23 квітня 2007 року, понеділок, №09 (стр. 4 )

Але зараз ми ведемо мову про чоловіка, який підписувався під такими документами як господар і був одним із бойових холодноярських командирів – очолював лубенецьку сотню. Дивовижу того, що повстанець згодом не був розстріляний, що він уцілів і дожив заледве не до ста років, пояснювали так: мудрий Прокіп Пономаренко симулював божевілля, і чекісти махнули на нього рукою. Мені страх як хотілося розпитати в односельців про цього чоловіка-легенду: яким він був із себе, з ким жив, як же йому вдавалося прикидатися причинним упродовж стількох літ?

Моя подорож до Лубенців пролягла широкою територією Холодного Яру, яка за великим рахунком сягає і Кіровоградщини, де трощили червону російську орду такі великі отамани, як Пилип Хмара, Микола Скляр (Чорний Ворон), Микола Бондаренко (Кібець), Василь Кваша... Настрою додала цікава пригода в районному містечку Олександрівці. Тут, поки хохли й українці сперечалися між собою, чи варто зносити пам’ятник Леніну, замість них розпорядилася сама природа. Старезна липа, яка довгі роки терпіла сусідство лисого вождя, не витримала, впала та й завалила того пам’ятника так, що тільки курява стала стовпом.

А дорога до Лубенців пролягає через відомий усім Жаботин, а далі через глухіші села, де вже, як то кажуть, кінчається асфальт і, нарешті, я зупинив авто на горі, з якої збігали вниз дві дороги. Тут не було жодного шляхового вказівника, тут важко було вгадати, куди ж повертати на ті Лубенці, але тут, з височини, відкривався такий краєвид, що перехопило подих. Ліси, темні дрімучі ліси Холодного Яру спинаються гірськими терасами до небес. Ліворуч, на ще одній горі, понад селом Чубіївка мовби зависла в повітрі струнка, елегантна церква Онуфріївського монастиря. І тільки одна біда – з позолоти її бані, що сліпить очі на відстані кількох кілометрів, проглядає масний писок московського попа. Як і Мотронівський монастир – це ще один пам’ятник нашій поразці в нерівному бою з північним ворогом. Ще сьогодні вранці я заїздив до Мотриного монастиря, де колись містився штаб холодноярського полку, і там до мене підійшла одна молоденька черниця: „А ви нє маглі би дать мнє свой мабільний? Я жіву так далєко от родіни і хачу пазваніть дамой”. Хто мене добре знає, той здогадається, що я їй відповів. Приблизно так само, як Василь Чучупак відказав ігумені, коли та зауважила, що „нєльзя заводіть конєй во двор святой обітєлі”.

Поки я роз’ятрюю свою художню уяву й вже бачу під рясою крихітний дамський револьвер Кобольд 8 калібру, із ближнього переліску виходить якийсь чоловічина з в’язкою різок. „Кого будемо лупцювати?” – питаю. Чоловік виявляється майже глухим і перепитує, що я від нього хочу, а потім прозаїчно пояснює, що цих дубців він нарізав, щоб робити мітли. І ось перша удача. Він із Лубенців і зараз туди повертається дорогою, що веде праворуч. Чи знав Прокопа Пономаренка? Довго думає. Коли підказую йому, що це повстанець Холодного Яру, нарешті згадує такого і каже, що в селі називали його Квочкою. Прокіп Квочка справді родом із Лубенців, але довший час жив і помер у сусідньому селі Деменці, де пристав був у прийми до однієї молодиці. Коли помер? Важко сказати, бо чоловічина надовго виїздив із рідного села і повернувся сюди недавно. Запихаю в’язку його різок до багажника, і їдемо в Лубенці шукати старших людей. Скочуємося бездоріжжям в село, де все німує – люди хто на городах, а хто на цвинтарі обробляє могили, бо взавтра поминальні проводи.

Біля одного двору на лавці сидить дідок і гріє на сонці обстрижену голову. Так, він пам’ятає Прокопа Квочку. Славний був чоловік. Добрий, веселий. У колгоспі не працював жодного дня. Принципово. Поки був молодший, сторожував у лісництві. Десь трохи підробляв у Черкасах. Чи показував на божевільного? Боже борони! Прокіп був мудрою людиною і ніколи не вдавав із себе дурника. Як вижив? Ще в двадцятих роках подався в Кривий Ріг і там працював на шахті. Не один повстанець знайшов рятівний притулок в шахтарських краях, бо під землею їх не шукали. Власне то вже була каторжна праця, яку можна було прирівняти до суворого покарання. Та й чужими документами холодноярці вміли користуватися. Чимало їх запасли від зарубаних ворогів. У Кривому Розі Прокіп одружився, мав сина (принаймні відомо лише про сина, бо той колись давно приїздив у Деменці провідати батька).

Як Пономаренко повернувся в рідні краї? Якого року – ніхто не пам’ятає, але сюди, до Холодного Яру, його потягло магнітом. Приїхав і, крім усього, зустрів тут свою давню симпатію, жінку, з якою зустрічався замолоду. Залишився з нею. Жив і помер у Деменцях, а от коли саме – важко сказати. Давно, дуже давно. Ні, зовсім не в 90-х роках. Хата, в якій він жив з новою дружиною, давно завалилася і тепер там пустка, заросла бур’янами. А та хата, де жив Прокіп у Лубенцях, збереглася досі. Добротна була хатина, у ній свого часу містився навіть сільський медпункт, а тепер її має за дачу Кобилка.

Ось і все. Вирушаю на інший кінець Лубенців – побачити ту хатину та, може, натрапити на ще когось із старших односельців Прокопа Пономаренка. Але старших людей ніде не видно, ген тільки гурт дрібної дітвори галасує. Зупиняюся біля них і питаю, де тут колишній медпункт. На мене дивиться цікавими оченятами не по літах бідове дівча років семи і серйозно запитує: „То вам потрібен медпункт чи Кобилка?” – „І медпункт, і Кобилка”. – „Їдьте отак-о в ту вулицю, а там побачте червоні ворота”.

Нарешті, здається, знаходжу. Хата вже не в первісному вигляді, бо обкладена цеглою, зате простоїть ще довго. Втім, немає тут ніякого Кобилки, тут тиша й благодать. Дача. Заходжу на сусіднє подвір’я і довго стукаю в двері невеличкої хижі. Коли вже втрачаю надію когось докликатися, раптом чую за дверима якесь шарудіння. Через поріг довго переступає літній чоловік у кролячій шапці й дивиться поверх мене невидющими очима...

Це – Микола Антонович Касяненко. Йому 64 роки, осліп він недавно й ще не приноровився до цієї біди. Чи пам’ятає він Прокопа Пономаренка?

„Гай-гай, чоловіче, до смерті пам’ятатиму. Я ж у нього корову пас. Доброї душі був чоловік. І великий вигадник. Кого хоч обведе кругом пальця. Ще коли був гайдамакою, його ловили не раз, а він утікав із-під носа червоних, наче мав коня-невидимку. Добрий то добрий, а якось у гніві підняв було руку та й каже: „Якби ти знав, скільки ця рученька вражих голів знесла”. У нього ще були вірні друзяки, видно, ще з тих часів. Тимофій Вушкряб і Гнат Скобель, він же Кобилка. Оце ж його родич і тримає тепер хату Пономаренка за дачу. Так ось, Прокіп Квочка, Тиміш Вушкряб і Гнат Скобель були розбишаками. Навіть за радянських часів вони на все дивилися звисока. Не знаю, як те їм сходило з рук, але колгоспу й на дух не переносили. Було вип’ють у Деменцях по добрій чарці, а потім ідуть на Лубенці і співають так, наче їх сотня йде. То були люди з іншого тіста. Прокіп Пономаренко наче не такий і могутній зверху, швидше щупленький, але міцний був, спритний, жилавий, а як підкрутить вуса, то куди там. Він пішов із життя першим серед трьох. Тоді... тоді Вушкряб і Скобель так затужили, що страх. І знаєте, що вони учверили з горя? Вони посадили мертвого Прокопа на лаву, сіли поруч, обнялися з ним і гірко заплакали. Людям це було дико, але друзяки на те не зважали, бо Прокіп, Вушкряб і Скобель були... інакшими. Це були гайдамаки, і наш закон їм неписаний”.

Одного бракувало всім моїм співрозмовникам – ніхто не міг навіть приблизно сказати, коли ж помер Прокіп Пономаренко. Так, ніби час давно зупинився для цих людей, і його відлік нічого для них не важив. Оглухлі й осліплі від жорстокого українського буття, вони втратили пам’ять, і лише її окремі осколки часом гостро зринали із темряви забуття. Те саме було і в сусідньому селі Деменці, куди я подався в пошуках могили отамана і його гайдамацьких слідів. Тут я знайшов пустир, де колись стояла хата, в якій жив і зустрів свій скін Прокіп Пономаренко. Деменці також німували безлюддям, і тільки щасливий випадок чи інтуїція привели мене до хати бабусі Віри. Їй уже під дев’яносто (1918 р. н.), але ще жвавенька, ворушиться, і коли я запитав у неї про Пономаренка на прізвисько Квочка, то після короткої паузи з очей бабусі Віри покотилися сльози.

Так, вона його добре знала, адже й жив же він ген недалечко. Останнім часом уже й не жив, а мучився. Бо поки був при здоров’ї, то жінка за ним дивилася, а як підупав на силі, одрізнилася від нього – спровадила Прокопа на другу половину хати, не варила йому, не прала, не прибирала. Прокіп цілими днями не виходив із хати, й одного разу, саме на Великдень, бабуся Віра вирішила його чимось почастувати. Занесла йому мисочку холодцю й чвертку горілки. Прокіп вдячно й зворушено прийняв те частування, ще й – досі у пам’ятку – повернув бабусі Вірі чистеньку мисочку і того ж дня... повісився. Кажуть, що того, хто помирає на Паску, Бог забирає прямо до раю.

Ось таке свідчення. Але не питайте в бабусі Віри, коли те було і де поховано Прокопа Пономаренка, бо цього вона не згадає. Було те давно, а в Деменцях два цвинтарі – старий і новий. Та я був певен, що знайду могилу отамана, адже це був суботній день перед самісінькими проводами, отже, на обох цвинтарях люди прибирають могили, і є в кого розпитати, де спочиває їхній інакший односелець.

Дорогою до нового цвинтаря мене наздогнало червоне авто з київськими номерами. З нього вийшов чоловік, який уже від когось довідався про мої доскіпливі пошуки-розпити. Це був Микола, онук дружини Прокопа Пономаренка. Він приїхав у Деменці пом’янути рідних і готовий провести мене на старий цвинтар, бо саме там похований „дід Прокіп”. Яким він пам’ятає діда? Привітним і щедрим. Той колись подарував йому гармошку, купив велосипеда. „А коли ж дід помер?” – „???” Ні, не в дев’яностих, це точно. І, мабуть, не у вісімдесятих. Швидше за все, у сімдесятих. Але... Ну, може, на могилі є напис, то там і дізнаємося.

Ми зупинилися під горою і крутими земляними східцями піднялися на старий цвинтар, що лежав тут на узвишші, на невеличкому плато. Звідси справді видно і лани, і кручі, і темні глибини холодноярських лісів. Але... якщо хочеш більше дізнатися про країну та її людей, то відвідай їхні цвинтарі. У заростях бузини й акації перед нами лежали повалені, трухляві хрести. Деякі могили зовсім зрівнялися із землею, а деякі ще нагадували про себе здичавілими півниками чи живучим барвінком. „Десь тут, десь отут він лежить, – ніяково повторював Микола, підіймаючи то того, то того хреста і придивляючись до зотлілого напису на ньому. – Точно пам’ятаю, що тут, а де саме – вже не згадаю”. Ні, він не знайшов могили отамана, і коли відійшов на інший бік цвинтаря, до новіших, доглянутих гробків своїх рідних, я заходився сам підіймати старі перетлілі хрести й приглядатися до невиразних, майже примарних написів. А коли один хрест розсипався в моїх руках на порох, я рушив земляними східцями униз, униз, униз... Пустельним шляхом вітер гнав таку пилюгу, наче селом галопував кінь-невидимка і зривав ту куряву своїми копитами.