Від дослідника поглядів учених минулого вимагаються детальний аналіз, конструктивна критична оцінка внеску кожного з цих учених, виявлення значення їхніх поглядів. При цьому слід відштовхуватися від методологічної установки, що про значення тих або інших ідей для розвитку наукової думки можна судити, головним чином виходячи з часу їхнього створення, стану науки, її впливу на подальший прогрес. Не слід забувати, що кожна наукова праця належить своїй епосі і несе у собі її сильні і слабкі сторони. Оцінка поглядів учених попередніх етапів з позицій сучасних знань може здійснюватися тільки за такими методологічними принципами.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html
3. В методологічному плані доцільним вважається проведення цього дослідження як з використанням хронологічного, портретного і проблемного підходів з превалюванням одного з них, так і з застосуванням їх у сукупності або в різних поєднаннях. При цьому основними методами цього дослідження залишаються: конкретно-історичний, біоісторіографічний, історико-порівняльний методи і метод актуалізації.
РОЗДІЛ 2
ВНЕСОК УКРАЇНСЬКИХ УЧЕНИХ-ПРАВОЗНАВЦІВ ДОРАДЯНСЬКОГО ПЕРІОДУ В РОЗРОБКУ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ ПРОБЛЕМ ІСТОРИКО-ПРАВОВОЇ НАУКИ: ПОРТРЕТНА ХАРАКТЕРИСТИКА
Розробка наукознавчих проблем історико-правової науки у вказаний період пов'язана з іменами таких вітчизняних учених-правознавців, як
ін, М. Д. Іванішев, О. Ф. Кістяківський, , Ф. І. Леонтович, -Буданов, , єєв, та ін. Багато хто з цих правознавців, незалежно від їхньої національної приналежності, вважаються одночасно і українськими, і російськими ученими, оскільки у різні часи жили і творили як на українських, так і на російських землях, робили істотний внесок в розробку загальної для Російської імперії історико-правової науки. же, хоча і був родом із Чорногорії, певний час працював у Новоросійському університеті і також істотно вплинув на розвиток української історико-правової науки.
Більшість названих талановитих учених, будучи істориками права, залишили після себе численні роботи з історії права, які й нині є важливим підгрунтям для відповідних наукових розробок як в Україні, так і за її межами. Ряд інших вітчизняних правознавців, хоча і не були істориками права у власному значенні слова (наприклад, зазвичай характеризуєтся як учений у сфері енциклопедії права), в окремі роки своєї наукової педагогічної діяльності читали лекційні курси з історії права і при цьому займалися дослідженням окремих проблем історико-правової науки, або присвячували себе іншим галузям правознавства (наприклад,
був фахівцем в галузі кримінального права), вони і в таких працях торкалися питань історії права, і зробили певний внесок в розробку теоретико-методологічних проблем історико-правової науки.
Природно почати викладення портретної характеристики вітчизняних учених з Костянтина Олексійовича Неволіна (1806 – 1855), оскільки саме він, будучи засновником вітчизняної юридичної науки, вперше приділив увагу теоретико-методологічним проблемам правознавства взагалі, та історико-правової науки, зокрема.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html
До дослідження соціальних явищ, зокрема злочинів і покарань за них, він підходив з історико-соціологічної позиції [146][27].
У своїй магістерській дисертації «Исследование о смертной казни» вчений розглядав інститут покарання в історико-соціологічному ракурсі. На його думку, загальне поняття права повинне охоплювати право на всіх етапах його розвитку, історичного буття взагалі, його зміст обумовлюється історичними умовами виникнення і розвитку. Завдання юридичної науки при цьому полягає у відкритті соціологічних законів розвитку, спадкоємності і співіснування (динаміки і статики) права.
Хоча у своїй науковій діяльності О. Ф. Кістяківський і віддавав перевагу науці кримінального права і процесу, яка в 60 – 80-і роки XIX ст. знаходилася на стадії становлення, проте, завжди залишався прихильником історичного методу, завдяки якому він вивчав кримінальне право в його історичному розвиткові.
Інша сфера наукових інтересів ученого – історія українського права.
О. Ф. Кістяківський є автором декількох робіт, безпосередньо присвячених історії українського права: «Характеристика русского и польского законодательства о крепостном праве по отношению к МалоРоссии», «Прошение малороссийского шляхетства и старшины вместе с гетьманом о восстановлении разных старинных прав МалоРоссии», «О законах, действующих в МалоРоссии» та ін. Введення в науковий обіг і перше грунтовне дослідження пам'ятника українського права «Права, за якими судиться малоросійський народ» також пов'язане з його ім'ям [58][28]. Своєю науковою спадщиною він зробив значний внесок в науку історії українського права. Мають рацію, з усією очевидністю, ті автори, які вважають його першим дослідником українського права.
У своїх численних дослідженнях учений постійно звертався до історичного (генетичного) методу, досліджуючи кримінальне право в найтіснішому зв'язку з його історією. Великого значення учений надавав історичному методові у своїй докторській дисертації «Историко-догматическое исследование по русскому праву о пресечении обвиняемому способов уклонения от следствия и суда». Багато праць цього видатного вченого в галузі кримінального права складаються з двох частин: історичної і догматичної. В історичній частині показується недосконалість у минулому як законодавства, так і загальної організації судового устрою і судочинства. Насиченість його робіт з кримінального права і процесу історичним матеріалом дала підставу його учню І. Я. Фойницькому вважати свого вчителя «представником історичного напрямку в науці кримінального права».
О. Кістяківський вважав, що історико-порівняльний метод повинен бути застосований у кожній галузі правознавства, і у кримінальному праві, зокрема. Мету такого застосування учений визначив таким чином: вести пошуки «засад справедливості» у тих загальних нормах права, які можна виокремити з «різноманіття всіх часів і народів» [61][29]. З широким застосуванням історико-порівняльного методу О. Кістяківський досліджував розвиток кримінального права і науки в західноєвропейських країнах: Англії, Німеччині, Італії, Франції [59][30]. Руське кримінальне право він вивчав у порівнянні з кримінальним законодавством цих країн.
Федір Іванович Леонтович (1833 – 1911) початкову загальну наукову юридичну підготовку отримав у Ніжинському ліцеї князя І. Безбородька. Протягом усіх студентських років (1856-1860) він працював під керівництвом М. Д. Іванішева. З початку навчання на юридичному факультеті Київського університету Ф. І. Леонтович спеціалізувався з історії права, яка з часом стала справою його життя. За свою роботу «История постановлений о крепостном состоянии в России до второй четверти XVIII в.» був нагороджений золотою медаллю університету. Після закінчення університету Ф. І. Леонтович, пройшовши подвійний курс юридичних наук, відразу почав викладацьку діяльність, працюючи в 1-й Київській гімназії позаштатним вчителем законознавства.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html
Особливою заслугою ученого є робота з першоджерелами з історії права, збір і вивчення пам'ятників права. Його «Хрестоматия по истории русского права», протягом 1875-1908 рр. витримала п'ять видань, і містила тексти цінних юридичних пам'ятників та коментарі до них. Ученим було написано багато критичних статей на нові книги з історії права, опубліковані в «Университетских известиях», «Журнале Министерства народного просвещения», «Сборнике государственных знаний» і багатьох інших виданнях.
І до цього часу не втратили свого значення погляди -Буданова, висловлені в праці «Обзор истории русского права», на такі теоретико-методологічні питання, як предмет і обсяг історії руського права, співвідношення останнього зі слов'янським правом, порівняльно-історичний (або порівняльно-слов'янський) метод, періодизація історії права і т. д. Як відзначає один із сучасних російських істориків права, «метод, розроблений -Будановим, став класичним для майбутньої науки історії права» [53][31].
Теоретичні конструкції дослідження -Буданова спиралися на загальні культурно-історичні і спеціальні юридичні категорії, а право співвідносилося з економікою, освітою, релігією і природними умовами. Вважаючи, що відсутність документальних свідоцтв не може бути компенсована міркуваннями, аналогічними тим, які можливі при побудові теорії, коли, як часто бувало, в джерелах відсутня достатня повнота і ясність, учений досить рідко спирався на дослідження аналогічних інститутів більш пізнього права або близького за змістом права сусідніх держав, що дало можливість -Буданову не тільки поєднати окремі події, але й відтворити цілісну картину історичного розвитку руського права.
Максим Максимович Ковалевський (1851 – 1916) – український і російський учений – правознавець, історик, соціолог, доктор державного права. Закінчив юридичний факультет Харківського університету в 1872 р. В 1878 р. захистив магістерську дисертацію по монографії «История полицейской администрации и полицейского суда в английских графствах» [66][32], а згодом докторську дисертацію «Общественный строй Англии в конце средних веков» [67][33]. З 1877 р. по 1887 р. був професором Московського університету, а з
1905 р. по 1916 р. – професором С.-Петербурзського університету, де викладав курс державного права. У 1887 – 1905 рр. жив за кордоном, читав курси лекцій в Стокгольмі, Брюсселі, Оксфорді, Парижі, Чікаго, Сан-Франциско і на цій основі опублікував багато книг і статей. Був депутатом І Державної Думи Росії. З 1899 р. – член-кореспондент Російської академії наук з розряду історико-політичних наук, а з 1914 р. – ординарний академік по історико-філологічному відділенню. Був керівником товариства ім. Тараса Шевченка в Санкт-Петербурзі, очолював редакцію енциклопедичного видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем».
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html
Микола Олексійович Максимейко (1870 – 1941), закінчивши в 1892 р. із золотою медаллю юридичний факультет Київського університету Святого Володимира, з березня 1893 р. до кінця 1895 р. був професорським стипендіатом кафедри державного права. В 1896 р. М. Максимейко здає іспит на ступінь магістра державного права, а 1 серпня 1897 р. призначається приват-доцентом кафедри історії руського права юридичного факультету Харківського університету. 2 вересня 1902 р. Максимейко захищає магістерську дисертацію «Сеймы Литовско-Русского государства до Люблинской унии 1569 г.», після чого одержує ступінь магістра державного права і призначається екстраординарним професором кафедри історії руського права Харківського університету. В 1914 р. М. Максимейко захищає докторську дисертацію на тему «Опыт критического исследования Русской Правды», в якій поглиблює і узагальнює свої дослідження Руської Правди. Тут він працює до закриття юридичного факультету Харківського університету в 1920 р. У 1920 – 1926 рр. – він професор Інституту народного господарства та Інституту землеустрою в Харкові. В 1925 р. Максимейко стає членом-кореспондентом ВУАН, а в 1925 – 1934 рр. – членом Комісії по вивченню історії західноруського і українського права при соціально-економічному відділі ВУАН. У 1926 – 1934 рр. Максимейко очолював секцію історії українського права при Харківському науково-дослідному Інституті Академії наук України (пізніше була реорганізована в Інститут української культури), де і проводив семінари з аспірантами за проблематикою Руської Правди [145, 17, 14][34].
Як історик права, Максимейко переважно займався вивченням історії литовсько-руського права і Руської Правди. Основними науковими працями у цій сфері є: «Источники уголовных законов Литовского статута» (1894), «Сеймы Литовско-русского государства до Люблинской унии 1569 г.» (1902), «Русская Правда и литовско-русское право» (1904), «Мнимые архаизмы уголовного права «Русской Правды» (1905), «Опыт критического исследования Русской Правды» (1914) та ін. У своії статті «Система Руської Правди в її поширеній редакції» Максимейко висунув нове положення про авторство і систему Руської Правди розширеної редакції [92][35].
Результатом науково-педагогічної діяльності вченого стали «Лекции по истории Российского государственного права», перше видання яких побачило світ у 1907 р., а друге – в 1917 р. У цих лекціях Максимейко подавав матеріал, починаючи з виникнення держави на території Росії до створення і розвитку абсолютної монархії. Особливість цього курсу лекцій полягає також у тому, що матеріал у ньому розподіляється за темами: «управління», «законодавства», «накази» тощо, тобто на засадах певної періодизації, а не за усталеною традицією.
Учений не був байдужим і до розробки теоретико-методологічних проблем історії права. В його дослідницькій діяльності особливе місце займає порівняльно-історичний метод. У своїй інагураційній лекції «Сравнительное изучение истории права» [95][36], з якою Максимейко виступив, як було це прийнято за традицією Харківського університету, де кожен доцент і професор, який починав свою педагогічну діяльність, мав виступити перед членами вченої ради, вчений говорив про необхідність застосування порівняльно-історичного методу, який він використовував ще за часів роботи над своєю першою науковою працею, при викладанні історії руського права, оскільки порівняльне вивчення «зміцнює думку про закономірний розвиток місцевого права». Максимейко детально обговорював такі важливі теоретичні аспекти порівняльно-історичного вивчення права, як сутність порівняльно-історичного методу, причини схожості, види, прийоми, цілі, завдання і результати порівняльного вивчення історії права, його наукове, практичне і навчально-педагогічне значення.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html
Свої погляди з теоретико-методологічних проблем історії права вчений висловив у вступній лекції, прочитаній 3 березня 1870 р. [8][37]. Богишич обгрунтовував виділення законодавства слов'ян як особливого об'єкта вивчення близькістю історичного коріння, культури та інших ознак.
Одним із найважливіших завдань історії слов'янського права він вважав порівняння слов'янських правових інститутів. Автор стверджував, що правові інститути слов'янських народів слід порівнювати «з інститутами всіх споріднених і сусідніх народів, не звертаючи уваги на те: чи знаходяться вони випадково на вищому, рівному або нижчому ступені освіченості» [8][38]. Проте, майже відразу вчений уточнював, що головну увагу при порівнянні треба звертати не на зовнішню схожість, а на внутрішню природу» [8][39]. Будучи істориком слов'янського права, Богишич ратував не за вузько національну, а достовірну загальну історію права [8][40].
Висновки до другого розділу
1. Вітчизняні учені-правознавці досліджуваного періоду в особі
іна, М. Д. Іванішева, О. Ф. Кістяківського, ,
Ф. І. Леонтовича, -Буданова, ,
, , єєва, та інші зробили вагомий внесок у розробку теоретико-методологічних проблем історико-правової науки. Проте, роль окремих учених при цьому була різною.
2. Роботи вітчизняних учених-правознавців з погляду віддзеркалення в них обговорюваної проблематики можуть бути згруповані таким чином:
– в першу чергу, це роботи загальнотеоретичного характеру, в яких разом з іншими теоретичними проблемами розглядалися і наукознавчі питання правознавства в цілому і його історико-правові розділи, зокрема;
Поміж цих робіт слід особливо виділити «Энциклопедию законоведения» іна, «Юридическую энциклопедию» , «Энциклопедию права» , «Задачи современной науки права» Н. Чижова.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html
– особливу групу складають конкретні історико-правові дослідження (монографії, узагальнюючі курси, наукові статті тощо). Вони багаточисельні і були наведені вище. Наукові праці цієї групи є цінними з погляду реалізації і апробації в дослідницькій практиці заявлених вітчизняними ученими в теоретико-методологічних працях установках, а за відсутності подібних праць сприяють реконструкції теоретико-методологічних поглядів учених.
РОЗДІЛ 3
ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ НАПРЯМКІВ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ ПОШУКІВ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ІСТОРИКО-ПРАВОВІЙ НАУЦІ (XIX – початок XX ст.)
3.1. Оцінка ролі і значення історичного вивчення права
Формування поглядів дореволюційних вітчизняних учених-правознавців про роль і значення історичного пізнання права, безумовно, було взаємопов'язане безпосередньо з процесом становлення і розвитку історико-правової науки. Власне кажучи, без усвідомлення ролі і значення історичного пізнання права неможливим було б і становлення самої цієї галузі правової науки. Маючи на увазі цей логічний зв'язок, Ф. І. Леонтович писав: «Значення історії права усвідомлено порівняно недавно. Негативні погляди на історію, які панували у нас у минулому столітті пояснюються як нерозвиненістю наукових знань, так і реформаторським настроєм суспільства того часу» [82][41].
Розмірковуючи про основні чинники становлення історико-правової науки, Ф. І. Леонтович відзначає, що думка про важливе значення «історико-юридичного бачення» у вітчизняній юриспруденції усвідомлена особливо після того, як з'явилися капітальні праці етнологів та істориків первісної культури. «Праці таких дослідників, як Леббок, Тейлор, Мак-Ленан, Морган та ін. – пише вчений – дали можливість історикові розкрити першооснови у справі розвитку культури і права окремих народів. Тепер наука історії права одержує новий напрям – її завданням вважають розкриття загальних законів, яким підпорядковується історичне життя народу. У цьому напрямі на розвиток нашої науки першою за часом вплинула історична школа (Савіньї, Пухта та ін.). Вона вперше розкрила всю важливість і необхідність історичного вивчення права. Доводячи ненауковість прийомів старих схоластичних шкіл, які будували всю науку права на абстрагованих засадах природного права, історична школа вказувала на народне життя («народний дух»), як на головний грунт розвитку права в житті людства. Школа ця вчила, що пізнати право можна тільки історично» [82][42].
Наукова розробка історії права в Російській імперії пов'язана з появою у 20 – 30-х роках XIX ст. відомих праць Еверця про стародавнє руське юридичне життя, написаних на основі Руської Правди і договорів між русами і греками; праць Рейця «Опыт истории русских государственных и гражданских законов», де автор вперше намагався повністю викласти внутрішню історію російського законодавства, і тритомної «Истории российских гражданских законов»
іна.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html
Приблизно так само розмірковував про роль історичного пізнання один із вітчизняних теоретиків права . Він писав: «Говорити про те, як повинна виконуватися історія, що вона не повинна бути простим переказом послідовних подій було б марно. Задачі історичного вивчення абсолютно ясні: воно завжди повинне розкривати і пояснювати нам еволюцію явищ» [28][43].
У вказаному ключі є цікавими також думки іншого вітчизняного ученого – теоретика права М. Чижова. У своїй роботі «Задачи современной науки права» він констатує: «Історичне вивчення права не є утворення важкого баласту, обтяжуючого, як дехто думає, розум мислителя. Ні: історичне вивчення права великою мірою вплинуло і має величезне значення для з'ясування сутності права. Тільки через історію права ми переконалися, що зміст сьогоднішнього права є результатом духовної роботи багатьох генерацій» [185][44].
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 |
