Любов і пісня – батькові (стр. 5 )

Хоче він, щоб узяв за руку

І повів його тато в кіно.

Ну, нехай би смикнув за вухо,

Хай нагримав би раз чи два, –

Все одно він би тата слухав

І ловив би його слова…

Раз Івась на толоці грався,

Раптом глянув – сусіда йде.

– Ти пустуєш тут, – озвався, –

А тебе дома батько жде…

Біг Івасик, немов на свято,

І вибрикував, як лоша,

І, напевно, була у п’ятах

Пелюсткова його душа.

На порозі закляк винувато,

Але в хаті – мама сама,

– Дядько кажуть, приїхав тато,

Тільки чому ж його нема?..

Раптом стало Івасю стидно,

Раптом хлопець увесь поблід –

Догадався, чому єхидно

Захіхікав сусіда вслід.

Він допізна сидів у коноплях,

Мов уперше вступив у гидь,

З оченят, від плачу промоклих,

Рукавом витирав блакить.

А вночі шугнув через грядку,

Де сусідів паркан стирчав,

Вибив шибку одну з рогатки

І додому спати помчав…

Бо ж немає тим іншої кари,

Хто дотепи свої в іржі

Заганяє бездумно в рани,

У болючі рани чужі…

Ровесники

Підсухи

Музика Олександра Білаша

Батьку, ми ровесники з тобою.

Батьку, обірвав свинець твої літа.

Батьку, над твоєю двадцять третьою весною

Вічність… Вічність проліта.

Розминулись ми навік з тобою,

Ти мене не бачив, я – тебе.

У моєї долі, долі молодої

Небо… Небо голубе.

Батьку, в серці крадуться тривоги,

Батьку, заслоняє тінь мою зорю.

Батьку, без вагання я пройду твої дороги,

Подвиг… Подвиг повторю.

Ой ти, весно, весно двадцять третя,

Не даруй нам ранньої зими.

Хоч ві сні явися, батьку, із безсмертя,

Сина… Сина обійми.

Батьку, ми ровесники з тобою…

Олександр Довженко

Зачарована Десна

…Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.

Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість.

Одне, що в батьку було некрасиве, – одяг! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і лахміттям. Іде, було, з шинку додому, плете ногами, дивлячись у землю в темнім смутку, аж плакать хотілось мені. І все одно був красивий, – стільки крилося в ньому багатства. Косив він чи сіяв, гукав на матір чи на діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї, – однаково. І коли він, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв на майданах безпритульний у фашистській неволі і люди вже за старця його мали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний.

З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, – він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку.

Євгенія Божик – авторка одинадцяти книг прози, лауреат п’ятьох Міжнародних літературних конкурсів, що відбувалися у США і Канаді, премії ім. Богдана Лепкого, відома в Україні і за її межами письменниця і громадська діячка, переможниця конкурсу в галузі мистецтва «Львів’янка року-95».

Євгенія Божик

Куди поділася сокира?

Десь-колись у чиємусь серці не вгаває запекла битва. Іноді образи, біль і безчестя близьких збиваються у тугий клубок, що розростається і набирає страшних форм, розчавлює і відсікає інші почуття, позбавляючи їх права навіть озиватися. Іноді … До певного часу, доки не вдарить у дзвони істина.

– Юрію Васильовичу! – вдруге покликав голосніше.

– Чому вигукуєш, як на пасовищі? Я не глухий! – роздратувався.

– Та ні… Але за першим разом ви не почули.

– Чого тобі? – запеклий, отой, котрого молодший кликав Юрієм Васильовичем, перепитав неохоче.

–  Там, на прохідній, на вас чекає товариш вашого сина.

–  У мене немає сина! Ти ж знаєш: цього гультяя і неробу, який мене зганьбив перед родиною і всіма, я раз і назавжди вирубав сокирою зі свого серця і свого життя.

–  Але ж він Андріїв товариш…

–  Такий самий більярдник і картяр! Гм… Не інакше, по гроші приповз.

–  Він з вашим сином…

–  Я сказав чи ні: у мене нема сина.

–  Нема. Вашого сина Андрія насправді вже нема.

Світ, а в ньому – батькове серце – розпадалися поволі.

–  Як… нема? – Юрій Васильович зблід, та голос далі – як багнет.

–  Він утопився… в Португалії… – видихнув вісткар і замовк.

І аж тепер громові сили розірвали окуття і вирвалися з підземелля, створеного чоловіком у самому собі: – Не може бути!

Мабуть, подібним ревом сповіщає навкіллю про свій біль смертельно уражений звір.

–  Не може бути! Він добре плаває…Ні! Ні-і-і-і! – здійняв догори руки і заточився.

Хотів за щось ухопитися – не зміг стулити докупи розчепірених пальців і впав на коліна. Простогнав:

–  Ні! Він живий! Живий …

І зовсім хрипло:

– Господи, прос…

Євгенія Божик

Зіштовхнуті в безодню

–  Чому так уникаєш мене стільки років, переховуєшся, відмуровуєшся секретарками, охоронцями? Я ж не про себе – про сина хочу… Хлопець…

–  Ти знову невчасно зателефонувала – у мене люди, нарада… – І цього разу – невчасно. Терміново відходжу – викликають «наверх».

–  Але ж…

–  Ну, як не розумієш? Я ж у пальті…

–  У пальті? Надворі – липнева спека. Син наш у небезпеці. Дай слово сказати! Хлопець змалку вбив собі в голову, що ти від нас пішов через його недосконалість, бо він часто хворів і ночами кашляв, а ти не висипався… бо вчився не так… музичного слуху не мав і не…

–  А що – так погано вчився?

–  Непогано. Але не на «відмінно», хоч дуже наполегливо і докладно… зрозумій: він живе з провиною… Тепер уже замкнувся, хоч і не говорить про те, та я бачу…

–  Добре - добре. Якось зателефоную.

Через тиждень уже не було кому «якось телефонувати». Лише Господь відав, в якому притулку опинилася розчавлена горем і безпорадністю мати і її узалежнений син.

Євгенія Божик

Каторжанин

Уже понад п’ятнадцять років чоловік майже кожного надвечір’я піднімається крутою цвинтарною доріжкою до могили сина. За цей час хвацький чоловік спочатку посивів, а потім і облисів, згорбився, всохся… До ночі порається біля могили, його руки щось підкопують-вирівнюють, висаджують-пересаджують квіти, кущики, а вуста безнастанно щось шепочуть. Перехожі подумають: молиться. І справді, чоловік звертається до Бога:

«Господи, чому ж Ти не вирвав мені язика?.. А дозволив відмовлятися від сина… щоб не сплачувати аліментів, таку неправду… Це ж слухали люди… «Могло бути, що дитина від мене, але я не припускаю, бо жінка в час вагітності гуляла…». Вбивчий наговір – убивча кара. І не знаю, що глодже глибше…»

Євгенія Божик. Опівночі : оповідання, новели в одному, двох чи кількох рядках, повість. – Львів: Каменяр, 2004. – 241с.

Роман Дідула

Час і пора: Роман-мозаїка

Частина друга

Батько і син

Як мене довго не було вдома, мама свою радість виливала в слово, а тато в сльозу. Інколи вони мінялися ролями. І на той мій приїзд так було; так і не так.

– Добре, Ромку, що ти приїхав, а я ще не вмер, – заховав тато радісні і сумні слова в сльозу і рукав.

– Ая, синочку, ти міг би тата вже не застати, – додала, сплакнувши, мама.

Я довго оніміло стояв край столу, за яким сидів мій тато, і не витримав – за шапку і на подвір’я, а звідти в поле. Там, ніким не чутий, я дав волю і сльозам, і словам. Утік, бо не було в мене сили втримати себе ні кусанням губ, ні до болю стискуванням пальців. Чи мав я розповісти своїм рідним, що не тільки вони викликали цей стан, був ще один поштовх, крапля, що переповнила чашу. Не минуло й півгодини, як погляд чийогось батька потряс мене на шосе до Золочева, коло дітдому «Грушка». Старий сивий чоловік віку мого тата і такий подібний до нього, довгообразий, худий, згорблено стояв при самому асфальті і, ніби той бузьок на оболоні, заглядав у кожне авто, що мчало повз нього, і в наше «жигулі» так само; когось шукав, і я стрінувся з ним очима і був в одну мить кинутий у безодню чужого болю. Чомусь переконаний, що цей чоловік хотів побачити і спинити свого сина. (А той не їхав, бо ми поверталися до Львова години через три, батько ж усе ще горбився там же; хто знає, може й не відходив зі свого місця).

Коли смерть переступила поріг нашої хати і заклято, невідступно, невідворотно стала над татовим ліжком, я приїздив частіше, але слів, що сказав тоді полям і вітру, тато сам так і не почув. І я про це завжди жалію і ніколи не перестану жаліти.

Нема, як тато, кажуть в Галичині. Ніхто тата не замінить. Він один в нас на світі. І не тільки тому найдорожчий.

Господи, я згадую свого тата, а бачу крізь сльозу, крізь час і простір серед сибірських снігів велику і малу фігури моїх односельчан-страдників, вуйка Митра і його сина Павлуся. Їх сотні, наших краян, до краю вимучених дорогою, енкаведисти викинули із товарняків на поталу в нерозталі сніги, на загин, а людина ж хоче жити. І я чую переповіджену розмову батька із сином:

– Тату, я не маю сили йти далі…

– Іди, синочку, по моїх слідах. Буде тобі легше і тепліше.

Послухався. За татовою спиною малі ноги відчули під собою твердість, і не так дошкуляв вітер.

Який батько не подасть руки, коли синові трудно чи коли він у небезпеці, не підтримає, коли той навіть і не чекає підтримки… та що там – своє життя покладе за рідну кровинку. Скільки ж то було випадків на нашій землі у часи більшовицького та фашистського свавілля, коли, рятуючи синів, батьки віддавалися у руки енкаведистів чи гестапівців і зникали без сліду.

– Я тебе виховав, сину, любити Україну, то мав би я спиняти, як йдеш зі зброєю за Україну? Не візьму гріха на душу. Боже, Матінко Божа, бережіть мою дитину! – так по-селянськи просто і мудро казали батьки і цілували разом із синами ікони Ісуса, Богоматері.

– Небагато пам’ятаю з того, що читав про батьків у книгах, бачив у фільмах, але цього вражаючого епізоду не забуду ніколи. Мабуть, усе моє покоління його пам’ятає: як батько, відбиваючи атаку нападників, кричить услід хлопчакові: «Біжи, не оглядайся, синку» і прикриває автоматним вогнем відхід. Син рятується, а батько гине.

У всі віки про це знано: ніде, в жодному моральному законі не написано, що батьки повинні любити своїх дітей – чому? – бо нема потреби. А втім, усі в природі оберігають своє потомство. Напевне, це той же інстинкт самозбереження, в іншій формі. Але тільки людиною керує не інстинкт, а любов.

Син іде за батьком, поки не набереться сили, але й досягнувши зрілості сил, бачить перед собою батька, хай лише в думках, і вивіряє свої кроки, вчинки, плани.

Велика і свята відповідальність бути батьком, бо за ним – батьківщина.

Дзвін. – 2004. – №9. – С.41-73.

Список літератури

Україна. Верховна рада. Постанова. Про Концепцію державної сімейної політики // Позакласний час. – 2004. – № 5-6. – С. 7-11.

Україна. Наказ. Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту. Інформаційна довідка щодо реалізації Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» // Безпека життєдіяльності. – 2006. – № 12. – С. 2-7.

* * *

Шануй батька свого і матір свою // Позакласний час. – 2007. – № 8. – С. 56-57.

Насильство в наших сім’ях // Наук. світ. – 2005. – № 7. – С.20-23.

Усвідомлене та відповідальне батьківство як передумова повноцінного сімейного виховання // Психолог. – 2005. – № 28 (лип.). – С. 18-21.

Біблія про сім’ю та родинне виховання // Шкільний світ. – 2005. – №41. – С. 4-6.

, Проект «Идеальный родитель» // Воспитание школьников. – 2005. – № 2. – С. 14-19.

Ще раз про «квіти життя»: [про відповідальність батьків] // Шкільний світ. – 2007. – № 43. – С. 17-19.

Острівна Л. Невже – криза батьківства? // Жінка. – 2007. – № 12. – С. 1.

Папа может, папа может все, что угодно : [о моделях поведения детей в зависимости от различных типов роли отца рассказывает психолог] // Завуч. – 2008. – №6 (лют.). – С. 14-16.

Свято, яке має дорости до традиції // День. – 2008. – 14 трав.

Сім’я, родина. Народні приказки та прислів’я про сім’ю // Позакласний час. – 2005. – № 19-20. – С. 80-83.

«Коли не я – то хто? : [про родину Стусів] // Сучасність. – 2003. – № 9. – С. 136-155; №10. – С. 118-129.

Батьківська педагогіка. Мікроклімат вашого дому // Вибрані твори : в 5-ти т. Т.5. – К., 1977. – С. 410-418.

США впервые чествовали всех пап // Сегодня. – 2008. – 19 июня. – С. 36.

Тепло татусевих долонь: [родинне свято для учнів початкових класів] // Красоткіна Н. Ми діти твої, Україно : розробки бесід з дітьми, тем. Казки та сценарії виховних заходів. – К. : Поч.. шк., 2001. – С. 142-150.

Дмитро Стус: «Я спробував представити свого Василя Стуса…» : [про вихід в світ монографії сина письменника «Василь Стус: життя як творчість»] // День. – 2005. – 7 квіт.

Соціально-педагогічна профілактика жорстокого ставлення до дітей у сім’ї // Рідна школа. – 2002. – № 10. – С. 26-29.

Зміст

1

Батьківство: виховання

по-християнському. Трибуна психолога С.3

«Повчання дітям» Володимира 4

З «Листів до сина» Василя 5

Листи до сина Василя 7

«Зіркові» татусі С.8

Які ж є тата?

Психологічна характеристика С.9

Найкращі в світі батьки і діти

Творча гра С.10

Для моїх рідних

Творча гра С.11

Вислови за темою С.11

Художні твори про батька С.13

Список літератури С.20

Любов і пісня – батькові : добірка матеріалів / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; уклад. . – Суми, 2008.