Статут територіальної громади сіл (стр. 11 )

Влітку 1710 хутір поселенців було розкрито. Молодий Бахмутський піп у підряснику, комендант Бахмутської фортеці, на конях з кількома вершниками в’їхали на хутір. Зібравши всіх поселенців, довго з ними розмовляли і тут же оголосили, що їх чіпати ніхто не буде, але вони повинні на спасіння своїх душ “своєю працею допомогти відбудувати” церковну дачу, де вкаже батько Іван. Мета їх приїзду і полягала в тому. щоб підшукати підходяще місце.

Поселенці з радістю погодилися, маючи на увазі будь-яку законність свого подальшого існування. Перехід до роботи на дачу легалізував їх становище і вони переходили під захист кріпосного начатьства, а головне церкви. Вони збудували кілька нових хат-мазанок з хмизу, побудували великі вигони для худоби, обгородили місце, розвели пасіку і, нарешті, запрудивши свій струмок, біля гаті побудували млин “о двох каменях”.

Хутір Ступки став жити новим життям. Значно пізніше, любитель історії рідного краю, вчитель гімназії Л. Гайовий, ознайомившись з документами Бахмутської церкви святого Покрова, записав у своєму описі Бахмутського повіту наступне: “На цьому місці, де був хутір Ступки, була відбудована, славна, багата і розкішна дача знаменитого свого часу Бахмутського протопопа Івана Лук'янова. Тут були його “грунти кам’яні”, сінокоси. Тут він розводив худобу, була його пасіка, сад і млин “о двох каменях”. Протопоп Лук’янов був істинним отцем і благодійником “страждущих” для всієї Бахмутської “Околиці”.

Хутір розростався, його населення збільшувалася, а допитливий і найскупіший протопоп отець Іван, використавши своє вигідне становище, нещадно експлуатував перших поселенців і вже в 1731 – 1733 роках, як записано в церковних документах, протопоп Іван Лук’янов на доходи від Ступок побудував у Бахмуті Церкву Святої Покрови.

Отця Івана Лук’янова знали і поважали за доброту і безкорисливість. На “дачі” Лук’янова було влаштовано притулок для престарілих козаків-запорожців. Отець Іван Лук’янов вів церковне господарство зразково. Крім благодійної діяльності він в останні роки свого життя зайнявся ще одною благородною справою – просвітництвом. Він відкрив школу. Перед смертю, яка настала у 1767 році він завішав половину своїх земель і половину млину – Покровській церкві, а другу половину землі і млину Симеону Башинському, котрий змінив його на посту голови приходу.

У січні 1769 року десятитисячне військо татар під керівництвом калгісултана в останній раз розгромило околиці Бахмута, в тому числі і Ступок. Млин разом з коморами згорів. С. Башинський відновив млин. У березні 1771 року Башинський важко захворів і помер.

СКІЛЬКИ Ж РОКІВ НАШОМУ СЕЛУ?

Перші поселенці, що осіли в селі, як про це вже було сказано вище, з’явилися і заклали свій хутір наприкінці 17 століття під час царювання Петра І.

Коли розглядалися знахідки попівської дачі, на території села в різних місцях було знайдено багато різних монет, серед них монети Петра, Єлізавети Петрівни, Катерини I, монети наступних царів (Павла I, Олександра ІІ, Миколи І і інших). Навіть ці знахідки побічно підтверджують, що наше село дійсно засновано на прикінці 17 століття. Можна з упевненістю вважати 1700 рік датою заснування нашого села.

СТУПКИ ГОЛУБОВСЬКІ

Катерина ІІ, намагаючись скоріше заселити відвойовані у турків і татар величезні простори Дикого поля, щедро роздавала великі маєтки офіцерам, які служили в її армії. Так, в 1776 році хутір Ступки, його вільні поселенці і землі в кількості 6000 десятин, царицею були “пожалувані” у рангову дачу начальнику Бахмутський соляної контори (заводський), коменданта фортеці Бахмутський, підполковнику Івану Васильовичу Шебельскому, який хутір Ступки в своє ім’я назвав Іванівкою і продовжував його заселяти людьми сімейними з бахмутських козаків і людьми вільними, роблячи усіх своїми кріпаками. Так, на вільних землях Дикого поля з’явилися перші поміщики, а за ними й страшне кріпосне право. Так само колись вільні хутори навколо Бахмута, подібно нашому, потрапляли у кріпосну залежність. Поміщики силою примушували працювати колишніх вільних людей на себе. Не всі могли зносити це. Селяни знову стали розбігатися хто куди, але для втікачів були придумані більш суворі закони. Їх ретельно розшукували, суворо карали і знову повертали на колишні місця. До цього часу вже перестала існувати Запорізька Січ, яку невдячна цариця Катерина ІІ у 1775 році наказала ліквідувати. Тихий Дон перестав приймати втікачів, бо й сам він був перетворений на кріпака, а все Дике поле швидко заселялося, а значить і бігти було майже нікуди.

Поміщик Іван Шабельський заселившись у новому володінні, побудував ставок, а біля ставка будинок, як фортецю. Половину своєї землі і будинок він віддав своєму меншому брату Олексанлру і залишив його жити у цій садибі, а собі через кілька років збудував багатший будинок, в якому довгий час уже в наші дні знаходилася школа бухгалтерів (сільгоспшкола, сільгосптехнікум).

І. В. Шабельський організував отримання дозволу на будівництво церкви. Раптово були закриті солеварні заводи та він не зміг забезпечити будівництво церкви. Закладка храму була відкладена на майбутнє. В червні 1781 в маєток Шабельського прибув призначений у слободу Іванівку священик Іоан Павлов. Ае тільки в липні 1783 року місце під церкву було освячено і покладена закладка. Ймовірно через матеріальні труднощі Шабельського будівництво церкви тривало цілих шість років. У травні 1788 року воно було завершено.

Документом від 6 травня 1788 року, Бахмутське духовне Правління просило Первосвященного Амвросія Катеринославського дозволити освятити новоспоруджену церкву. 9 вересня 1788 року з Консисторії був відправлений указ про це, а 7-го жовтня того ж 1788 року, з Консисторії був відправлений Бахмутський Протоієрей Петро Росевскій, який освятив новозбудовану кам’яну церкву в ім’я Іоана Хрестителя і відкрив у ній богослужіння і священнодійство. У жовтні 1788 року церква була відкрита для жителів села.

Окрім головного престолу на честь Іоана Предтечі в храмі були влаштовані вівтарі на честь Святого князя Володимира і Святого Миколая.

Так, невелике селище Ступки продовжувало жити. Землі поміщика Шабельського тоді простягалися від Бахмута до теперішньої Костянтинівки. Шабельські розселялись, ділилися між собою землею, маєтки подрібнювався, частина їх була розпродана, частина земель передавалася родичам. Колись величезний, а зараз значн зменшений центральний маєток Шабельського дістався у спадщину одному з нащадків Шабельського – Івану Голубу. Цей поміщик велів називати село по-старому, тобто Ступка, але з додаванням свого прізвища - Голубовський. Так вийшла оновлена назва села Ступки-Голубовські.

Значно пізніше, 19 лютого 1861 року цар Олександр ІІ скасував кріпосне право. Згідно цієї реформи селяни повинні були викупити у поміщика свою садибну і надільну землю. До викупу своїх земельних наділів селяни повинні були на користь поміщиків або оплатити оброк, або відбувати панщину, тобто ставали тимчасово зобов’язаними.

В цей час село розділяється на дві земельні товариства і Ступки-Голубовські отримують свою нову назву: та частина села, де була поставлена церква, стала знову називатися Іванівкою, але тепер уже на честь Івана Хрестителя, а інша його, східна частина села, розділена дорогою і широкою вулицею стала називатися Крещеновкою (знову на честь Івана Хрестителя). У народі ж до самої Жовтневої революції все наше село зназивали Ступки-Голубовські, а в реєстрі населених пунктів, до революції називалось: Івано-Водохресне Сантуріинівскої волості (пізніше Бахмутської) Бахмутського повіту Катеринославської губернії. І тільки в двадцятих роках, після Жовтневого перевороту за участь у революційних діях і громадянській війні село було перейменовано у село Красне.

Ані клубу, ані читалень до Жовтневого перевороту в селі не було. Була церква, два питійні заклади. Для розваги молоді влаштовували у зимовий час “вечорниці”. Сюди на ніч сходилася молодь і розважалась до ранку. Їли насіння, розповідали казки, різні історії та оповідання; грали в ігри.

Влітку молодь збиралася на нічне гуляння у великих, гак званих градських коморах з великими навісами і там в дощ ховалися від негоди. Днем молодь, хлопці та дівчата приходили невеликий міст.

В селі була початкова школа на 60 – 70 учнів, та 1 або 2 вчителі. Більшість дітей, особливо біднота, до школи не ходили. На все село поштою приходили з перебоями кілька газет. Але до початку 20 століття становище дещо покращилося. У село стало прибувати все більше і більше періодичної преси, яка вироблялася в Бахмуті. Це була щоденна вечірня газета редактора-видавця В. Махлевіча “Донецьке слово”, ”Бахмутська копійка” і розкішна газета “Народна газета Бахмутського земства”. Газет ставало все більше – “Церковні відомості”, “Руське слово”, “Ранок”, “Південний край”, “Газета-копійка”.

Дитячих ясел і майданчиків для діточок у селі не було, пологи приймала бабка-повитуха, а в крайніх випадках хворих возили до Бахмутської земської лікарні, де до того часу вже були деякі лікарі та фельдшера. У селі були дві бакалійні приватні крамниці, казенна винна крамниця.

ВІД РЕВОЛЮЦІЇ 1905 РОКУ ДО ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ

З причини того, що у селян землі майже не було, а годувати сім’ї було потрібно, люди йшли працювати на заводи. Це були в основному Часів-Ярський завод, тут і працювало більшість жителів села.

Восени 1905 року у всій Російській імперії відбувся загальний політичний страйк. Одночасно з вимогами про зменшення робочого дня, поліпшення умов праці, висувалася вимога про обмеження влади царя і навіть скидання його. У страйку брали участь і робітники села Ступки. Вони активізували свої дії в різних сходках і мітингах, що влаштовуються на заводах. У самому селі селяни також порушувалися проти поміщиків, які продовжували володіти більшою частиною земель. Селяни нападали на поміщицькі маєтки, грабували їх, були спроби розділити землю.

Під час знаменитого Горлівського повстання, яке проходило в 30 – 40 кілометрах від нашого села, місцевий вчитель Григорій Олександрович Дегтярьов, який особисто брав участь у повстанні, організував збір продуктів харчування серед місцевого населення і на підводах відвозив, як допомогу повсталим.

Під час єврейського погрому в місті Бахмуті, організованого поліцією, в нашому селі переховувалося багато єврейських сімей, що рятувалися від погрому.

У селі довгий час жив учасник повстання на броненосці “Потьомкін”, колишній матрос з цього корабля, Федір Семенович Коваленко.

Серед найбідніших селян приїжджими агітаторами влаштовувалися секретні сходки, на яких обговорювався поточний момент революції 1905 року.

Всі біди імперіалістичної війни, що почалася у 1914 році відразу ж відчули на собі селяни села Ступки. Десятки вбитих, багато поранених і покалічених людей мало село, багато дружин залишилися вдовами, а діти сиротами. Господарська діяльність села була паралізована. На труднощах війни процвітали лише деякі господарства, та багатіла поміщицька садиба Кутейникове на воєнних поставках.

У квітні-травні 1918 року Бахмут І всі прилеглі околиці були зайняті німецькими військами. Тоді станції Деконська, 25 кілометрів від села Красне, станції Соль, Яма, Красний Лиман, Закотне, і далі у напрямку до Харкову були зайняті загоном Чапліна, який час від часу нападав на німців. Таке невизначене положення тривало до глибокої осені 1918 року, коли німці пішли. У грудні 1918 року Бахмут і всі села повіту були з боями взяті денікінськими військами. Наше село знаходилося в нейтральній зоні, але не дивлячись на це до нас за здобиччю часто навідувалися білогвардійці. Вони брали сіно, худобу, коней, хліб.

У грудні 1017 року через Красне село проходили ескадрони Будьонного. Село було взято з боєм. Зайнятий був і Бахмут з усіма його околицями, цього разу назавжди. Так у селі Красному була встановлена радянська влада.

У вересні 1920 року в Бахмуті відбувся з’їзд незалежних селян. До цього часу на фронт проти Врангеля, що влаштувався в Криму, від’їжджали мобілізовані червоноармійці. На фронт мобілізували і багатьох наших селян.

На початку 1920 року в селі Красному з’явилися перші більшовики. У наше село прийшов колишній політкаторжанин Пантелей Лаврентійович Алексєєнко. Навколо нього утворився невеликий гурток співчуваючих більшовикам, які вступали в партію і вели пропагандистську роботу в селі.

У 1926 році партійна організація села складалася з одинадцяти комуністів.

НА ШЛЯХУ ДО КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ

Становище на селі в цей час було надзвичайно важким – повоєнна розруха, голод. Вважали, що вирішити всі проблеми, нагодувати й одягнути народ можна лише запровадивши військові порядки. Тут же була оголошена політика “воєнного комунізму”. У селян, які отримали від радянської влади в особисте користування землю, весь урожай ця ж влада забирала. Була введена продрозверстка, тобто кожен землевласник зобов'язаний був здавати державі сільськогосподарські продукти за так званим “твердим цінами”. Насправді ж у жителів села відбувалося майже безкоштовне вилучення всього врожаю. Для виконання продрозверстки в наше село посилали озброєні продзагони, які силою забирали хліб. Часто не залишалося зерна навіть для посіву. Природно, що після таких заходів у селі, виробництво продуктів сільського господарства значно скоротилося.

У селі було створено комітет бідноти (першим головою був обраний ій). Всі бідняки об’єдналися в комнезам. Це було перше спільне колективне господарство, щось типу землеробської комуни. Але в цій комуні врожаї були низькими,) за худобою доглядали погано. Все це було головним чином тому, що кожен член комуни отримував стільки ж, скільки інші, незалежно від того, як він працював. Таке ведення господарства в комуні відштовхувало більшість селян від спільної праці, а надії на швидку світову революцію не виправдовувалися.

При введенні НЕПу в селі було скасовано колективне господарювання – комбіди, а продрозверстка була замінена продовольчим податком. А це означало те, що селянин повинен був щорічно здавати державі певну кількість зерна, м’яса і молока. Скільки і чого – селяни села знали вже заздалегідь. Селянам села в умовах НЕПу, хто добре працював, вдалося відновити своє господарство. До 1927 року селяни з задоволенням працювали на своїй землі, раділи життю і сподівалися на нове прекрасне життя.

Але настав 1927 рік, господарства всіх селян вирішили об’єднати в одне, тобто відібрати в селян усе. У наше село прибули партійні працівники і робітники - комуністи і почали агітацію за вступ до колгоспу. Першими в колгосп почали записуватися сільські комуністи і голота, як правило всі незаможні. Однак багато селян не були згодні з тим, що земля, корова чи кінь, куплені за свою тяжку працю, стануть вже не його, а загальними. Крім того, велике значення мала звичка селян працювати на своїй землі, для своїх потреб. Тих, хто відмовлявся йти в колгосп, примушували записуватися і віддавати свою годувальницю – корову до колгоспу. Тих же, хто відмовляйся, в першу чергу заможних селян, оголошували “ворогами народу”.

У селі почалася боротьба з “куркулями”, їх під охороною висилали до Сибіру, а їх майно та земля переходили у власність колгоспу. Але цього було мало і надходили все нові й нові розпорядження, щоб прискорити колективізацію. Так за 1929 рік одноосібних селян силою загнали в два колгоспи: на Іванівці – колгосп № 1, на Крещенівці – колгосп № 2.

Частина малозаможних селян упиралися, але під страхом “розкуркулення” та виселення, зажадали, щоб їм дозволили створити свій колгосп № 3. Так, з тридцяти господарств, було створено новий колгосп. Але він довго протриматися не зміг і під натиском нової влади злився з колгоспом N 1. До 1930 року колективізація на селі в основному була закінчена. До самої другої світової війни в селі було два колгоспи.

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

На початку липня 1941 року майже вся правобережна Україна була окупована фашистськими загарбниками, в тому числі і село Красне. У селі був встановлений окупаційний режим. Колгосп села Красне був зовсім зруйнований: знищена робоча худоба, все поголів’я рогатої худоби, свиней, птиці. Знищено всі будівлі, господарські машини, знаряддя праці, багато жертв від фашистських варварів було серед людей. Село було наполовину спалено, з 420 дворів 230 було знищено. Господарська діяльність села була повністю зруйнована.

Героїчно показали себе на фронтах цієї виснажливої війни воїни-жителі села Красне. Серед них були і артилеристи, і зв’язківці, танкісти і розвідники.

Одним з учасників війни був розвідник, ветеран 37 гвардійської Червонопрапорної стрілецької дивізії, житель села Красне Микола Гаврилович Каковкін.

У боях загинуло більше сотні людей, інвалідами з фронту повернулося близько двадцяти чоловік і тільки 50 чоловік повернулися живими.

ВІДНОВЛЕННЯ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА У ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД

У вересні 1943 нымецько-фашистські загарбники були вигнані з наших місць і на другий день після звільнення жителі села Красне перейшли до створення нового колгоспного господарства, нового життя. До 1945 року жити стало трохи легше, додому стали повертатися фронтовики, і до 1950 року два колгоспи села були повністю відновлені. Були побудовані нові будинки, відкрита школа, амбулаторія, відновила свою діяльність споживча кооперація, хоча торгівлю спочатку було розпочато в напіврозваленому клубі. У ньому була відбудована частина будинку (де раніше була гримувальна), прибудований ганок, у вікно встановлено двері. Так обслуговували населення до 1951 року. В цьому магазині, обслуговуючи населення, працював інвалід війни Павло Федорович Тарапура. У 1951 році почали будувати нові магазини. На території колишніх довоєнних магазинів побудували новий магазин (який надалі став складом господарських товарів). Розширився асортимент продовольчих і промислових товарів для населення. Продовжувалося будівництво нових об’єктів - контори, буфету. У 1958 році було побудовано кафе “Весна”. Посаджено багато декоративних дерев близько нових будівель.

Велику турботу про відновлення довоєнного рівня життя виявляв колишній голова з 1949 року С. І. Кучма. Він сам іноді навіть доставляв на конях споживчі товари для жителів села.

У 1957 році обидва колгоспи зливаються в один, який назвали ім’ям “40 років Жовтня”. У 1959 році він був укріплений артіллю, розташованою в селі Кліщіївка і отримав назву спочатку: імені Калініна, а потім “Донбас”.

Після цього об’єднаний колгосп, до якого входили орні землі сіл: Іванівка, Кліщіївка, Крещенівка і Андріївка соали відноситись до земель Красносельської сільради.

До початку шістдесятих років у колгоспі було 4449 гектарів землі, в тому числі орної землі – 3189 га. Обробляли їх дві комплексні (овочева і тракторна) бригади. Були так само три ферми великої рогатої худоби, дві свинотоварних і одна птахівницька ферми.

У тракторній бригаді було 17 тракторів, автомобільний парк з 12 машин. У господарстві працювало близько тридцяти потужних електромоторів, більше десяти різних комбайнів. Було на той час до сотні коней, 760 товарних корів, більше десяти тисяч голів молодої рогатої худоби, 1700 свиней, до 660 овець, десятки тисяч різних птахів, фруктовий плодоносний сад – 110 га, 50 га городу та 10 га винограднику.

У 1961 році тільки озима пшениця дала врожай 32,8 центнера з гектара, майже до 200 пудів, а це в 6 – 7 разів вище, ніж у селян-одноосібників до революції. Збільшилися надої молока. Тільки в 1965 році було надоєно 1973 тонни молока замість шістдесяти за планом. Трохи було перевиконано завдання з продажу молока державі.

У досягненні таких високих показників у шістдесяті роки важливу роль зіграли: бригадир тракторної бригади , механізатори А. І. Мудрий, іно, І. І. Скіданенко, І. В. Клименко, доярки іна, Є. С. Матвієнко, , свинарка ’яненко і багато інших колгоспників. Вони працювали не покладаючи рук, день у день перевиконуючи свої завдання. Уміло керували господарством голова правління інський, агроном , бригадир ін та інші.

Разом з високими показниками підвищується і життєвий рівень населення. У селі виріс прекрасний клуб на 500 місць, чотири рази на тиждень стали показувати кінофільми або ставити концерти і постановки. В гості до колгоспників приїжджали різні театри. З’явилася бібліотека на 15 тисяч книг, яка обслуговувала понад 600 читачів.

Село стало виписувати понад сімсот примірників різних газет і 200 примірників журналів. У кожному будинку з’явилося радіо (село обслуговував радіовузол на 300 точок). У сім’ях з’явилися радіоприймачі та радіоли, телевізори. Збудована школа на 300 місць. Діти колгоспників, не йдучи з рідних місць, стали отримувати середню освіту, і стали поступати до вищих та середньо технічні заклади. У селі був збудований універсальний сільський магазин, продуктовий і книжковий магазин, їдальня народного харчування, дитячі ясла медичний пункт і аптека.

Після подолання розрухи, піднесення сільського господарства, наш колгосп “Донбас” був перетворений в радгосп “Красносельський”. Село Красне стало не тільки радгоспом. Тут створюється університет сільськогосподарських знань обласна школа поливальників, школа робітничої молоді.

Сільська рада на кошти самооподаткування побудувала водопровід. Село стало повністю електрифікованим. Наші односельці стають вчителями, лікарями, зоотехніками, агрономами, журналістами, письменниками. Багато хто з них живе далеко від рідних місць, але пам’ятають своє коріння, пишаються своїм сільським минулим, історією своєї малої Батьківщини.