Правове регулювання вищої юридичної освіти і науки в росії в XIX ст. (на матеріалах українських губерній) (стр. 4 )

Політичні науки. Предмети іспитів: 1. Державні закони Російської імперії і найважливіших європейських держав, загальнонародне правознавство і дипломатія. 2. Закони про фінанси і закони благоустрою і благочинності. 3. Енциклопедія законознавства. 4. Політична економія і статистика.

Згідно з Положенням про іспити на наукові ступені 1864 р. стало більше розрядів наук, з яких можна було отримати ступінь магістра на юридичному факультеті [231].[83] Ті ж розряди поширювалися і на здобувачів докторського ступеня, а саме:

Цивільне право. Головні предмети: цивільне право, судовий устрій і судочинство. Другі предмети : римське право.

Кримінальне право. Головні предмети: кримінальне право, судовий устрій і судочинство. Другі предмети: частина поліцейського права: про попередження і припинення злочинів.

Державне право. Головні предмети: державне право. Другі предмети: міжнародне право.

Поліцейське право. Головні предмети: поліцейське право. Другі предмети: політична економія.

Фінансове право. Головні предмети: фінансове право. Другі предмети: політична економія.

Міжнародне право. Головні предмети: міжнародне право. Другі предмети: державне право.

Політична економія. Головні предмети: політична економлячи. Другі предмети: фінансове право або поліцейське право за вибором претендента.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html

Регламентації Міністерства духовних справ і народної освіти зазнало в 1827 р. стилістичне оформлення дисертацій. У розпорядженні міністра «Про те, щоб зверталася увага на стиль кандидатських дисертацій» критиці було піддано кандидатську дисертацію дійсного студента Харківського університету, в «слоге рассуждений» якої «мало видно искусства», немає переходів від одних частин твору до інших, багато іноземних слів уживається без особливої потреби [148].[84]

Наприкінці 1840-х – на початку 1850-х рр. у зв’язку з революційними подіями в багатьох західних державах увагу Міністерства привернув змістовний бік дисертаційних робіт, що захищалися. У 1850 р. були видані «Правила для спостереження за духом і спрямуванням дисертацій», які зводилися до таких основних засад: «вере и спасительным истинам христианства, … уважение к законным властям и повиновение отечественным постановлениям, …добрым нравам и личной чести всех и каждого» [243].[85] На основі зазначених правил було видано циркулярну пропозицію «Відносно дисертацій на наукові ступені» (1850 р.), відповідно до якої «благонамеренного содержания» повинні бути не лише дисертації, але і витягнуті із них тези [210].[86]

Як бачимо, в першій половині XIX ст. поступово сформувався режим охоронної цензури дисертацій, який стосувався як їх оформлення, так і змісту [44, с. 46].[87]

* * *

Правове регулювання атестації наукових кадрів в XIX ст. булоявлялося важливим напрямом державної політики у галузі вищої освіти і науки. Присудження наукових ступенів на юридичних факультетах Харківського, Київського і Новоросійського університетів здійснювалося на основі спеціальних положень 1819, 1837, 1844, 1864 рр. та інших нормативних документів, що видавалися Міністерством народної освіти – університетських статутів, розпоряджень, постанов та ін. У обсязі наданих прав університети так само регламентували процес наукової атестації. Вони виступали із своїми проектами положень, які потім становили основу законопроектів про наукову атестацію кадрів. Факультетські колегії видавали локальні нормативно-правові акти, які регулювали окремі питання присудження наукових ступнів. Саме в університетському середовищі відбувалася акумуляція найбільш передових ідей у галузі порядку присудження наукових ступенів. З повною впевненістю можні стверджувати, що дві моделі правового регулювання – імперативна та диспозитивна були притаманні і процесу правового регулювання наукової атестації в університетах і на юридичних факультетах зокрема.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html

На юридичні факультети університетів у XIX ст. припадало від 25 % до 30 % всіх захищених у Росії дисертаційних робіт. Університети українських губерній Російської імперії за кількістю присуджених наукових ступенів займали провідне становище в загальноросійському масштабі.

3.2. Правове регулювання підготовки і комплектування

науково-педагогічних кадрів на юридичних факультетах

університетів

Одним із напрямів регламентації вищої освіти і науки було правове регулювання підготовки і комплектування професорсько-викладацького корпусу, формування його правового статусу. З моменту заснування першого в українських губерніях Росії Харківського університету і надалі, після відкриття Київського і Новоросійського університетів, нагальною залишалася проблема підготовки вітчизняних науково-педагогічних кадрів і заміщення вакантних кафедр. Усі ці питання повною мірою мали відношення до юридичних факультетів університетів.

Рада Харківського університету прикладала чимало зусиль для того, щоб залучити до викладання видатних наукових того часу і забезпечити викладання по вакантних кафедрах [9].[88] Російських учених, які б задовольняли вимоги для заняття посади професора, було недостатньо. За Статутом Харківського університету 1804 р., у разі, коли «место профессора сделается праздно», кандидат на посаду, що звільнилася, повинен був представити свої твори, «общее рассуждение о науке, о которой идет дело, о предметах оной, о ее пространстве, успехах, о настоящем ее состоянии, удобнейшем способе ее преподавать…» [301].[89]

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html

Відряджання університетами молодих учених за кордон залишалося суттєвим способом підготовки професорів для юридичних факультетів. У Харківському університеті в 1841 р. закордонне відрядження отримав професор , який був направлений до Німеччини, Франції і Італії «для наблюдения успехов правоведения в тамошних университетах» [200]. [90]

У 1842 р. міністр народної освіти, стурбований проблемою підготовки вітчизняних науково-педагогічних кадрів і заміщення вакантних кафедр, звернувся до імператора з проханням про необхідність «…отправления некоторого числа молодых людей в чужие края, для усовершенствования по разным частям университетского преподавания» за счет «…экономической суммы университета» [162]. [91]

За даними Міністерства народної освіти, в 1843 р. з юридичного факультету університету св. Володимира були направлені за кордон з ученою метою такі викладачі: Н. І.Пілянкевич – в університети Німеччини, Франції, Англії для удосконалення в енциклопедії законознавства; К. І.Вернадський – з метою вивчення викладання політичної економії і статистики в Німеччині, Франції, Бельгії, Англії і Голландії [201].[92]

Основним компонентом правового статусу викладачів університетів був зв’язок із державною службою, що було закономірним через утилітарну функцію університетів і їх державне походження. Тому законодавець врегулював питання щодо службових прав, які мали молоді люди, що відряджалися за кордон з науковою метою. У зв’язку з цим становить інтерес Височайше затверджена думка Державної Ради 1846 р. Особи, які закінчили університет, здобули науковий ступінь і відправлялися за кордон, вважалися прийнятими на дійсну державну службу. Весь час перебування у відрядженні зараховувався їм як час знаходження на цій службі. Так само і тим особам, які до наукового відрядження перебували на державній службі, час перебування в чужих краях зараховувався в дійсну службу «по той части, по которой они служили» [141].[93]

Наукові відрядження російських молодих наукових відігравали важливу роль у підготовці кваліфікованих вітчизняних науково-педагогічних кадрів. За словами міністра народної освіти , ці наукові подорожі були являлися «непрерывной и живой связью между отечественной образованностью и развитием наук в Европе и постоянно поддерживают русское ученое сословие и русские университеты на высоте знаний народов, опередивших Россию некогда на стезе образования» [311].[94]

Революційні події в Європі кінця 1840-х рр. на деякий час припинили закордонні наукові відрядження і призвели до заборони запрошувати в російські університети на вакантні кафедри іноземних наукових. Ряд іноземних професорів залишив викладацьку роботу в університетах. Підготовка науково-викладацьких кадрів у цей період стала виключно прерогативою університетів. Багато кафедр ставали вакантними, що негативно позначалося на навчальному процесі.

Ситуація, що склалася у середині 50-х років XIX ст., змусила Міністерство народної освіти вдатися до випробуваного засобу – відновити запрошення іноземних наукових на вакантні посади професорів і направлення своїх стипендіатів за кордонордон для науково-педагогічного вдосконалення.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html

З 1864 до 1884 р. на юридичному факультеті Харківського університету було прийнято в професорські стипендіати 36 осіб [35].[95] Юридичний факультет Харківського університету вважав, за необхідне кожного молодого викладача направляти за кордон хоча б на один рік для ознайомлення із методами викладання науки, в якій він спеціалізується, в закордонних університетах [35].[96] У 1868 р. юридичний факультет Харківського університету відрядив за кордон стипендіатів і М. І.Стельмаховича; у 1870 р. – доцентів Л. Є.Владімірова і ; у 1872 р. – доцента ; у 1874 р. – доцента ієнка; у 1876 р. – стипендіата ; у 1877 р. – доцента ; у 1879 р. – доцента ; у 1880 р. – доцента ; у 1882 р. – доцента ; у 1884 р. – кандидата І. М.Собестіанського і магістранта . Окрім названих молодих викладачів закордонні відрядження одержували професор І. П.Сокальський (1867 р.), доцент (1868 р.), професор Л. Є.Владіміров (1878 р.), професор І. І.Дітятін (1883 р.) [35].[97]

Університет св. Володимира направив у закордонне відрядження професора з історії європейського права, професора з політичної економії і статистики. З 1864 до 1884 р. при університеті св. Володимира як професорські стипендіати для приготування до професорського звання були залишені 24 студенти [1].[98]

Усвідомлюючи важливість і користь відряджень викладачів за кордон з метою поповнення наукових знань і ознайомлення із з методами викладання і з успіхами наук в інших країнах, Міністерство народної освіти вважало, що «интерес преподавания в университете должен стоять на первом месте». На керівництво факультетів покладався обов’язок «обеспечивать непрерывность преподавания», здійснюючи заміну в навчальному процесі тих викладачів, які прямували в наукові відрядження [269].[99]

Інститут професорських стипендіатів у другій половині XIX ст. став важливою складовою частиною вітчизняної системи підготовки наукових кадрів. З його допомогою університетські кафедри поповнювалися викладачами високої кваліфікації.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html

Як бачимо, найбільшу популярність серед професорських стипендіатів мали кафедри поліцейського права, енциклопедії права і історії філософії права, римського права і державного права.

* * *

Регулювання системи підготовки педагогічних кадрів для юридичних факультетів університетів у XIX ст. здійснювалося в рамках загальної правової регламентації вищої освіти і науки через Міністерство народної освіти, управління навчальних округів. Протягом XIX ст. були випробувані різні форми підготовки кадрів для поповнення науково-педагогічного корпусу вищих навчальних закладів. Однією з них було відряджання молодих наукових за кордон з метою ознайомлення з методами викладання юридичних дисциплін і підвищення наукової кваліфікації в іноземних університетах. За архівними матеріалами Міністерства народної освіти встановлено, що з 1808 до 1860 р. за кордон було відряджена 134 особи з усіх російських університетів. Проте остаточно проблему заміщення вакантних кафедр на юридичних факультетах розв’язати не вдалося. З кінця 60-х рр.. XIX ст. найбільш припустимим способом стало так зване залишення при університеті для підготовки до професорського звання, що якоюсь мірою відповідало сучасній аспірантурі. За весь час діяльності системи наукової підготовки кадрів на юридичних факультетах університетів українських губерній Росії було підготовлено багато кваліфікованих викладачів і видатних наукових-юристів, створено оптимальну і міцну законодавчу базу, що регламентувала підготовку науково-педагогічних кадрів.

РОЗДІЛ 4. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИЩОЇ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ В НІЖИНСЬКОМУ І РІШЕЛЬЄВСЬКОМУ ЛІЦЕЯХ

У ХІХ СТ.

Проголошення Україною незалежності дало поштовх реформуванню всіх сторін суспільного життя. Насамперед це торкнулося системи освіти. Однією з ознак оновлення української освіти стала поява навчальних закладів нового типу, таких, як ліцеї [308].[100] Слід зауважити, що ліцеї для України явище не зовсім нове. Традиції вітчизняної ліцейської освіти були закладені ще в XIX ст. Становить інтерес діяльність ліцеїв українських губерній Росії, які займалися підготовкою фахівців у галузі юриспруденції. Це особливо актуально сьогодні у зв’язку із зростанням популярності професій юридичного напряму в Україні.

Видається доцільним проаналізувати правове становище юридичного ліцею князя Безбородька і Рішельєвського ліцею в XIX ст., законодавче регулювання в них навчально-освітньої діяльності.

Про існування цих навчальних закладів на території українських губерній Росії дуже мало написано у науковій літературі [308],[101] а правовий аналіз їх діяльності у XIX ст. ще досі не проводився дослідниками.

Ініціатива створення ліцеїв у Росії часто належала місцевому дворянству. Історико-правові документи свідчать про те, що в 1805 р. пропозиція про створення ліцею або гімназії вищих наук надійшла від графа І. А.Безбородька [302].[102] Він просив у царя дозволу відкрити в Ніжині навчальний заклад, де б навчалися діти незаможних дворян і молоді люди з інших станів.

Ініціатором створення ліцею в Одесі, якому було дано назву «по имени Дюка де-Ришелье, который управлял тамошним краем», стало Міністерство народної освіти. Про це свідчить доповідь імператору міністра народної освіти [155].[103]

Діяльність Ніжинського і Одеського ліцеїв справила значний вплив на розвиток культурного і громадського життя цих міст і прилеглих до них регіонів [308].[104] Ці два ліцеї були фактично вищими навчальними закладами і одночасно з Харківським і Київським університетами здійснювали в XIX ст. в українських губерніях Росії підготовку фахівців у галузі юриспруденції.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html

Студенти III курсу ліцею складали остаточні іспити. Відповідно до § 20 Правил, вони проводилися з предметів, пройдених не тільки на III курсі, а й протягом усього строку навчання в ліцеї. Виходячи з цього головними предметами на останньому курсі були:

§  богослов’ябогослов’я;

§  кримінальні закони;

§  кримінальне судочинство;

§  поліцейські закони;

§  закони державного благоустрою;

§  закони про фінанси;

§  річний та іспитовий твори.

Додатковими предметами були російська словесність, російська історія, французька або німецька мови, російська і загальна статистика [241].[105]

На остаточних іспитах для отримання атестата із правом на чин XII класу необхідно було одержати з головних предметів мінімум 45 і максимум 55 балів, для отримання атестата з з правом на чин XIV класу – мінімум 33 і максимум 44 бали. Сума балів з додаткових дисциплін для отримання атестата зіз правом на чин і XII, і XIV класів мала дорівнювати мінімум 12 балів [241].[106]

Як додаток інспектор ліцею надавав відомості про поведінку кожного студента (§ 49). На підставі всіх даних Рада ліцею давала свій висновок «об удостоении студентов I и II урсов перевода из низшего курса в высший, а студентов III курса – аттестатов» [241].[107]

Як бачимо, Правила ліцею князя Безбородька встановлювали чітку рейтингову іспитову систему. Час і порядок іспитів визначалися розкладом, який складався заздалегідь і затверджувався Радою ліцею [241].[108] Річні іспити приймалися в «комітетах», що складалися з викладача і професора під головуванням директора або інспектора ліцею. Остаточні іспити проводилися в засіданні Ради ліцею [241].[109]

Іспити в ліцеї князя Безбородька були усні і письмові. Порядок складання усних іспитів регламентували §§ 29–30 Правил. Вони проводилися за квитками, складеними відповідно до програм навчальних курсів. На іспиті студент міг користуватися цими програмами [241].[110] Письмовий іспит був розділений на дві частини: щорічний твір за темою, запропонованою професором, і «короткого твору», який писався під час усних іспитів на тему, вибрану на свій розсуд [241].[111]

Оскільки Ніжинський ліцей був державним навчальним Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html

Статут 1840 р. регламентував правове становище професорсько-викладацького складу ліцею князя Безбородька. Існувало категоричне положення Статуту про те, що ніхто не може бути професором у ліцеї, не маючи, принаймні, ступеня магістра з одного з предметів того факультету, до якого належить предмет, що викладається їм (§ 43). Неможливість задовольнити цю вимогу виявилася в ліцеї від самого початку. На кафедри не знайшлося викладачів з необхідними науковими ступенями. І це не дивно. Того часу і в університетах далеко не всі викладацькі місця були зайняті особами, що мали необхідні наукові ступеніі. Перший склад професорів або, простіше кажучи, виконуючих їх посади, в ліцеї був сформований з тим, щоб згодом підшукати викладачів, з науковим ступенем, потрібним згідно зі Статутом [290].[112] Значна частина ліцейських викладачів у перше десятиліття діяльності юридичного ліцею у Ніжині мала лише науковий ступінь кандидата [290].[113] Проте вже в 1850 р. із дев’яти викладачів юридичного ліцею шість мали ступінь магістра, як і вимагав § 43 Статуту. Троє з них викладали німецьку і французьку словесність і статистику [290].[114] Отже, переважна кількість юридичних дисциплін велася викладачами, що мали необхідний рівень кваліфікації.

Обов’язок професора ліцею за Статутом 1840 р. полягав у «полном, правильном и благонамеренном преподавании своего предмета» [302].[115] При цьому професор мусив стежити за «успехами в ученом мире науки», яку він викладав. Як бачимо, за Статутом викладацький склад ліцею не вважався, як в університетах «ученым сословием», але певний науковий елемент в його діяльність був закладений. Викладачі ліцею досить активно займалися науково-дослідною роботою. Про це свідчать дані, опубліковані в Журналі Міністерства народної освіти. Однак ці відомості, на наш погляд, не можна вважати повними, оскільки звіти навчальних закладів публікувалися надто нерегулярно. Так, звіти про діяльність ліцею князя Безбородька з 1834 р. до 1864 р. були вміщені в Журналі тільки двічі. У щорічних звітах по Міністерству народної освіти зведення про ліцей обмежувалися статистичними даними по навчальному закладу.

Молоді викладачі, що прийшли в ліцей з науковими ступенями кандидатів, отримували згодом ступені магістрів, а потім і професорів в одному з університетів Росії [290].[116] Наукова атестація викладачів ліцеїв відбувалася на загальних підставах, тобто на основі загальноросійських положень про присудження наукових ступеніві. Ліцейські здобувачі, кажучи сучасною мовою, прикріплялися до одного з університетів для складання іспитів і захисту дисертації на один із наукових ступенів. Так, у 1845 р. захистив в університеті св. Володимира дисертацію «Про стан міських обивателів Росії до кінця XVII ст.», а І. А.Максимович – дисертацію «Про розвиток поняття про злочин в історії російського законодавства» на науковий ступінь магістра [79].[117] Викладач ліцею кандидат захистив в 1847 р. в тому ж університеті дисертацію на ступінь магістра державного права за темою: «Дослідження основ торгового законодавства Петра Великого» [79].[118]