Історія вчень про державу і право (стр. 18 )

У тому ж XVII ст. досягла розквіту, а потім занепала станово-представницька монархія — її заступила монархія абсолютна.

В перехідний період між ними з'явилася політико-правова концепція російського дипломата Афанасія Лаврентійовича Ордіна-Нащокіна (1605—1680). Він пропагував ідею "освіченої" монархії, яка, на його думку, є єдиною формою правління, здатною забезпечити "загальне благо" для всіх людей.

Призначення монарха полягає в керівництві економічними й політичними реформами, головними аспектами яких є надання самостійності місцевим торгово-промисловим центрам, права на самоуправління містам, сприяння розвиткові особистої ініціативи, заохочення підприємництва, торгівлі з урахуванням досвіду західних країн.

85

Зокрема, запропонований Ордіним-Нащокіним проект Но-воторгового статуту передбачав правила, що регулюють зовнішню торгівлю. Міста наділялися "свободою" на ведення торгових операцій, а російські купці — такими ж юридичними правами, як і іноземні.

Держава, на думку Ордіна-Нащокіна, повинна була дотувати галузі промисловості, що розвивалися.

Хоча мислитель і пропонував здійснити перебудову і переозброєння війська відповідно до вимог часу, але зовнішні зносини з іншими державами повинні були здійснюватися на принципах порозуміння й здорового глузду. Особливу увагу в питаннях зовнішньої політики Ордін-Нащокін приділяв слов'янським державам, пропонував укласти з ними економічні й воєнні союзи.

Серед перших ідеологів освіченої монархії був і Симеон Полоцький (у миру Самуїл Петровський Ситніанович, 1629— 1680). Чернець, вихователь царських дітей, людина з широким спектром знань, Симеон, в епоху укріплення монархічної держави, вважав природною соціальну нерівність. Долю людини, за його вченням, визначено, і кожен повинен діяти відповідно до її приписів. Державним діячам належить піклуватися про своїх підлеглих, не доводити їх до зубожіння, керувати ними розважливо.

Вирішуючи питання організації та функціонування держави і влади, Симеон ототожнював їх з особою царя, прагнув піднести його авторитет, порівнюючи з сонцем. Цар і Бог у Симеона теж майже рівні. Але він виклав деякі рекомендації, що мали б сприяти зростанню авторитету монарха. Серед них — поради добувати знання з книг та бесід із мудрими людьми; ознайомлення з історією своєї та інших держав; сприяння освіченості власного народу. Прагнучи переконати всіх у перевагах монархії, Симеон, посилаючись на Арістотеля, відрізняв її від тиранії. Цар, зазначав він, бажає підданим добра, піклується про них, а тиран дбає тільки про себе, про особисті збагачення та безпеку, для нього характерна жорстокість до підданих.

Розмірковуючи про право й закон, Симеон розрізняв ці категорії. Основою права є "правда", і цар повинен бути її гарантом в державі, всіма засобами стверджувати її. Та й сама монархія має функціонувати в межах законів, яким підкоряються геть усі підлеглі, а також члени царської сім'ї.

Судочинство, за вченням Симеона, слід здійснювати також на підставі законів. Усі люди перед судом рівні.

86

Головним принципом зовнішньополітичної діяльності є мирне вирішення питань з іншими державами, уникнення воєнних конфліктів, за винятком оборони суверенітету від посягань.

У своїй концепції Симеон виклав принципи співпраці зі слов'янськими народами, пропонував цареві визволити їх від "агарян гордих" (турків) та об'єднатися в одну державу. Тим часом у Росії тривав процес зміцнення монархії, влада дедалі більше концентрувалася в руках єдиноуправителя і досягла апогею за правління Петра І Великого (1672—1725).

Як відомо, царем Петро І став 1682 р., а безпосередньо правив із 1689 р.

Відтоді почала складатись офіційна імперська ідеологія, закріплена в царських указах, яка сприяла проведенню політичних, правових та економічних реформ.

Зокрема, в Маніфесті Петра І у квітні 1700 р. зазначалося, їцо державне правління має на меті створення загального блакґдля всіх підданих, а гарантом цього є цар, влада якого оголошувалася надзаконною та необмеженою. Єдиноуправитель держави нікому не звітує, а правління здійснює відповідно до своєї волі та державної необхідності.

Процес концентрації влади, відмирання атрибутів державності — таких, як боярська дума, боярська аристократія, створення органів державного управління: сенату, структур вищого державного контролю й політичного розшуку; церковні реформи; територіальний поділ Росії та інші реформаційні заходи істотно вплинули на подальший розвиток політико-правової ідеології.

Головними проблемами, що розглядалися в державно-правових концепціях того часу, були затвердження абсолютизму, авторитету самодержавства. Серед авторів таких концепцій був український і російський письменник, церковний діяч, керівник "Ученої дружини" Феофан Прокопович (1681— 1736). Свою державно-правову теорію він виклав у декількох творах, серед яких "Слово про владу й честь царську", "Слова й промови повчальні, похвальні й поздоровні"1, "Правда волі монаршої у визначенні спадкоємця держави своєї"2.

За теорією Ф. Прокоповича, до виникнення держави люди знаходилися в природному стані — "чорному безправному морі", де кожен був як звір, здатний вбити іншого майже без

1 Видання СПб., 1761.

Там само.

87

підстав. Але, керуючись розумом та божественним провидінням, люди вирішили вийти з цього стану. Об'єднавши сім'ї, вони створили "громадянський союз" і дали згоду на встановлення влади. Після цього з майбутнім монархом було укладено угоду, згідно з якою люди відмовилися від своєї свободи і підкорилися йому з метою загальної користі.

Оскільки особа монарха обирається завдяки божественному провидінню, угода про утворення держави не може бути розірвана.

Влада, що встановлюється в державі, стримує пристрасті людей, регулює їхні спільне життя й відносини, убезпечує цілість особи й майна.

Викладаючи думки про перевагу абсолютизму, Ф. Проко-пович аналізував декілька форм правління, відомі на той час історії: демократію (народовладдя), аристократію, монархію, а також змішані форми правління.

Демократія, на думку мислителя, є недосконалою, бо веде до неспокою та повстань, до того ж вона можлива лише в невеликих за територією державах. Не сприяє стабільності в державі й аристократія, оскільки люди, що знаходяться при владі, сперечаються за зверхність, а турбота про державу залишається на другому плані. Це призводить до руйнування держави.

Що ж до монархії, то Ф. Прокопович розрізняв обмежену та необмежену. Перша з них не гарантує стабільності в державі, оскільки правитель може бути позбавлений влади за невиконання обов'язків чи з інших підстав. Зразком правління є тільки необмежена монархія. Лише вона в спромозі забезпечити цілісність держави, а також благо для підданих. Монарх, за вченням Ф. Прокоповича, має надзаконну владу, яка поширюється не тільки на політичну сферу, а й на особисте життя підданих.

Стверджуючи абсолютизм, мислитель у трактаті "Правда волі монаршої у визначенні спадкоємця держави своєї" передбачив для монарха можливість передавати престол у спадщину. Згодом цей трактат увійшов у "Повне зібрання законів Російської імперії".

Крім цього, Ф. Прокопович вирішував проблему співвідношення в суспільстві двох соціальних інститутів — держави й церкви, зазначаючи, що головною є світська влада.

Ще одним апологетом абсолютизму був політичний діяч, історик Василь Микитович Татищев (1686—1750).

88

Він запропонував своєрідну політико-правову концепцію, в якій досліджував походження й сутність держави і права та деякі аспекти соціальних відносин. За Татищевим, воля людей від природи є незалежною, але через те, що вони користувалися нею нерозважливо, виникла необхідність накласти на них "вуздечку неволі". Є вуздечка "природна", вуздечка "з власної волі" та вуздечка "примусова".

Природна вуздечка — це підкорення дітей своїм батькам. Людина, з'явившись на світ, підпадає під владу старшого в сім'ї; так само природно вона підпадає і під владу монарха в

державі.

Друга вуздечка — з власної волі — обумовлена необхідністю людини знайти собі захист, забезпечити своє існування з допомогою інших людей, тому вона на певних умовах укладає договір і йде їм прислужувати. Цей договір не можна розірвати, оскільки друга сторона, що взяла участь у ньому на законних підставах ТТіїбже примусити порушника його виконувати.

Цей договір є добровільною основою соціальної нерівності, з нього випливає неволя холопа або слуги, а також право всякого пана судити своїх холопів, рабів і селян.

Використовуючи тезу про вуздечку з власної волі, обґрунтовував законність кріпосного права і зазначав, що вільність селян із наявною монархічною формою правління не узгоджується, а змінювати звичай неволі небезпечно.

Примусова вуздечка — це коли людину позбавляють свободи з застосуванням сили. Така вуздечка, на думку мислителя, є протизаконною.

У праці "Історія Російська" розмірковував також про форми правління, поділяючи їх на правильні, неправильні та змішані.

Демократія й політія (змішана форма правління) можливі в невеликих державах або в містах-державах, як це було у Стародавній Греції. В більших державах, які мають на кордонах моря, гори та інші природні перешкоди, що захищають їх від ворогів, а також там, де народ освічений, може бути аристократична форма правління. В державах, які мають велику територію, відкриті кордони, неосвічений народ, що підкоряється з остраху, можлива, на думку , лише монархія. З цього він робив висновок, що найбільш вдалою формою правління для Росії є монархія.

89

Важливе місце в системі політичних і правових інститутів монархії історик приділяв судовій системі. Здійснення судочинства він розглядав як "головну посаду" великих властей. Суд, зазначав , зберігає спокій у державі, тримаючи підданих у постійному страху перед владою. Якщо суд не виконуватиме своїх функцій, то в державі можливі заколоти та прояви невдоволення.

Абсолютна монархія була суспільно-політичним ідеалом ще одного мислителя Росії того часу, прибічника реформ Петра І Івана Тихоновича Посошкова (1652—1726). Політичні й правові погляди він виклав у праці "Книжка про бідність і багатство", яку 1724 р. надіслав імператорові.