Шпаргалки з правознавства (стр. 4 )

Види інкорпорації — за юридичним значенням (офіційна, неофіційна); за обсягом (загальна, галузе­ва, міжгалузева, спеціальна); за критерієм об'єднан­ня (предметна, хронологічна, суб'єктивна).

Різновидом інкорпорації є консолідація, внаслі­док якої створюються нові нормативні акти. Норма­тивні приписи розміщуються в логічному порядку після редакційної обробки (чи без такої), зміни не вносяться.

Кодифікація — вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і протиріч, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта.

Різновидами кодифікації є кодекс, статут, поло­ження.

Кодекс — кодифікаційний акт, який забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспіль­них відносин і має структурний розподіл на части­ни, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою ві­дображають зміст тієї чи тієї галузі законодавства. У сучасному законодавстві України існують: Кримі­нальний кодекс, Кодекс про адміністративні право­порушення, Кодекс про шлюб та сім'ю, Криміналь­но-процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Вод­ний кодекс, Кодекс законів про працю тощо.

Статути, положення — кодифікаційні акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій і органів. До них не належать положен­ня про індивідуально визначені органи, що не мають загального характеру.

7. Правотворення як процес самоорганізації права

Останнім часом у юридичній літературі роз­різняють категорії правотворення, правотворчість і нормотворчість. Усі ці види діяльності здійснюються з метою соціального регулювання суспільних від­носин.

Соціальне регулювання — процес упорядкування поведінки соціальних суб'єктів через надання їм прав на певні дії, покладання обов'язків, установ­лення заборон, застосування заохочення та примусу.

Соціальне регулювання існує з моменту виник­нення суспільства практично в усіх сферах його життєдіяльності, здійснюється з допомогою соціаль­ної влади.

Розрізняють два види соціального регулюван­ня — державне і недержавне. Кожен із цих видів може бути нормативним чи індивідуальним і реалі­зується соціальними суб'єктами. Це індивіди та їх групи, з яких складається суспільство. Одним із найпоширеніших видів соціальних суб'єктів є соці­альні організації — об'єднання людей, що спільно реалізують певні програми, завдання, цілі та працю­ють на підставі загальновизнаних правил і проце­дур. Такими соціальними організаціями, наприк лад, є держава, партії, різні громадські об'єднання, які, своєю чергою, можуть складатися з інших со­ціальних організацій.

Правотворення розуміється у двох значеннях: по­ходження права і творення окремих юридичних за­конів.

Під творенням права у вигляді окремих юридич­них законів розуміють процес закріплення правил поведінки людей, що склалися в суспільстві, які пе­рекладаються мовою нормативів, приписів та існу­ють у конкретній юридичній формі. Ця діяльність має дві основні стадії: усвідомлення необхідності правового врегулювання тих чи тих суспільних від­носин; правотворча діяльність.

Перш ніж стати юридичною нормою, те чи те пра­вило поведінки може виступати як філософський, правовий, етичний, політичний чи інший принцип, звичай або традиція. Головним на стадії усвідомлен­ня необхідності регулювання суспільних відносин є юридичний мотив, тобто погляди, уявлення, думки про певну сукупність соціальних зв'язків, визначе­ний варіант поведінки учасників суспільних відно­син, які повинні стати загальнообов'язковими пра­вилами поведінки, вміщеними в певному джерелі права, наприклад, у нормативно-правовому акті.

Правотворчість — це діяльність державних ор­ганів і посадових осіб, громадських організацій, уповноважених на те державою, а також усього на­роду країни, що спрямовується на утворення, зміну чи скасування нормативно-правових актів.

Правотворча діяльність здійснюється на певних принципах — основних ідеях, відправних засадах, на яких будується правотворчість. Розглядають такі принципи правотворчості: демократизм, гуманізм, поєднання національного та інтернаціонального, за­конність, науковість, плановість.

Види правотворчості — сукупність засобів і спосо­бів вияву суспільних відносин, що потребують свого врегулювання, та їх фактичне впорядкування (коре гування, узгодження) з допомогою юридичних засо­бів. Розрізняють такі види правотворчості: безпосе­редня, делегована, санкціонована.

Суб'єктами правотворчої діяльності є: держава та її органи; інші організації громадянського суспіль­ства, якщо держава делегувала їм таке право; весь народ країни в разі референдуму.

Правотворча діяльність характеризується певним юридичним процесом, що має три етапи.

На підготовчому етапі готують проект норматив­но-правового акта. Своєю чергою, він поділяється на такі стадії: рішення про необхідність підготовки проекту нормативно-правового акта; визначення ко­ла осіб, що готуватимуть проект; безпосереднє готу­вання названого проекту; обговорення тексту проек­ту; узгодження проекту з усіма зацікавленими орга­нами і службовими особами; доопрацювання проекту.

Другий етап — видання нормативно-правового акта охоплює такі стадії: внесення проекту норма­тивно-правового акта на обговорення правотворчого органу (посадової особи); обговорення проекту, мож­ливість кількох читань; прийняття нормативно-пра­вового акта і процедура його підписання; можли­вість права відкладного вето для законів.

Третій етап — набирання нормативно-правовим актом чинності — це опублікування чи доведення до виконавців іншим способом.

Від правотворчої діяльності слід відрізняти нормотворчу — діяльність усіх інших суб'єктів, окрім Верховної Ради, з підготування, прийняття, зміни чи скасування і введення в дію норм права, що мають підзаконний характер.

Відмінності правотворчої та нормотворчої діяль­ності: різний суб'єкт; незбіжність етапів і стадій; різна юридична сила нормативних актів; різний рі­вень регульованих відносин; порядок уведення в дію і припинення дії актів та ін.

8. Реалізація норм права: загальна характеристика

Реалізація норм права — це втілення вста­новлених правових норм у діяльність суб'єктів пра­ва через виконання юридичних обов'язків, викорис­тання суб'єктивних прав, дотримання заборон.

Використання — форма реалізації повноважних правових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законо­давства про право на вищу освіту).

Виконання — форма реалізації зобов'язальних юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їхнього власного бажання (приміром, реалізація за­конодавства про державні податки).

Дотримання — форма реалізації заборонних юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь (скажі­мо, непорушення водіями транспортних засобів об­межень щодо швидкості руху на автомагістралях).

Суб'єкти використання, виконання і дотриман­ня — державні та громадські об'єднання, їхні орга­ни, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвій­ним громадянством). Ці форми ще називають форма­ми безпосередньої реалізації, тому що суб'єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досяг­нення тих чи тих матеріальних або ідеологічних ре­зультатів.

Застосування норм права є особливою формою його реалізації. Це — державно-владна, організацій­на діяльність компетентних органів держави й поса­дових осіб із реалізації правових норм стосовно кон­кретних життєвих випадків через винесення індиві­дуально-конкретних правових наказів (приписів).

Для цієї форми реалізації характерними є специ­фічні ознаки, а саме:

• цей вид діяльності здійснюється компетентними органами, що наділені державно-владними пов­новаженнями;

• застосування права здійснюється в чітко визна­чених законом процесуальних формах;

• вона має державно-владний характер: рішення ухвалюється на підставі однобічного волевияв­лення компетентного органу; правові приписи обов'язкові до виконання та в необхідних ви­падках забезпечуються примусовою силою дер­жави;

• це — організуюча діяльність, оскільки створює відповідні умови для більш повної реалізації правових норм;

• вона відображає елементи творчості, що означає неформальність рішення у кожному конкретно­му випадку;

• зміст діяльності полягає у винесенні індивіду­ально-конкретних, зазвичай обов'язкових до ви­конання, рішень, які за сутністю відрізняються від правових приписів загального характеру (тобто нормативно-правових актів);

• у цій діяльності органи правозастосування ви­ступають суб'єктами управління; особи, віднос­но яких застосовується право, — об'єктами уп­равління; винесені рішення (правозастосовні ак­ти) — засобами управління.

Випадки реалізації права у формі застосування:

• коли правовідносини не можуть виникнути у суб'єктів права без державно-владної діяльності компетентних органів держави або їхніх посадо­вих осіб (призов на дійсну військову службу, за­рахування до навчального закладу, зайняття но­вої посади);

• за наявності спору чи якихось перепон на шляху до здійснення суб'єктивного права (розділ майна подружжя в судовому порядку, спір Із приво­ду права на спадщину);

• коли особа притягається до юридичної відпові­дальності за скоєне правопорушення. До правозастосовної діяльності ставляться такі вимоги:

• законність (здійснення в суворо встановленому законодавством порядку);

• обґрунтованість (винесення рішення лише на підставі повного та всебічного вивчення обста­вин справи);

• доцільність (урахування особливостей конкрет­ної ситуації, за якої відбувається правозастосування, а також особливостей особи, стосовно до якої виноситься рішення);

• справедливість (рішення ухвалюється на підста­ві норм права, але до уваги беруться й існуючі в суспільстві норми моралі).

Правозастосовна діяльність здійснюється у пев­них стадіях:

• аналіз фактичних обставин юридичної справи або встановлення юридичне значущих фактів (визначення часу, способу, місця дії, розміру збитків, психічне ставлення суб'єктів до скоєно­го та ін.);