Історія педагогіки (стр. 5 )

К. Гельвецій вважав, що мета виховання має полягати в тому, щоб розкрити серце дитини для гуманності, а розум — для правди, щоб виховувати патріотів, у свідомості яких ідея особистого добра тісно пов'язана з ідеєю добра для всіх людей. Моральне виховання, на думку К. Гельвеція, можна здійснювати за допомогою «Катехізису моралі» (подібного до релігійного катехізису), де дитина може взнати про справедливість, істину, користь тощо.

В працях К. Гельвеція велике місце відводиться розумовому вихованню. Виходячи з того, що здорова людина є при всіх інших умовах більш щасливою, ніж людина нездорова, К. Гельвецій велику увагу приділяв фізичному вихованню, яке повинно одночасно змінювати і тіло, і дух.

Критикуючи феодальне суспільство, К. Гельвецій висловлювався про виховання жінки. Жінки і чоловіки, на його думку, відрізняються один від одного своєю організацією, але це не означає, що ця відмінність є причиною більш низького розумового рівня жінок. К. Гельвецій бачив причину відсталості жінок у тому суспільному становищі, яке вони займали. Змінити становище жінки може правильне і добре організоване виховання.

Дені Дідро (1713—1784) —представник французького просвітництва, випускник єзуїтського колежу в Парижі. З позицій сенсуалізму, Д. Дідро вважав джерелом знань відчуття. Але, на відміну від К. Гельвеція, він не зводив до них пізнання, підкреслюючи, що другим його ступенем є переробка відчуттів в думках. Від вважав, що «думки правлять світом», і пов’язував прогрес суспільства з виданням мудрих законів і розповсюдженням освіти. Натхненник і редактор «Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел», від велику увагу приділяв питанням виховання і навчання. Свої ідеї він виклав у роботах: „Систематичне спростування книги Гельвеція „Про людину” (1774) і «План університету, або Школи публічного викладання всіх наук для російського уряду» (1775). В першій книзі Д. Дідро, визнаючи, що за допомогою виховання можна досягти чимало, критикує К. Гельвеція за недооцінку того впливу, який здійснює фізична організація людини, її анатомо-фізіологічні особливості на всю її розумову діяльність.

На думку Д. Дідро, значення виховання полягає не у тому, щоб зробити з будь-якої середньо організованої дитини те, що бажано для її рідних і близьких, а у тому, щоб примусити її постійно займатися тим, до чого вона здатна: ерудицією, якщо вона наділена пам'яттю, геометрією, якщо вона легко комбінує числа, поезією, якщо в ній є пристрасть і уява тощо. Дідро врахувати природні особливості дитини, розвивати її індивідуальність заслуговує на позитивну оцінку [6, 17].

Д. Дідро відстоював принцип загального безкоштовного початкового навчання. Згідно з цим він проектував державну систему народної освіти.

Д. Дідро поєднав предмети основного циклу середньої школи таким чином: 1-й клас — математика; 2-й клас — механіка; 3-й клас — астрономія; 4-й клас — природознавство, експериментальна фізика; 5-й клас — хімія, астрономія; 6-й клас — логіка, критика, граматика; 7-й клас — рідна мова;

8-й клас — стародавні мови, антична література.

Крім цього, він передбачав ще три цикли в післяобідній час:

1) філософія, мораль, природна релігія, історія і хронологія, географія, основи економічної науки; 2) малювання, елементи архітектури; 3) музика, танці, фехтування, плавання тощо.

Творчі завдання і реферати

Західноєвропейські виховні системи XVII—XVIII століття

Принцип природовідповідності Я. Коменського і сучасність.

Виховні ідеї Д. Локка і завдання виховання в Україні (у сьогоденні).

«Вільне виховання» Ж.-Ж. Руссо.

Питання для роздумів і проблемні запитання

1.  У чому полягає розвиток принципу Я. Коменського (природовідповідності виховання) Ж.-Ж. Руссо?

2.  Досвід яких шкіл взятий за основу Я. Коменським при обґрунтуванні класно-урочної системи навчання?

3.  Вкажіть на зв’язок між системою виховання Д. Локка і сучасною американською системою.

Тест

1. Основою пізнання і навчання Я. Коменського є:

а) розум; б) чуттєвий досвід; в) праця; г) практична діяльність.

2. Форма навчання Коменського, яка є неперевершеною до сьогодення:

а) праця; б) урок; в) екскурсія, г) гра.

3. Поняття «золоте правило дидактики» Я. Коменського це принцип:

а) систематичності; б) послідовності в) наочності; г) доступності.

4. Школа без дисципліни, за Я. Коменським, однаково, що:

а) робота без радощів; б) млин без води;

в) корабель без парусу; г) дитина без матері.

5. Я. Коменський порівняв вчителя з:

а) місяцем; в) вогнем; б) водою; г) сонцем.

6. Основним засобом виховання Ж,-Ж. Руссо є:

а) навчання; б) праця; в) природа; г) вправи.

7. Першою у світі дитячою енциклопедією можна вважати:

а) «Будинок радощів»; б) «Дитячий світ»;

в) «Гаргантюа і Пантагрюель»; г) «Видимий світ у малюнках».

8. Ідею «вільного виховання» вперше обгрунтував:

а) Я. Коменський; б) Ж.-Ж. Руссо; в) В. да Фельтре; г) Д. Локк.

9. Взаємодію між віковою періодизацією і системою шкільництва вперше обґрунтував:

а) М. Ф. Квінтіліан; б) Ж.-Ж. Руссо; в) Д. Дідро; г) Я. Коменський.

Тема IV

ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ПЕДАГОГІКА

кінця XVIII — першої половини XIX століття

Життя та педагогічна діяльність і.

Ідея гармонійного виховання і. Теорія елементарної освіти

та методика початкового навчання.

Ідеї педагогів-філантропістів І. Базедова та В. Зальцмана.

Неогуманізм. В. Гумбольдт та його освітні проекти.

Дістервега.

Теорія навчання й виховання Й. Гербарта.

Р. Оуен про формування особистості.

Література: [6, 7, 17, 23]

Ключові слова: арифметичний ящик, просвітництво, філантропісти, неогуманізм, психологізація навчання, реали, педагогічний такт, Новий інститут, Нова гармонія.

1. Життя та педагогічна діяльність і

Йоганн-Генріх Песталоцці () народився в Цюріху (Швейцарія) в 1746 році. Його батько, лікар, помер рано. Після смерті батька сім'я переживала великі труднощі. Освіту Й. Песталоцці одержав спочатку в початковій німецькій школі, а потім в середній латинській школі. Після закінчення середньої школи вступив до Цюріхської вищої школи — Каролінгського колегіуму, де закінчив два молодші курси: філологічний і філософський. В студентські роки Й. Песталоцці перебував під впливом творів Ж.-Ж. Руссо «Еміль, або Про виховання», «Суспільний договір» та ін.

Вчені вважають, що на формування світогляду молодого Й. Песталоцці мали вплив також викладачі колегіуму — прихильники теорії природного права Д. Локка. І. Песталоцці брав активну участь у роботі Гельветичного товариства кушнірів (шкіряників), на зборах якого розглядались питання історії, політики, моралі виховання в дусі вчення великого Ж.-Ж. Руссо. Товариство видавало журнал «Нагадувач», на сторінках якого Й. Песталоцці друкував свої статті. За участь у роботі цього товариства та протест проти спалення твору Ж.-Ж. Руссо «Еміль» Й. Песталоцці був заарештований [17].

У 1769 році Й. Песталоцці придбав недалеко від Цюріха невелику садибу, Нейгоф, де в 1774 році відкрив школу інтернатного типу для дітей селян, де поєднував навчання з продуктивною працею, причому інтернат повинен був утримуватись на ті кошти, що заробляли самі діти. Проте утримувати подібний притулок за рахунок дитячої праці було утопією, і Й. Песталоцці змушений був у 1780 році його закрити. Наступні роки він присвятив літературній роботі.

Він видав педагогічний роман «Лінгард і Гертруда» (1781), який мав великий успіх, бо в ньому автор прагнув вирішити важливу проблему, що хвилювала дрібнобуржуазну інтелігенцію того часу: як допомогти обездоленому селянству. Молода Французька республіка нагородила Й. Песталоцці за цей роман і видатну діяльність званням «громадянина Французької республіки». В 1799 році у м. Станці Й. Песталоцці відкрив притулок для дітей-сиріт 5—10 років на 80 дітей в приміщені колишнього монастиря.

Проте його діяльність у м. Станці тривала лише кілька місяців. У зв'язку з військовими подіями приміщення було віддане під лазарет. У 1799—1804 рр. він керував Бургдорфським, а в 1804— 1825 рр. Івердонським педагогічними інститутами, продовжував досліди початкового навчання, розпочаті ще у м. Станці, поставивши завдання знайти такі методи, за допомогою яких кожна мати могла б легко навчити своїх дітей.

На початку XIX ст. вийшли в світ твори Й. Песталоцці «Як Гертруда навчає своїх дітей», «Книга для матерів», «Азбука спостереження» та ін. Й. Песталоцці налагодив роботу свого інституту, створив великий навчальний заклад, де навчалась молодь багатьох європейських країн. Досвід цих інститутів вивчався видатними педагогами, філософами Європи. У 1825 році цей інститут було закрито, Й. Песталоцці повернувся в Нейгоф. Помер він у 1827 р. Все своє життя Й. Песталоцці прожив у Швейцарії, економічно відсталій селянській країні, намагаючись покращити життя людям.

2. Ідея гармонійного виховання Й. Песталоцці. Теорія елементарної освіти та методика початкового навчання

Основна мета виховання, за Й. Песталоцці, — розвиток природних здібностей людини, що закладені в ній, постійне їх удосконалення. Він проповідував ідею гармонійного розвитку сил і здібностей людини, порівнював мистецтво вихователя з мистецтвом садівника [6, 17].

Центром виховання є формування людини, її морального обличчя, любові до людей. В романі «Лінгард і Гертруда» він показав, як можна поліпшити життя селян через організацію виховання дітей в сім'ї і школі.

Суспільне виховання слід пов’язати з сімейним, бо сімейне життя повинно бути визнане єдиною вищою основою виховання. і ставив перед собою завдання реорганізувати народну школу, розробивши для неї нові методи викладання, що базуються на законах розвитку людського розуму.

і висунув проблему поєднання продуктивної праці з навчанням і розглядав трудове виховання в зв'язку з моральним. В романі «Лінгард і Гертруда» під час роботи дітей Гертруда вчила їх читати, рахувати.

Й. Песталоцці вимагав вчити дітей систематично, послідовно, доступно і добиватись міцних знань. Учителям і батькам слід знати вікові і психологічні особливості дітей, бо вони вже змалку потребують керівництва на основі знань психології. Й. Песталоцці багато працював у галузі методики початкового навчання, зокрема розробив методику рідної мови, арифметики і географії.

Він створив теорію елементарної освіти, яка широко використовувалась в XIX ст. в народних школах, зосередив увагу на проблемах початкового навчання і виховання.

3. Ідеї німецьких педагогів-філантропістів І. Базедова та

Як вважають сучасні вчені, в Німеччині в кінці XVIII століття з'явилися так звані «нові вихователі», які намагалися на практиці здійснити «революцію у педагогіці» з метою подолати неуцтво людей та зміни суспільних відносин. Це були представники педагогічної течії, яку називали філантропізмом (від. грецького philes — «люблю» та anthropos — «людина»). Основним завданням цього руху філантропісти поставили заміну системи виховання і навчання. Основний принцип, на якому будувалась філантропічна педагогіка, може бути сформульований так: «природа, школа, життя». Недоліками освітньої системи, на їх думку, були: 1) панування зубріння і вербалізм; 2) відрив змісту навчання від потреб реального життя; 3) засилля класицизму в школах; 4) відсутність продуманої системи підручників і навчальних посібників; 5) недооцінка підготовки вчителів; 6) великий вплив церкви на школу, релігійна нетерпимість; 7) жорстокість відносно дітей [6, 17].

Іоганн Базедов (1724—1790) був засновником філантропізму. Навчався в університеті. Для нього характерна двоїстість характеру, коли, з одного боку, він виявляв грубість та нестримність в своїй поведінці, а з іншого боку - виявився талановитою натурою.

Під впливом «Еміля» Ж.-Ж. Руссо у 1768 році І. Базедов видав «Звернення до друзів людства і заможних людей», в якому, піддавши критиці сучасну йому школу, закликав засновувати нові школи, побудовані на педагогічних принципах Руссо. Звернення закінчувалось проханням про надання матеріальної допомоги в організації таких шкіл. На зібрані кошти І. Базедов видав у 1770 році «Методичний посібник для батьків і матерів сімей і народів» і «Елементарний посібник» — щось на зразок дитячої енциклопедії в 4-х томах із численними ілюстрованими таблицями. З часів Коменського це був перший крок до вдосконалення характеру шкільної роботи, створення підручників, перегляду програми тощо.

Педагоги-філантропісти не обмежувались тільки теоретичною розробкою проблем виховання. Їх великою заслугою стала спроба створити навчально-виховні заклади нового типу і застосувати в них на практиці свої методи і прийоми виховання і навчання. Перший заклад такого типу було відкрито І. Базедовим в м. Дассау в 1774 році і названо філантропіном. Призначався він в основному для дітей заможних батьків. І. Базедов запровадив розподіл учнів на три групи: академісти (діти знатних батьків, що готувалися до університету), педагогісти (майбутні вчителі і гувернери) та фамулянти (діти, що не належали до дворянського стану і бідняки). Ці три групи відрізнялись за кількістю і змістом предметів навчання, наприклад, на фізичну працю відводилось 6 годин на день і на шкільні заняття — 2 години, для педагогістів відповідно — 4 та 4, а для академістів — 2 і 6 годин.

Крім того, І. Базедов намагався запровадити в своєму закладі систему самоврядування — сенат, до складу якого входили всі вчителі і делегати від учнів — асесори. Великого значення надавали загальним зборам вчителів і вихованців, на яких давали оцінку поведінки учнів, видавали «ордени».

У 1793 році через організаційні негаразди і постійний брак засобів і коштів філантропін було закрито. Однак досвід Дессау не пропав безслідно. За його зразком існували й інші заклади подібного типу. Наприклад, заклад Хрістіана Готгільфа Зальцмана () у Шнепфенталі (1784), послідовника і співробітника І. Базедова, був значно більшим, ніж заклад у Дассау. Тут викладалось значно більше предметів. Характерною особливістю цього закладу було те, що його вихованцям надавали можливість вивчати тільки ті предмети, які були необхідні для їх майбутньої професії. Велику увагу тут приділяли фізичному вихованню, яке здійснювалось через створення хороших гігієнічних умов життя вихованцям, засобами спеціальних гімнастичних вправ, обов’язковим проведенням великої кількості прогулянок. Особливого значення надавав Х. Зальцман трудовому у вихованню.

4. Неогуманізм. В. Гумбольдт та його освітні проекти

Вчені вважають, що в середині XVIII століття в Німеччині сформувалась педагогічна течія — неогуманізм, яка сприяла відродженню інтересу до культури античного типу. Неогуманізм був своєрідним «другим Відродженням". Захоплення грецької культурою і римським правом, ідеал всебічного розвитку, культ людини — це деякі з характерних рис неогуманізму [6, 17].

Вільгельм Гумбольдт (1767—1835), друг Г. Гете і В. Шіллера, німецький філолог і громадський діяч, був представником пізнього неогуманізму. Освічена людина свого часу, він очолював у 1809 — 1810 рр. відомство народної освіти в Пруссії. Тут було проведено реформу шкільної гімназії, що внесла живий струмінь в атмосферу середньої школи. У 1810 році для отримання звання вчителя гімназії було встановлено особливий екзамен. Цим було покладено початок оновлення складу вчителів гімназій і підірвано залежність гімназичного викладання від духовенства.

В. Гумбольдт прагнув до того, щоб юнацтво засвоїло досконало не лише стародавні мови, але й спадщину античних народів. Неогуманісти розширили зміст традиційної німецької школи (класичної гімназії) і запровадили викладання математики, природознавства та історії, обмеживши вивчення релігії, виключивши її навіть з екзаменів на атестат зрілості.

Провідною думкою при формуванні нового навчального плану у неогуманістів була ідея різнобічної загальної освіти, що складала фундамент у вигляді класичних і німецької мов для подальших університетських занять з філології, з одного боку, і для занять математикою і природознавством — з іншого боку.

Гімназія неогуманістичного зразка давала добрі знання класичних мов і математики. На відміну від гуманістів Відродження неогуманісти в освітньому плані грецьку мову ставили вище від латині. Це пояснювалось тим, що у грецькій літературі періоду розквіту Афінської держави певне відображення отримали ідеї рівності всіх людей. Значною мірою політична організація рабовласницьких демократій Стародавньої Греції здавалась молодій німецькій буржуазії ідеалом державного устрою.

5. А. Дістервега

Фрідріх-Адольф-Вільгельм Дістервег (1790—1866) народився в місті Зігені (Німеччина) в сім'ї чиновника-юриста. Вчився в середній латинській школі, де панував дух муштри. У 1808 році вступив до Герборнського університету, потім вчився в Тюбінгенському університеті, який закінчив у 1811 році, здобувши вчений ступінь доктора філософських наук. В студентські роки захоплювався не лише філософією, а й історією, математикою. Закінчивши університет, працював викладачем фізики і математики в середніх школах Франкфурта-на-Майні і Ельберфельда. В 1820 році прусський уряд в Мерсі, біля Дюссельдорфа відкрив учительську семінарію, поставивши на чолі цієї установи Ф. В.А. Дістервега. Він викладав там математику, педагогіку, німецьку мову, працював учителем дослідних початкових шкіл при семінарії, створював курси для удосконалення учителів і видавав журнал «Рейнські листки для виховання і навчання”. Ф. В.А. Дістервег редагував його і помістив в ньому понад 400 статей.

З 1832 року він керував Берлінською учительською семінарією, яку перетворив у центр учительської освіти. В цей час він підготував 20 підручників для народної школи і кілька методичних керівництв. В 1835 році вийшла його двотомна праця «Керівництво до освіти німецьких учителів» (1-й том був присвячений загальним питанням дидактики, 2-й — містив методику викладання окремих предметів). Книга набула широкої популярності. В 1832—1841 рр. він створив у Берліні 4 учительських товариства, а в 1848 році був обраний головою «Загальної німецької вчительської спілки». Того ж року разом з прогресивними депутатами прусських національних зборів підписав «Записку 23», в якій засуджував конфесійна школи і ставив вимоги створення єдиної школи для всіх дітей. В 1847 році Ф. В.А. Дістервег був звільнений з посади директора семінарії за таке вільнодумство, а в 1850 р. пішов у відставку, але він не припиняв літературно-педагогічної і громадської діяльності, видав журнал «Педагогічний щорічник».

Метою виховання педагог вважав підготовку гуманних і свідомих людей. Виховання любові до всього людства і до свого народу, на його думку, має бути головним завданням виховання дітей і молоді. Основними принципами виховання Ф. В.А. Дістервег вважав: природовіповідність, культуровідповідність, самодіяльність. Під природовідповідністю він розумів здійснення виховання відповідно з природним ходом розвитку дитини, враховуючи її вікові та психологічні особливості. Як і Й. Песталоцці, Ф. В.А. Дістервег вважав, що людина має природні задатки, яким характерне прагнення до розвитку. Завдання вихованця — збудити задатки, щоб вони могли самодіяльно розвиватись [6, 17, 19].

Суть принципу культуровідповідності полягає в тому, щоб у процесі виховання дітей, що відбувається в умовах певного часу і місця та розвитку культури, передавати молодому поколінню досягнення культури даної історичної епохи.

Самодіяльність Ф. В.А. Дістервег розумів як активність, ініціативу, важливу рису особистості. В розвитку дитячої самодіяльності він бачив і кінцеву мету і неодмінну умову всякої освіти. А положення про те, що «розум наповнити нічим не можна. Він повинен самодіяльно все охопити, засвоїти і переробити», є актуальним і в наші дні.

Найголовніша мета виховання, на думку великого педагога, полягала в тому, щоб розвинути в підростаючого покоління «самодіяльність в служінні істині, красоті і добру».

Головне завдання навчання, за Ф. В.А. Дістервегом, збуджувати пізнавальні нахили вихованця, щоб вони розвивались у засвоєнні і пошуках істини. Виховувати означає збуджувати розумову активність учнів — таке головне положення його дидактики розвиваючого навчання, що лежить в основі цілої системи дидактичних правил. Він вимагав розвиваючого, виховного і освітнього навчання.