Дорога милосердя (стр. 3 )

- Мамо! Вони хотіли мане з’їсти! – пожалілось пташеня.

- Це ваш синочок? Ми не хотіли його образити. Він такий гарненький, – навперебій замуркотіли коти.

Зорбас не слухав це надокучливе м’явкання. Про всяк випадок він ще кілька разів пройшовся пазурами по спинах котів-хуліганів, і ті що було сили побігли геть.

- Мамо, ти така хоробра! – задоволено пропищало пташеня.

Зорбас зрозумів, що на балконі тримати чайченя небезпечно. Але в кімнаті теж не можна, бо воно залишить свій послід.

- Підемо прогулятися, – промуркотів кіт, а сам подумав, що треба знайти надійне місце для пташеняти.

***

Портові коти зібрались в помешканні Харрі. Поміркувавши, вирішили, що ні в якому разі пташеня не можна залишати в квартирі. Там його підстерігало багато небезпек. І навіть не стільки від котів-хуліганів, як від товариша сім’ї, хлопчика, що доглядав Зорбаса.

- Люди, на жаль, бувають жорстокі, – міркував Верховод.

- Так-так, чого варта шкода від злиття у море нафтових відходів. Бідна чайка померла від їх злочинної звички труїти море.

Після невеликої наради було вирішено, що Зорбас з пташеням якийсь час поживуть у помешканні Харрі. Коту доведеться кожен ранок іти додому, щоб хлопчик нічого не запідозрив, а потім знову повертатись до чайченяти.

- Взагалі, пора якось назвати наше пташеня, – зауважив Верховод. – Тільки, як дізнатись, воно жіночого чи чоловічого роду?

- Треба звернутись до Книголюба. Нехай він пошукає у своїх розумних книгах, якої статі наш вихованець, – сказав Зорбас.

Коти на знак згоди помахали хвостами.

А поки всі вирішували свої невідкладні завдання, пташеня гуляло собі серед пташиних опудал. Воно розглядало дроздів, папуг, туканів, павичів, та раптом зупинилося: на нього витріщились червоні хижі очі. Це був величезний пацюк.

- Мамо! Рятуй! – пропищало пташеня.

Зорбас в одну мить підскочив до маляти. І це було вчасно: саме в ту хвилину пацюк простягну свої гидкі лапи до шийки пташеняти.

- Вона хоче мене з’їсти, – пищало чаєня і тулилось на Зорбаса.

- Веди мене до начальника всіх пацюків, – звелів кіт. – І то негайно. Я з ним помуркочу трохи.

Пацюк невдоволено фиркнув, але мусив підкоритися.

По дорозі до високого начальства Зорбаса супроводило безліч бридких пацюків. Вони дражнилися і з ненавистю дивилися на великого чорного товстого кота.

- Товстун, товстун, товстун! Гей, ти, шмат сала, віддай нам пташеня!

Але Зорбас не зважав на образи. Коли він побачив начальника всіх пацюків, то не витримав і стрибнув йому на спину. Пазурами, які були його серйозною зброєю, він вчепився у загривок здоровенного пацюка. Той заскавчав і спробував вирватися із міцних обіймів.

- Я тобі видряпаю твої щурячі очі, я роздеру тобі товсте пузо, якщо ти не залишиш у спокої пташеня.

- Я згоден, але й ви, коти, повинні піти на поступки. Дозвольте моїм підлеглим пацюкам гуляти по двору, – попросив головний начальник.

Зорбас відпустив його і сказав, що пацюки можуть вільно ходити по двору, але тільки вночі, коли люди сплять.

***

Минуло три дні, і серед портових котів з’явився кіт Морехід.

Він був улюбленцем екіпажу землечерпалки, з яким подорожував багато років.

Морехід голосно муркотнув і переступив володіння Харрі. Шимпанзе Матіас побачив кота і розгублено закліпав очима.

- Гей, блохастий, не вмієш вітатися, то плати за вхід!

- Це ти мене обізвав блохастим? А ну, геть з дороги, макака! – наказав Морехід і пройшов повз Матіаса.

Верховод радо зустрів Морехода.

- Добре, що ти прийшов. Ти нам дує потрібен.

Коти швидко розповіли Мореходу про історію чайки і чайченяти та попросили допомогти розібратися, хто ж воно, те чайченя. Самець чи самочка?

Морехід уважно розглядав пташеня, роздував його пір’ячко і нарешті урочисто повідав:

- Клянуся клешнями рака, це -- найчарівніша самочка, яку мені доводилось бачити!

Зорбас гордо та задоволено лизнув голову пташеняти. Він безмежно полюбив це тендітне створіння і тішився тим, що його хвалять інші.

Кіт Верховод мудро зауважив:

- Взявши до уваги, що пташеняті довелось перебувати під нашою опікою, пропоную назвати його Афортуназою, що означає Щасливиця. - Клянуся зябрами мерлана, що це прекрасне ім’я, воно дуже підходить вашій красуні.

Усі коти одночасно замуркотіли, схвалюючи вибір імені.

***

Афортуназа зростала в оточенні портових котів, які дарували їй свою любов і ніжність. Згодом вона перетворилась з малого пташеняти на прекрасну чайку з шовковистим сріблястим пір’ям.

Тим часом, Книголюб перегорнув тисячі сторінок, але ніде не міг знайти відповіді на питання: як навчити літати чайку.

Афортуназа наблизилась до Книголюба:

- А що ти хочеш відшукати у своїх книгах?

- Хочу знайти пораду, як навчити тебе літати, – не відриваючи голови від книг, промовив Книголюб.

- А навіщо? Я не хочу літати, я хочу бути котом, і літати мені ні до чого, – сказала Афортуназа.

Вона відвернулась і пішла до каси, де сидів шимпанзе Матіас.

- Геть звідси, крилата гидото! – заверещав Матіас.

- Ти чого кричиш, пане Шимпанзе? – запитала Афортуназа делікатно.

- Тому що ви, птахи, тільки капостите скрізь, більше нічого не вмієте.

- Помиляєшся, пане Шимпанзе, я не птаха, я кіт, до того ж дуже акуратний.

- Ха-ха-ха! Ця шайка блохастих котів переконала тебе, що ти кіт? Ти б хоч глянула на себе та на них: у тебе крила, дві лапи, пір’я. Який же з тебе кіт? Ось почекай, вони тебе відгодують, а потім з великим задоволенням з’їдять, – шимпанзе облизався, ніби сам щойно посмакував свіжою пташиною.

Увечері чайка відмовилась від вечері.

Зорбас схвильовано запитав:

- Ти відмовляєшся від своїх улюблених кальмарів? Може тобі зле, може ти захворіла?

- Ага, ви хочете мене відгодувати, а потім з’їсти, або віддати на поталу пацюкам! – І чайка розповіла про свою бесіду з Матіасом.

- Злий і нерозумний шимпанзе, – сказав Зорбас. – Ми любимо тебе і ніколи не дозволимо нікому тобі заподіяти зло. Крім того, я дав клятву твоїй мамі і, що б не сталося, а слова свого дотримаюсь.

Зорбас зрозумів, що треба прискорити навчання чайки, щоб вона нарешті змогла літати.

Але скільки не старались коти пояснити, як саме потрібно злітати, у них нічого не виходило. Коти самі мало не злітали догори, але падали ниць, так само, як і чайка. Врешті чайка заплакала:

- Я ні до чого не здатна. Я не вмію і ніколи не навчуся!

Зорбас ласкаво облизував їй голівку і заспокоював:

- Ніхто з перших кроків не досяг успіху, все в тебе вийде, не журись.

Сімнадцять разів намагалась Афортуназа злетіти, та все марно.

Зорбас довго роздумував, а далі промовив:

- Я обіцяв чайці навчити літати її пташеня. Ви свідки, ми всі старалися, але нічого в нас не вийшло. Я прошу дозволу частково порушити клятву, тобто звернутися за допомогою до того, кому під силу навчити премудрості польоту пташеня.

Коти спочатку розгнівались, але швидко заспокоїлись, бо усвідомили, що самі справитись не зможуть.

Верховод подумав і сказав:

- Нам може допомогти тільки людина, і я таку людину знаю.

***

Бубуліна, чарівна чорно-біла кішечка, обожнювала квіти і чинно обходила вазони, які стояли на терасі. Вона дуже любила свого господаря, задумливого поета, і нікого не підпускала до нього.

Бубуліна ні з ким на хотіла ділити ту ніжність, яку зрідка їй дарував поет. Коли Зорбас з’явився біля оселі Бубуліни, вона настовбурчилась і запитала:

- Ти хто такий? Що тобі потрібно?

З тераси доносилась приємна музика, і Зорбасу навіть захотілося підспівати.

Поет почув муркотіння, що дуже віддалено нагадувало спів, і вийшов на терасу. Він побачив кумедну картинку: Бубуліна сиділа, роззявивши рота, а великий чорний товстий кіт, підтримуючи хвоста, як мікрофон, муркотів якусь мелодію.

Поет розсміявся. Зорбас образився і сказав:

- Нічого смішного! Як умію, так і співаю! А взагалі я до вас у справі.

- Ти що, вмієш говорити? – здивувався поет.

- Умію, то й що? Впустіть мене в дім! – сказав Зорбас. – А взагалі я не говорю, а муркочу, але роблю це на багатьох мовах.

Зорбас зручно вмостився у кріслі і повідав сумну історію про чайку, чайченя і свої обіцянки. Поет уважно вислухав кота, потім надовго задумався, заплющивши очі. Зорбасу навіть здалося, що поет заснув, і він голосно кахикнув. Поет розплющив очі, погладив Зорбаса по чорній товстій спинці і сказав:

- Я тобі, друже, обов’язково допоможу.
І повідав Зорбасу таємницю польоту птахів.

***

І ось настав день, коли мав здійснитися політ Афортунази. Над містом нависла пелена дощу, віяло свіжістю вологої землі.

Зазвучали дзвони церкви Святого Михаїла, відбиваючи дванадцяту годину ночі. Зорбас дуже хвилювався. Він лобом пробив скло до оселі Харрі, де перебувала Афортуназа, але незважаючи на закривавлену голову, кинувся до чайки. Ніжно обняв її, облизав і передав до рук поета. Чайка трохи злякано глянула на Зорбаса:

- Куди він мене несе? Я не хочу, я боюсь!

- Не бійся, люба, він навчить тебе літати! – заспокоїв кіт.

Поет з чайкою під пахвою, Харрі, Зорбас, а за ним інші портові коти полізли на дзвіницю Святого Михаїла. З висоти було видно все місто.

- Мамо, мамо, мені страшно, – зойкнула чайка.

- Ти полетиш, Афортуназо! – пообіцяв Зорбас. – Дивись, як чудово в небі. Відчуй силу дощу, розправ крила!

Чайка розправила крила і зробила крок до кінця балюстради.

- Лети! Зараз усе небо буде твоїм, – схвильовано промовив кіт і злегенька підштовхнув чайку. Він уявив, як він разом з нею вистрибнув із вікна, але ж впав на землю, як усі коти на чотири лапи, не забившись… А чаєчка полетіла…

Вона й справді швидко злетіла вгору, а потім з темних небес долинув її голос:

- Зорбасе, я люблю тебе! Я тебе ніколи не забуду! Я люблю всіх котів! Я люблю всіх вас…

Уся компанія дружно спостерігала за віртуозним польотом Афортунази, яка граціозно кружляла над нічним містом. Час від часу вона підлітала до своїх друзів, і вони чули, як вона радісно кричала:

- Я лечу! Зорбасе, я вмію літати!

Поет погладив спинку кота:

- От і добре, Зорбасе, ми свого досягли.

- Так, на краю безодні вона зрозуміла головне – літати може той, хто насмілиться це зробити.

Усі почали спускатися сходами донизу. Один лише Зорбас залишився милуватися чайкою. Він ніяк не міг зрозуміти, що ж це так зволожує йому очі, чи то краплі дощу, чи то сльози. Так, сльози, непрохані сльози стояли у жовтих очах Зорбаса, великого чорного і товстого кота, доброго кота, благородного кота, портового кота.

Л. Сепульведа ( Глазунової)

____________________________________________________________________

Невигадані історії про розумних тварин, які завжди поруч з людиної, особливо, коли вона потребує допомоги

Одні з найрозумніших і відданіших тварин -- собаки. Про особливо дружні стосунки собак і людей, про відважні вчинки собак, які допомагали людям, рятували їх від небезпеки, інколи навіть ціною власного життя, написано багато історій, створені художні фільми.

Великі та красиві собаки -- сенбернари, наприклад, уславилися своїми здібностями рятувати людей в горах, у дуже складних умовах. Помітивши людину, яка лежить на снігу, сенбернар обов’язково спробує підняти її,, або ж хоча б перевернути на бік. Якщо людина не подає ознак життя, собака лягає поруч, і притискається до людини всім тілом, намагаючись зігріти її. Сенбернари мають здібності находити людей і під снігом. В одного з найвідоміших рятувальників Альпійських гір був пес на прізвисько Баррі. Кожного року він рятував до чотирьох людей. Одного разу Баррі врятував дитину, яка втратила свідомість. Він не тільки відшукав дитину, яка лежала на краю прірви, але й зумів привести її до тями, а потім перенести в безпечне місце. Згодом Баррі навіть поставили пам’ятник.

А це -- тварини, життя яких пов’язане з безліччю легенд і правдивих історій, – дельфіни. ЩеДавньо грецькі легенди розповідали про напрочуд розумних тварин, які допомагали людям у скрутних випадках і рятували тих, хто тонув, хто запливав далеко і не міг повернутися.

Одна з історій розповідає про те, як чоловік під час шторму на морі втратив човна і залишився тільки з рятувальним матрацом. Була ніч, чоловікові було страшно, він мріяв тільки про одне: «Скоріше б настав ранок!» Поступово шторм вщухав, але раптом з’явилася акула. Чоловік став сильно бити руками по воді, намагаючись спрямувати матрац подалі від місця, де побачив хижака. І тут він побачив круглі та блискучі голівки дельфінів. Вони підпливли ближче до чоловіка і почали кружляти навколо, захищаючи його від акули. Один з дельфінів став штовхати матрац голівкою, а за ним -- другий і третій. Коли зійшло сонце, чоловік побачив, що він у відкритому морі, але зрозумів – дельфіни штовхають матрац у бік берега. Надвечір люди на березі побачили зграю дельфінів, які ніби гралися навколо продовгуватого предмета. У бінокль вони розгледіли людину. Через кілька хвилин рятувальники підняли на борт катера змученого, але живого чоловіка…

А ось випадок, коли дельфіни шукали допомоги в людей. Біля Алушти дельфіни довго кружляли навколо човна рибалок, ніби вказуючи шлях до моря. Та коли рибалки вирушили слідом за зграєю, вони побачили буй з частиною рибацької сітки, у якій заплуталося мале дельфеня. Люди звільнили тваринку і вирушили до берега, а зграя дельфінів, ніби дякуючи, супроводжувала човен до самого берега.

До уроку 8

ГИДКЕ КАЧЕНЯ

…Так добре було за містом, було літо! Жито жовтіло, овес зеленів, сіно склали в копиці, і на зеленому лузі ходив чорногуз на своїх довгих червоних ногах та белькотав по-єгипетськи,- цієї мови він навчився від матері. За полями та луками йшли великі ліси, а в гущавині лісів були глибокі озера. Справді, чудово було за містом влітку!

У сонячному сяйві лежав старий хутір, обведений глибоким каналом. Від стін каналу до самої води росли величезні лопухи, такі високі, що маленькі діти могли сховатись під ними, стоячи на весь зріст. Там було так дико, як у глухому лісі, і там, у своєму гнізді, сиділа качка. Вона висиджувала каченят. Сиділа вона вже давно, їй набридло сидіти, а гості приходили до неї не часто. Іншим качкам було приємніше плавати в каналах, ніж сидіти тут, під лопухами, та кахкати з нею.

Нарешті, яйця почали тріскатись одне за одним.

- Піп-піп! - почулося звідти, і всі жовтки в яєчках ожили й висунули голівки.

- Ках-ках! - відповіла качка. Каченята незграбно повилазили, як уміли, і озирнулись на всі боки під зеленим листям,- мати їм дозволила дивитись скільки завгодно, бо зелений колір корисний для очей.

- Який світ великий! - дивувались малята.

Ще б пак! Зараз для них було-куди більше простору, ніж у яйцях!

- Ви думаєте, що це вже й весь світ? - сказала мати.- Він тягнеться ще далеко, ген по той бік садка, аж до ниви, але там я й сама ніколи не бувала. Ну, ви вже всі тут? - спитала вона, встаючи.- Ой, ще ні! Найбільше яйце і досі лежить... І коли цьому буде кінець? Скоро мені це зовсім набридне,- і вона сіла знову.

- Ну, як справи? - спитала стара качка, що прийшла її одвідати.

- Довго тягнеться з одним яйцем,- відповіла качка-мати, що сиділа,- ніяк не хоче тріскатись. Але подивись на інших,- чи це не наймиліші каченята з усіх, яких ми бачили? Усі як одне - викапаний батько? А він, негідник, навіть не відвідав мене ні разу.

- Ану, покажи мені те яйце, що не хоче тріскатись,- сказала стара качка.- Повір мені, це індиче яйце! Мене теж колись обдурили так, і я мала багато лиха й клопоту з малим. Вони ж бояться води! Я їх ніяк не могла туди загнати; я вже й кахкала й клацала, але нічого не допомагало. Ну, покажи мені яйце! Так і є! Це індиче! Залиш його краще та йди вчити своїх дітей плавати.

- Ні, я ще трошки посиджу,- відповіла качка-мати.- Коли я вже так довго сиділа, то можу посидіти ще трохи.

- Ну, як хочеш! - сказала стара й пішла. Нарешті, тріснуло велике яйце.

- Піп-піп! - промовило пташеня і видряпалося звідти. Воно було таке велике та гидке!

Качка подивилась на нього.

- Яке воно величезне! - сказала вона.- Жодне не схоже на нього. А може, це й не індича!? Ну, та це ми скоро побачимо. Воно увійде в воду, хоч би мені довелось його туди й силою штовхнути!

Другого дня була чудова ясна погода. Сонце виблискувало на всіх зелених лопухах. Качка-мати з усією своєю родиною пішла до канави. Плюсь! - стрибнула вона в воду.

- Ках-ках! - покликала вона, і каченята одне за одним плюснули туди. Спочатку вода покрила їх з голівками, але вони вмить виринули і зовсім добре попливли.

Ніжки працювали самі собою, каченята всі були на воді, навіть погане сіре пташеня плавало з усіма.

- Ні, це не індича,- сказала качка,- бач, як гарно

гребе воно лапками, як рівно тримається! Це моє рідне дитя! Ні, справді, воно нічогеньке, коли до нього добре придивитись.

- Ках-ках! Ідіть до мене, я мушу вивести вас у великий світ, представити вас на пташиному подвір'ї. Тільки тримайтесь ближче коло мене, щоб ніхто на вас не наступив, а головне - бережіться кішки.

І вони пішли на пташине подвір'я.

Там стояв жахливий галас. Дві родини качок билися за риб'ячу голівку, а дісталася вона кішці.

- Дивіться, так буває на світі,- сказала мати каченятам, облизуючи язиком дзьобик, бо їй самій хотілося риб'ячої голівки.

- Ну, ну, ворушіть лапками,- мовила вона.- Дивіться привітайтеся та нижче вклоніться отій старій качці. Вона тут найзнатніша. Вона іспанської крові, через те така гладка, і, бачите, в неї червоний клаптик на нозі. Це надзвичайно красиво і найвища відзнака, яку тільки може мати качка. Це значить, що її не хочуть загубити, і її мусять пізнавати і тварини й люди. Шаркніть їй ніжкою - не загинайте лапок всередину. Добре виховане каченя широко розставляє ноги, як це роблять батько й мами - ось так; ну, схиліть шийки і скажіть - ках!

Вони так і зробили.

Але всі інші качки оглядали їх і казали вголос:

- Дивіться! Ще ціла юрба! Ніби нас самих тут мало. Фу! Яке гидке одне каченя, ми його не потерпимо!

І вмить одна з качок підбігла до каченяти і скубнула його за потилицю.

- Облиш його! - сказала качка-мати.- Воно ж нікому нічого поганого не зробило.

- Може, й так, але воно ж таке велике та незграбне,- відповіла качка, що скубнула каченя,- а тому його треба прогнати!

- Хороші дітки в цієї матері,- промовила стара качка з клаптиком на нозі,- усі гарні, крім одного, який не вдався. Я б хотіла, щоб його виправили!

- Це неможливо, ваша милість,- сказала качка-мати,- воно хоч некрасиве, але в нього хороша вдача, і плаває воно теж чудово. Я навіть дозволю собі сказати, що ліпше за інших. Я гадаю, воно покращає з часом або принаймні хоча ростом меншим стане. Воно надто довго лежало в яйці і тому не має належного вигляду,- і вона почухала йому спинку й погладила пір'ячко.- До того ж це селезень,- продовжувала вона,- а для них зовнішність не так багато значить. Я думаю, він буде дужим і виб'ється на дорогу!

- А інші каченята дуже милі,- сказала стара качка.- Ну, будьте як дома, а якщо знайдете риб'ячу голівку - принесіть її мені.

І каченята стали поводитись як дома.

Але бідне каченя, що останнім вилупилося з яйця і було таке погане - клювали, штовхали, глузували з нього і качки і кури.

- Воно занадто велике! - казали всі. А індик, що народився із шпорами на ногах і через це вважав себе за імператора, надувся і, як пароплав на всіх парусах, підбіг до каченяти, забелькотів так сердито, що гребінь у нього зовсім почервонів.

Бідне каченя не знало куди подітись. Його пригнічував власний гидкий вигляд і те, що воно було посміховищем цілого пташиного двору.

Так минув перший день, а далі ставало все гірше й гірше. Усі гнали бідне каченя - навіть його брати та сестри сердились на нього і завжди казали: «Хоч би кішка тебе з'їла, гидку потвору!» І навіть мати казала: «Хоч би мої очі тебе не бачили!» Качки скубли його, кури клювали, а дівчина, яка годувала птахів; штовхала його ногою.

Нарешті, каченя не витримало, побігло і перелетіло через паркан. Маленькі пташки, що сиділи в кущах, перелякано пурхнули.

«Це тому, що я таке гидке»,- подумало каченя і заплющило очі, але одразу ж побігло далі.

Воно опинилося на великому болоті, де жили дикі качки. Цілу ніч пролежало там каченя, втомлене та засмучене. Вранці дикі качки злетіли вгору і помітили нового товариша.

- Хто ти? - спитали вони, і каченя поверталося на всі боки й вклонялося, як уміло.

- Ти таке поганюче,- сказали дикі качки,- але це нам байдуже, якщо ти не одружишся ні з ким з нашої родини.

Бідне! Воно, звичайно, і не думало про одруження, тільки б йому дозволили полежати в очереті і напитися трохи болотяної води.

Так пролежало воно цілих два дні, а потім прилетіли два диких гусачки. Вони недавно лише вилупилися з яєць, а тому були дуже зухвалі.

- Слухай, друже,- сказали вони,- ти такий нечупара, що не можеш нам заважати. Хочеш жити з нами і бути перелітним птахом? Тут недалечке є інше болото, там живуть гарненькі дикі гуски-панночки. Вони вміють казати: «Рап-рап!» Ти такий потворний, що ще, чого доброго, матимеш у них великий успіх.

Піф! Паф! - почулося раптом, і обидва гусачки впали мертвими в очерет, а вода почервоніла від їхньої крові.

Піф! Паф! - залунало знову, і цілі табуни диких гусей знялися над очеретом.

Ще і ще лунали постріли.

Це було велике полювання. Мисливці обступили все болото, деякі навіть засіли на вітах дерев, що простяглися далеко над очеретом. Сивий дим хмарами оповивав дерева і стелився ген над водою. По болоту ляпотіли собаки - ляп-ляп! Комиші та осока хиталися на всі боки. Який це був жах для бідного каченяти! Воно повернуло голову, щоб заховати її під крило, але в ту ж мить страшний величезний собака опинився перед ним. Він висолопив язик, а очі його горіли люто, жахливо. Він простяг свою морду просто до каченяти, показав гострі зуби і - ляп-ляп - пішов далі, не схопивши каченяти.

- О, яке щастя!- зітхнуло каченя.- Я таке гидке, що навіть собака не схотів мене вкусити.

І воно причаїлося в очереті й лежало нерухомо, поки свистав дріб і постріл лунав за пострілом.

Тільки опівдні стало спокійно, але бідне каченя не наважувалось підвестися. Воно почекало ще кілька годин, потім обережно озирнулося і дременуло щосили якнайдалі від болота.

Воно бігло через поля і луки, але знялася така буря, що йому важко було рухатись.

Надвечір каченя дісталось до маленької вбогої хатинки. Вона була така стара, що от-от готова була впасти, але сама не знала, на який бік, а тому лишалася стояти.

Буря так скаженіла і підхоплювала каченя, що воно мусило сідати на землю. Погода ставала все гіршою та гіршою.

Вітер все дужчав. Що було робити каченяті?

На щастя, воно помітило, що дверцята хатинки зіскочили з однієї завіси і так покривилися, що можна прослизнути крізь щілину в кімнату. Так воно й зробило.

У хатинці жили бабуся з котом та куркою. Кота вона звала «синочком». Він умів вигинати спину дугою та воркотіти. Він навіть пускав іскри, коли його гладили проти шерсті. В курки були зовсім маленькі, куці ніжки, і тому її звали «Курочка-куцоніжка». Вона несла хороші яєчка, і бабуся любила її, як рідну дитину.

Уранці вони відразу помітили чуже каченя, і кіт почав воркотіти, а курочка кудкудакати.

- Що там таке? - спитала бабуся і подивилась навколо. Але вона недобачала, і їй здалося, що це заблукала жирна качка, а не каченя.- Це хороша знахідка,- сказала бабуся,- тепер у мене будуть і качині яйця. Коли б це тільки не був селезень! Ну, та ми можемо про це дізнатися!

І от каченя залишили на три тижні на пробу, але яєць воно не несло. Кіт був хазяїном у хаті, а курка почувала себе хазяйкою, і вони завжди казали: «Ми і світ», тому що вважали себе половиною світу і до того ж кращою. Каченяті здавалося, що можна бути іншої думки з цього приводу, але заперечень курка не терпіла.

- А вмієш ти нести яйця? - питала вона.

- Ні.

- Ну, то краще помовч! І кіт питав:

- А ти вмієш вигинати спину, воркотіти та пускати іскри?

- Ні.

- Значить, ти не можеш мати своєї думки, коли говорять розумні люди.

Каченя ховалося в куток, і настрій у нього був поганий. Воно згадувало свіже повітря і сонячне проміння. Раптом йому так захотілось поплавати на воді, що воно не витримало і сказало про це курці.