богиня-Корова Замунь. До сьогодні всі сповідники відичної культури жертвують у вогонь молоко, як символ єдности зі своїми небесними Предками.

У словосполученні «Онуки Дажбожі» уся глибинність походження Слав’янского Роду, - від Корови Замунь, як породительки Молочного Шляху та Отця Дажбо (Дажбога), як першоджерела життя на нашій Землі-Макоші (так називається планета Земля в Відичному Православ’ї). Без світла Дажбога (Сонця) не народилося б нічого на планеті. Скільки б не переконували нас сповідники чужих вір, що вони проповідують «істинного бога», все стає цілком ясним, коли уявити, що було б з тими «богами», якби Дажбог-Сонце хоча б одного разу не зійшов над обрієм.

Наслідувати Бога, означає діяти як Він. Слав’яни, нащадки Сварога та Дажбога, подібно своїм небесним родителям уміють зцілювати руками. Після правильного обряду ім’янаречення в Рідній Православній Вірі Слав’яни можуть власними руками лікувати та зцілювати родичів. Бо в основі нашої Віри – Віда. Зокрема, вчення про – Родосвіт, яке береглось і передавалось в родах подільських волхвів, відунів та знахарів.

До нас постійно лине Світло Рода Всевишнього. Святий Дух Вседержителя, яким просякнуте усе суще, підтримує життя у Всесвіті. Свідомо наповнюючи свою душу праведними образами, завдяки Родосвіту, ми творимо (матеріалізуємо) наш світ, світ нашого роду. Тому духовний розвиток і переродження, найперше слід починати з мислення, створювати в душі гарні образи. Колись провідник кавказьких народів Шаміль заборонив своїм воїнам співати сумних пісень під страхом смерти. З того часу кавказці співають тільки веселі, войовничі пісні. Може, тому вони такі горді й незламні до сьогодні. Брахманська земля Руси-України витворила і подарувала світу величезну кількість напрочуд милозвучних і мелодійно-чарівливих, вельми зворушливих, а часто справді задумливо-медитативних пісень, які розвивають і підносять душу. Не відмовляючись навіть від солодко-журливих і щемливо-задушевних пісень про життєві випробування, нині потрібно все більше культивувати пісні енергійно-веселі, бадьоро-життєрадісні і переможно-величні.

Слово, думка, образ має здатність втілюватись! Тож співаючи лише про горе і біди – ми тим самим накликаємо їх на себе. Співаючи якомога частіше пісні бадьорі та радісні, ми формуємо наш світ радісним і світлим. Таким, як наші світлі Боги.

Людина приходить у світ Яви, аби пізнати саму себе і, пройшовши випробування, вдосконалитись та піднятись на вищий щабель розвитку, - стати Богом. Для цього Род-Породитель дав нам усі можливості – розум, волю, серце, силу. Як ними розпоряджатись – справа кожної людини. Хтось обирає шлях Бога, творця ладу, а хтось стає рабом власних басурів (лихих духів). Людині преднакреслено бути світлою, живучи у світі білому, - тобто наслідувати Рідних Богів.

Наріктися православним рідновіром означає:

· бути частиною Бога і розуміти, що всі навколо – частина мене;

· любити себе і вірити в себе, бути веселим, щасливим і вдячним Богу;

· нести повну відповідальність за все, що з тобою відбувається;

· поводитись з іншими так, як ти хочеш, аби поводилися з тобою;

· прагнути стати багатим та впливовим;

· народити якомога більше здорових дітей;

· берегти й шанувати родителів кровних та названих;

· жити за природним календарем та відзначати Рідні Свята;

· жити як захисник природи, бо для істот простіших ми є Богами;

· відмовитись від тютюну, алкоголю та позашлюбних статевих стосунків.

Пам’ятаймо, всюди і завжди, - ми Діти Божі, нащадки Сварога, Дажбога, та Перуна. Ми - земне продовження наших зоряних отців та матерів. Нам призначено привести люд земний до перемоги життя, становлення відичної культури. Русини - це Народ-Волхв, що вкотре як птиця Фенікс постає із попелу аби високо злетіти та вказати шлях іншим.

До сього часу ніхто з істориків не може переконливо пояснити де поділись трипільці, великий народ, що жив в Україні 5 тис. років тому. Маємо лише величезні опустілі міста. Вельми цікавий факт: якщо Рим у часи свого розквіту займав площу в 14 гектарів, то трипільскі міста за 2 тис. років до Риму займали площі до 500 гектарів.

Виконавши своє призначення, трипільці перейшли в Інший, Божеський Світ, на вищий щабель розвитку, вони стали Богами. Тією ж стежкою йде нині весь рід Слав’яно-Орійський, а головно ті, що живуть на святій землі прадавньої Оратти-Оратанії, Світлої Руси.

Тож знаємо, ким ми є і якої стезею йдемо. А єсьмо Онуки Дажбожі, Орії-Світлороди!

ІІ. БЛАГОДАТЬ РІДНОЇ ВІРИ

Терпимість

Тисячі років тому, до запровадження христосіянства на Руси, в нашому стольному городі Києві, як і належало тогочасним столицям імперій, стояли храми різних віровчень. «Який закон для кого не був би оголошений Праотцем, він весь викладений у Віді...» (Закони Ману: Гл. ІІ; 7). Це означає, що всі релігії світу витікають і походять з Віди, як би не підносили їх людству вчителі та пророки.

Маючи такий світогляд, важко уявити реліґійний конфлікт чи тим більше реліґійну війну. Наш рід із прадавніх часів, з першоднів свого становлення відає, що Бог єдиний, многопроявний та багатоназивний. А відтак інше віровчення - це лише інший образ Рода-Породителя. Як сказано в Карбі відання сутности Покону: Суть Прави Богами у Покон уложена, і Русинам його у світи нести заповідано. Немає Поконів інших, а лишень кожному Роду дані Звичаї і Відання до лиця його.

Бог не має національности. Рода Всевишнього чужі народи лише бачать по-іншому, на іншому рівні усвідомлення. Але він є Богом усіх народів та родів. Просто кожен народ розуміє і сприймає Бога-Богів на відповідному духовному рівні. Цей рівень відповідає глибині духовности народу чи породи людей («раси»). Слід розуміти, що у світі ніде немає рівности. Але чи несе нерівність приниження та визиск сильніших слабшими? В жодному разі, ні! Призначення сильніших захищати та допомагати слабким бути кращими. В цьому запорука могутности будь-якого народу, раси та людства в цілому.

Але, заради добра слабшого, сильніший не повинен зливатись в одне ціле зі слабким. Бо так лише втрачається могутність народу. Якщо воїн віддасть свого важкого меча плугатарю, той безсумнівно втримає його, але захистити себе та народ не зможе, бо не вміє. Якщо воїн стане міркувати як землероб, він перестане бути воїном, нікому стане захищати мирну працю господарів.

Теж саме і в духовності народів. Коли Слав’яни прийняли віру слабшого та розбещеного народу, це тільки послабило нас. Замість того, аби поєднати наші племена та роди, чужа віра принесла ще більше лиха та розбрату. «Хай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, яка не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (До римлян. 13.-1.). Кожен князьок почав вважати себе помазаником Бога на землі, а усіх інших - самозванцями та узурпаторами. Ось це і є справжня причина так званої «феодальної роздрібнености» Руси.