Дорога милосердя (стр. 4 )

- Що з тобою сталося? - здивувалась курка.- Тобі нічого робити, тому й лізуть у голову такі дурниці; неси яйця або воркочи,- і все пройде!

- Але це так добре - плавати на воді,- сказало каченя.- Так чудово почувати її над головою і пірнати до самого дна!

- Справді, велика втіха! - сказала курка.- Та ти збожеволіло! Спитай хоч кота - він найрозумніша істота, яку я знаю,- любить він плавати або пірнати? Я вже не кажу про себе. Спитай, нарешті, саму нашу хазяйку, стару бабусю - розумнішої за неї нема нікого на світі. Ти думаєш, у неї є бажання плавати або пірнати в воду з головою?

- Ти мене не розумієш! - промовило каченя.

- Ми тебе не розуміємо! Та хто ж тоді може тебе зрозуміти? Ти хочеш бути розумнішим за кота і бабусю, про себе я вже й не говорю. Не дурій, дитино, а дякуй за все те хороше, що для тебе зроблено. Хіба ти не живеш у теплій кімнаті, не маєш товариства, від якого можеш дечого навчитись? Але ти дурний базіка, і з тобою не варт говорити. Повір мені, я бажаю тобі добра. Я кажу неприємні речі, але з цього тільки й можна пізнати справжніх друзів. Навчися ж нести яйця або воркотіти та пускати іскри.

- Мені здається, я краще піду світ за очі,-сказало каченя.

- Щасливої дороги! - відповіла курка.

І каченя пішло. Воно плавало по воді, пірнало, але через те, що було таке гидке, всі тварини зневажали його.

От настала й осінь. Листя в лісі пожовкло і поруділо. Вітер зривав його так, що воно аж танцювало в повітрі. Стало холодно, важких хмар сипався град і сніг. На тину стояв крук і кричав від холоду: «Кру! Кру!» Справді, можна було замерзнути, лише подумавши про такий холод. Напевне, бідному каченяті було не дуже добре.

Якось увечері, коли сонце так красиво заходило, вийшла з кущів зграя чудових великих птахів. Каченя ніколи не бачило таких прекрасних створінь. Сліпучо-білі, з довгими гнучкими шиями, це були лебеді. Вони дивно закричали, махнули розкішними білими крилами і полетіли у теплі краї, за безмежні моря.

Лебеді піднеслися високо-високо, а маленьке гидке каченя охопило дивне хвилювання. Воно закрутилось на воді, як колесо, витягло шию високо вгору і закричало так голосно і так чудно, що само злякалось. О! Воно не могло відірвати погляду від прекрасних птахів, від щасливих птахів, і, як тільки вони зникли з його очей, каченя пірнуло на дно, а коли випливло - було само не своє.

Воно не знало, як звуть цих птахів, куди вони полетіли, але так полюбило їх, як нікого ніколи. Каченя їм зовсім не заздрило, йому навіть не могло спасти на думку - забажати такої краси. Воно було б раде, якби хоч качки терпіли його між собою. Бідне гидке каченя!

А зима стояла така холодна, така холодна!

Каченя мусило весь час плавати, щоб не дати воді замерзнути навколо себе. Але щоночі ополонка, в якій воно плавало, все меншала і меншала. Морози були такі, що аж крига тріщала на ставку. Каченя мусило безперервно працювати лапками, щоб крига не закувала його в ополонці. Нарешті, воно знесилилось, стало зовсім тихе і примерзло до криги.

УВранці проходив мимо селянин і побачив каченя. Він підійшов ближче, пробив кригу своїм чоботом, узяв каченя і відніс додому жінці. Каченя відігріли, та от діти захотіли погратися з ним, але каченя подумало, що вони хочуть зробити йому щось зле, і кинулось з переляку в глечик з молоком. Молоко так і бризнуло по кімнаті. Хазяйка закричала, сплеснула руками. А каченя влетіло в діжку з маслом, а потім у макітру з борошном. Ой, на кого воно було схоже! Жінка кричала іта ганялася за ним з кочергою. Діти бігали, гасали по кімнаті, ловлячи каченя. Вони голосно кричали й сміялися.

Добре, що двері були відчинені, і каченя крізь них стрибнуло в кущі, на свіжий холодний сніг, і впало, зовсім знесилене.

Але надто сумно було б розповідати про всі ті прикрості та нещастя, яких зазнало каченя тієї суворої зими.

Воно лежало на болоті, в комишах, коли сонце знову тепло засяяло. Заспівали жайворонки - прийшла чудова весна.

І каченя враз стрепенуло своїми крилами, вони зашуміли дужче, ніж раніше, легко підняли його, і, перш ніж каченя збагнуло, в чім справа,- воно опинилося у величезному саду, де стояли в цвіту яблуні, і бузок розливав свої пахощі, і де його довгі зелені віти схилялися над широкими каналами.

О! Тут було так прекрасно! Так пахло весною! І раптом з кущів осоки випливли три чудові білі лебеді. Вони зашуміли крилами і легко попливли по воді. Каченя пізнало чудових птахів, і незвичайний сум охопив його.

«Я полечу до них, до цих величних птахів! Хай вони заклюють мене на смерть за те, що я - таке гидке - насмілилося наблизитись до них. Але однаково! Краще хай вони вб'ють мене, ніж терпіти, як скубуть качки, клюють кури, штовхає дівчина, що доглядає пташиний двір, терпіти знову лиху зиму і всі нещастя».

І воно кинулось у воду і попливло до чудових лебедів. Ті, побачивши його, полинули назустріч, шумлячи пір'ям.

- Убийте мене! - промовило бідне каченя і схилило голову до поверхні води, чекаючи смерті. Але що побачило воно у прозорій воді? Воно побачило себе самого, але це вже був не незграбний попелястий птах, гидкий та потворний,- це був лебідь. Нема в тому біди, що з'явився на світ в качиному гнізді, якщо вилупився з лебединого яйця.

Тепер він навіть радів, що зазнав стільки лиха та горя. Він багато перестраждав і тому міг краще відчути своє щастя і ту велич, що оточувала його. А великі лебеді плавали навколо нього і пестили його своїми дзьобами.

В садок прибігли маленькі діти, вони кидали хліб і зерна, і найменше закричало:

- Ой, ще новий!

І інші діти підхопили і раділи теж.

- З'явився ще новий!

Діти плескали в долоні, танцювали, потім поскликали батька й матір, кидали в воду хліб і тістечка, і всі кричали:

- Новий найкращий! Такий молоденький! Такий чудовий!

І старі лебеді схилилися перед ним. А він зовсім засоромився і сховав голову під крило, сам не знаючи чому. Він згадував той час, коли всі глузували з нього і проганяли його. А тепер усі кажуть, що він найпрекрасніший з найпрекрасніших птахів.

Бузок простягав свої віти до нього в воду, сонце сяяло ласкаво й тепло.

Його крила зашуміли, гнучка шия піднялася, і він на повні груди радісно крикнув:

- Про таке щастя я навіть і не мріяв, коли був гидким каченям!

До уроку 15.

Н. Верещагіна

ІКОНОПИСНЕ ЧУДО МИКОЛАЯ "МОКРОГО"

В СВЯТО-МАКАРІЇВСЬКІЙ ЦЕРКВІ.

Свято-Макаріївський храм у Києві прикрашає чудова ікона Ссвятителя Миколая Мір Лікійських (твір народного художника України Івана Їжакевича), яка має пряме відношення до славетної київської іконописної школи.

Святий Миколай Чудотворець, архієпископ Мір Лікійських (IV ст.), котрий уславився ще за життя даром чудотворіння та щедрою допомогою знедоленим, користувався на Руси, а згодом і в Україні, винятковою популярністю і пошаною.

В одній з оповідей ійдеться про подружжя, яке відправилося на прощу у Вишгород до мощей Бориса і Гліба у день їх пам'яті. Повертались вони до Києва Дніпром у човні. В дорозі жінка задрімала й випустила з рук немовля у воду немовля. Батьки дитини у відчаї звернулися до Ссв. Миколая, «"велику віру до нього маючи»", з проханням про допомогу. І справді, наступного ранку дитина була знайдена неушкодженою на зачинених ззовні полатях Софії Київської під іконою Ссв. Миколая: "...дитя лежаще мокро перед образом св. Миколая".

Відтоді ця Софійська ікона одержала назву Миколая «"Мокрого»" і стала однією з перших чудотворних ікон на Руси. Майже до нашого часу вона містилась на хорах Софійського собору в іконостасі Миколаївського вівтаря, займаючи місце храмового образу. В 1943 р. під час відходу німецьких окупантів з Києва ікона зникла, і сьогодні її місцезнаходження не відоме.

Незважаючи на видатне історико-культурне значення пам'ятки, що мала статус національної святині, в радянські часи досліджень, присвячених їй, практично не було. Та й у дореволюційній літературі зустрічаємо досить скупі відомості про неї, і, хоч ікону згадують численні видання, лише ув двох з них вдалося побачити її знімки, що дало змогу встановити, який вона мала вигляд.

За іконографічним типом, це - поясне фронтальне зображення Ссвятителя з непокритою головою без митри й панагії. Правою рукою він благословляє предстоящого, ув лівій руці -- Євангеліє. ВПо обох верхніх кутках ікони зображені Спас і Богоматір, що вручають святителю Євангеліє йі омофор, що. Це ілюструє церковний переказ про участь Ссв. Миколая в першому Вселенському соборі в 325 р. Ведучи полеміку з єретиком Арієм, Миколай дав йому ляпаса, за що був покараний: його позбавили єпископських ознак і ув'язнили. Та сталося чудо -- в темниці до нього з'явилисяь Христос іта Богоматір таі повернули відзнаки єпископського достоїнства: Євангеліє йі омофор.

Відомо, що на іконі Ссвятитель був зображений у фелоні зеленого кольору із золотими тонкими кантами. Дошка ікони мала досить великі розміри --- 110,06 см на--- 84,46 см.

Думки фахівців щодо датування пам'ятки розійшлися. «Чудо з немовлям» сталося під час князювання в Києві Всеволода Ярославича (1078 --1093), коли шанування ссв. Миколая Мір Лікійських вийшло за межі місцевого, перетворилося на загально-національне. Саме тоді в столиці держави було встановлено суто київське руське свято на честь перенесення мощей ссвятого У 1087 р. з міста Міри в Малій Азії до італійського міста Барі.

Всенародне шанування Ссв. Миколая Мір Лікійських на Руси в до монгольській Руси яскраво відбилоася в кількості чудотворних ікон Ссвятителя в домонгольській Руси.. Серед особливо шанованих ікон цього періоду п'ять були образами Ссв. Миколая, і чотири з них походили з Києва. Більше того, до складу цих п'яти ікон входила ікона Миколая «Мокрого» і три списки з неї (Миколай Дворищенський, Миколай Жидичинський, Миколай Добрий). Не випадково професор Київської Духовної Академії М. Петров на початку нашого століття переконливо довів, що образ Миколая «Мокрого» є найбільш звичайним, поширеним, типовим образом Ссв. Миколая, який відтворився в незліченній кількості пізніших списків.

Отже, київська чудотворна ікона, правлячи за взірець іконописцям, концептуально визначила основні традиції в зображенні Ссв. Миколая в руському іконописі. Софійським чудотворним образом особливо опікувались київські митрополити, які дбали про його оздоблення. Так, Гедеон Четвертинський (кінець XVII ст.) заповів на прикрашення ікони «...португал в сто червоныьїх, по шесть золотыьіх в каждом». 1761 року на замовлення Арсенія Могилянського для образу були зроблені нові шати -- вишукана срібна риза.

УВ 1840 році «усердием московского купечества» на ікону Миколая «Мокрого» був пожертвуваний новий срібний визолочений оклад.

Чудо від ікони Миколая «Мокрого» сталося 1090 р., того року, коли було здійснено друге перенесення мощей сСвятого (ув м. Барі з церкви Преображення до новозбудованого на його честь храму) і, діставши великої популярності в народі, відбилось у храмобудів-ництві, фольклорі, іконописі тощо.

УВ Києві на Подолі, навпроти того місця Дніпра, де потонула дитина і де вона була чудово врятована Ссв. Миколаєм, увже за великокнязівської доби було збудовано церкву на честь Ссвятителя. Сьогодні на її місці стоїть кам'яний храм XVIII ст., що має назву Миколая Набережного.

УВ Москві в XV ст. існувала кам'яна церква Миколая «Мокрого», збудована, мабуть, за традицією на місці більш давньої, однойменної (сьогодні на тому місці -- готель «Росія»). Назву цього храму пояснюють тим, що він стояв на болоті, але маємо всі підстави вважати, що московська церква одержала свою назву в зв'язку з київською святинею.

Чудо Миколая Мір Лікійських в Києві проявлялось в численних віршах, фольклорних творах. Данину цій традиції віддав і Іван Франко, склавши вірш «Чудо з утопленим хлопцем».

ОписЦикл київських чудес Ссв. Миколая («Чудо з немовлям» та «Чудо з половчином»), с складений не пізніше 1090 р. Ссв. Єфремом, єпископом Переяславським (), пострижеником Києво-Печерської Лаври символізував в народній свідомості ідею заступництва, покровительства Ссв. Миколая.

Чудо Миколая Мір Лікійських в Києві проявлялось в численних віршах, фольклорних творах. Данину цій традиції віддав і Іван Франко, склавши вірш «Чудо з утопленим хлопцем»

УВ східнослов'янському живописі «Чудо з немовлям» було одним з найулюбленіших сюжетів. Мабуть, здавна воно було зображено в Софійському соборі на хорах біля іконостасу з іконою Миколая «Мокрого», а в минулому столітті в монастирських вратах під Софійською дзвіницею містилось писане олією полотно з цим чудом, та з українськими віршами, присвяченими цій події.

Н. Верещагіна

У підручнику розвміщеноа репродукцію ікониа Ссвятителя Чудотворця Миколая «Мокрого» з Свято-Макаріївськоі церкви роботи худ. І. Іжакевича, 1947 р.

Іван Франко

ЧУДО З УТОПЛЕНИМ ХЛОПЦЕМ.

У Київі дзвони дзвонять, радість немалая,
Був то празник, день святого отця Николая.

Плинуть човни, люду повні, по Дніпру водою,
Аж де церков Николая стоїть над рікою.

Помолилися прочани, радісно вертають,
Густо весла хвилі крають, а гребці співають.
В однім човні муж побожний, міщанин заможний,
Що святого Николая чтитель був неложний.

Обік нього його жінка, гарна, як калина,
На руках своїх тримає одинака-сина.

Усміхається дитятко, ручки простягає,
У Дніпрових чистих водах образ свій хапає.

Втім, нараз хитнувся човен із боку до боку,
Зляклась мати, і дитина бух в воду глибоку.

Стрепенувсь Дніпро, у хвилях щезла враз дитина!
Наче грім, прошибла батька нагла втрата сина.

Сам за ним би в воду скочив, та плавать не вміє,
Сам би згиб, щоб тільки син жив, та ніщо не вдіє.

Мчиться човен, кожда хвиля батька серце крає,
А ще дужче бідна мати плаче та ридає.

Далі мовить батько: «Годі! Більше не журімся!
До святого Николая щиро помолімся.

Як на теє Божа воля, він на нас погляне,
Він дитині нашій бідній сам за батька стане».

І молились довго, щиро, з рясними сльозами
В своїм домі опустілім перед образами.

І заснули по молитві. Почало світати,
Іде ключник від Софії церкву відмикати.

Наблизився, надслухує, що за дивне диво?
В церкві десь дитина плаче! Він вертає живо,

Кличе сторожа від церкви, двері відмикають
І на плач той на дитячий швидко поспішають.

І що ж бачать? На коверці дитина малая,
Мокра вся лежить, де образ отця Николая.

Дали знати по всім місті, що така причина,
Щоб сходились пізнавати, чия се дитина.

А ті бідні батько й мати, що в сльозах поснули,
В сні узріли Николая й ті слова почули:

"Ви не плачте, добрі люди, не тратьте надії,
А спішіть чимборше в церкву святої Софії!"

Пробудились батько й мати, сон оповідають...
Серце радісно в них б'ється, в церкву поспішають.

І вже з далека почули: плаче їх дитина!
О, як радісно до серця притис батько сина.

Але мати з тої втіхи стала мов німая,
Лиш ридає при іконі отця Николая.

Рознеслося на весь Київ, на всю Русь святую,
Як Николай з Дніпра витяг дитину малую.

І. Франко

.До уроків 17 - 22

На вибір учителя.

В. Сухомлинський. ОПОВІДАННЯ

(Людські чесноти)

ОПОВІДАННЯ.

У КОГО РАДІСТЬ, А В КОГО ГОРЕ.

(Співчуття)

Діти зібрались їхати на екскурсію. Хотіла поїхати й Галя. Та ось ув неї тяжко захворіла мама. Приходить Галя до школи заплакана.

-Чого це ти така сумна? - питають товариші.

- Мама дуже хвора. Не поїду я на екскурсію.

Тяжко стало на душі в дітей. Як же можна радіти, веселитися, коли в товариша горе?

І вирішили діти: почекаємо, поки в Галі одужає мама, тоді й поїдемо на екскурсію.

Минуло три тижні. Галина мама одужала - і/ весь клас поїхав на екскурсію. Поїхала й Галя.

Коли в тебе радість, у другої людини може бути горе.

ПРОТОПТАЛИ СТЕЖКУ.

(Турбота)

Уночі була хуртовина. Намело кучугури снігу.

Рано-вранці до школи йшло троє дітей - Юрко, Михайлик і Ніна. Скрізь на подві р "ях було видно людей. Чоловіки, жінки, юнаки йі підлітки відкидали лопа­тами сніг, прокладали стежки.

Ось хата бабусі Марії. Вона живе одна-однісінька. Зупинились діти біля бабу­синого

подвір "я. Нікого не видно.

- Як же бабуся до колодязя йтиме? - каже Юрко. - Снігу стільки...
-Давайте протопчемо доріжку від хати до колодязя! - радить Михайлик.
Діти пішли на подвір "я бабусі Марії по глибокому снігу. Від воріт до хати

йти було дуже важко. А від хати до воріт трохи легше. Пройшлися вдруге, втретє, вучетверте... Протоптали стежку від воріт до хати і від хати до колодязя.

Спітнілі, втомлені і радісні поспішали діти до школи. Вони думали: „ Ось зараз бабуся Марія вийшла на подвір "я, побачила протоптані стежки. Радіє. І дякує нам..."

Раділи і діти. Бо думали про це.

рРозуміти чуже горе - велика людська краса.

ВОГНИК У ВІКНІ

(Мужність)