"Голодомор 1932 - 1933рр. Семенівська рана" (стр. 2 )

6

«підкуркульниками» - оголошувалися ті селяни-середняки і навіть незаможні селяни, які не хотіли добровільно йти до колгоспу. Насправді опір колективізації нерідко був найсильнішим серед найбіднішого селянства, яке лише після революції

одержало землю і не бажало розставатися з нею. Тому «ліквідація куркулів як класу» зачепила набагато ширші маси населення. Якщо у 1929 р. офіційно визначена кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тис., то у дійсності до 1932 р. тут було ліквідовано 200 тис. господарств.(3. С.179)

Ліквідація набрала різних форм. Так звані контрреволюційні куркульські активісти - селяни, які активно противилися колективізації, - підлягали розстрілу або ув'язненню. Про масштаби репресій свідчить факт, що в одній київській в’язниці взимку 1929-1930 рр. щоночі розстрілювали по 70-120 чол. Інша категорія, заможн - іші куркулі, виселялися у віддалені райони СРСР, а решту мусили покинути свої повіти.

Куркулям дозволялося брати з собою лише те, що вони могли нести на собі. Босих і погано вдягнених селян вантажили у вагони і переправляли у віддалені російські райони - Мурманськ, Вологду, Архангельськ та ін. - або ж у Казахстан. Якщо депортація відбувалася зимою, людей вивантажували прямо в сніг. Без сокири і пили у лютий мороз вони будували собі житло з гілок. За короткий час від холоду й голоду вмирали діти, хворі та люди похилого віку. Смертність була дуже високою: за приблизними підрахунками, загинула майже третина депортованих. Ті, хто
виживав, опинявся на становищі «спецпоселенців» - їм не дозволяли залишати свої поселення, вони перебували під наглядом чекістів і змушені були тяжко працювати у радгоспах, підприємствах важкої промисловості, вугільних шахтах.

Ці страшні події не обминули і нашого села, де було розкуркулено мого пра – пра дідуся. Їхня сім’я жила не бідно, як тоді говорили були заможними. Грицай Іван Іванович мав велика сім’ю, чудове дворище, пасіку, великий родючий садок. Цього двора не можна було не помітити. Коли влада прийшла в село нищити, грабувати й забирати, однієї миті зникло все, немов нічого й не було; ні пасіки, ні родючих дерев, ні прекрасного, майже найкращого дворища. РОЗКУРКУЛИЛИ. А главу сім’ї заслали на Сибір.(Додаток № 8 )

Ось ще один із прикладів «розкуркулення в нашому селі» (за розповіддю жительки села Євдокії Панасівни Вертій).

Під «розкуркулення» потрапила сім’я Панаса Коністратовича Пархоменка. Господара саме не було вдома, а його дружина Ганна побачивши, що йдуть виселяти їх з хати, сховалась із сином у сусідів. При цьому вона залишила в хаті у колисці немовля, мабуть в надії на те, що «не прохані гості» змилостивляться. Але ці «активісти села» позабирали з хати найбільш цінні речі, позабивали вікна і двері, а колиску з немовлям (дівчинкою) виставили на вулицю і сказали, щоб її забрали сусіди. А було це взимку! Коли непрохані гості пішли Ганна повернулася до своєї хати. Її чоловік після цієї події вступив до колгоспу і їх більше не чіпали. Це мабуть тому, що місцеве керівництво відзвітувало про чергове розкуркулення і добилося входження «непокірного» до колгоспу. (Додаток № 10)

7

Отже, з наведених прикладів ми бачимо, що «декуркулізація» мала на меті насамперед позбавити селянство його найбільш самостійних господарів, природного керівництва, яке могло організувати опір насильницькій колективізації.

Під впливом загальної дезорганізації, виселення із села найпродуктивнішої частини виробників та у результаті пасивного та активного опору колективізації

колгоспи не могли виконувати покладених на них планових поставок зерна державі.
Але більшовицьке керівництво вимагало збіжжя за будь-яку ціну. У 1930 р. з України було забрано третину всього врожаю. Це значно перевищувало природну міру: якщо у 1930 р. УРСР зібрала 27% всесоюзного врожаю, то її частина у загальних поставках становила 38%. У 1931 р. УРСР належало здати таку саму саму кількість зерна, що й у 1930 р., хоча врожай 1931 був нижчим за врожай 1930 р.
на 20%. Для вилучення зерна у селян до села надсилали війська і міліцію. Шляхом реквізицій з республіки було забрано не лише врожай, а й майже половину (45%) посівного зерна.

Хоча під впливом наближення катастрофи норму поставок з України знизили у 1932 р. З 7,7 до 6,2 млн т., але й вона значно перевищувала реальні можливості республіки. (3. С. 181)

Центральне керівництво не бажало визнати, що воно прийняло нереальні плани. Основним винуватцем невиконання поставок вважалося селянство, яке нібито злісно приховувало хліб, викрадало його з колгоспів, нищило техніку тощо. 7 серпня 1932р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Згідно з цим законом крадіжка майна колгоспу каралася розстрілом, а за пом'якшуючих обставин - ув'язненням не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей (у народній пам'яті цей закон залишився під назвою «закон про п'ять колосків»).

Для контролю над виконанням рішення центру восени 1932 р. до Харкова прибула спеціальна хлібозаготівельна комісія на чолі з В'ячеславом Молотовим і Лазарем Кагановичем. Окремі села і цілі райони (88 із 358) як «найбільш злісні
саботажники» заносилися до «чорних списків»: з них заборонялось виїжджати, їм була припинена доставка будь-яких товарів. Населення у цих селах, якщо у нього не залишилося запасів їжі, вимирало поголовно. Для проведення реквізиції зерна у села надсилалися загони війська і міліції, їм допомагали «буксирні бригади», сфор-
мовані з місцевих активістів. Озброєні довгими загостреними щупами, вони обшукували хати, стодоли, садибу, щоб вилучити прихований хліб. Забирали не лише необхідну для виконання плану кількість зерна, а й запаси будь-якої їжі. Прихоплювалися також гроші, посуд, килими та інше - все цінне, що вдалося знайти під час обшуку.

Про методи хлібозаготівлі в нашому районі яскраво свідчить документ: «ПРОТОКОЛ ЗАСІДАННЯ БЮРО ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙКОМУ КП(б)У ПРО НЕЗАДОВІЛЬНЕ ВИКОНАННЯ ХЛІБОЗАГОТІВЛІ, ОРГАНІЗАЦІЮ БРИГАД ПО ХЛІБОЗАГОТІВЛІ, ПОСИЛЕННЯ РЕПРЕСІЙ ДО НЕЗДАТЧИКІВ ХЛІБА В СЕЛАХ ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ»

8

від 6 січня 1933 р. З нього видно, що створювались спеціальні бригади по хлібозаготівлі з необмеженими повноваженнями, без суду дозволялось розпродувати майно «найбільш злісних нездатчиків контрактації», влаштовувались показові судові процеси, за кожним селом закріплювались наглядачі по хлібозаготівлі (зокрема за нашим селом наглядав народний суддя Гарбарчук). Також

вимагається протягом двох діб вивезти весь хліб (навіть посівфонди) з колгоспів, що не виконали план (села: Кімличка, Липова Долина, Семенівна, Бірки, Байрак). (7. С. 110)

Отже, більшовиками були створені всі умови для того, що б селяни залишилися сам на сам з голодною смертю.

9

ІІ. Зловіща пелена голоду

Комісія Молотова вивезла з України майже всі хлібні запаси (хоча навіть цього виявилося недостатньо для виконання плану). Найбільшого розмаху голод сягнув після завершення роботи хлібозаготівельної комісії, весною-літом 1933 р. Люди вимирали цілими селами. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше діти, і останніми - жінки. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму.

Таке спостерігалось і в нашому селі. Наприклад Грицай Ганна з Новосеме - нівки згадує, як чоловік на ім’я Пилип Гусля з’їв хлопчика (Додаток №6)

Селяни пробували рятуватися втечею до міста, але й там їх наздоганяла смерть – міське населення само терпіло від нестачі їжі, та й боялося надавати
допомогу «куркулям», «контрреволюціонерам» і «саботажникам». Очевидці свідчать, що голод обмежувався українською і територією; вимираючим укра-
їнським селянам не дозволялося переходити або переїжджати в Росію, де голод не був таким гострим. На кордоні з Росією стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України. Так само розстрілювали селян, які намагалися
врятуватися втечею через польський або румунський кордон.

Так наприклад, Варава Любов Григорівна розповідала, що її батько намагався з'їздити до брата в Оренбург, щоб привезти дітям хоч якихось продуктів. Але на залізничній станції міста Ромни його завернули назад (Додаток №11).

Найбільше ж від голоду страждали діти. Діти залишалися без догляду, коли вмирали батьки. Не в силах дивитися на те, як згасає дитина, батьки везли її до найближчого міста і там залишали в установах, на вокзалі, просто на вулиці. В листі Роменського райздороввідділу за серпень 1932 р. зазначено, що "з березня місяця є великий наплив підкидьків..."

Саме вони, бездоглядні діти, ставали жертвами канібалізму. І блукали діти, немов тіні, і просили подання, та нічого було подати. А матері, доведені до відчаю, божеволіли, бо не знали, як допомогти їм, і помирали кожного разу, коли доводилось ховати своїх дітей - 2, 3, 5 разів, стільки, скільки дітей вони народили. Чи були де-небудь ще подібні тортури?

А що ж робила тодішня влада? Рішенням бюро Липоводолинського райкому КП(б)У 18 грудня 1932 року пропонувалось посилити репресивні заходи, бо "... із 63 справ, що заведено в розкраданні громадської власності, жодного не віддали до розстрілу".

Для виконання планів хлібозаготівлі на село надсилали "штурмові ударні бригади", "буксирні бригади", до яких входили робітники органів ДПУ, прокуратури, парткомів, активісти. У селян відбирали останнє, що у них лишилось, - землю, забувши про лозунг, яким перед всім світом пишалися більшовики - "Зем - лю - селянам". (7. С.11)

Щоб осягнути ті страждання, які пережили люди під час голодомору, звернемось до спогадів односельців.

Ці страшні роки, роки голодомору, пережило дуже багато людей нашого села. Однією з них є жителька села Новосеменівка – Теслик Марія Юхимівна, 1924 року народження. Під час голодомору. в неї загинув брат, якому виповнилося 2 роки. Він опух від голоду. Вона дуже тяжко переживала смерть брата, і до цих пір плаче за

10

ним. Коли вона ділилась спогадами про минуле, очі в неї були мокрі від сліз. Як це тяжко, бачити, як помирають твої рідні, і нічого не можна зробити, знають тільки вони, – жертви голодомору.