Огляд новин законодавства (стр. 2 )

При цьому відповідно до пункту 201.10 статті 201 Кодексу при здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов'язаний надати покупцю податкову накладну та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Відповідно до пункту 5 Порядку ведення Єдиного реєстру податкових накладних, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2010 р. № 000 (далі - Порядок № 000), продавець складає податкову накладну та/або розрахунок коригування у форматі (відповідно до стандарту), затвердженому Державною податковою службою, з використанням спеціалізованого програмного забезпечення.

Після складення податкової накладної та/або розрахунку коригування в електронній формі на них накладається електронний цифровий підпис посадових осіб платника податку у такому порядку: першим - електронний цифровий підпис головного бухгалтера (бухгалтера) або електронний цифровий підпис керівника; другим - електронний цифровий підпис, що є аналогом відбитка печатки продавця.

За відсутності у продавця посади бухгалтера електронні цифрові підписи посадових осіб платника податку накладаються у такому порядку: першим - електронний цифровий підпис керівника; другим - електронний цифровий підпис, що є аналогом відбитка печатки продавця.

Продавець, що є фізичною особою - підприємцем, накладає електронний цифровий підпис у такому порядку: першим - електронний цифровий підпис фізичної особи - підприємця; другим - електронний цифровий підпис, що є аналогом відбитка печатки продавця.

Для делегування права підпису податкової накладної та/або розрахунку коригування іншій посадовій особі продавець отримує засоби електронного цифрового підпису в акредитованих центрах сертифікації ключів для такої особи та подає податковому органові за місцем реєстрації посилені сертифікати електронного цифрового підпису зазначеної особи. У такому разі електронні цифрові підписи посадових осіб продавця накладаються у такому порядку: першим - електронний цифровий підпис посадової особи, якій делеговано право підпису податкової накладної та/або розрахунку коригування; другим - електронний цифровий підпис, що є аналогом відбитка печатки продавця.

З метою отримання інформації, що міститься у Єдиному реєстрі податкових накладних, покупець складає запит за допомогою спеціалізованого програмного забезпечення в електронному вигляді у форматі (відповідно до стандарту), затвердженому Державною податковою службою, та надсилає його засобами телекомунікаційного зв'язку Державній податковій службі (пункт 13 Порядку № 000).

Виявлення розбіжностей даних податкової накладної та Єдиного реєстру податкових накладних згідно із пунктом 201.10 статті 201 ПКУ є підставою для проведення органами державної податкової служби документальної позапланової виїзної перевірки продавця та у відповідних випадках покупця товарів/послуг.

У разі відмови продавця товарів/послуг надати податкову накладну або в разі порушення ним порядку її заповнення та/або порядку реєстрації в Єдиному реєстрі покупець таких товарів/послуг має право додати до податкової декларації за звітний податковий період заяву із скаргою на такого постачальника, яка є підставою для включення сум податку до складу податкового кредиту. До заяви додаються копії товарних чеків або інших розрахункових документів, що засвідчують факт сплати податку у зв'язку з придбанням таких товарів/послуг або копії первинних документів, складених відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", що підтверджують факт отримання таких товарів/послуг.

Надходження такої заяви із скаргою є підставою для проведення документальної позапланової виїзної перевірки зазначеного продавця для з'ясування достовірності та повноти нарахування ним зобов'язань з ПДВ за такою операцією.

Враховуючи викладене, електронний цифровий підпис, що накладається на податкову накладну при її реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних, та підпис, що скріплює цю податкову накладну при її видачі покупцю, повинні належати одній особі, якій делеговано право підпису податкових накладних.

Одночасно повідомляємо, що аналогічна відповідь розміщена в Єдиній базі податкових знань - базі офіційних відповідей Державної податкової служби України на запитання платників.

Стосовно складання податкових накладних в електронній формі слід зазначити, що пунктом 201.1 статті 201 Кодексу передбачено, що платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою (за наявності) податкову накладну, складену за вибором покупця (отримувача) в один з таких способів:

у паперовому вигляді;

в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, електронного підпису уповноваженої платником особи та умови реєстрації податкової накладної у Єдиному реєстрі податкових накладних.

При цьому цим же пунктом Кодексу визначено, що при складанні податкової накладної в електронній формі складання її у паперовому вигляді не є обов'язковим.

Обмеження щодо формування податкового кредиту на підставі податкових накладних, складених в електронній формі, Кодексом не передбачено.

Заступник Ігнатов

3. Земельний податок: пільги у багатоквартирному будинку

Лист Державної податкової служби України від 12.11.2012 р. № 000/0/141-12/О/17-3214

Згідно із статтями 67 та 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно дотримуватися Кон­ституції України та законів України, сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Верховною Радою України відповідно до повно­важень, наданих їй пунктом 3 статті 85 Конституції України, прийнято Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. / (далі — Податковий кодекс), який набрав чинності з 1 січня 2011 року, пунктом 1.1 статті 1 якого встановлено, що Податковий ко­декс регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає ви­черпний перелік податків та зборів, що справляють­ся в Україні, та порядок їх адміністрування, плат­ників податків та зборів, їх права та обов'язки, ком­петенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення по­даткового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Відповідно до пункту 5.2 статті 5 Податкового кодексу у разі якщо поняття, терміни, правила та положення інших актів суперечать поняттям, тер­мінам, правилам та положенням цього Кодексу, для регулювання відносин оподаткування застосовуються поняття, терміни, правила та положення цього Кодексу.

При цьому, пунктом 7.3 статті 7 Податкового кодексу встановлено, що будь-які питання щодо оподаткування регулюються цим Кодексом і не мо­жуть встановлюватися або змінюватися іншими за­конами України, крім законів, що містять виключ­но положення щодо внесення змін до цього Кодек­су та/або положення, які встановлюють відпові­дальність за порушення норм податкового законо­давства.

Законом України від 22.10.93 р. ІІ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального за­хисту» (далі — Закон № 000) установлено ряд пільг, при цьому зі сплати податків, зборів, мита та інших платежів до бюджету встановлюються відпо­відно до податкового та митного законодавства.

Отже, при розгляді питання оподаткування до­ходів осіб, на яких поширюється дія Закону № 000, слід керуватися виключно нормами Кодексу.

Разом з тим, пунктом 4.1 статті 4 Податкового ко­дексу передбачено, що податкове законодавство Ук­раїни, зокрема ґрунтується на таких принципах, як:

загальність оподаткування — кожна особа зобо­в'язана сплачувати встановлені цим Кодексом, законами з питань митної справи податки та збори, платником яких вона є згідно з положеннями цього Кодексу; рівність усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискри­мінації — забезпечення однакового підходу до всіх платників податків незалежно від соціальної, расо­вої, національної, релігійної приналежності, грома­дянства фізичної особи.

Земельні відносини в Україні регулюються Зе­мельним кодексом України від 25.10.2001 г. (далі — Земельний кодекс), а справляння плати за землю — Податковим кодексом.

Відповідно до статті 206 Земельного кодексу ви­користання землі в Україні є платним.

Згідно із статтею 269 Податкового кодексу плат­никами податку є власники земельних ділянок, зе­мельних часток (паїв) та землекористувачі.

У статті 270 Податкового кодексу зазначено, що об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні, та зе­мельні частки (паї), які перебувають у власності.

Відповідно до пункту 286.1 статті 286 Податко­вого кодексу підставою для нарахування земельно­го податку є дані державного земельного кадастру.

Згідно із пунктом 287.2 статті 287 Податкового кодексу облік фізичних осіб — платників податку і нарахування відповідних сум проводяться щороку до 1 травня.

Відповідно до пункту 286.5 статті 286 Податко­вого кодексу нарахування фізичним особам сум по­датку проводиться органами державної податкової служби, які видають платникові до 1 липня поточ­ного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у по­рядку, визначеному статтею 58 цього Кодексу.

При переході права власності на будівлю, спо­руду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачуєть­ся на загальних підставах з дати державної реєст­рації права власності на нерухоме майно (пункт 287.6 статті 287 Податкового кодексу).

Згідно із пунктом 286.6 статті 286 Податкового кодексу встановлено, що за земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у користу­ванні кількох юридичних або фізичних осіб, пода­ток нараховується кожному з них пропорційно тій частині площі будівлі, що знаходиться в їх корис­туванні, з урахуванням прибудинкової території.

Відповідно до пункту 287.8 статті 287 Податково­го кодексу власник нежилого приміщення (його ча­стини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими при­міщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорцій­ної частки прибудинкової території з дати держав­ної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Ця частка визначається співвідношенням загаль­ної площі приміщення до спільної площі усіх квар­тир і нежитлових будівель у будинку.

Таким чином, власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку, спла­чує земельний податок на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно, з урахуванням прибудинкової території і по­даток сплачується відповідно до цільового (господарсь­кого) призначення на підставі даних державного зе­мельного кадастр^.

Щодо пільги по власному нежитловому при­міщенню (його частини) у багатоквартирному жи­лому будинку, то відповідно до статті 281 Податко­вого кодексу від сплати податку звільняються:

інваліди першої і другої групи;

фізичні особи, які виховують трьох і більше дітей віком до 18 років;

пенсіонери (за віком);

ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;

фізичні особи, визнані законом особами, які по­страждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Звільнення від сплати податку за земельні ділян­ки, передбачене для відповідної категорії фізичних осіб пунктом 281.1 цієї статті, поширюється на одну земельну ділянку за кожним видом використання у межах граничних норм:

для ведення особистого селянського господар­ства — у розмірі не більш як 2 гектари;

для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадиб­на ділянка): у селах — не більш як 0,25 гектара, в селищах — не більш як 0,15 гектара, в містах — не більш як 0,10 гектара;

для індивідуального дачного будівництва — не більш як 0,10 гектара;

для будівництва індивідуальних гаражів — не більш як 0,01 гектара;

для ведення садівництва — не більш як 0,12 гек­тара.

Враховуючи вказане, пільга по платі за землю для власників нежилих приміщень (їх частин) у багаток­вартирних жилих будинках на громадян пільгової ка­тегорії не розповсюджується.

Перший заступник Голови

А. Головач

4. Щодо оформлення податкових накладних держреєстраторами

Лист Державної податкової служби України від 28.03.2013 р. № 000/5/

Відповідно до абзацу "б" пункту 185.1 статті 185 Податкового кодексу України від 02.12.2010 р. (далі - Кодекс) об'єктом оподаткування податком на додану вартість є операції платників податку з постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу.

Порядок виникнення податкових зобов'язань з постачання товарів/послуг визначено п. 187.1 ст. 187 Кодексу.

Порядок складання та заповнення податкової накладної затверджений наказом Міністерства фінансів України від 01.11.2011 р. № 000 та регулюється статтею 201 Кодексу.

Згідно з п. 201.6 ст. 201 Кодексу податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця.

Податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту (пункт 201.10 статті 201 Кодексу).

Статтею 20 Закону України від 15.05.2003 р. "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" визначено, що відомості, які містяться в ЄДР, надаються у вигляді довідок, витягів, виписок державними реєстраторами, які до 01.07.2013 р. є посадовими особами виконавчих комітетів міських рад міст обласного значення або районних, районних в містах Києві та Севастополі державних адміністраціях.

Починаючи з 01.01.2013 р. відповідно до ЗУ "Про Державний бюджет України на 2013 рік" плата за одержання інформації з державних реєстрів, держателем яких є Міністерство юстиції України та центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, спрямовується до спеціального фонду державного бюджету, одержувач платежів - Укрдержреєстр.

При цьому розмір плати за одержання відомостей із ЄДР визначено з урахуванням податку на додану вартість. Таким чином, фактично державні реєстратори виконують функції Укрдержреєстру по формуванню відомостей з ЄДР та передачі їх юридичним або фізичним особам, тобто за своєю сутністю державні реєстратори здійснюють представницьку функцію Укрдержреєстру по взаємодії із юридичними або фізичними особами.

З метою врегулювання взаємовідносин між Укрдержреєстром, державними реєстраторами та споживачами послуг до 01.07.2013 р. Укрдержреєстр має юридично визначити таку представницьку діяльність державних реєстраторів із внесенням змін до відповідних нормативно-правових актів. Про зазначене ДПС України неодноразово повідомляла Укрдержреєстр листами від 25.01.2012 р. № 000/5/15-3516, від 16.03.2012 р. № 000/5/15-3516 та від 21.06.2012 р. № 000/5/15-3516.

Одночасно повідомляємо, що відповідно до Порядку складання та заповнення податкової накладної головне підприємство може делегувати філії або структурному підрозділу право виписки податкових накладних. Для цього платник податку повинен кожній філії та структурному підрозділу присвоїти окремий числовий номер, про що має письмово повідомити орган державної податкової служби за місцем його реєстрації як платника податку на додану вартість.

Заступник Голови

. Ігнатов

5. Відносно порядку оподаткування доходів нерезидентів з джерелом їх походження з України у вигляді відсотків

Лист Міністерства доходів і зборів України від 01.04.2013 р. № 88/18

Міністерство доходів і зборів України розглянуло лист <.> відносно порядку оподаткування доходів нерезидентів з джерелом їх походження з України у вигляді відсотків і повідомляє наступне.

Порядок і особливості оподаткування доходів нерезидентів визначені статтею 160 Податкового кодексу України (далі - Кодекс).

Відповідно до пункту 160.1 статей 160 розділу III Кодексу будь-які доходи, отримані нерезидентом з джерелом їх походження з України, оподатковуються в порядку і по ставках, визначених цією статтею. Для цілей цього пункту під доходами, отриманими нерезидентом з джерелом їх походження з України, зокрема, розуміються і відсотки.

Пунктом 160.2 статей 160 Кодексу передбачено, що резидент або постійне представництво нерезидента, які здійснюють на користь нерезидента або уповноваженого ним особи (окрім постійного представництва нерезидента на території України) будь-яку виплату з доходу з джерелом його походження з України, отриманого таким нерезидентом від господарської діяльності, зобов'язані утримувати податок з таких доходів по ставці у розмірі 15 відсотків від їх суми і за їх рахунок, який перераховується до бюджету під час такої виплати, якщо інше не передбачене положеннями міжнародних договорів України, що набули чинності, з країною резиденція особа, в інтерес який робиться виплата.

Порядок застосування міжнародного договору України про уникнення подвійного оподаткування відносно повного або часткового звільнення від оподаткування доходів нерезидентів з джерелом їх походження з України визначений в статті 103 Кодекси.

Обличчя (податковий агент) має право самостійно застосувати звільнення від оподаткування або зменшену ставку податку, передбачену відповідним міжнародним договором України на час виплати доходу нерезиденту, якщо такий нерезидент є одержувачем (власником) бенефіціара (фактичним) доходу і резидентом країни, з якою укладений міжнародний договір України (пункт 103.2 статей 103 Кодекси).

Виходячи з викладеного, підтвердження бенефициарности одержувача доходів - одна з умов застосування пільгової ставки або звільнення від податку на прибуток нерезидентів.

Міністр

6. Про службові відрядження

Лист Міністерства фінансів України від 22.03.2013 р. /9358

Міністерство фінансів України розглянуло листа редакції газети "Інтерактивна бухгалтерія" щодо службових відряджень і повідомляє.

Відповідно до Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів від 13.03.98 № 59, службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника підприємства на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи.

У випадках коли філії, дільниці та інші підрозділи підприємства знаходяться в іншій місцевості, місцем постійної роботи вважається той підрозділ, робота в якому обумовлена трудовим договором (контрактом).

Тому якщо працівник структурного підрозділу, який згідно з трудовим договором (контрактом) є місцем його постійної роботи, для виконання службового доручення їде до іншого підприємства або до іншого структурного підрозділу свого підприємства, розташованих в іншому населеному пункті, така поїздка може бути оформлена як службове відрядження. При цьому повинні бути дотримані всі вимоги направлення у таке відрядження - виданий відповідний наказ про відрядження, виплачені добові за час перебування у відрядженні, вартість проїзду до місця призначення й назад та витрати по найму жилого приміщення в порядку і розмірах, встановлених законодавством.

Разом з тим слід зауважити, якщо в рамках виконання своїх безпосередніх обов'язків працівник виконує роботу, яка передбачає постійне здійснення поїздок на підвідомчій йому території, то, на нашу думку, такі поїздки не є службовими відрядженнями. При цьому такому працівнику можуть відшкодовуватись витрати на проїзд у порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.97 № 000 "Про відшкодування окремим категоріям працівників бюджетних установ та організацій витрат на проїзд у пасажирському транспорті у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків". Враховуючи зазначене, рішення щодо оформлення поїздки працівника як службового відрядження приймається керівником виходячи з посадових обов'язків такого працівника, мети поїздки тощо.

Одночасно слід зауважити, що норми Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів від 13.03.98 № 59 (у редакції наказу Міністерства фінансів від 17.03.2011 № 000), визначають порядок направлення у відрядження та відшкодування витрат, понесених у зв'язку з таким відрядженням, виключно для державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів

 Заступник Міністра

7. Рекомендації щодо застосування положень конвенцій (угод) про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна (капіталу)

Лист Державної податкової служби України від 27.12.2012 р. № 000/0/71-12/12-1017

Загальні положення

Згідно з положеннями статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Положеннями п. 2 статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" встановлено, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до п. 3.2 статті 3 Податкового кодексу України якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

У загальному підсумку станом на 25.12.2012 є чинними міжнародні договори про уникнення подвійного оподаткування, укладені Україною з 64 країнами. Крім того, відповідно до статті 7 Закону України "Про правонаступництво України" Україна застосовує 4 договори СРСР про уникнення подвійного оподаткування, що діють до набрання чинності новими договорами.

Інформація щодо переліку країн, у відносинах з якими Україна застосовує міжнародні договори про уникнення подвійного оподаткування, щороку (на початку року) доводиться ДПС України до відома та виконання податковим службам та розміщується на веб-сайті ДПС України.

Порядок застосування міжнародного договору України про уникнення подвійного оподаткування стосовно повного або часткового звільнення від оподаткування доходів нерезидентів із джерелом їх походження з України визначений статтею 103 Податкового кодексу України (далі - Кодекс).

Ці рекомендації розроблено з метою роз'яснення загальних принципів застосування конвенцій про уникнення подвійного оподаткування, укладених Україною. При цьому, у кожному конкретному випадку у першу чергу треба керуватися положеннями відповідної двосторонньої конвенції.

Стаття 1. Особи, до яких застосовується Конвенція

У цій статті визначено, що Конвенція про уникнення подвійного оподаткування (далі - Конвенція) застосовується до резидентів України та до резидентів іншої Договірної Держави, з якою укладена відповідна двостороння Конвенція; а також до осіб, які є резидентами обох Договірних Держав.

Відповідно до положень статті 4 (Резиденція) Конвенції вираз "резидент однієї Договірної Держави" означає особу, яка за законодавством цієї Держави підлягає оподаткуванню в ній на підставі місця проживання, постійного місця перебування, місця знаходження керівного органу, місця реєстрації або іншого аналогічного критерію.

У випадку, коли особа вважається резидентом обох Договірних Держав, статтею 4 встановлено відповідні правила, за якими визначається резидентський статус такої особи.

Певні положення Конвенції застосовуються до осіб, які можуть не бути резидентами жодної Договірної Держави. Наприклад, положення пункту 1 статті 24 (Недискримінація) застосовуються також до фізичних осіб, які не є резидентами однієї або обох Договірних Держав.

Стаття 2. Податки, на які поширюється Конвенція

У цій статті вказуються українські податки та податки другої Договірної Держави, на які поширюється дія Конвенції.

Конвенція застосовується до податків на доходи і на майно, що стягуються від імені Договірної Держави або її політико-адміністративного підрозділу, або місцевої влади, незалежно від способу їх стягнення.

Податками на доходи і на майно вважаються всі податки, що справляються від загальної суми доходу та вартості майна або з елементів доходу, включаючи податки на доходи від відчужування рухомого або нерухомого майна і податки на загальну суму заробітної плати і платні, сплачуваних підприємством.

Конкретний перелік податків встановлюється у п. 3 статті 2 кожної двосторонньої Конвенції. При цьому треба мати на увазі, що в деяких Конвенціях обумовлено поширення тільки на податки з доходу (прибутку) юридичних та фізичних осіб, в інших додатково передбачено, що Конвенція поширюється також на податки на майно.

В Україні до переліку податків, на які поширюється Конвенція, відносяться: податок на прибуток підприємств (розділ III Податкового кодексу) та податок на доходи фізичних осіб (розділ IV Податкового кодексу).

Конвенція не поширюється на непрямі податки - ПДВ та акциз.

У разі зміни податкового законодавства в одній з Договірних Держав, Конвенція застосовується до всіх ідентичних або подібних по суті податків, які справляються після дати підписання Конвенції у доповнення або на заміну встановлених у Конвенції податків.

Стаття 3. Загальні визначення

У цій статті наведено загальні положення стосовно тлумачення деяких термінів, що застосовуються у відповідній Конвенції.

Деякі спеціальні терміни, які використовуються у Конвенції, визначені також в інших статтях Конвенції. Наприклад, термін "резидент Договірної Держави" визначений у статті 4 ("Резиденція"), термін "постійне представництво" визначений у статті 5 ("Постійне представництво"). Ці терміни використовуються неодноразово по тексту Конвенції. Інші терміни, такі як "дивіденди", "проценти", "роялті" визначені у відповідних статтях Конвенції (стаття 10 "Дивіденди", стаття 11 "Проценти" і стаття 12 "Роялті") і використовуються виключно для цілей цих статей.

Стаття 4. Резиденція

Пункт 1

Всі договори про уникнення подвійного оподаткування застосовуються до осіб, які є резидентами однієї або обох Договірних Держав.

З цією метою стаття "Резиденція", яка є обов'язковою для усіх договорів, визначає резиденцію як державу, у якій юридична або фізична особа підлягає оподаткуванню на підставі її місця проживання, постійного місця перебування, місця знаходження керівного органу, місця реєстрації або іншого аналогічного критерію.

Держава, резидентом якої є особа, накладає необмежене податкове зобов'язання - "повну податкову відповідальність" - на цю особу по її всесвітньому доходу, тобто по усіх доходах із усіх джерел, включаючи і закордонні.

Термін "резидент", разом з тим, не включає особу, яка підлягає оподаткуванню в цій Державі лише стосовно доходів з джерел в цій Державі або стосовно майна, що в ній знаходиться. Такі особи користуються перевагами міжнародного договору, тільки якщо вони є резидентами другої країни-учасниці такого договору.

Статус резидента в Україні надається відповідно до положень п. 14.1.213 статті 14 Податкового кодексу України.

Пункт 2

Пункт 2 статті "Резиденція" міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування розглядає питання подвійної резиденції для фізичних осіб і встановлює правила визначення держави, у якій до цієї особи буде застосовуватись податковий режим як до резидента цієї держави у рамках застосування положень договору. Отже, у випадку, якщо фізична особа одночасно вважається резидентом обох Договірних Держав, її статус відповідно до положень Конвенції визначається у наступній послідовності:

a) вона (особа) вважається резидентом договірної держави, де вона має постійне житло; якщо вона має постійне житло в обох державах, вона вважається резидентом тієї держави, де вона має більш тісні особисті й економічні зв'язки (центр життєвих інтересів);

b) у разі, коли держава, в якій вона має центр життєвих інтересів, не може бути визначена або коли вона не має постійного житла у жодній з держав, вона вважається резидентом тільки тієї держави, де вона звичайно проживає;

c) якщо вона звичайно проживає в обох державах або коли вона звичайно не проживає в жодній з них, вона вважається резидентом тільки тієї держави, громадянином якої вона є;

d) якщо вона є громадянином обох держав, або коли вона не є громадянином жодної з них, компетентні органи договірних держав вирішують це питання за взаємною згодою.

Таким чином, там, де виникає конфлікт між законодавствами двох держав, вважається що резиденція - це місце, де фізична особа має житло і що це житло повинно бути постійним. Якщо фізична особа має постійне житло в обох договірних державах, тоді перевага надається державі, з якою особисті і економічні зв'язки цієї особи міцніші. Під такими зв'язками розуміється центр її життєвих інтересів. У разі, якщо резиденція не може бути визначена за цим правилом, надаються додаткові критерії: звичайне місце проживання і громадянство.