Особливого значення приділяв історичному пізнанню при вивченні окремої галузі права О. Ф. Кістяківський. Однією з яскравих рис численних наукових досліджень ученого можна назвати незмінне звернення до історичного методу, завдяки якому О. Ф. Кістяківський вивчав кримінальне право в його історичному розвиткові. Історичний метод покликаний пояснити проблеми спадкоємності в кримінальному праві, оскільки кримінальне право – це система, що розвивається в історії, яка одночасно містить в собі не тільки елементи для теперішнього часу, але і зберігає риси минулого, намічає контури майбутнього. Тільки спадкоємність О. Ф. Кістяківський вважав «єдиною умовою прогресу». На думку ученого, «тільки історія може дати пояснення причин як сучасного стану кримінального права, так і станів його попередніх періодів» [61][45]. Саме цими ідеями історичної спадкоємності пронизані наукові роботи О. Ф. Кістяківського. Велике значення учений відвів історичному моментові в своїй докторській дисертації «Историко-догматическое исследование о недопущении обвиняемому способов уклонения от следствия и суда».
значення історії бачив у з'ясуванні причин, витоків тих недоліків, які часто спостерігаються між нормами права і правовим життям. Без історії, як вважав учений, неможливо визначити «ні фактичний характер законодавства, ні приховану в ньому недосконалість, джерело якої цілком полягає у тому, що життя обігнало юридичну творчість» [71][46]. Не заперечуючи корисність формальної догматичної обробки права, водночас він вказував, що правова наука повинна «переслідувати цілі історичну і соціальну (у значенні пропозиції реформ) в чинному законодавстві з метою узгодження його з громадянським побутом» [72][47].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html
Таким чином, погляди вітчизняних учених досліджуваного періоду на роль і значення історичного пізнання права, будучи в цілому співзвучними духові часу, водночас з багатьох ключових параметрів мали прогресивний характер.
3.2. Характеристика системи історико-правових дисциплін
У центрі уваги дореволюційних вітчизняних учених-правознавців знаходилися також питання диференціації та інтеграції, класифікації правових знань взагалі, історико-правових, зокрема. Із цього приводу М. Ренненкампф відзначав: «Розвиток науки здійснюється одночасно у двох напрямках. З одного боку, наука розкладає явища, внаслідок чого відбувається спеціалізація знання: утворюються нові галузі наук, які у свою чергу розгалужуються на таку кількість частин, які важко охопити у всьому обсязі, і кожний дослідник вимушений вибирати для своїх занять який-небудь невеликий відділ. З іншого боку, відбувається узагальнення, яке вносить в найвіддаленіші галузі панування загальних законів, сполучає всю систему знання єдністю і взаємністю сил, дає можливість фахівцям знаходиться в єднанні зі всією сучасною наукою і користуватися її результатами» [131][48]. Ці процеси одержують широкий розмах особливо в період становлення і бурхливого розвитку науки, яким для історичного розділу правознавства свого часу стало XIX ст.
Перший досвід класифікації історико-правових дисциплін у вітчизняній юридичній науці був представлений К. Неволіним в його фундаментальній роботі «Энциклопедия законоведения». В одному місці вказаної праці він виокремлює такі дві основні історичні науки законознавства: історію філософії законодавства; історію законодавства позитивного [113][49]. У іншому місці вчений пише, що історична частина законознавства складається з історії законів і історії науки законознавства [113][50]. У вказаній праці вперше систематично виокремлена як історія державно-правових установ, так і історія державно-правових поглядів.
Крім того, подаючи у своїй «Энциклопедии законоведения» обширну історико-правову частину, К. Неволін проводив відмінність між нею і загальною історією позитивних законодавств, як самостійною науковою дисципліною. Відмінність цю він бачив головним чином в обсязі і систематизації матеріалу. Вчений вважав, що подібно до того як «загальна історія, за своїм поняттям, обіймає собою всі прояви людської діяльності, і притому в усіх відношеннях» [113][51], загальна історія позитивних законодавств не повинна випустити з уваги законодавство жодної з держав, тоді як завдання історичної частини енциклопедії законознавства – охопити лише найважливіші законодавства, «в яких переважно виражається характер ступеня, займаного відомим їх відділом в цілому їх ряді» [114][52].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html
У визначенні наочної специфіки загальної історії права певний інтерес представляють погляди , який свого часу працював на кафедрі історії слов'янських законодавств у Новоросійському університеті в 1869 –
1872 рр. Свої погляди він висловив у вступній лекції з курсу історії слов'янських законодавств. Будучи істориком слов'янського (особливо південнослов'янського) права, позитивно оцінював вивчення нового для історичного вивчення права напрямку – історії законодавств слов'янських народів. Критикуючи вузько національний підхід до історії права, учений пропагував необхідність формування загальної історії права. На його думку, для розвитку загальної історії права слід застосовувати такі прийоми: 1) розширення меж історико-правових досліджень; 2) наукове порівняння окремих юридичних інститутів; в) виявлення загальних підвалин права, що коріняться в істотних рисах історичного життя того чи іншого народу [8][53].
3.3. Предмет і завдання історії права
Як відомо, у науці не завжди панували такі погляди на предмет і завдання історії, як вони розуміються сьогодні. Первинний погляд на історію, як на просту розповідь про минувщину, не перевірену строгою науковою критикою, з часом, особливо в XIX столітті – столітті становлення історичної науки змінюється новими науковими поглядами на цілі і задачі історії. Власне кажучи, донині не знайдено більш-менш розроблених наукових уявлень про предмет історії права, бо «наукове визначення предмета будь-якої науки стає можливим лише після оформлення її (науки) як такої» [33][54].
У вітчизняному правознавстві вперше питання про предмет як правознавства в цілому, так і його історичної частини, підняв К. Неволін. Він мав абсолютну рацію, коли визначав співвідношення науки і її предмету: «Наука не творить свого предмета, а усвідомлює те, що дійсно є, і в тому саме вигляді, як воно є. Тому сутність її стосовно змісту відкривається із сутності самого її предмета» [113][55]. Виходячи з цього постулату, учений доходить висновку, що сутність законознавства (правознавства) відкривається безпосередньо з сутності самих законів. При цьому, як зазначав учений, всі сторони, з яких може бути розглянуто закон, усі частини, які в ньому представляються для дослідження, складають безпосередньо зміст законознавства і повинні ним вивчатися.
Далі, К. Неволін, розвиваючи свою думку про порядок вивчення законодавства, відзначає наступне: «Закони представляються нам у різних ступенях розвитку. Існування різних ступенів у позитивних законодавствах поза сумнівом: кожне з них, узяте окремо, виникає у певний час і потім протягом свого існування піддається різним змінам; таким же чином і всі вони, узяті в їхній сукупності, мають певний початок у часі і проходять різні періоди буття, діючи сукупно в один і той же час, але для різних осіб і на різних територіях, або слідуючи один за одним у певному порядку. У розвитку кожного позитивного законодавства можна завжди розрізняти за часом два основні відділи: закони минулого часу і закони теперішнього часу. Ця відмінність законів не є безумовною, а тільки відносною. Вона ґрунтується на тому, що для її розгляду можна завжди узяти яку-небудь певну точку відліку в часі. Законодавство нинішнє і утворене раніше, буде, по відношенню до нього, законодавством минулого часу; законодавство, яке діє саме в цей час, і яке для осіб, що тоді жили, має безпосередньо обов'язкову силу, буде законодавством теперішнього часу» [113][56]. Вивчення законодавства минулого часу, на думку вченого, складає предмет історії законодавства позитивного.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html
До числа законів («загальних засад» – за термінологією самого вченого) історичного процесу, на думку , належить, перш за все, закон послідовності явищ, бо «історія являє собою не безладну масу явищ і подій, нічим не пов'язаних одне з одним. Навпаки, в історії явища наступні генетично пов'язані з явищами попередніми» [96][57]. Звідси вчений робить висновок про неможливість штучного встановлення законодавцем нових норм права, не пов'язаних з попередніми; поява таких норм викликає хворобливий стан права.
Внаслідок поступовості історичного розвитку у кожній історичній епосі, як вважав , поряд із рисами, що характеризують цю епоху, помітні так звані «переживання» минулого і зародки майбутнього. При цьому поступовість історичного розвитку виключає можливість стрибків в історії. Явища суспільного життя знаходяться у відомому співвідношенні між собою, зміна в стані одного явища викликає зміни в стані інших явищ. Історичні явища викликаються різноманітними умовами. Змінюються умови – змінюються явища. Стосовно історії права це означає, що «умови суспільного життя (релігія, освіта, економічний побут, мирні стосунки і збройні зіткнення з сусідніми народами) викликають зміни у праві. Поряд з умовами суспільного життя потрібно поставити явища зовнішньої природи (клімат, географічне положення країни, геологічна будова грунту тощо). Під впливом різних умов суспільного життя і умов фізичної природи в житті кожного народу утворюються національні особливості, які після свого утворення виступають як самостійні умови, що викликають зміни як в історії взагалі, так і в історії права, зокрема. Нарешті, і особиста діяльність відіграє відому роль в історії» [96][58].
Що стосується пояснень схожості у правових явищах різних народів, то вчений виходить при цьому з того, що людська природа з її основними потребами однакова у всіх людей; всі люди підпорядковуються одним і тим самим фізичним і психологічним законам. Схожість спостерігається в релігійних віруваннях, в літературі, мистецтві; спостерігається схожість і в праві. Проте, умови зовнішньої природи, серед яких живуть різні народи, не однакові; не однаковими є також умови суспільного життя. Звідси – національні особливості, які відзначаються як у мистецтві, літературі, норовах, так і в праві.
Якщо кожен народ має своє право, і якщо право кожного народу відрізняється національними особливостями, то виникає питання, чи можливе запозичення норм права одним народом у іншого народу? на це питання відповідає позитивно, пояснюючи це тим, що першоджерела права – людська природа – однакова у всіх народів і що у різних народів можуть бути схожі умови життя. Проте ці схожі умови ніколи не бувають абсолютно тотожними, тому запозичення ніколи не може бути повним. Це означає, що запозичена норма права змінюється згідно з особливостями національного права.
Вчений також позитивно відповідає на питання про те, чи спостерігається який-небудь певний напрямок у послідовних і поступових змінах явищ суспільного життя. На його думку, вивчення історії людських суспільств свідчить про те, що прогрес, тобто поліпшення, удосконалення – ось основний закон суспільного життя. Оскільки до XIX ст. прогрес розумівся у значенні удосконалення, поліпшення, а в XIX ст. (в творах Конта, Спенсера та їх послідовників) удосконалення замінюється розвитком, еволюцією,
і робить вказане уточнення. При цьому автор виходить з незаперечного положення про те, що еволюція, розвиток, тобто рух від форм простих до складніших – є основний закон природи. Проте, на думку вченого, і стара точка зору не може бути знехтувана, отже, обидві точки зору необхідно поєднати: «Історія є прогресивний рух, тобто рух від форм простих і недосконалих до форм складних і досконалих» [96][59]. Стосовно права, як вважає учений, певним напрямком у послідовних і поступових змінах є прогрес: «Вивчаючи історію руського права ми бачимо, як поступово пом'якшується рабство, як падає кріпацтво, як зменшується жорстокість кримінальних покарань, як змінюється рабське становище дружини і дітей тощо. Визнаючи загальний напрям історії прогресивним, необхідно пам'ятати, що рух прогресу не безперервний; він порушується хворобливими тимчасовими зупинками, регресом» [96][60].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html
Розмірковуючи про обсяг предмета історії руського права,
вважав за необхідне розрізняти руське право і право російської держави: «руське право – це право руського народу, право, вироблене руським народом. Право руського народу не є правом російської держави. Хоча руський народ складає основне ядро населення російської держави, до складу останнього входять й інші етнографічні одиниці і народи, які мають своє національне право» [96][61]. При цьому, оскільки право російської держави не є щось єдине і цільне, а складається з руського, польського, прибалтійського, шведського права та зі звичаєвого права російських інородців, остільки воно, на думку вченого, не може бути предметом вивчення окремої науки. Якщо в межах російської держави, окрім російського народу, живуть й інші народи, які мають своє національне право, то російський народ не обмежується межами російської держави, він виходить за ці межі. Одна з найважливіших стародавніх руських земель – Галіція, населення якої руське, і право, вироблене в середовищі цього населення – руське право, вказував , входить нині до складу Австро-Угорщини. У двох державах середньовіччя – Московській і Литовсько-Руській – основну масу населення складав руський народ, а право було руським правом. Тому до загального курсу історії руського права повинні входити як історія права Московської держави, так й історія права Литовсько-Руської
держави [96][62].
Іншою вимогою повноти курсу історії руського права вважав більш-менш рівномірний виклад історії всіх галузей права, оскільки як у монографічній літературі, так і у загальних курсах з історії руського права, до цього часу чільне місце відводилося історії державного права. У своїх «Лекціях» учений розглядає, крім історії державного, також історію кримінального, цивільного та судового права.
3.4. Співвідношення і взаємозв'язок історії права з іншими науковими дисциплінами
Наука історії права знаходиться в тісному зв'язку як з юридичними та історичними, так і з іншими суспільними науками. Ці зв'язки також знаходилися в центрі уваги дореволюційних вітчизняних учених.
Так, на думку , історія права певної держави має тісні зв'язки із загальною історією цієї держави, «авторитетом якої встановлювався порядок і затверджувалося право»; звідси – необхідність вивчення права історичним способом з урахуванням цього зв'язку [131][63].
Зв'язок історії права з іншими юридичними і політичними науками
Ф. І. Леонтович вбачав у тому, що історики права не можуть проводити дослідження у відриві від відповідних теорій, понять і методів юридичних і політичних наук. «Без цієї умови, – писав учений, – історик, маючи справу з явищами політичного і юридичного життя, буде мимоволі сам винаходити поняття і визначення, які не будуть мати нічого спільного з поняттями і визначеннями точної науки» [82][64].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html
Про співвідношення історії права та історичної науки писав також
. На його думку, не можна вивчати історію права, абсолютно ігноруючи історію народу, оскільки «історія руського народу – це історія різноманітних явищ життя руського народу; до їх числа належить і право» [96][65]. З іншого боку, історія у значенні науки про явища суспільного життя взагалі розуміється як історія культури. Історія права є необхідною складовою частиною історії культури, бо право – найважливіше явище суспільного життя людей. До складу історії культури історія права входить поряд з історією економічного побуту, історією церкви і релігії, історією освіти, історією літератури, науки, мистецтва та ін. [96][66].
Через вказані причини, на думку , і після становлення історії руського права як самостійної науки зв'язок її з руською історією зберігається: вивчення історії руського права допускає знайомство з історією руського народу взагалі, через що для історика права величезний інтерес представляють загальні курси з історії. Слід також враховувати, що частина істориків обмежується тільки історико-правовими дослідженнями [96][67].
3.5. Структура історії права: розподіл її на зовнішню і внутрішню частини
Розподіл історії права на зовнішню і внутрішню частини має тривалу історію і своїм корінням доходить до Лейбніца. доходить висновку, що, запроваджуючи подібний розподіл, Лейбніц під першою розумів історію права, яка мала розглядатися відособлено від інших сторін суспільного життя, а під другою – історичне вивчення зовнішнього соціального середовища, в якому розвивалася історія права і без знайомства з якою не можна належним чином зрозуміти еволюцію тієї чи іншої системи чи галузі права. Думка Лейбніца про існування зовнішньої історії права довгий час залишалася незрозумілою для більшості юристів, оскільки вони знаходилися під впливом ідей вузького догматизму. Лише в XVIII ст. німецькі юристи повернулися до, як з'ясувалося, плідної думки Лейбніца про необхідність пояснення внутрішньої історії права зовнішньою історією. Своє втілення ідея Лейбніца знайшла у вченні І. Пюттера про залежність розвитку права від усіх без винятку умов державного життя і у вченнях Г. Гуго про визначальне значення зовнішніх обставин історичного життя народу для утворення його юридичного побуту. Проте на відміну від І. Пюттера, який не згадував про розподіл історії права на зовнішню і внутрішню, Г. Гуго дотримувався цього розподілу, надаючи йому абсолютно іншого значення. Під зовнішньою історією він розумів історію джерел, під внутрішньою – історію інститутів. Г. Гуго пристосував термінологію Лейбніца до традиційного протиставлення історії і старожитностей права, причому перетворив останні з реального коментара до догми – на самостійну історичну дисципліну [156][68].
Гуго розмежування зовнішньої і внутрішньої історії права збереглося і в XIX – на початку XX ст. у вітчизняній історико-правовій науці. Під першою більшість учених розуміли історію джерел права, під другою – розвиток норм та інститутів права. Проте як і раніше повної єдності у цьому питанні між істориками права не було.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html
Завданням першої частини, тобто історичного вчення про джерела права, по , «повинно бути встановлення схеми джерел права для кожного окремого періоду досліджуваної історії права і з'ясування їх взаємовідносин, тобто відносної сили і відносного обсягу дії кожного з них» [159][69]. Схема джерел права, зрештою і в основних своїх рисах, на думку вченого, залишається одна і та ж для всіх періодів, протягом усього історичного часу, а зміни і весь еволюційний рух у цій галузі виражається в зміні взаємовідносин між окремими джерелами права. Зокрема, в континентальній Європі з XVIII ст. це взаємовідношення виразилося у домінування над усіма джерелами права виключно закону, що приймається державною владою. В результаті й теорія права звузила схему джерел права. Проте історик права повинен бути вільний від підкорення такій схемі, бо «перед ним стоїть виключно наукова задача, яка полягає в тому, щоб встановлювати схему джерел права для минулого відповідно до переконань тієї епохи, яку він вивчає і правове життя якої відтворює» [159][70]. В той же час між минулим і сьогоденням з приводу складу джерел права існують безперечні відмінності і розбіжності. Розглядаючи це питання, вчений висловлює деякі методологічно значущі ідеї.
По-перше, історик права повинен мати на увазі старий розподіл закону на закон Божий (lex Dei, lex divana) і закон людський (lex humana), «щоб прослідити його на всіх періодах і своєчасно відзначити, коли, за яких умов і через які причини вказаний дуалізм закону змінився монізмом одного лише закону людського. Для відповідних епох закон Божий повинен бути встановлений і характеризуватися як непохідне і основне джерело права, яке не тільки не потребує якого-небудь підтвердження з боку закону державного, але, навпаки, сам буде джерелом і межею всякого правотворення людського. Дія закону Божого як джерела права не обмежувалася правом церковним, але поширювалася і на право світське» [159][71].
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 |
