"Голодомор 1932 - 1933рр. Семенівська рана" (стр. 5 )

Резерв по Липоводолинській сільраді в одноосібниках 190 пудів.

Секретар РПК Миронець

ф. П-24,от1, спр.91, арк.121.Засвідчена копія.

Додаток №4

СПОГАДИ І. О. ТЕСЛИК, ЖИТЕЛЯ С. СЕМЕНІВКА
ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАЛА УЧЕНИЦЯ 10 КЛАСУ ТЕСЛИК ОЛЬГА 2003 РІК

Теслик Іван Олександрович

- В голодомор було дуже багато бандитів, які, грабуючи, не минали жодної хати. Не минули і нашої. Вони ввірвались в хату і почали забирати усі харчі. Поїли млинці. Які витягли з печі. Забрали не великий мішечок проса. Батько був заховався у погребі, але бандити його з відти витягли, а з погреба все забрали. Хотіли також забрати і не величке поросятко, але так і не забрали, сказали: «Хай залишиться, то хоч може продадуть та виживуть.»

СПОГАДИ О. І. ТЕСЛИК, ЖИТЕЛЬКИ С. СЕМЕНІВКА
ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАЛА УЧЕНИЦЯ 10 КЛАСУ ТЕСЛИК ОЛЬГА 2003 РІК

Теслик Олена Іванівна

-  Сама я народилася уже після голодомору 1932 – 1933 років. Але це страхіття пережила моя мама, яка розповідала жахливі речі від яких ми з сестрою жахалися. Після тяжкого 1914 року її удочерила сім’я Остапенко. Потрапила мати у заможну сім’ю. Але під час голодомору цього не відчула. В зв’язку з тим, що вона була їм не рідною, від неї ховали харчі. Було, то трішки поганенького хліба, то хтось принесе молочка, то ще чогось, а від неї все ховали. і не витримавши вона пішла у Харків у пошуках порятунку. Там пішла до хазяїна совхозу, просячи допомоги; їй було тоді всього 18 років. Вся знесилена, виморена голодом, вона казала: «Дядечку, візьміть мене на роботу, я буду слухати вас, робитиму все, що ви скажете.» і їй пощастило – хазяїн згодився. Спочатку їй почали давати по – трішечки їсти, адже після такого харчування над яким вона жила, їсти багато було заборонено. Так і вижила.

Додаток №5

СПОГАДИ І. І. ГРИЦАЙ, ЖИТЕЛЯ С. СЕМЕНІВКА
ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАЛА УЧЕНИЦЯ 10 КЛАСУ ТЕСЛИК ОЛЬГА 2003 РІК

Грицай Іван Іванович

- Наша сім’я вважалася куркульською і тому все, що в нас було все забирали, не залишили нічого. А план хлібозаготівлі так і залишився. Виконавши один план заставляли виробляти і другий, а це було не можливо.

В сім’ї було шестеро дітей. Їсти було нічого, в кого була хоч корівка, а в нас же забрали все. Я та мої старші брати і сестри їли зелень. Нас спасав наш садок, де росла хороша, густа трава, от її ми і їли. А менші … менші були зовсім маленькі і не розуміли та і не могли їсти того кінського щавлю, листя, гнилих буряків і вони … вони померли.

Домашні тварини, як і люди, голодували і, не маючи сили працювати, помирали. Їх везли на скотомогильник, а ми тільки раділи, бо була можливість відірвати хоч трішки м’яса. В голоді, люди просто дуріли. Матері убивали своїх дітей і їли. Сам, я цього не бачив, але доходили такі слухи.

На полях будували вишки, з яких слідкували, щоб ніхто не крав. Так у серпні достигало жито І одного разу ішов дядько Кирило і. вирвавши два колоски, приніс до нас у хату і каже моєму батькові: «Бачиш уже достигає і ми виживем. Як не дадуть, то вкрадемо, але протримаємось.» І тільки но він сказав ці слова, як приїхав вершник і, зв’язавши, його забрав. Так ми його більше і не бачили.

В школі заставляли співати нас пісні в яких прославлявся Сталін. Сусідні країни бачили, що Україна голодує і наголошували про це Сталіну, а той відповідав «Який голодомор? Ніякого голодомору в нас нема!» Так і замовчувалося, допомоги не було від кого чекати.

Під голодомор померло три моїх брата та два племінники. А батька заслали на Сибір за не виконання другого плану хлібозаготівлі.

Раз пам’ятаю прибіг до нас дід і говорить, щоб ми ховали все, що можна, бо йдуть і тоді позабирають все. Так мати висипала додолу соняшники і каже: «Їжте, діти мої, поки є що». А тут заходять і до тих соняшників, а невістка за рогач та й ударила ним. Хотіла ще вдарити та мати зупинила, бо наступного дня за таке могли б із хати викинути.

Додаток №6

СПОГАДИ ГРИЦАЙ ГАННИ, ЖИТЕЛЬКИ С. СЕМЕНІВКА
ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАЛА УЧЕНИЦЯ 10 КЛАСУ ТЕСЛИК ОЛЬГА 2003 РІК

Грицай Ганна

-  Хоч була тоді малою та пам’ятаю все. Ходили і викидали з хат людей, які доживали свої дні на дорозі. Бувало йдеш, а при дорозі лежить мертвий чоловік, весь попухлий. Від голоду все тіло, особливо ноги, пухли і лопалися, а з них витікала рідина. Словами цього не переказати, яке це було страхіття.

Раз, пам’ятаю, прийшли до моєї баби і забрали все, що було в хаті, викинули її на вулицю під тополю. Вона була така знеможена, що не могла навіть ходити. Так мені накидають у фартушок бурячків, картопельки, зелені і несу я їй їсти.

Дуже багато було людей, які доносили один на одного. Так і на нас були донесли. Прийшли, зв’язали, вибрали все, що залишилося і пішли, а нас з матір’ю пізніше добрі люди розв’язали. В ті часи було багато крадіїв, в яких були сили на боротьбу з господарями.

Дуже добре їли листя липи, в кого було більше сили, то залазили аж на верхівку і там чухрали листя. Бува йдеш, а липи стоять повністю без листя, стирчали самі чорні гілки.

В людей не було сили, ні плакати, ні хоронити родичів. Скидають усіх в одну яму, так – сяк прикидають і все. А за день помирало, бувало по п’ять чоловік. Мерли сім’ями і без упину. Щоб хоч якось вижити міняли одяг на їжу. Доходило до того, що не було, навіть чого одягти. Родила в голодомор раз кукурудза, так ми натовчемо качанів, а це саме, що деревина, і їмо. Були часті вападки людоїдства. От, наприклад, Пилип Гусля з’їв невеличкого хлопчину.

Голодуюча сім’я в 1933 р.

Типова картина для всієї України.

Додаток №7

СПОГАДИ О. Ф.КАЖАН, ЖИТЕЛЬКИ С. СЕМЕНІВКА
ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

1989р.

Кажан Оришка Федорівна

Кажан Оришка Федорівна, 1898 р. народження, освіти не маю, працювала в колгоспі, тепер пенсіонерка. Заміж вийшла відразу після революції. На той час, коли булла голодовка, у мене було 2 дочки і 2 сини. Осінь 1932 р. була врожайною, але майже все позабирали. Ті, що брали хліб, картоплю, говорили, що їм дана така вказівка.

Найтяжчими буди весна і літо 1933 р. Весна тому, що не було зерна, картоплі. Городу правда трохи посадили, посіяли трохи жита (яке було заховане), і посадили картоплю з лушпиння, яке ретельно збирали. Їсти було нічого. Проривала буряки - і з гички пекла оладки, які діти називали "мандрики". Інколи прибігав сусідський хлопчик, просив оладок і з ними тікав на кладовище, щоб там з'їсти і щоб бува не побачила сестра і не забрала половини.

Всі речі майже виміняли на крупу, муку. Все, що було, віддавали дітям, а самі ходили пухлі. Допомогла вижити коза, яка хоч краплю, а все ж давала молока.

Літо було страшним через те, що все вродило, здавалося, уже можна вижити, але зголоднілі люди намагалися наїстися зерен жита, пшениці, і, вгамувавши свій голод, помирали.

Кажан

Покидченко 1932 – 1933 рр. на Сумщині. С. 210.

Додаток № 8

СПОГАДИ М. Д. ГРИЦАЙ ЖИТЕЛЯ С. СЕМЕНІВКА

ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАЛА УЧЕНИЦЯ 10 КЛАСУ ГРИЦАЙ ВІКТОРІЯ 2006 РІК

Грицай Михайло Давидович

Грицай Михайло Давидович 1937 року народження.

Мій батько (Грицай Давид Іванович) народився в 1903 році. За своє життя пережив не мало страшного та жахливого (Першу світову війну, революцію, громадянську війну, голодомор 1921 – 1922 років, голодомор 1932 – 1933 років, Другу світову війну, голодомор 1946 – 1947 років). І помер у 1986 році, в прекрасній великій сім’ї, маючи три сина та 7 онуків.

Про голодомор я знаю зі слів батька, так як сам народився вже через кілька років після цього страхіття.

Пам’ятаю, як він без бажання та настрою розповідав про ці події, яких не можна було навіть згадувати, а нам цікаво було знати.

Перед страшною розправою їхня сім’я була заможною, мали навіть пасіку. Але згодом її стали вважати куркульською. Їх «розкуркулили» і забрали все до насінинки. Після цієї події вони почали жити в землянці (де проживав і я; зараз те місце називають «Давидова кульша», на тому місці зберігся окоп (яма) від тієї землянки).

Татового батька, мого дідуся заслали на Сибір за не виконання другого плану хлібозаготівлі. «. . . Але як, як його можна було виконати? . .» - задавав що раз питання батько «За таких умов і жити не хотілось. . !» - ледве не з сльозами на очах говорив тато. Після цього жити їхній сім’ї стало ще гірше.

Їх у сім’ї було шестеро, їсти було нічого, рятував лише садок, в якому росла густа трава. Батько, старші брати і сестри ще рятувались, а менші, були зовсім маленькі і не могли таким харчуватись. І вони померли.

З усіх дітей вижило лише троє, найстаршим був тато.

Грицай Олексій Давидович 1926 р. н.

Його діда Грицай Івана під час розкуркулення було заслано на Сибір.

Додаток №9

СПОГАДИ О. Ф. СОЛЯНИК, ЖИТЕЛЬКИ С. СЕМЕНІВКА
ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАЛА УЧЕНИЦЯ 11 КЛАСУ ГРИЦАЙ ВІКТОРІЯ 2007 РІК

івна

Оксана Федорівна народилася в 1914 році, добре пам’ятає голодомор 1932 – 1933 року, згадує, що гинуло багато людей поморених голодом. Росія вивезла весь хліб, картоплю і буряк. Навіть з погребів та схованок. Виживали ті сім’ї в яких були корови. Коли забирали останнє брудне, засмічене зерно, люди говорили: «Залишти хоч це, з висівками?!», а їм відповідали: «Это хлеб, его надо забрать!» Їли все, що тільки можна – листя дерев, бур’яни, різали телят, поросят, навіть ставалися такі випадки, що голодомор доводив людей до божевілля і вони з’їдали все живе. В ті часи померлих від голоду людей ніхто не хоронив, тому, що їх було дуже багато, помирали цілими сім’ями. Трупи померлих загортали в рядна і просто закопували не ставлячи хрест і не дотримуючись обрядів поховання. Іноді тіла просто викидали в завалені погреби, колодязі. Коли весною на полях починали з’являтися колоски, зморені голодом люди, як лише могли добирались до полів, потім наїдались і помирали на місці.