Шпаргалки з правознавства (стр. 5 )

• вибір, аналіз і тлумачення правової норми (на цій стадії відбувається вибір правової норми або юридична кваліфікація — оцінювання конкрет­ної життєвої ситуації з боку права. Потім ро­биться аналіз відносно справжності правової норми, вивчається та роз'яснюється її зміст);

• ухвалення рішення (ця стадія передбачає вине­сення суб'єктом правозастосування індивідуаль­но-конкретного рішення про взаємні права та обов'язки тих осіб, які можуть або мусять реалі­зувати норму права. Таке рішення повинно ма­ти свій зовнішній вираз в усній чи письмовій формі, яка є найбільш поширеною. Письмова форма передбачає видання право застосовного акта, де знаходить своє закріплення рішення компетентного органу.

Правозастосовний акт — індивідуально-кон­кретний, державно-владний припис, винесений від­повідним органом унаслідок вирішення юридичної справи.

Елементи правозастосовного акта: вступна части­на, констатуюча частина, мотивувальна частина, ре­золютивна частина. Деякі акти органів державного управління мають складатися лише з однієї резолю­тивної частини (наприклад, резолюція директора за­воду на заяві робітника про надання матеріальної допомоги).

Види правозастосовних актів:

• за суб'єктами видання — акти органів держав­ної влади та органів управління, судові акти, акти контрольно-наглядових органів і громад­ських організацій;

• за способом організації суспільних відносин, які підлягають регулюванню, — регулятивні та правоохоронні;

• за формою зовнішнього виразу — усні, конклюдентні та письмові.

Важливим елементом правозастосування на стадії кваліфікації (коли вибирається і з'ясовується легітимність правової норми) є тлумачення правової норми.

Тлумачення права є однією з традиційних проб­лем юридичних наук. Ця проблема пов'язана з інте­ресами держави й суспільства, їх обумовленням і за­хистом. Зараз тлумачення норм права є важливим політико-юридичним інструментом виявлення точ­ного змісту права.

Насамперед тлумачення справді не збігається з застосуванням права в тому розумінні, що між ними не можна поставити знака рівності. Цілком правиль­ним є твердження про необхідність тлумачення за будь-якого застосування права. Питання лише в то­му, чи є тлумачення елементом застосування права.

Існує достатньо підстав уважати, що це справді так, оскільки неможливо застосовувати будь-яку норму, не розкриваючи її змісту. Навіть у тих випадках, ко­ли норму було витлумачено до настання конкретно­го випадку застосування права, як-от за безпосеред­нього видання офіційного акта про тлумачення ком­петентним органом, його зміст повинен бути ще раз розтлумачений, і тільки таке тлумачення братиметь­ся до уваги під час самого застосування права; це, власне, і є тлумачення.

Ось чому під тлумаченням правових норм, і насам­перед усього закону, слід розуміти не що інше, як за­гальнообов'язкове роз'яснення змісту правової норми. Іншими словами, це таке роз'яснення, що має юри­дичне значення і яким повинні керуватись усі органи та особи, котрі застосовують законну норму.

Під тлумаченням, по-перше, слід розуміти процес мислення, що відбувається у свідомості особи, яка застосовує правову норму, з'ясування змісту право­вої норми та її пояснення.

По-друге, тлумачення — це виражений поза роз'ясненням зміст правової норми.

Отже, тлумачення норм права — це інтелектуаль­но-вольова діяльність суб'єктів права зі з'ясування й роз'яснення змісту норм права з метою їх правиль­ної реалізації, яка може виражатися в особливому акті.

Існують різні види і способи тлумачення. Залеж­но від суб'єктів розрізняють офіційне та неофіційне тлумачення, що може бути загальним і казуальним.

Загальне тлумачення розраховане на всякий про­яв регулювання правовою нормою суспільних відно­син незалежно від його одиничних конкретних особ­ливостей і поширюється на поведінку всіх можли­вих учасників цих відносин. Його часто називають "нормативним" тлумаченням.

Нормативне (загальне) офіційне тлумачення не веде до створення правових норм, воно тільки з'ясо­вує зміст існуючих правил поведінки. Не вважається тлумаченням видання положень, наказів чи інструк­цій про застосування якого-небудь закону чи указу, позаяк останні є нормативними актами і самі обу­мовлюють правові правила поведінки.

Казуальне тлумачення стосується конкретного, одиничного прояву упорядкованих правовою нор­мою суспільних відносин, конкретного "казусу", що визначається конкретними обставинами справи, Во­но не має загального значення, поширюється на ін­ші прояви суспільних відносин і на інших його учас­ників. Казуальне (індивідуальне) тлумачення також може бути офіційним, але не має загального значен­ня, а зводиться лише до тлумачення правової норми з урахуванням її застосування в конкретному випад­ку; приміром, коли суддя тлумачить правову норму під час вирішення конкретної справи.

Офіційне тлумачення може бути автентичним, легальним і відомчим.

Воно дається компетентним органом чи посадо­вою особою на підставі службового обов'язку і має юридичне значимі наслідки.

Неофіційним визнається тлумачення, що дається якоюсь іншою особою, не пов’язаною з виконанням нею службових обов'язків, і не має чіткого юридич­ного значення.

Автентичне тлумачення проводиться тим орга­ном, який створив певну норму права. Воно є най­більш компетентним і авторитетним, оскільки ор­ган, який створив правову норму, може найточніше розкрити її зміст.

Легальне тлумачення правових норм дається спе­ціально на те уповноваженим органом.

Відомче тлумачення здійснюється керівництвом центральної установи того чи того відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити підвідомчих організацій і підприємств із приводу трактування й застосування окремих повноважень та урядових нормативних актів. Його сила обмежується сферою діяльності відомства.

За всіх цих різновидів загального офіційного тлу­мачення оформляються відповідні юридичні доку­менти, що називаються актами тлумачення.

Ці акти нових норм не створюють: вони служать своєрідним додатком до нормативного акта, норми якого тлумачаться. У межах компетенції інтерпре­татора вони мають загальноосвітню силу в тих сфе­рах, на які поширюються.

У межах офіційного казуального тлумачення слід розрізняти:

тлумачення правозастосовувача, відображене у правозастосовному акті, що підпадає під його юридичну силу та є обов'язковим для учасників тих конкретних суспільних відносин, із приводу яких виноситься правозастосовне рішення (ви­рок, постанова та ін.);

тлумачення осіб, які є офіційними учасниками правозастосовного процесу. Вони фіксуються в матеріалах  такого  процесу,  мають  визначене юридичне  значення,  оскільки правопорушник зобов'язаний його сприйняти і в разі незгоди на­вести мотиви відхилення тлумачення вищому за ієрархією органові, який перевіряє законність і правомірність  правозастосовного  акта  з  кон­кретної юридичної справи. Знаходячись у ме­жах компетенції цього органу, воно вважається обов'язковим для всіх учасників справи. Неофіційне тлумачення — роз'яснення норм пра­ва, що дається неуповноваженим суб'єктом, а тому позбавлене юридичної сили і не тягне за собою юри­дичних наслідків.

Його поділяють на доктринальне, компетентне та буденне. За формою воно може бути як усним, так і письмовим.

Неофіційне доктринальне тлумачення — це нау­кове роз'яснення правових актів, змісту і цілей пра­вових норм, яке міститься в теоретичних планах, науковому аналізі права в монографіях учених, нау­ково-практичних коментарях. Коли мова йде про доктринальне тлумачення, то мається на увазі нау­ковий характер і ступінь систематизації правової ідеології. Воно може бути систематизованим і несистематизованим.

Систематизоване тлумачення являє собою вищий ступінь наукового розроблення питань права.

Несистематизоване тлумачення виражається в наукових гіпотезах, ідеях, які потребують перевір­ки, доповняльної аргументації, приведення до систе­ми, наприклад, через організацію дискусій, конфе­ренцій і т. ін.

Компетентне (професійне) тлумачення дається юристами (наприклад, адвокатами). Професійне тлу­мачення здійснюється також членами самокерованих недержавних організацій, для яких роз'яснення змісту закону є професійним обов'язком.

Буденне тлумачення дається особами, які вира­жають цим правові почуття, емоції, уявлення, хви­лювання і думки в їх повсякденному спілкуванні під дією права. Таке тлумачення має велике значення в практиці дотримання громадянських прав, під час виконання ними громадянських обов'язків, а також у здійсненні ними їхніх суб'єктивних прав.

За обсягом розрізняють адекватне (буквальне), обмежувальне (звужене) та поширене (розширене) тлумачення.

Адекватне (буквальне) тлумачення має місце тоді, коли зміст і письмовий виклад норми права збі­гаються.

Обмежувальне (звужене) тлумачення — зміст норми права вужчий за її буквальне значення.

Поширене (розширене) тлумачення: зміст норми права ширший від його буквального значення.

Характеризують такі способи тлумачення:

1. Мовне (граматичне) — з'ясування змісту пра­вової норми через досвід її словесного формулюван­ня на підставі лексичних, морфологічних, синтак­сичних норм мовознавства.

2. Логічне — з'ясування змісту правової норми за­вдяки безпосередньому використанню законів і пра­вил формальної логіки.

3. Систематичне — з'ясування змісту правової норми залежно від місця, що його посідає правова норма в системі інших норм права, а також залежно від її зв'язків з іншими нормами інститутів і галузей права.

4. Історико-політичне — з'ясування сутності правової норми на основі дослідження процесу її прийняття за певних історичних умов.

5. Телеологічне (цільове) — аналіз сутності право­вої норми через з'ясування її мети.

6. Спеціальне юридичне — аналіз норми, яка міс­тить юридичну термінологію, розуміння її конструк­ції з позиції юридичної науки, техніки і практики.

9. Правові відносини

Нормативно-правові акти регулюють (охоро­няють) правові відносини, які постійно виникають, змінюються чи припиняються. Правовідносини — це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються дер­жавою.