Соціальна варіативність феномену свободи в координатах економічного виміру (стр. 2 )

На відміну від руссоїстського обурення (чужого Канту), з приводу людських страждань, пов'язаних з прогресом приватної власності, філософ позитивно оцінював роль суперечностей і антагонізмів в історичному розвитку. Влас­ність обумовлюється, крім усього, проникливістю і активністю розуму. Загальний позитивний результат, який прогрес приносить людству, розглядається Кантом як такий, що реабілітує все попереднє зло, зокрема всі колізії, пов'язані з процесом збільшення власності. Тому І. Кант у своїй філософії історії, визнаючи зло минулого, виражав неприйняття актуаль­ного соціального зла і орієнтував на його усунення, а право власності визнавав як умову природного і духовного буття людини [2, с. 214].

Гегеля поняття власності пов'язане з аспектом духовно-інтелектуального життя індивіда - права, свободи, релігії, держави, особи та ін. Але в першу чергу поняття власності нерозривно пов'язане зі свободою, бо у влас­ності особистість знаходить для себе «зовнішню сферу свободи». Гегель вва­жає, що «розумність власності» полягає не в задоволенні потреб, а в знятті «голої» суб'єктності особи, яка набуває наявного буття, оскільки у власності особа виступає як розум [6, с. 101]. Основу гегелівського вчення про влас­ність складає поняття волі до речей. Саме у власності виявляється воля як особиста воля, тобто як воля одиничного, через що «власність отримує характер приватної власності» [6, с. 104], а колективна власність по відно­шенню до приватної являє собою поле для свавілля. Він вважає уявлення про доброчесне, дружнє і навіть насильницьке братерство людей, в якому існує спільність майна і усунений принцип приватної власності, легко прийнятним для розуму, якому чуже розуміння «природи свободи духу» [6, с. 105].

Отже, Гегель не приймає руссоїзму і його попереджень про ті біди і нещастя, які приносить приватна власність. Він знаходить цілий ряд доказів аморальності союзу, що припускає спільність майна. У цьому випадку, вважав він, нівелюється особа, оскільки у власності виявляється воля людини як особи. Необхідність приватної власності полягає в тому, що вона дає моїй волі наявне буття. Неприйнятність суспільної власності Гегель пояснює тим, що між власником і річчю існує не тільки зовнішній, але і глибокий внутрішній, духовний взаємозв'язок, оскільки володіння власністю означає привнесення в річ іншої мети. Для Гегеля власністю можуть бути не тільки речі, але і знання, наука, таланти тощо.

Аналіз соціально-політичної сутності власності обумовлений зверненням до проблем політичної економії. Вивчення робіт А. Сміта привело Гегеля до висновку: «...В державах Нового часу забезпечення власності - це вісь, навколо якої обертається все законодавство і з якою так чи інакше співвідносяться переважно права громадянина [7, с. 225].

Прямо протилежним до висновку Г. Гегеля є марксистська оцінка приватної власності, яка визначена в «Маніфесті Комуністичної партії»: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності» [8].

Але приватна власність є конкретною сукупністю всіх виробничих відносин у суспільстві, тому по суті це завдання утопічне. Оскільки теорія «дійсної комуністичної дії» (К. Маркс) щодо «усуспільнення» на ділі стала реальністю, то процес скасування приватної власності перетворився на процес тотального знищення приватної власності взагалі. Цей процес здійснюється в основному людьми, позбавленими власності, на противагу самій марксистській теорії, не як тривалий закономірний розвиток, етапи якого цілком обумовлені структурою знищуваної приватної власності, а як волюнтаристський рух до соціальної зрівнялівки.

Соціально-класова позиція марксизму, зважаючи на свою зовнішню привабливість для мас ідеї «експропріації експропріаторів», забезпечила його тріумфальну ходу в кінці XIX - початку XX століть. Одначе, вона не змогла заперечити інші теоретичні обґрунтування поняття «приватної власності». Представник філософії життя А. Шопенгауер під власністю розуміє ті засоби, які дозволяють задовольняти потреби. Вони нескінченні, і задовольнити їх вельми важко. Тому головне - у визначенні меж наших розумних бажань. Ставлення до власності виявляє суть людини, яка усвідомлює свою сферу можливостей для досягнення бажаного багатства. Це і є те, що називається щастям: якщо предмет, річ, надбання представляється досяжним, людина відчуває себе щасливою, і, навпаки, нещасливою коли труднощі, що наступають, віднімають надію. Багатство, говорить Шопенгауер, що морська вода: чим більше п'єш, тим сильніше спрага. [9, с. 495]. Власність як наявне надбання - опора проти зла, а не тільки для добування «задоволень світу». Тому вона потребує збереження, а не постійного витрачання. Шопенгауера власність виступає духовним надбанням, що досягається традицією виховання. Тому бідним, які не мають власності, не варто заповідати в спадок грошовий капітал, який буде розтриньканий, оскільки вони до нього не підготовлені.

Цитовану думку А. Шопенгауера про «власність як духовне надбання» продовжує М. Бердяєв. Власність тримає в собі «начало духовне, а не матеріальне». Зв'язок людини з власністю одухотворяє її відношення до матеріальної природи. Початок власності пов'язаний з безсмертям особи, з правами її над матеріальною природою і після її смерті [10, с. 304].

Крім того, приватна власність є каталізатором формування найрізноманітніших форм господарювання і підприємництва. Без людини-власника неможливе становлення демократії і свободи. Людина без власності не може бути самостійною, з часом вона просто перетворюється з активного суб'єкта економічних відносин на їх пасивний об'єкт. Про це свідчать факти безгосподарного ставлення працівників до виробничих справ. А там, де відсутній власник, навіть не згадують про економічну ефективність.

У власника формується нове економічне мислення, господарське ставлення до засобів виробництва, все це робить його діяльність творчою і результативною. Крім того, формується нова психологія праці: все робиться по-господарськи, грамотно, продумано. Головним для власника є можливість вільно, самостійно розв'язувати всі економічні питання.

«Приватна власність на землю, - пише М. Бердяєв, - є більш одухотворене ставлення до землі, ніж націоналізація і соціалізація землі. Приватна власність на землю робить можливою любов до землі, до поля і лісу, ось до цього дерева, біля якого сиділи діди і прадіди, до хати, до спогадів і переказів, пов'язаних з цією землею і її колишніми власниками, вона підтримує зв'язок поколінь. Націоналізація і соціалізація землі викликає виключно споживацьке корисне ставлення до землі, грубо матеріалістичне, позбавлене будь-якої душевної теплоти, вона зробить неможливим інтимний зв'язок з минулим, з предками, уб'є легенди і спогади. Це правильно і застосовно до всякої господарської справи. Більш одухотворене й особистісне ставлення до господарської діяльності передбачає приватну власність, стабільну перспективу» [10, с. 304]. Хоча тут же М. Бердяєв попереджує, що великі зловживання можливі в зв'язку з власністю. І власність не може бути визнана абсолютним і вищим початком. Вона обмежена і підпорядкована більш високим началам. [10, с. 305].

Приватна власність є гарантом стабільності суспільства, однією з важливих умов запобігання соціальним і політичним потрясінням. Власник об'єктивно зацікавлений у стабільності суспільства, соціально-політичній та міжнаціональній злагоді. Навпаки, людина без власності непередбачувана в своїх діях та вчинках і в умовах економічних та соціальних криз може стати загрозливою силою для нормальної життєдіяльності суспільства. Отже, чим більше реальних власників у суспільстві, тим воно стабільніше. Тому: «власність не може бути колективною. Колективна власність-ширма для безвідповідальності і безгосподарності. Колектив - не спільнота вільних самостійних індивідів, які усвідомили свої інтереси і необхідність співробітництва. Колектив - просто колектив. І колектив завжди має рацію, тому що він - колектив. І якщо хтось починає говорити про власні інтереси, то він виступає як особистість аморальна, яка протиставляє себе колективу» [11, с. 446].

Право приватної власності є по суті право на свободу, яка є основною якістю, що продукує власність. Саме свобода, приватна власність, вільний індивідуалізм підняли людину над загальноприйнятими економічними звичаями та традиціями, що й забезпечило бурхливий прогрес західного суспільства.

В основі поняття свободи лежать економічні відносини. Свобода відкриває можливості мислити і діяти в економіці самостійно, покладаючись на власний розум, совість і сили. Розвиток у індивіда усвідомлення значи­мості своєї автономності, своїх економічних прав і свобод, відіграватиме все більшу роль у суспільному прогресі. Звільнення людини від нав'язуваних ззовні авторитетів, запропонованих згори способів мислення має безпо­середньо економічне значення, сприяє активній продуктивній участі людини в сфері виробництва. Економічна свобода є найважливішою складовою свободи взагалі, адже в економіці необхідність найповнішої реалізації прав і свобод має важливе значення. Її ідеали визначають політичне, економічне, соціальне і духовне життя суспільства. Тому прагнення до свободи - це наступна атрибутивна якість людини, викликана інститутом власності, в першу чергу приватної. Бо суть свободи і приватної власності з точки зору їх економічного виміру співпадають.

Сьогоднішній перехід до економічної свободи в Україні поставив цілий ряд проблем, яких раніше не існувало. Йдеться, насамперед, про знаходження шляхів вирішення дилеми: «свобода - обмеження». Нічим не обмежена економічна свобода несе в собі заряд руйнації. Поступово в наше суспільство приходить розуміння того, що важливою є не свобода сама по собі, а свобода як умова і стимул економічного розвитку.

Життя показало, що у нашому суспільстві виявилося багато людей, не здатних використати економічну свободу для реалізації своїх інтересів. Та й у цьому немає нічого дивного. Адже чим більше держава захищає людину від турбот і хвилювання, забезпечуючи їй спокійне життя (нехай і без особливого комфорту), тим менше у неї свободи і тим важче їй адаптуватися до нових економічних умов. Досвід Європи свідчить: якщо всі зусилля соціальної політики держави направлені на те, щоб кожну людину вже з моменту її народження уберегти від усіх труднощів життя, тобто коли стараються дуже сильно убезпечити людину від усіх змін долі, тоді не можна вимагати від людей, вихованих у таких умовах, щоб вони виявили повною мірою такі якості, як життєва сила, ініціатива, прагнення до досягнень у продуктивності та інші кращі якості, такі доленосні у житті й майбутті нації.