"Голодомор 1932 - 1933рр. Семенівська рана" (стр. 1 )

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КОНКУРС НАУКОВО – ПОШУКОВИХ РОБІТ ШКОЛЯРІВ, СТУДЕНТІВ, ВЧИТЕЛІВ ТА ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ „ГОЛОДОМОР 1932 – 1933 РР. УКРАЇНА ПАМ’ЯТАЄ”

Робота

учениці 11 класу

загальноосвітньої школи

І – ІІІ ступенів с. Семенівка

Липоводолинського району

Сумської області

Грицай Вікторії

Керівник:

вчитель історії

Лупійко Петро Олексійович

Семенівка

2007

ПЛАН

ВСТУП......................................................................... 3

РОЗДІЛ І Село перед голодомором.......................... 4

РОЗДІЛ ІІ Зловіща пелена голоду............................ 9

РОЗДІЛ ІІІ Наслідки голодомору............................. 11

ВИСНОВКИ............................................................... 14

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.................. 16

ДОДАТКИ.................................................................. 17

3

Ми, молоде покоління українців ставить перед собою велику мету – вивести Україну в широкий Європейський світ, щоб була вона у всесвітній сім’ї вільною серед вільних. Для цього необхідно глибоко освоїти цивілізацію, науку, культуру, мистецтво, віддати всі свої знання, всю молодечу силу для добра українського народу.

Але ми не повинні забувати минуле нашої Батьківщини, її трагічні сторінки.

Голодомор… Про це в Радянському союзі не писали, не говорили. Мільйони людей в Україні вмирали від голоду в час, коли на шостій частині суші лунав переможний заклик «Жити стало краще, жити стало веселіше!» Увесь світ мовчав.

Про голокост – штучний голодомор, влаштований імперською Москвою у 1932 – 1933 рр., я вперше почула ще в дошкільному віці від мами. Розуміння всеукраїнського масштабу трагедії, свідомо спланованої силами, ворожими українському народу, прийшло пізніше. В минулому році докладно вивчаючи голодомор 1932 – 1933 років я зрозуміла що це за трагедія. Розпитавши маму я дізналась, що сім’я мого пра-пра дідуся по татовій лінії була розкуркулена і зазнала втрат під час голодомору.

28 листопада 2006 р. їни прийняла Закон про Голодомор 1932—1933 років в Україні. Закон визначає, що голодомор 1932—1933 років в Україні є геноцидом українського народу. Публічне заперечення голодомору 1932- 1933 років в Україні визнається наругою над пам'яттю мільйонів жертв голодомору, приниженням гідності українського народу і є протиправним.

Прийняття цього закону стало завершенням тривалої боротьби за відновлення історичної справедливості щодо тих, хто став жертвою цього діяння сталінського режиму. Проте і досі в Україні та за її межами є діячі, які заперечують голодомор як явище, або заперечують, що він є геноцидом українського народу.

Що ж таке геноцид? . . Саме слово „геноцид" утворене поєднанням двох слів із різних мов (старогрецької та латинської) і означає народовбивство. Воно визначається в міжнародному праві як кампанія повного або часткового знищення національної, расової, етнічної або релігійної групи як такої.

Стаття 11 резолюції 00Н «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» кваліфікує актом геноциду серед інших його різновидів і
«зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на проведення
її фізичного знищення повністю або частково».

Ця резолюція ООН була прийнята 9 грудня 1948 року. Автор її проекту —
польський єврей Рафаель Лемкін, за даними американського історика Роберта Конквеста, не мав сумнівів щодо необхідності звинувачення в геноциді
СРСР за його дії в Україні. Можна припустити, що процитована вище частина статті 11 – ї резолюції ООН саме й була сформульована Лемкіним під впливом осмислення механізмів здійснення Голодомору українців у 1932 – 1933рр.

В своїй роботі я хочу з’ясувати, що відбувалось в нашому селі під час голодомору 1932 – 1933 рр. і співставивши ті події із загальноукраїнськими, зробити певні висновки.

Для цього я буду працювати в трьох напрямках: 1) село на передодні голодомору; 2) село під час голодомору; 3) наслідки голодомору.

4

І. Село перед голодомором.

Моє рідне село Семенівна розташоване в мальовничій місцевості біля витоків річки Хорол. Тут багато ярів, балок, гаїв, і, що найголовніше – найродючіші чорноземи. Заснували його переселенці із Правобережної України близько 350 років тому. Першим поселенцем був козак Семен, звідси і назва нашого села. Це були мужні люди. Адже в той час українським і російським землям дошкуляли напади кримських татар. Саме через землі нашого краю пролягав їх шлях на Москву. І тому наші предки змушені були не тільки працювати на землі, а в разі необхідності зі зброєю в руках захищали свої домівки.

. . . З того часу минуло багато літ. На долю семенівців випало багато випробовувань. Але найбільш багатостраждальним було ХХ століття. А із всих бід цього століття (І світова війна, революція, громадянська війна, голод 1921 – 1922 рр., Велика вітчизняна війна, голод 1946 – 1947рр.) найбільше лихо – голодомор 1932 – 1933 рр.

В роки непу наше село, образно кажучи, розправило крила. Селяни нарешті отримали довгоочікувану землю і мирно працювали на ній. Згідно статистичним даним 1926р. тільки в Семенівні проживало 1954 жителі. Але до Cеменівської сільської ради належало 11 хуторів: Андрієнків, Гераськів, Гатьманка (Гетьманів), Дакалів, Довге Плесо, Катиків, Лободовський, Семенівський, Сидорове, Чайчине, Якошів Яр.(додаток №1)

Загальна кількість населення Семенівської сільської ради становила 2886 чоловік (а зараз в Семенівні проживає менше чим 900 жителів!)

Так в той час на Семенівську сільську раду припадало 521 господарство, тобто кожна сім’я працювала на своїй землі. Були також приватні вітрові млини (не менше 6 – ти). В центрі села стояла церква, одна з найкращих в окрузі.

Через якийсь десяток років всього цього не стало. Люди перетворились із заможних, впевнених в собі господарів на безмовних колгоспних рабів, які змушені були працювати за «палички» (трудодні).

Як же це могло статися?

У 1929 р. на Заході почалася затяжна економічна депресія, яка призвела до різкого падіння цін на хліб. Це означало, що більшовицькому керівництву для одержання необхідної кількості промислового устаткування потрібно було збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільної колективізації. Україна як основний постачальник зерна на ринок займала у цих планах особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організовувати великомасштабне колективне господарство. Тут колективізацію планувалося закінчити восени 1931 р. - навесні 1932 р. Місцеве керівництво скоротило цей термін ще більше: у степових районах колективізацію слід було завершити ще під час весняної посівної кампанії 1930 р., а на решті території України - до осені 1930р. Менше ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства.

Такі високі темпи колективізації міг забезпечити тільки примус.

5

Прискорення темпів колективізації означало фактичне проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгоспи і дивилося на них як на ще одну нерозумну «міську» вигадку. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів,

рішення про те, скільки колгоспів належало утворити в тому чи іншому районі і скільки туди мало входити осіб, спускалися «згори» спеціальними розпоряджень-нями. На загальних зборах селян змушували подавати свої голоси, погрожуючи реп-
ресіями. Для прийняття рішення про проведення колективізації у селі було достатньо декількох голосів. У хід йшли погрози, наклеп, примус. Той, хто не всту-
пав до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця. Адміністра-ція млинів відмовлялася молоти їхнє зерно, їхніх дітей виключали зі школи, лікарі не згоджувалися приймати їх як пацієнтів тощо.

В Україні та на Північному Кавказі (зокрема, на Кубані), де традиції індивідуального сільського господарства були міцними, колективізація наштовхну-лася на винятково сильний опір. Селяни відмовлялися йти в колгоспи, нищили
майно, яке підлягало колективізації.

Опір селянства змусив Сталіна на деякий час навіть пригальмувати темпи колективізації. 2 березня 1930 р. у газеті «Правда» з'явилася його стаття «Запаморо-чення від успіхів». У ній він виступив із засудженням «перегинів» у проведенні колективізації, але переклав вину за це на місцеву владу. Після цього вихід з колгоспів став масовим явищем. Знову найбільшу частку (понад 50%) «відступни-ків» дали Україна і Північний Кавказ. Ті, що залишилися, були приваблені певними пільгами для колгоспників: їх звільняли від податків за домашню худобу, різних штрафів тощо. Проте вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібни-
ків через введення непомірного оподаткування та інших засобів тиску. Проти тих, хто очолював вихід із колгоспів, був застосований терор. У результаті цих
заходів до кінця 1932 р. в УРСР колективізації підлягали майже 70% селянських господарств, що володіли 80% посівної площі. (3 с. 180)

Не оминув цей процес і наше село. У селян відбирали землю, коней, худобу, знаряддя хліборобської праці. Якраз на базі «розкуркулення» господарств і виник на весні 1929 року перший колгосп в селі під назвою «Вільне життя»

На весні 1931 року в Семенівні було проведено загальну колективізацію.

Всього жителів села Семенівни було об’єднано в шість колгоспів: «Червоний лан», «Ударник», «Вільне життя», «Імені Ворошилова», «Червоний хлібороб», «Молодий комунар».

Пізніше було проведено розкуркулення колгоспів їх залишилося чотири: «Червоний лан», «Ударник», «Імені Ворошилова», «Імені Щорса».

Одним із головних напрямів колективізації стала «ліквідація куркулів як класу». В Україні позиції заможного і середнього селянства були особливо сильними. До того ж, термін «куркуль» окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й тих селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві мотор або просто мали хату, покриту бляхою. Щодо першого критерію, то, як показують новітні дослідження, більшість із тих, хто застосовував найману працю, були інваліди першої світової війни і революції, вдови і малодітні сім'ї. Врешті, куркулями і їхніми посібниками –