Історія вчень про державу і право (стр. 22 )

З'ясування суттєвих підвалин права поставило мислителя перед необхідністю проаналізувати поняття "свобода волі".

103

Він зазначав, що, перебуваючи в зовнішньому світі, воля повинна залишатися незалежною, визначатися власними внутрішніми спонуканнями. У цьому полягає вищий принцип свободи. Вищим щаблем незалежної волі є узгодження її внутрішніх аспектів із зовнішніми, перенесення її внутрішнього змісту в зовнішній світ, підкорення зовнішніх аспектів внутрішньому змістові.

Визначаючи внутрішній зміст незалежної волі, Б. М. Чи-черін писав, що заперечення волею всього поодинокого та умовного, котре виходить за всяку дану межу, приводить до поняття безумовного, що складає притаманну розумові ідею Абсолютного, яке не набувається ніяким досвідом, а притаманне розумові од природи і є його власним змістом. Мислитель зазначав, що від цієї ідеї отримує своє право на існування сама ідея свободи. Щоби діяти в зовнішньому світі, необхідно від Абсолютного перейти до відносного, визначитись у цьому зовнішньому світі. Тут знаходиться момент відокремлення від Абсолютного і тут же знаходиться основа зла, яка полягає в порушенні зовнішнього закону. Цей перехід здійснюється в акті свободної волі людини. Разом із розвитком свободи людина починає розуміти різницю між добром і злом. Вона розуміє, що є добро, але через обмеженість своєї природи підкоряється зовнішньому впливові та скоює зло.

Вибір між добром і злом людини полягає в тому, що вона підкоряє свої зовнішні прояви розумному законові, здійснює вимоги розуму в зовнішньому світі. Свобода, скерована на здійснення абсолютного закону в діяльності людини, за вченням іна, є моральною свободою. Вона поєднує в собі два протиріччя, грунтуючись і на усвідомленні Абсолютного, і на свавіллі. Людина криє в собі ці протиріччя, свобода добра поєднана в ній зі свободою зла.

Кожна людина мріє розширити межі своєї свободи; оскільки так діють багато людей, їхні устремління схрещуються, стикаються, що потребує узгодження. Виникає потреба визначити, що належить кожному, і запровадити загальні правила для вирішення суперек1.

Якщо духовна природа людини прагне свободи, то суспільні засади полягають в обмеженні цієї свободи, що знаходить своє втілення в законі.

ін зазначав,, що на відміну від фізичного світу, де закон має необхідну, безперечну силу, в людському світі

1 Чичерин права. — М., 1900. — С. 57-

104

закон не є імперативом. Оскільки людина — вільна істота, вона може коритися або не коритися законові. Вимоги закону до людини як до вільної істоти можуть мати характер примусу або не мати його. Перше стосується зовнішніх вчинків та дій людини, що складають сферу його зовнішньої свободи, друге випливає з внутрішньої свободи. З першого, зазначав ін, виникає право; друге є основою моралі1.

Право мислитель пропонував розглядати в об'єктивному й суб'єктивному сенсі. Суб'єктивне право — це спонукання, "законна свобода" робити що-небудь. Об'єктивне право — сам закон, що визначає свободу. Звідси право, за вченням філософа, — це "зовнішня свобода людини", що визначається загальним законом"2.

Важливим кроком у з'ясуванні сутності права як рівноваги індивідуальної свободи та загального блага була державно-правова концепція професора Московського університету Павла Івановича Новгородцева (1866—1924). Мислитель зазначав, що право досягло свого найвищого рівня на зламі XVIII — XIX ст., у період Великої французької революції та подій у Європі, причиною яких вона стала.

Проводячи історичну аналогію, П. І. Новгородцев звернувся до подій у Стародавній Греції, кризи давньогрецької демократії IV ст. до н. е. Він зазначав, що жителі Афін небезпідставно пишалися тим, що в їхній державі-полісі було створено такі устрій і правопорядок, які значною мірою забезпечували свободу громадян. Але з часом афінська демократія зазнала поразки внаслідок того, що дух індивідуального інтересу та індивідуальної свободи переміг загальний інтерес.

Тільки з огляду на це, на думку П. І. Новгородцева, у Пла-тона та Арістотеля з'явилися сумніви стосовно демократії та думки про пошуки досконалішого державного устрою. У своїх вченнях вони дійшли висновку про недостатність свободи й рівності для встановлення гармонійних суспільних відносин та необхідність пошуку глибших єднальних чинників суспільного життя, в основі яких — підкорення особистих інтересів загальним моральним ідеалам.

Так само на межі XIX — XX ст. вичерпалася віра в загальну силу правових засад, у їхню здатність затвердити на землі царство розуму.

П. І. Новгородцев зазначав, що право як таке не може здій-

Чичерин права. — С. 57.

Там само.

105

сшіти позитивні зміни у суспільстві. Правова держава не є вінцем історії чи останнім ідеалом морального життя. Право є підлеглою частиною, що входить до ширшого складу моральних сил.

Царство свободи, зауважував мислитель, це царство безмежного індивідуалізму, "царство сильних", у якому за бездіяльності держави кожен хапає, що може. Згідно з вимогами нового лібералізму держава не повинна залишатися нейтральною; "вільна держава не є стан, у якому сильні роблять, що хочуть, у міру своєї сили, це — стан справедливості, у якому суспільство стримує свободу деяких для того, щоби зберегти свободу всіх"1.

Філософ гадав, що від суто зовнішнього розуміння свободи і рівності необхідно здійснити перехід до розуміння більш глибокого — до ідеї цілісної організації людської особистості в кожній людській істоті.

Право неможливе без рівності й свободи. Але між цими поняттями існує протиріччя. Безмежний розвиток свободи міг би привести, зазначав П. І. Новгородцев, до загальної рівності; безумовне здійснення рівності мало б своїм наслідком повне придушення свободи. Встановлення рівності між цими двома аспектами, на думку мислителя, є важливим компонентом права.

Право виконує в суспільстві важливу функцію, воно готує інституціональні структури для різноманітних форм людських відносин. Воно прагне стати таким порядком, якого будуть дотримуватися не зі страху покарання, а з розуміння його необхідності й слушності. Зміст природного права може змінюватися, але завжди залишається незмінним його принцип — припис у формі регулятивної ідеї або категоричного імперативу.

Здійснюючи свою соціальну й політичну діяльність, люди можуть віддалятися від приписів природного права, порушувати їх, але інститути, утворені ними, не можуть ні змінити, ні скасувати цих приписів. Різноманітність життєвих ситуацій породжує плюралізм правових і державних форм, але в них є щось стале, вічне. З огляду на це природне право є здійсненням належної, абсолютної правди в досвіді суспільного життя. Воно повинно вбирати в себе максимальний розумний за даних умов порядок, що відповідає суті людини.

Узагальнюючи основні ідеї державно-правових концепцій того часу в Росії, необхідно зазначити, що сутність природного

1 Новгородцю современного пршосознания. — М, 1909. — С. 350.

106

права мислителі вбачали в устремлінні до більш адекватного узгодження засад свободи й солідарності, до затвердження такого суспільного порядку, за якого індивідуальна особа не заходитиме в суперечність із необхідною для соціуму солідарністю, а суспільна впорядкованість не здійснюватиметься за рахунок обмеження індивідуальної свободи.

В цілому ж російська філософія права на зламі XIX — XX ст. сприйняла та засвоїла досвід мислителів Заходу, але не зупинилася на висновках німецької класичної філософії, а поставила проблему суттєвих підвалин права, зв'язавши їх із суттєвим виміром людини. Погоджуючись із висновками своїх попередників про те, що для з'ясування підвалин права необхідно визначити його ідею, вони обґрунтовували останню як рівновагу між свободою людини і суспільним благом або солідарністю, яка необхідна для гармонійного, впорядкованого існування соціуму.

ЛІТЕРАТУРА:

Десницями о прямом й ближнем способе к научению о • юриспруденции. — М., 1768.

*3лотницюш естественного права, вмбранное из разньїх авторов для пользьі Российского общества. — М., 1764. І^Істория политических й правових учений: XVII—XVIII вв. / Под Т ред. . - М., 1989. , Куницин естественное. — М., 1818. ^Лерсесянц политических й правовик учений. — М.,

1983.

^Нерсесянц исторического й логического в про-цессе познания й развития права // Закономерности возник-новения й развития политико-юридических идей й институ-! тов. - М., 1986.

Новгородцев современного правосознания. — М., 1909.

Новгородцев идеализм в философии права. — СпБ., 1902.

Об общественном идеале. — М., 1911.

, , К вопросу о фило-софских основаниях права. — К., 1995.

Соловьев добра // Сочинения: В 2 т. — М., 1988. — Т. 1.

Тсатацев двух приятелей о пользе наук й училищ. — М., 1987.

Чичерин права. — М., 1900.

Ященко права В. Соловьева. — М., 1912.

107

Розділ VII

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО В УКРАЇНІ

1. Політична і правова думка в Україні періоду входження до складу Литви та Польщі

Упродовж довгого часу українському народові доводилося витримувати тяжкі випробування. Попервах предки українців зазнали монголо-татарської навали, потім Україну захопила Литва, але найтяжчим виявився гніт Польщі, що супроводжувався релігійними утисками. Як відомо, тривала боротьба між римською та візантійською церквами за верховенство у християнстві закінчилася 1054 р. поділом та утворенням римсько-католицької та православної церков.

Державною релігією в багатьох країнах Європи, зокрема в Польщі, до складу якої входила Україна, був католицизм, який мав на меті побороти православну церкву в українських землях, накинути корінному населенню свою систему релігійних поглядів, що викликало неприхований опір з його боку.

Національно-релігійне поневолення негативно впливало на розвиток політично-правової думки в Україні, гальмувало його. Та все ж таки в українських землях зародилася національна політико-правова ідеологія. Цьому сприяло те, що в XV—XVI ст. в Україну через Польщу почали проникати з Заходу ідеї Реформації, спрямовані проти феодального ладу й католицизму, який контролював майже всі сфери життя.