Правове регулювання вищої юридичної освіти і науки в росії в XIX ст. (на матеріалах українських губерній) (стр. 3 )

На підставі результатів всіх частин іспиту – творів, письмового і усного іспиту – комісія ухвалювала рішення про присудження диплома І або ІІ ступенів або про визнання іспиту не складеним [247].[46]

Юридичний факультет Харківського університету в 1889 р. виробив вимоги з кожної навчальної дисципліни (див. Додаток В). Вони складалися із загальних і особливих вимог. Загальні вимоги являли собою методичні рекомендації з вивчення навчальних курсів юридичного факультету. Задовольнивши загальнообов'язкові вимоги, студент повинен був крім цього, показати докладніші знання з двох із десяти предметів за власним вибором. У цьому полягали особливі вимоги, для виконання яких студент мав ознайомитися з низкою додаткових юридичних джерел.

Наведений вище матеріал дозволяє скласти уявлення про систему університетських іспитів у XIX ст. Бажаючі стати студентами складали вступні іспити. Кожне навчальне півріччя студенти піддавалися перевірочним або контрольним іспитом, результатом яких ставав залік півріччя. На юридичному факультеті Харківського університету, де навчалося багато студентів, залік півріччя став згодом формальним і іноді не проводився зовсім, оскільки забирав у викладачів досить багато часу [304].[47]

Статут 1863 р. надав Радам університетів право самостійно визначати форми контролю над заняттями студентів (§ 99). Тому екзаменаційні правила, вироблені університетами, відрізнялися один від одного. У Харківському і Новоросійському університеті існувала система щорічних перевідних іспитів, а в університеті св. Володимира іспити складалися після другого курсу і наприкінці навчання.

Перевідні іспити мали суттєвий повчальний ефект, спонукаючи студентів приділяти більше уваги самостійному навчанню. Позитивним моментом можна вважати те, що оволодіння новою навчальною дисципліною студенти розпочинали після складання іспиту зі старої. Проте підготовка до перевідних іспитів займала у студентів досить багато часу, а на самостійні заняття і вивчення додаткової літератури його практично не залишалося [14].[48] Важливим етапом були півкурсові іспити, що ділилися на дві частини. Перша частина складалася наприкінці другого півріччя, а друга – в кінці четвертого. Ті із студентів, у яких були зараховані вісім півріч, піддавалися остаточним іспитам, внаслідок яким їм присвоювалося звання дійсного студента або вчений ступінь кандидата. Таким чином, півкурсові іспити були першим етапом остаточних іспитів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html

Загальний університетський статут 1884 р. поставив проведення практичних занять в обов’язок професора [205].[49] А студенту, як було сказано вище, зараховувалося навчальне півріччя, якщо він відвідував практичні заняття (§ 78). Таким чином, практичні заняття мали вноситися в навчальні плани і стали обов’язковими для відвідувань студентами всіх університетів.

У 1899 р. Міністерство народної освіти порушило питання про встановлення «желательного общения между студентами и профессорами» [32].[50] У результаті на юридичному факультеті Харківського університету були створені студентські гуртки для вивчення економічних і державних наук, кримінального процесу і цивільного права.

Як видно із наведених даних, у другій половині XIX ст. практичні заняття в Харківському, Київському і Новоросійському університетах набули регулярнішого характеру. Кожен університет виробляв свої методи їх проведення, які служили єдиній меті: розвинути у студентів здатність до самостійної праці і мислення. Юридична освіта, яка була суто теоретичною, поступово стала набувати практичного характеру.

* * *

Піддавши аналізу правове регулювання вищої юридичної освіти в університетах українських губерній Росії в ХІХ ст., ми дійшли наступних висновків. Витоки вищої юридичної освіти в українських губерніях йдуть від заснування Харківського університету в 1804 р. На зростання потреби у високоосвічених фахівцях, насамперед юристах, уряд відгукнувся відкриттям нових університетів – університету св. Володимира в Києві (1834 р.) і Новоросійського університету в Одесі (1865 р.).

Особливістю розвитку системи університетської юридичної освіти стало державне регулювання і проведення у вищих навчальних закладах політики держави. Зміни в урядовій політиці відносно вищої освіти багато в чому залежали від особистих якостей монархів, змін в їх прагненнях, підбору кандидатур на посаду міністра народної освіти, внутрішніх і зовнішніх проблем держави [87].[51] Усе це спричинялося до реформ і контрреформ, які позначалися на змісті і розвитку вищої освіти.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html

Протягом XIX ст. юридична освіта пройшла значний шлях у своєму розвитку. З моменту появи першого в українських губерніях університету в Харкові і до кінця століття збільшилася кількість кафедр на юридичних факультетах (див. Додаток Ж). Удосконалювався зміст навчальних програм, відбувалася спеціалізація навчального процесу, пошук більш досконалих форм організації і контролю юридичної освіти. Професія юриста стала однією з найпопулярніших, про що свідчать дані стосовно чисельності студентів, які навчалися на юридичних факультетах Харківського, Київського і Новоросійського університетів [30].[52] А. Є.Іванов пише, що в другій половині XIX ст. кожен другий студент університету Росії навчався на юридичному факультеті [42].[53] Університети українських губерній Росії в XIX ст. підготували і випустили велику кількість кваліфікованих юристів, відомих громадських і політичних діячів.

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПІДГОТОВКИ І АТТЕСТАЦІЇ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНИХ КАДРІВ В УНІВЕРСИТЕТАХ УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЙ В ХІХ СТ.

3.1.  Правовий аналіз присудження наукових ступенів в

університетах: історія і досвід реалізації

Демонстрація моделі правового регулювання вищої юридичної освіти була б неповною без аналізу атестації наукових кадрів в університетах українських губерній Російської імперії в XIX ст. Законодавством було встановлено струнку систему наукових ступенів і порядок їх здобуття. Регламентація процесу наукової атестації була одним із напрямів освітньої політики держави, яка ставила собі за мету забезпечити вищі навчальні заклади кваліфікованими науково-педагогічними кадрами.

Інститут наукових ступенів спочатку з’явився в Західній Європі ще в епоху середньовіччя. У Російській імперії потреба у запроваджені інституту наукової атестації стала відчуватися в першій чверті ХVIII ст. у зв’язку із заснуванням Академії наук (1724 р.) і відкриттям Московського університету (1755 р.) [43]. [54]

Ідея розвитку національної науки, в якій провідне місце належало б «природным российским людям», які рівноправно входять в європейську наукову спільноту, належала . Питання про запровадження інституту наукових ступенів в організаційну структуру вітчизняної науки було порушено на державному рівні [43].[55] Ці ідеї знайшли своє відображення в ст. 36 Височайше затвердженого Регламенту Академії наук, прийнятого в 1747 р. У цій статті йшлося про те, що «учреждение академическое не может быть сочинено инако как из иностранных по большей части людей: впредь должно оно состоять из природных российских» [266].[56] Регламент передбачав право проводити студентів Академічного університету «…в магистры, адъюнкты, профессора и академики, как то в регламенте университетском от президента постановлено быть имеет» [266].[57] При заснуванні Московського університету, в проект було введено положення про привілей «иметь власть производить в градусы», тобто в наукові ступеніі. Починаючи з другої половини XVIII ст. можна говорити про виникнення інституту наукової атестації в Росії. Проте, як вважає А. Є.Іванов, аж до початку XIX ст. атестація вітчизняних наукових кадрів здійснювалася в університетах Західної Європи [43]. [58]

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html

Так, згідно з Положенням 1819 р., тріада наукових ступенів була доповнена четвертим ступенем – дійсний студент. Дійсним студентом вважався той, хто закінчив увесь курс наук в університеті і одержав належний атестат [228].[59] Кожен, хто навчався в університеті, називався студентом, але ж не мав дійсного студентського ступеня і тих прав і переваг, які надавалися Положенням дійсному студенту. У разі вступу на державну службу він набував чин XIV класу [228].[60] Проте з 1822 р., відповідно до постанови Міністерства духовних справ дійсний студент був у XII класі [133].[61]

У наступних нормативних актах, що регламентували атестацію наукових кадрів – Статут університету св. Володимира 1933 р., Загальний статут університетів 1835 р. – науковий ступінь дійсного студента не згадується. У Положенні про іспити на науковий ступінь 1837 р. він трансформувався в звання дійсний студент, яке присвоювалося випускникам університетів, що успішно закінчили курс наук. Становить інтерес постанова Міністерства народної освіти «Про засвідчення успішного закінчення курсу наук іспитом на звання дійсного студента або на інший вищий науковий ступінь» 1836 р. У ній встановлено, що успішне закінчення курсу наук обов’язково має бути засвідчене іспитом на звання дійсного студента або на інший вищий науковий ступінь. Без цього ніхто не міг «быть признан кончившим с успехом университетский курс наук» [108].[62] Таким чином, законодавець встановлював жорсткий зв’язок між здобуттям повної вищої освіти і наукового ступеня, а отже, і певного табельно-посадового статусу.

Згідно з Положенням 1837 р., студентський остаточний іспит і іспит на ступінь кандидата визнавалися законодавцем «одним и тем же». Присвоєння звання студента із правом на класний чин або ступеня кандидата було наслідком більшої або меншої досконалості знань [232].[63] Ті ж критерії здобуття звання дійсного студента висувалися в Загальному університетському статуті 1863 р. Іспити проводилися в екзаменаційних комісіях, що складалися з членів факультету під головуванням декана [206].[64]

У Загальному університетському статуті 1884 р. звання дійсний студент замінюється на диплом II ступеня, який прирівнювався до колишнього звання дійсний студент [205].[65] Диплом II ступеня видавався тим, хто пройшов іспити в комісіях, у тому числі і юридичній, за підписом голови комісії і попечителя навчального округу [205].[66]

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html

Деякі зміни порядку присудження наукових ступенів магістра і доктора внесло Положення про іспити на наукові ступені 1837 р. Істотна відмінність цього Положення полягала в посиленні вимог до претендента на магістерському іспиті. за новим Положенням іспит на ступінь магістра проводився із такою ж вимогливістю, що й докторський іспит. Претенденти повинні були показати «познание предметов подробное, сопровождаемое не только сведениями о происхождении и изменении разных учений, входящих в состав главных наук, но также исследованием и отчетливой оценкой всех переворотов в ходе оных, довершенное притом собственным, достаточно обдуманным и основательно соображенным воззрением» (§§ 17, 19).

Положенням 1837 р. загальне число питань на докторському іспиті з чотирьох було скорочено до трьох. Латинська мова перестала бути обов’язковою при написанні докторських дисертацій.

Іспити для здобуття наукових ступенів магістра і доктора повинні були проводиться лише по предметах, які викладалися на тому факультеті, по якому претендент бажав бути аттестований. Проте питання з історії і літературі кожної з наук факультету були обов’язковими на іспиті [232].[67] Факультетські предмети, у свою чергу, ділилися на головні і «інші», тобто другорядні.

Для претендента на докторський ступінь по юридичному факультету обов’язковим було «основательное знание латинского языка» [232].[68]

Іспити на вищі наукові ступеніі, як і раніше, складалися з усної і письмової частин. Охочий отримати ступінь магістра повинен був письмово відповісти на два питання із головних предметів, а претендент на ступінь доктора – на три.

Пошукувач докторського ступеня звільнявся від повторного усного і письмового іспиту з головних наук, якщо він був удостоєний магістерського ступеня з тих же наук [232].[69]

Положення про присвоєння наукових ступеніві 1844 р. внесло деякі корективи в процес присудження магістерського і докторського ступенів. Полегшення здобуття вищих наукових ступенів становило суттєву різницю нового Положення від попереднього. Було відновлено колишню відмінність у вимогах до знань магістрантів і докторантів. Для письмового іспити кількість питань з головного предмета скоротилася до одного і для магістра, і для доктора. Число усних питань не було визначено [229].[70]

Важливим нововведенням було те, що для претендента на ступінь доктора предмет дослідження докторської дисертації мав бути відмінним від предмета дослідження захищеної ним раніше магістерської дисертації.

За Положенням 1844 р. члени факультету повинні були ознайомитися із дисертацією до її публічного захисту і висловити свою думку. Один із професорів факультету, що спеціалізувався в даній темі, мав зробити докладніший аналіз дисертації, після позитивної рецензії якого, претендент допускався до публічного захисту [229].[71]

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html

Міра знань іспитника оцінювалася як «задовільно» і «незадовільно». Якщо з одного з головних предметів іспит тривав протягом декількох засідань (не більше трьох), то ставилася загальна оцінка, яка вносилася в протокол у самому кінці іспиту [55].[72]

Претендент на докторський ступінь, як відомо, не складав новий іспит, а лише подавав дисертацію з одного з головних предметів факультету [55].[73] Постановою Ради Харківського університету (1864 р.) до цього положення було додано тезу про те, що дисертацію необхідно подавати з того розряду наук, з якого претенденту на ступінь доктора був присуджений магістерський ступінь.

Правила про строки і порядок складання іспитів на звання дійсного студента і наукові ступені Харківського університету детальніше регламентували цей процес. На думку Ради університету, внаслідок посилення контролю факультету над процедурою здобуття наукового ступеня претендент отримував гарантію «от произвола и односторонних требований» з боку екзаменатора [55].[74]

Услід за Харківським університетом аналогічні Правила опублікував Новоросійський університет (1867 р.) [233].[75] Вони повністю дублювали Положення 1864 р. про іспити на звання дійсного студента і на наукові ступені.

Останнім видав свої Правила про строки і порядок присудження звання дійсного студента і наукових ступенів університет св. Володимира, після клопотання юридичного факультету (1870 р.) [249].[76]

Таким чином, університети отримали деяку самостійність у вирішенні низки внутрішніх питань, скориставшись якою вони детальніше регламентували порядок і строки іспитів на наукові ступені.

Біля витоків усіх положень про присудження наукових ступеніві (1819, 1837, 1844, 1864 рр.) стояли університети. Саме в університетському середовищі відбувалася акумуляція передових ідей у галузі порядку присудження наукових ступенів у Росії. Провідним у цьому відношенні ряд дослідників справедливо вважають Харківський університет, який разом з Санкт-Петербурзьким університетом регулярно направляв у Міністерство народної освіти свої законопроекти, які лягли в основу законодавства про наукову атестацію кадрів [309].[77] Слід зауважити, що архівні матеріали з цього питання в більшості своїй ще не проаналізовані і не введені в науковий обіг.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html

У подальшому Харківський, Київський і Новоросійський університети неодноразово направляли свої пропозиції через попечителів навчальних округів у Міністерство народної освіти. Так, у 1840 р. у зв’язку із закінченням строку дії Положення 1837 р., Харківський університет і університет св. Володимира, у відповідь на запити міністра народної освіти , направили свої пропозиції про зміну змісту Положення [125].[78]

Таким чином, розглянувши нормотворчу діяльність університетів українських губерній Росії в XIX ст., можна погодитися з проф. відносно того, що університети стояли біля витоків створення всіх чотирьох проектів Положень про присудження наукових ступеніві. Пропозиції університетів враховувалися при розробці нормативних актів у галузі атестації наукових кадрів. Запити і клопотання Рад університетів служили підставою для видання розпоряджень і постанов Міністерства народної освіти у цій сфері.

Важливим моментом у правовому регулюванні процесу наукової атестації було співвідношення наукових ступенів різного рангу зіз педагогічними посадами і званнями. На початку XIX ст. у нормативно-правовій базі механізму присудження наукових ступенів мали місце деякі прогалини. Ні Статут Харківського університету 1804 р., ні Положення 1819 р. не оформили порядок співвідношення наукового ступеня і права на посадові науково-педагогічні звання. Мали місце випадки, коли на професорське або ад’юнктське звання претендував той, хто не мав відповідного цьому званню наукового ступеня.

У 1820 р. міністр духовних справ і народної освіти іцин виклав свої побоювання щодо характеру формування науково-педагогічного корпусу вищої школи: «Нередко случается, что многие лица входят с прошениями об определении в университеты на места профессоров и адъюнктов, без достаточных доказательств о способности для занятия оных. Я нахожу, что легкость, с какою получаются сии места, привлекает столь много искателей, а вместе унижает и цену самих званий». [279].[79] Унаслідок цього міністр народної освіти наказав університетам «сделать приобретение их наградою истинных только дарований и отличного знания». Запроваджувалося положення про те, що «никто не может быть профессором, не быв прежде доктором, и адъюнктом, не имея звания магистра». Виняток допускався тільки для осіб, «определяемых по особенной известности в ученом свете» [279].[80] Таким чином, на законодавчому рівні наукові ступені чітко «прив’язувалися» до педагогічних посад.

Співвідношення між атестацією наукових кадрів і посадовим призначенням визначалося суворою послідовністю, яка існувала в присудженні наукових ступенів. Так, ступінь магістра передбачав наявність у претендента ступеня кандидата (з 1884 р. – диплома I ступеня). Отримати докторський ступінь міг той, хто мав ступінь магістра. Ця норма вперше знайшла своє відображення в Положенні про присудження наукових ступеніві 1819 р. [228].[81]

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html

Нове Положення про присудження наукових ступенів 1844 р. збільшило кількість розрядів наук по юридичному факультету [229].[82] Для магістрів було додане загальнонародне (міжнародне) право. Для докторів збільшилася кількість розрядів наук і, відповідно, скоротився обсяг юридичних дисциплін, що входили в кожний із них.

Розподіл предметів іспитів по юридичному факультету наводиться нижче. Виділений шрифт показує розряд науки, за яким складалися іспити. На науковий ступінь магістра складалися:

Цивільне право. Головні предмети: цивільні закони (загальні, особливі і місцеві) і цивільне судочинство. Предмети в найближчому зв’язку: римське законодавство і енциклопедія законознавства.

Кримінальне право. Головні предмети: закони кримінальні і поліцейські і кримінальне судочинство. Предмети в найближчому зв’язку: римське законодавство і енциклопедія законознавства.

Державне право. Головні предмети: державні закони Російської імперії, закони про фінанси і закони благоустрою і благочинності. Предмети в найближчому зв’язку: політична економія і статистика.

Загальнонародне право. Головні предмети: загальнонародне правознавство і дипломатія, державні закони Російської імперії і енциклопедія законознавства. Предмети в найближчому зв’язку: державні закони найважливіших європейських держав.

Предмети іспитів на науковий ступінь доктора по юридичному факультету були такими:

Юридичні науки. Предмети іспитів: 1. Цивільні закони (загальні, особливі і місцеві) і судочинство цивільне. 2. Кримінальні і поліцейські закони і кримінальне судочинство. 3. Римське право. 4. Енциклопедія законознавства.