Дорога милосердя (стр. 2 )

Художні тексти до уроків

Невеличкі оповідання, запропоновані як додатковий матеріал, дадуть учителеві можливість урізноманітнити зміст уроку. Вчитель прочитає їх, готуючись до уроку, і викладатиме стисло, як невеличкі перекази. Всі подані твори несуть яскраве емоційне забарвлення, і ми переконані, що небайдужий учитель зможе донести до учнів основну думку твору, схвилює їх, спонукатиме їх співпереживати, емоційно відгукуватися на ті чи інші повчальні життєві ситуації. Оповідання дібрані не до кожного уроку, а вибірково. Вчитель може використовувати їх на власний розсуд, а може добирати додатковий матеріал самостійно. Головне, щоб це сприяло розкриттю мети уроку, його основної ідеї.

До уроку 2

МАТИ БОГА В СЕРЦІ

Лагідне сонечко здавалося всі свої промінчики спрямувало на майданчик, де гралися діти. Хлопчики захопились грою у футбол, а дівчатка з цікавістю спостерігали за ними. Неподалік під розкішною липою стояла лавка – улюблене місце бабусь і дідусів. Цього разу дві бабусі насолоджувались медовим запахом липи, а дідусь Антон розповідав їм захоплюючі історії про те, як він колись служив на флоті.

Одна з дівчаток зиркнула на годинник і стурбовано сказала:

- Ой, мама ж просила не запізнюватись на обід! Петрику! Пора додому!

Замурзаний, спітнілий Петрик на хвилиночку зупинився і сердито крикнув:

- Ти що, не бачиш, я -- нападаючий! Відчепись від мене!

Таня, так звали дівчинку, знову повторила:

- Але ж мама просила…

- Ну то й що! Награюсь – прийду!

Минуло ще півгодини. З балкона п’ятиповерхового будинку почувся голос:

- Діти, пора обідати!

Таня поглянула на маму і крикнула:

- Мамо, а Петрик не хоче йти додому!

Петрик навіть не обернувся, продовжуючи бігати за м’ячем.

Мама знову звернулась до дітей:

- Діти, швиденько додому!

Петрик зупинився і пробурчав:

- Як ви мені набридли! То обідати, то уроки вчити, то виносити сміття! – І знову побіг за м’ячем.

Дідусь Антон насупився і звернувся до бабусь:

- Який невихований хлопчик! Сестричку образив, маму не слухає! І Бога не боїться!

Одна з бабусь тяжко зітхнула:

- Не знають вони Бога, не живуть по Божому! А я своїм онукам розповідаю про життя Ісуса Христа, про його любов до людей, про його страждання заради них.

Друга бабуся жваво підхопила:

- Це правильно! Я теж частенько розповідаю своїм онукам, що означає жити з Богом у серці. Повага до батьків, до рідних, до усього живого виховується з дитинства. Мої онуки добре пам’ятають заповіді Божі.

Таня мовчки слухала розмову стареньких. Удома вона сказала мамі:

- А знаєш чому наш Петрик такий зухвалий? Бо він не має Бога в серці.

Мама здивовано глянула на дочку.

- Що ти говориш! Звідкіля це ти взяла?

- Я чула, як бабусі говорили. А чому нам ніхто не розповідає про Бога?

Мама не знала, як відповісти на десяток «чому», що цікавили Тетянку. А через кілька днів мама повідомила.

- Тепер, діти, ми разом будемо пізнавати Бога. Я буду водити вас до недільної школи. Крім того, у вашій школі запровадили курс «Християнська етика в українській культурі». Сподіваюсь, ви будете старанні, і ваша поведінка з часом стане взірцем для інших.

Л. Глазунова

До уроку 3

ЯКІ ОЧІ БАЧАТЬ БОГА

У нас з братом своя кімната. В ній ми спимо, робимо уроки, читаємо, розмовляємо. Зараз канікули, і уроків робити не потрібно, але Гена все одно кожного вечора сідає за письмовий стіл і малює. Потім на великий картон він наклеює малюнки: храми, будинки, дерева. У нього виходить справжній монастир.

Коли брат малює та клеїть, мені скучно, тому що в цей час він мовчить, а я більше за все люблю слухати й розмовляти. Мама каже, щоб я більше читав, доки Гена займається, але ж читати мені не подобається. В книжках розповідають все дуже повільно, так повільно, що я просто втомлююсь, доки дочитаю до якогось цікавого місця. Інша справа, коли розповідає Гена або мама, тоді все цікаво з самого початку, навіть про природу або про переживання.

Ще я люблю розмовляти з татом. Тато так цікаво пояснює, що ні в якій книжці так не пояснюється. Нещодавно Гена у нього запитав:

- Якщо Бог існує скрізь, значить він є у всьому Всесвіті? І немає жодного місця, де Його немає? А як же там, де багато гріха? Там є Бог?

Гена у нас такий, він про все розпитує, розмірковує. Все йому потрібно. Він татові й мамі безперервно задає різні питання. І тоді – запитав про Всесвіт і чекає відповіді. А тато нічого не відповів, тільки взяв Барсика з дивана і повів нас обох до комори. Зайшли ми туди, тато закрив двері й вимкнув світло.

- Чи бачити ви що-небудь? – запитав він нас.

А чого питати, коли й так зрозуміло, що нічого не видно. Сама темрява.

- Ні, - відповіли ми, - нічого не видно. Навіть один одного не бачимо.

- Це тому, що немає світла, – говорить Гена. – Без світла ніколи нічого не можна побачити.

- А кота бачите? – знову запитує татко. – Подивіться уважніше.

- Як же ми можемо побачити кота, якщо я не бачу навіть свого пальця, - відізвався з темряви Гена.

- Ой! Ой! Бачу! Барсика бачу, - несподівано закричав він. – Бачу Барсика! Він сидить на сходах нагорі! Санька, дивись! Дивись угору!

Тут і я побачив два ока, жовті такі, зовсім поруч від мене. Правда, Барсик від цього крику тут же зник. Але ж я встиг роздивитися його жовті очі.

- Ну що, бачив? – запитав тато. Відкрив чулан і випустив нас.

- Знаєте, чому в кота очі в темряві світяться? – питає. – Може, у нього там ліхтарики?

- Ні, не ліхтарі. Просто у кота очі такі – вони відбивають світло, що розсіяне в темряві. – сказав Гена. Він у нас дуже розумний.

- Так у коморі світла не було, - посміхнувся тато.

- Не було, - сказав Гена, - але якась кількість світла все ж таки була. Якщо коту в очі потрапила.

Тато обійняв Гену й сказав:

- Правильно. Якась кількість була. Це ми його не бачимо. Так налаштовані наші очі, що ми не бачимо світло, коли його мало. Але ж світло є скрізь.

Потім тато помовчав і додав.

- Бог, подібно до світла, є скрізь. Але не скрізь Його можна одразу побачити. Для цього треба особливими очами дивитися.

- Як у Барсика? – це я таку дурницю запитав.

- Ні, не як у Барсика, а як у царя Давида. – відповів тато. – Це була свята праведна людина, яка виконувала заповіді Божі. І з часом його серце і розум очистилися від зла і він сказав…

І тут тато промовив дуже гарні слова, я їх потім навіть записав і на поличку за скло цей листочок поставив, щоб не забути. Я їх і зараз можу вам прочитати: «Якщо здіймуся на небо – Ти є там, і якщо зійду у темряву землі, і там Ти є!

Мене не закриє від Тебе і темрява, і ніч буде світити, як день, і темнота, як світло!» Тобто це означає, що Бог є скрізь.

І якщо хтось бажає сховатися від нього, то не сховається, а якщо хтось вважає, що Його немає, то теж даремно. Тому що Він є. Просто Його не усякими очима можна побачити.

Тепер ви розумієте, чому мені так цікаво слухати батька?

С. Ніколаєв.

До уроку 7

МАМА-КІТ, АБО ІСТОРІЯ ПРО КОТА, ЯКИЙ НАВЧИВ ЧАЙКУ ЛІТАТИ.

Зграя чайок літала без відпочинку вже шість годин, і, хоча чайки-лоцмани вели її у теплих повітряних потоках і було великим задоволенням кружляти над океаном, надійшов час відновити сили, а для цього найкраще було б вдосталь поїсти риби.

Вони летіли над Північним морем. З висоти вони бачили кораблі, що стояли один за одним, як терплячі і слухняні морські тварини, що чекають своєї черги вийти у відкрите море і визначити там шляхи до всіх портів планети.

Кенга, чайка у сріблястім пір’ї, уважно розглядала прапори на суднах, адже вона знала, що кожен із них говорить своєю мовою, називає одні і ті ж речі різними словами.

- Як важко людям! Ось ми, чайки, розмовляємо скрізь однаково, – звернулась Кенга до своєї подруги по польоту.

- Отож! І що дивно – вони іноді навіть розуміють один одного! – прокричала співбесідниця.

За вказівками чайок-лоцманів, зграя перейшла у потік холодного повітря і спікетувала на косяк оселедців. Чайки ринулись до води, і коли вони винирнули, то у дзьобі кожної чайки було по рибині. Смачна рибка. Смачна і жирна.

По плану польоту чайки мали летіти до порту Кале і проливу Ла-Манш, а там їх зустрінуть інші зграї, разом з якими вони полетять на південь. Там самки вдосталь поласують сардинами і кальмарами, а потім зможуть відкласти яйця і висидіти пташенят у повній безпеці. А коли у пташенят відросте перше міцне пір’ячко, настане найпрекрасніша пора подорожі: чайки почнуть навчати їх літати у небі Біскайї.

Кенга впірнула за четвертою рибиною і не почула тривожний крик:

- Небезпека праворуч! Летимо!

Коли Кенга висунулась із води, вона зрозуміла, що залишилась сама в океані.

***

- Мені так шкода залишати тебе самого, – сказав хлопчик і ласкаво погладив великого чорного і товстого кота.

Потім він знову взявся складати речі в рюкзак, приглядаючись, що взяти з собою на канікули, а що залишити вдома.

Великий чорний і товстий кіт уважно дивився на нього.

- Зорбас, хочеш сухого корму? – запропонував хлопчик.

Він відсипав йому щедру порцію, великий чорний і товстий кіт узявся повільно жувати, розтягуючи задоволення. Чудові кульки, хрусткі, пахнуть рибою.

«Хороший хлопчик» – подумав кіт, запхавши рота смачною їжею.

Зорбас мав усі підстави думати так про цього хлопчика, бо він не тільки витрачав свої заощадження на ці чудові кульки, але й завжди тримав у чистоті ящик із пісочком, куди кіт справляв свої нужди, а до того ж розповідав йому стільки цікавого.

Великий чорний і товстий кіт дуже-дуже любив хлопчика і не забував, що саме йому зобов’язаний життям.

Це він зрозумів саме в той день, коли вперше виліз із корзини, де пищали його семеро братів і сестер.

Звичайно, молоко у мами було теплим і смачним, але йому захотілося риб’ячої голови, якою люди на ринку пригощали великих котів.

Мама-кішка пром’явкувала йому дуже серйозно:

- Ти спритний і розумний, це дуже добре, але слідкуй за своєю поведінкою і не вилізай із корзини. Запам’ятай, що наше завдання – ловити портових пацюків. Але, синок, ти незвичайний, бо твої брати і сестри сірі і смугасті, а ти – чорний. Деякі люди думають, що чорні коти приносять нещастя, тому, синку, ти маєш остерігатися і не вилазити поки що з корзини.

Але Зорбас, чорний, як вуглинка, виліз із корзини. Йому захотілося спробувати риб’ячої голови і заодно побачити, що робиться у світі.

Але далеко він не пішов. Його помітила гидка птаха з величезним зобом під дзьобом. Вона накинулась на кошеня, підхопила його у свою пащу і злетіла вгору.

- Відпусти, відпусти, – верещало кошеня, – відпусти, бо подряпаю!

- Хто ти? Жабеня? Бачу, що жабеня.

Раптом маленький Зорбас випав із смердючої пащі і побачив хлопчика, який схопив птаха за загривок і щосили трусив.

- Іди до мене, котику! – сказав хлопчик і взяв кошеня на руки. Так почалася їх дружба, яка продовжувалась уже п’ять років!

Хлопчик поцілував Зорбаса в голову і пішов до дверей.

Великий чорний і товстий кіт задоволено зітхнув. Цілий місяць він буде господарем і володарем усієї квартири. Один із друзів хлопчика буде щодня його відвідувати, відкривати банку із їжею і міняти пісок у ящику. Чотири тижні він, кіт Зорбас, буде ніжитися в кріслах, на ліжках або виходити на балкон, вилазити на дах тощо. Сумувати він не буде. Ні в якому разі.

***

Кенга розправила крила, щоб злетіти, але чорна хвиля виявилась більш спритною і накрила її з головою. Коли Кенга випірнула, то денне світло для неї згасло, вона зрозуміла, що море лишило її зору.

Кенга ще кілька разів занурила голову у воду, поки трохи прозріла, і побачила, що чорна нафта приклеїла крила до тіла. Вона перебирала лапками в надії швидше вибратись із чорної плями.

Ледве-ледве, моргаючи та занурюючи голову у воду, Кенга нарешті побачила небо над головою, а потім зрозуміла, що її зграя була вже далеко-далеко.

Такий закон. Вона раніше теж бачила чайок, що потрапили у нафтові плями, їй теж хотілося їм допомогти, та Кенга знала, що це неможливо. Тому вона відлітала, підкорюючись закону, за яким чайкам заборонялось бути присутніми при смерті товаришів по зграї.

Чорна пляма. Чорна гума. Кенга чекала своєї погибелі, вона проклинала людей.

«Але не всіх. Я повинна бути справедливою» – слабо прошепотіла вона.

Багато разів вона з висоти полоту бачила, як нафтові судна, ховаючись у береговому тумані, йшли у море зливати відходи. Вони викидали у море тисячі літрів густої і смердючої рідини, яку хвилі розносили повсюди. Але в той же час інші невеликі суденця наближались до нафтоналивних суден і заважали їм розвантажувати цистерни таким чином. На жаль, не завжди маленькі суденця встигали вчасно попередити забруднення морів.

Кенга із усіх сил забила крилами, щоб очиститись від бруду. Вона дзьобом згрібала багно, що вкривало її з голови до хвоста.

З п’ятої спроби Кензі вдалося злетіти. Але їй було неймовірно важко. Вона була молода і сильна, але все ж таки відчувала, що ось-ось впаде.

***

Великий чорний кіт ніжився на сонечку на балконі; він мурчав і роздумував про те, як йому добре, ліниво повертався, підставляючи сонечку то спинку, то животик.

Раптом він почув звук, який наближався щосекунди. Кіт підстрибнув, встав на чотири лапи, аж тут до його ніг впала брудна чайка.

Зорбас наблизився, а чайка намагалась піднятися, волочачи крила.

- Фу, яка ж ти брудна і смердюча! – сказав Зорбас.

- Я потрапила в чорне місиво. Чорну чуму. Прокляття морів. Я вмираю…, – жалібно простогнала чайка.

Зорбасу стало шкода бідну птаху.

- Не треба, не вмирай. Відпочинь трішки і полетиш далі.

Він, пересилюючи відразу, облизав їй голову.

- Я не знаю, чим тобі допомогти! – сказав засмучений Зорбас.

- Пообіцяй мені, що виконаєш мої три прохання, - прошепотіла чайка.

- Я обіцяю тобі що завгодно, – заспокоїв її кіт.

- Я зараз знесу яйце. По-перше, обіцяй, що ти його не з’їси. І опікуватимешся ним.

- Обіцяю! – погодився Зорбас.

- По-друге, пообіцяй піклуватися про нього, поки не вилупиться пташеня. І третє, обіцяй, що навчиш його літати, – сказала чайка, зазираючи коту в очі.

Зорбас подумав, що чайка з глузду з’їхала, але мужньо відповів:

- Я обіцяю все зробити, як ти кажеш!

Кенга востаннє подивилась на небо і заплющила очі навіки. Зорбас помітив, що з-під брудного пір’я викотилось яєчко в синіх цяточках.

***

Зорбас мусив з кимось порадитись, і він побіг до одного з італійських ресторанів у порту.

По дорозі Зорбас зустрів задиркуватих мусорних котів, але йому було не до бійок. Зорбасу необхідно було знайти мудрого кота Верховода, щоб дізнатись, як діяти далі.

Верховод вислухав сумну історію про чайку і сказав:

- Я не знаю, чим допомогти, але гадаю, що слід звернутися до Книголюба. Він черпає мудрість із розумних книг і, напевно, зможе щось порадити.

Вони разом побігли до старого Харрі. Харрі – бувалий морський вовк – усе своє життя збирав усяку всячину у багатьох портах світу, куди його заносила доля.

У Харрі було два улюбленця: Матіас, шимпанзе, який виконував обов’язки касира й охоронця невеличкого музею, де зберігалася, всяка всячина Харрі. А ще він грав у шашки зі старим моряком, звісно, дуже погано.

Другим улюбленцем був Книголюб, сірий малорослий і худющий кіт, який багато часу присвячував вивченню книг, які назбирав старий Харрі.

Матіас зустрів котів неприязно.

- Ану, платіть гроші! – грізно ошкірився він.

Зорбас висунув один кіготь і сміливо промовив:

- Що? А це бачив? – він поворушив кігтями. – Де це видано, щоб коти гроші платили? Ми до Книголюба.

Матіас прикинув, що пазурі Зорбаса, мабуть, дуже гострі і пропустив котів.

Коли вони зайшли в комірку Книголюба, той голосив:

- Який жах! О, який жах! Прокляті миші зжерли цілу сторінку атласу. Карта Мадагаскару зникла. О, горе!

- Ми розуміємо твоє горе, Книголюбе, але у нас теж важка проблема, – сказав Зорбас і повідав сумну історію про Кенгу.

- Так, так…, – промуркотів Книголюб, – тут не обійтися без енциклопедії.

Перегорнувши кілька десятків сторінок енциклопедії, коти дізнались багато цікавого, але відповіді на те, що робити з яйцем, не було.

- Найкраще – це зробити омлет! – сказав Книголюб.

- Ні слова про омлет! Адже Зорбас пообіцяв чайці-небозі піклуватися про яйце і пташеня. А обіцянки і чесне слово, що дає портовий кіт, – це закон! – урочисто заявив Верховод.

- Але ж я не знаю, що робити з яйцем! – замуркотів розгублено Зорбас. Усі подивились на Книголюба. А раптом у його чудовій книзі–енциклопедії знайдеться відповідь…

Довго листав пожовклі сторінки Книголюб і врешті сказав:

- Яйце потребує тепла, багато котячого тепла. Коротше кажучи, слід обережно лягти біля яйця і гріти його своїм теплом.

Зорбас повернувся додому, побачив яйце і влігся поруч. Він страшенно хвилювався і думав: «Хоча б не побачили інші коти, бо засміють», але обіцянка змушувала його дотримуватись слова. Він притиснув яйце до теплого животика, і, зігрітий сонячним промінням, заснув.

Уночі, під місячним сяйвом, коти поховали бідну Кенгу і почали міркувати, що робити далі.

Верховод урочисто промуркотів:

- Усі обіцянки дуже важко виконати. Це надважке завдання, але честь портового кота – понад усе. А тому я наказую Зорбасу вигрівати яйце, а Книголюбу знайти у мудрих книжках все, що потрібно, щоб навчити пташеня літати. Це дуже непросто, бо, як відомо, коти не вміють літати.

***

Багато днів провів Зорбас, великий чорний і товстий кіт, біля яйця, захищаючи його і ніжно пересуваючи його пухнастими лапами час від часу. Дні здавались страшенно довгими, безкінечними, тому він дбав про яйце все старанніше, щоб прискорити появу пташеняти. Іноді лапи зводило судомою від того, що він мало рухався. Він відходив від яйця тільки тоді, коли треба було поїсти або дійти до ящика з пісочком. Бідний Зорбас аж схуд, але йому навіть на думку не спадало кинути яйце на призволяще.

Одного разу в квартиру зайшов товариш його господаря, щоб залишити Зорбасу їжу і поміняти пісок. Зорбас з переляку підскочив, прикриваючи своїм тілом яйце. Але хлопчик вирішив замести крихти, що валялись на підлозі, і Зорбас відчув, що зараз може статися непоправне. Він кинуся під ноги хлопчика, потерся об ноги, ніби благаючи:

«Іди звідси, будь-ласка, ти ж хороший хлопчик, але нічого не зрозумієш».

Хлопчик погладив кота і пішов на кухню за віником. Зорбас зібрав свої зусилля і тихенько, обережно покотив яйце під ліжко, а сам ліг поруч. Він лежав там до тих пір, поки йшло прибирання. Кілька разів віник зачіпав Зорбаса то за вуса, то за хвіст, але він тільки мурчав незадоволено, але з місця не сходив.

Коли хлопчик зачинив за собою двері, кіт піднявся і почав обережно викочувати яйце з-під ліжка. Звичайно вмостившись біля яйця, він з полегшенням позіхнув і задрімав.

Раптом Зорбас почув, ніби щось тріснуло. Він уважно оглянув яйце і побачив маленьку тріщину. Він злегенька торкнувся до яйця і тріщина збільшилась. Зорбас напружився і з цікавістю спостерігав, що буде далі. Трісь! Яйце розкололось, і маленьке мокре пташеня, витягнувши тонісіньку шийку, здивовано глянуло в очі великого товстого чорного кота.

- Мамо! – голосно запищало пташеня.

Кіт розгубився. Йому стало смішно й водночас дуже приємно. «Мама! Ги-ги!»

Пташеня виповзло з яйця, намагаючись стати на лапки, але вони такі слабенькі, що пташеня розтягнулося ледве не під живіт кота.

- Мамо! Хочу їсти! – пропищало воно, торкаючись котячого животика.

Що ж йому дати поїсти? Книголюб нічого не промуркотів з цього приводу. Зорбас знав, що чайки харчуються рибою, але де ж її взяти. Пригостив пташеня яблуком, але воно ткнуло носиком і відвернулось.

- Хочу їсти! Мамо, їсти, я голодне! – верещало пташеня.

Зорбас тицьнув йому картоплину, але теж даремно. Та згодом кіт пригадав, що птахи їдять комах.

Він вискочив на балкон і почав ловити мух. Впіймавши, Зорбас відносив її пташеняті і знову біг на балкон.

Під балконом сиділи коти-хулігани і реготали, спостерігаючи за Зорбасом.

- Ой, сміхота! Наш товстун займається спортом. Дивись, як витанцьовує! Ги-ги-ги! Ти що, хочеш потрапити на конкурс краси? – гукали вони до Зорбаса.

Але він не звертав на них жодної уваги. Йому треба нагодувати маленьку ненажеру. Зорбас аж спітнів від напруги, а малеча верещала і верещала.

- Мамо! Мамо! Ще! Ще!

- Я тобі не мама, – спробував пояснити кіт.

Але пташеня жалібно пищало:

- Ні, ти моя мама! Найкраща в світі мама.

Зорбас засоромився, але не став заперечувати.

Увечері зібралися його друзі – портові коти і почали вихваляти пташеня, а заразом і Зорбаса. Великий товстий чорний кіт задоволено посміхався і щось мурчав собі під ніс. Він був вартий похвали, бо виконав два прохання Кенги. Пташеня було на славу. Горласте і ненажерливе!

- Друзі-коти! Є проблема. Пташеня треба добре годувати, а нічим. Я наловив йому трохи мух, але цього замало, – сказав Зорбас.

Верховод почухав за вухом і скомандував:

- Швидко до ресторану і принесіть сардинок.

Пташеня витягло довгу шийку і пропищало:

- Мамо, хто це?

Коти аж завмерли. Оце так! Воно називає Зорбаса «мамою!»

- Яке ж ти миле! Яке гарне! Яке ніжне! – замуркотіли в один голос коти.

Верховод уважно подивився на пташеня і промовив:

- Дві обіцянки, Зорбасе, ти виконав. Ми допоможемо тобі вигодувати пташеня. Але як навчити його літати?

Він знову почухав голову і задумався.

- Мамо, хочу їсти, – перервало його думки пташеня.

Усі коти кинулись виконувати його бажання.

***

Наступного дня почалися перші труднощі. Хлопчик, товариш господаря, знову прийшов нагодувати Зорбаса і поміняти йому пісочок. Як тільки кіт почув клацання у замку, одразу кинувся накривати горщиком для квітів пташеня. Накривши, сів зверху і звісив лапи.

Хлопчик здивовано поглянув на Зорбаса.

- Чи ти часом не захворів? Чому не зустрічаєш мене, не біжиш до годівниці? Чого це ти всівся на горщик?

Кіт мовчки спостерігав за рухами хлопчика і роздумував: «А, може, слід показати пташеня? Хлопчик подумає, що я хочу його з’їсти, забере з собою і подбає про нього».

Та ні! Ні в якому разі! Він обіцяв чайці доглянути чайченя і обов’язково виконає обіцянку.

Хлопчик пішов, і Зорбас витягнув пташеня з-під горщика. Але від хвилювання йому стало недобре, тож попрямував прямо до ящика з пісочком.

Пташеня лишилось на балконі. Раптом десь узялися коти-хулігани, які побачили на балконі смачну здобич. Вони, помахуючи хвостами, підповзли до чайченяти і роздумували, як поділити несподіваний сніданок.

- Мамо! Рятуй! – заверещало пташеня.

Зорбас стрибнув, як лев. Випустивши свої гострі пазурі, він приземлився між котами. Потім кинувся в бійку, добряче подряпав вуха негідникам.