Дорога милосердя (стр. 5 )

Школа стоїть на околиці села. Микола живе за яром, за кілометр до школи. Йому з дому видно, як світиться в школі вікно. На вікні стоїть акваріум із рибками. Вдень і вночі воду підігріває електрична лампочка - її видно Миколі.

Стояли люті морози. Одного разу навіть до школи малюки не поприходили — так було холодно. Сидів Микола якось увечері вдома, дивився в темінь і милу­вався тремтячим вогником у шкільному вікні.

Коли це вогник погас. «„Лампочка перегоріла, - подумав собі. - Рибки до ранку загинуть, мороз он який »".

Микола одягнув пальто, шапку, рукавиці та й подався до школи. Була вже ніч. Знайшов сторожа, попросив ключа. Відчинив школу, зайшов до класу, в якому акваріум. Вода була вже холодна. Він вийняв лампочку, що перегоріла і вста­новив нову. - Грійтесь, рибки, - тихо сказав Микола, зачинив школу і пішов додому.

Ще тричі взимку доводилось приходити хлопцеві серед ночі до школи — рибок рятувати. Тепер він не боявся ні морозу, ні темноти.

- Ти став мужній, Миколо, - сказав йому вчитель.

НЕ ЗАГУБИВ, А ЗНАЙШОВ.

(Працелюбність)

Коли синові виповнилось дванадцять років, батько дав йому новий заступ і сказав:

- Йди, синку, в поле, відміряй ділянку в сто кроківступенів уздовж: і сто упоперек
іта скопай.

Пішов син у поле, відміряв ділянку й почав копати. А копати він ще не вмів. Важко було спочатку, доки приловчився копати й до заступа приладився. Наприкінці робота йшла все краще й краще. Та коли син загнав заступ в землю, щоб перекинути останній шматок грунту, він зламавсь.

Повернувся син додому, а на душі неспокійно: що скаже батько за поламаний заступ.

- Простіть мене, батьку, - сказав син. - Язламав заступ.

- А копати ти навчився? Копати тобі в кінці було важче чи легше?

- Навчився, і копати в кінці мені було легше, ніж спочатку.

- Отже, ти не загубив, а знайшов.

- Що ж я знайшов, батьку?

- Бажання трудитися. А це найдорожча знахідка.

-

ЯК СЕРГІЙКО НАВЧИВСЯ ЖАЛІТИ

(Жалість)

Сергійко гуляв собі коло ставка. І побачив дівчинку, що сиділа на березі. Підходить до неї, а вона й каже:

- Не заважай мені слухати, як хлюпочуть хвилі.

Сергійко здивувався. А потім узяв та й кинув у ставок камінець. Дівчинка питає:

- Що ти кинув у воду? Сергійко ще більше здивувався.

- Хіба ти не бачила? Я кинув камінець. Дівчинка й каже:

- Я нічого не бачила, бо я сліпа.

Сергійко довго дивився на дівчинку. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить.?

Настала ніч. Сергійко ліг спати. Серед ночі прокинувся. Його розбудив шум за вікном. Шумів вітер, у шибки стукав дощ. А в хаті було темно.

Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер уже не дивувався - йому серце стиснув жаль. Як же вона, бідна, живе в темряві? Сергійкові хотілося, щоб швидше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. І пожаліє її.

ВАЖКО БУТИ ЛЮДИНОЮ[11] 

(Вдячність)

Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежав у долині за кілька кілометрів до села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця. Зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла

до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили. Відійшли на кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала: -А ми жле не подякували жінці за воду. Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.

- Що ж... — каже Роман, - це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?

- Варто, - наполягає Марійка. - Хіба тобі самому не соромно перед собою, Романе?

Роман усміхнувся. Видно, що йому не соромно.

- Ви як хочете, - каже Марійка, - а я повернуся й подякую...

- Чому? Скажи, чи ж обов "язково це зробити? - питає Роман...- Адже ми так потомилися...

Бо ми люди... Якби ми були телята, можна було б і не вертатися...
Вона рушила до хутірця. За нею пішли всі.

Роман постояв хвилинку й, зітхнувши, теж: поплівся за гуртом.

- Важко бути людиною... - сказав він.

-

До уроку 23

єв

КВІТКА-СЕМИБАРВИЦЯ

Жила дівчинка Женя. Одного разу послала її мама до магазину по бублики. Купила Женя сім бубликів: два бублики з кмином для тата, два бублики з маком для мами, два бублики з цукром для себе й один маленький рожевий бубличок для братика Павлика. Узяла Женя в'язочку бубликів і вирушила додому. ЙІде, роздивляється на всі боки, вивіски читає, ґав ловить. А тим часом ззаду пристав до неї незнайомий собака й усі бублики один за одним і з'їв: спершу з'їв татові з кмином, потім мамині з маком, відтак Женині з цукром. Відчула Женя, що бублики стали чомусь занадто легкі. Обернулася, та вже запізно. Мотузка теліпається порожня, а собака останнього рожевого Павликового бублика доїдає, облизується.

— Ох, шкідливий собака! — закричала Женя і кинулася його наздоганяти.

Бігла, бігла, собаки не наздогнала, а тільки сама заблукала. Бачить — місце геть незнайоме, великих будинків немає, а стоять крихітні хатинки. Злякалася Женя і заплакала. Несподівано, не знати й звідки, з'явилася бабуся:

— Дівчинко, дівчинко, чому ти плачеш? Женя все й розповіла бабусі.

Пожаліла бабуся Женю, привела її до свого саду і каже:

— Годі, не плач, я тобі допоможу. Правда, бубликів у мене немає, і грошей також, але росте в моєму садочку одна квітка, називається «квітка-семибарвиця», вона все може. Ти, мені відомо, дівчинка хороша, хоч і любиш ловити ґав. Я тобі подарую квітку-семибарвицю, вона все залагодить.

По цій розмові бабуся зірвала з грядки й подала дівчинці Жені дуже гарну квіточку, схожу на ромашку. Мала вона сім прозорих пелюсток, кожна іншого кольору: жовта, червона, зелена, синя, оранжева, фіолетова та блакитна.

— Ця квіточка, — сказала бабуся, — не проста. Вона може здійснити все, чого ти забажаєш. Для цього треба тільки відірвати одну пелюстку, кинути її і промовити:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби так, щоб здійснилося те і те. І воно вмить здійсниться.

Женя ввічливо подякувала бабусі, вийшла за ворота й тут лише згадала, що не знає дороги додому. Вона захотіла повернутися до садочку і попросити бабусю, аби та провела її до найближчого міліціонера, але ні садочка, ні бабусі як і не було. Що робити? Женя вже хотіла, як воно в неї водилося, заплакати, навіть носа насупила, як гармошку, але враз згадала про заповітну квітку.

— Ану ж бо, побачимо, що це за квітка-семибарвиця!

Женя, не гаючи часу, відірвала жовту пелюстку, кинула її і сказала:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби, щоб я була вдома з бубликами!

Не встигла вона й доказати цього, як тієї самої миті опинилася вдома, а в руках – в'язочка бубликів!

Женя віддала матусі бублики, а сама подумала: «Це й справді дивовижна квітка, її неодмінно треба поставити в найкращу вазочку!»

Женя була ще маленька дівчинка, тому вона вилізла на стілець і потяглася за улюбленою маминою вазочкою, що стояла на найвищій полиці. Тієї миті, як на гріх, за вікном пролітали ґави. Жені, звісно ж, умить закортіло дізнатися, скільки ж ґав — сім чи вісім? Вона роззявила рота й почала лічити, загинаючи пальці, а вазочка полетіла вниз і — дзинь! — розкололася на найдрібніші осколки.

— Ти знову щось розбила, зяво! Роззяво! — крикнула мама з кухні. — А чи не мою улюблену вазочку?

— Ні, ні, матусю, я нічого не розбила. Це тобі вчувається! — вигукнула Женя, а сама мерщій відірвала червону пелюстку, кинула її та прошепотіла:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби, щоб матусина улюблена вазочка стала цілою.

Не встигла вона промовити це, як осколки самі поповзли один до одного і зрослися.

Мама прибігла з кухні — дивиться, а її улюблена вазочка, наче нічого й не сталося, стоїть на своєму місці. Мама про всяк випадок погрозила Жені пальцем і вирядила її гуляти на вулицю.

Прийшла Женя у двір, а там хлопчики бавляться в папанінців[1]: сидять на старих дошках, а в пісок увіткнута палиця.

— Хлопчики, хлопчики, прийміть мене гратися!

— Чого захотіла! Не бачиш — це Північний полюс. Ми дівчаток на Північний полюс не беремо.

-Який же це Північний полюс, коли це лише дошки?

— Не дошки, а крижини. Іди, не заважай! У нас зараз сильне стиснення.

— ООтже, не приймаєте?

— Не приймаємо. Йди!

— І не треба. Я і без вас на Північному полюсі зараз буду. Тільки не на такому, як ваш, а на справжньому. А вам — котячий хвіст!

— Женя відійшла вбік, під ворота, дістала заповітну квітку-семибарвицю, відірвала синю пелюстку, кинула й сказала:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби так, щоб я негайно опинилася на Північному полюсі.

Не встигла вона й доказати цього, як відразу, звідкіля він і взявся, налетів вихор, сонце зникло, опустилася страшна ніч, земля закружляла під ногами, наче дзиґа.

Женя, як була в літній сукні, з голими ногами, сама-самісінька опинилася на Північному полюсі, а мороз там сто градусів!

— Ой, матусю, замерзаю! — закричала Женя і заплакала, але сльози одразу перетворилися на бурульки й повисли на носі, як на водогінній трубі.

А тим часом з-поза крижини вийшло сім білих ведмедів і прямують до дівчинки, один від одного страшніший: перший — нервовий, другий — злий, третій — у береті, четвертий — потертий, п'ятий — пом'ятий, шостий — рябий, сьомий — самий великий.

Не тямлючи себе від страху, Женя схопила змерзлими пальчиками квітку-семибарвицю, вирвала пелюстку й закричала що було сили:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби так, щоб я негайно опинилася знову на нашому дворі!

І тієї самої миті вона опинилася знов у дворі. А хлопчики дивляться на неї і сміються.

— Ну, де ж твій Північний полюс?

— Я там була.

— Ми не бачили. Доведи!

— Бачите – в мене ще висить бурулька.

— Це не бурулька, а котячий хвіст! От маєш!

Женя образилась і вирішила з хлопцями не товаришувати, а пішла до сусіднього двору гратися з дівчатами.

Прийшла — бачить, у дівчаток різні іграшки. У кого візочок, у кого м'ячик, у кого скакалка, у кого — триколісний велосипед, а в однієї — велика лялька, що може розмовляти, в ляльковому солом'яному капелюшку та в лялькових калошиках. Досадно стало Жені. Навіть очі від заздрощів пожовтіли, як у кози.

«Ну, — думає, — я вам зараз покажу, в кого іграшки!» Вийняла квітку-семибарвицю, відірвала оранжеву пелюстку, кинула й сказала:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби так, щоб усі іграшки, що є на світі, були моїми!

І тієї самої миті, звідкіля вони й узялися, звідусіль посипалися до Жені іграшки.

Першими, звісно, прибігли ляльки, які кліпали очима й голосно безперестанку пищали: «тато-мама», «тато-мама». Женя спершу зраділа, але ляльок виявилося так багато, що вони одразу заполонили весь двір, провулок, дві вулиці та половину майдану. Неможливо було ступити й кроку, щоб не наступити на ляльку. Довкола, уявляєте собі, який галас можуть здійняти п'ять мільйонів ляльок, що розмовляють? А їх було не менше! І це були тільки московські ляльки. Ще ляльки з Ленінграда, Харкова, Києва, Львова й інших міст ще не встигли добігти й галасували, як папуги, по всіх дорогах. Женя навіть трохи злякалася. Але це був тільки початок. За ляльками вслід покотилися м'ячики, кульки, самокати, триколісні велосипеди, трактори, автомобілі, танки, танкетки, гармати. Скакалки повзли по землі, як вужі, плутаючись під ногами й змушуючи нервових ляльок пищати ще дужче. У повітрі літали мільйони іграшкових літаків, дирижаблів, планерів. З неба, наче тюльпани, сипалися ватяні парашутисти, звисаючи на телефонних дротах і деревах. Рух у місті зупинився. Постові міліціонери повилазили на ліхтарі й не знали, що їм робити.

— Досить, досить! — з жахом закричала Женя, хапаючись за голову. — Годі! Що ви, що ви! Мені зовсім не потрібно стільки іграшок. Я пожартувала. Я боюся...

Але не так сталося, як бажалося! Іграшки все падали й падали… Уже все місто було завалене аж до дахів іграшками.

Женя східцями — іграшки за нею. Женя на балкон — іграшки за нею. Женя на горище — іграшки за нею. Женя вискочила на дах, мерщій відірвала фіолетову пелюстку й швидко вигукнула:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби так, щоб іграшки мерщій повернулися назад до магазинів.

І враз усі іграшки зникли.

Подивилася Женя на свою квітку-семибарвицю і помітила, що залишилася тільки одна пелюстка.

— От так дивина! Шість пелюсток, виявляється, витратила, й жодного задоволення. Ну, гаразд. Надалі буду розумнішою.

Пішла вона на вулицю, іде й міркує:

«Що б мені ще забажати? Звелю-но я собі, мабуть, два кіло «ведмедиків»[2]. Ні, краще два кіло «прозорих»[3]. Або ні... Краще зроблю так: забажаю пів-кіло «ведмедиків», півкіло «прозорих», сто грамів халви, сто грамів горіхів і ще, так тому й бути, одного рожевого бублика для Павлика. А що з того? Ну, скажімо, все це я забажаю та з'їм. І нічого не залишиться. Ні, краще собі триколісний велосипед. Хоча навіщо? Ну, покатаюсь, а потім що? Ще, чого доброго, хлопці заберуть. Може, й відлупцюють! Ні. Краще квиток до кіно або до цирку. Там все-таки весело. А може, ліпше нові сандалети? Не гірше від цирку. Хоча, щиросердно, яка користь від нових сандалетів?! Можна придумати щось краще. Головне, не слід поспішати».

Розмірковуючи таким чином, Женя раптом побачила пречудового хлопчика, що сидів на лавочці біля воріт. У нього були великі сині очі, веселі, але сумні. Хлопчик був дуже симпатичний — одразу видно, що не забіяка, і Жені захотілося з ним познайомитися. Дівчинка без страху підійшла до нього так близько, що в кожній його зіниці чітко побачила своє обличчя з двома кісками, розметаними по плечах.

— Хлопчику, хлопчику, як тебе звати?

— Вітя. А тебе як?

— Женя. Давай гратись у квача!

— Не можу. Я кульгавий.

І Женя побачила його ногу в незугарному черевику на дуже товстій підошві.

— Шкода! — сказала Женя. — Ти мені дуже сподобався, і я залюбки побігала б з тобою.

— Ти мені теж дуже подобаєшся, і я теж залюбки погрався б з тобою, але, на жаль, це неможливо. Нічого не вдієш. Це на все життя.

— Ох, які нісенітниці ти кажеш, хлопчику! — вигукнула Женя і дістала з кишені свою заповітну квітку-семибарвицю. — Дивися!

Сказавши це, дівчинка обережно відірвала останню блакитну пелюстку, на мить притулила її до очей, відтак розтисла пальці й заспівала тонесеньким голосочком, який тремтів від щастя:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби так, щоб Вітя одужав!

І тієї самої миті хлопчик зістрибнув з лавки, став гратися з Женею в квача й бігав так швидко, що дівчинка не могла його наздогнати, хоча дуже старалась.

В. Катаєв(Переклад

До уроку 28.

П. Лефевр

РАХУНОК ДЛЯ МАМИ

Маленький Ілля сидів за кухонним столом і щось записував і свій зошит.

- Що ти так старанно пишеш? – запитала мама, стоячи біля кухонної плити.

- Рахунок для тебе! – відповів хлопець, не відриваючись від роботи.

- Цікаво, цікаво, - здивувалась мама.

- Побачиш, коли я закінчу.

Він списав цілий листок, простягнув його мамі, і вона вголос почала читати:

«Рахунок для мами Смирнова Іллі, який зробив деяку роботу по господарству і хотів би отримати певну суму грошей.

А саме:

два рази приніс молоко – 30 копійок;

чотири рази прибрав кухню – 90 копійок;

два рази повитирав посуд – 60 копійок;

п’ять разів почистив взуття = 95 копійок;

чотири рази накрив на стіл – 80 копійок;

усе разом – 3,55 гривні».

Мати уважно прочитала дивний рахунок, взяла олівець і сказала:

- Я запишу тобі свій рахунок.

- Твій рахунок? – здивувався Ілля.