Коли настане весна… (стр. 2 )

Ляшковський. Що ти, донечко. Не потрібно нікуди їхати. Але поясни мені, чому я маю звільнити одного з кращих працівників газети?

Яніна. Хіба не зрозуміло? Тому, що я так хочу! Чи цього не досить? Бачу, мені таки доведеться покинути дім і залишити свого любого таточка самого, хоч як мені не боляче це робити.

Ляшковський. Ніночко, донечко! Не потрібно нікуди їхати, що ти таке кажеш? Тато все зробить як ти того бажаєш, аби тільки ти була щаслива.

Яніна цілує тата у щоку.

Яніна. Дякую, тусику! Я дуже вас люблю!

Ляшковський знову повертається до Рейнгольдів.

Ляшковський. Діти іноді заганяють нас у глухий кут своїми бажаннями, вибаганками. Але доводиться виконувати, все ж таки своя дитинка. Он зараз моя доня забажала щоб я звільнив з посади пана Романа.

Ванда (здивовано). Сподіваюсь, ви на це не погодились?

Ляшковський. Як так? Звичайно, погодився.

Генріх. Пане Томаш, я вірно зрозумів, ви хочете звільнити пана Романа?

Ляшковський. Так.

Ванда. Як ви це йому поясните? З якої причини ви його звільняєте?

Ляшковський розмірковує, шукаючи собі якесь виправдання.

Ляшковський. Перед паном Романом, звичайно, трохи незручно, та нічого не поробиш. До речі, причини і шукати не потрібно – в наш час достатньо бути просто українцем, як пан Роман, щоб залишитися без роботи. Маю надію якось більш-менш коректно це пояснити Романові.

Генріх. Неподобство. Я вас дуже прошу, пане Томаш, дозволити мені поговорити на цю тему з паном Романом.

Ляшковський. Будь ласка, пане Генріху, ви зробите мені велику послугу.

Ляшковський узяв келих з вином та випив до дна.

Генріх. Пробачте, я на хвилинку.

Генріх пішов.

Ванда. О, здається пані радникова мене кличе. Пробачте.

Ванда пішла.

Ляшковський узяв канапку, жує.

Генріх підійшов до Романа.

Генріх. Пан Роман, мушу з вами терміново поговорити наодинці.

Генріх та Роман йдуть.

Ява четверта.

Кабінет Генріха.

До кабінету забігають Марк та Марійка.

Марк. Ось тут нікого немає!

Заходять до кабінету.

Марк. Куди ти зникла? Вже не знав де тебе шукати.

Марійка. Рятувала свою сукню від плям. Розмовляли з Яною і я пролила свій напій на сукню.

Марк. Ти пролила чи Яніна допомогла тобі пролити?

Марійка. Не кажи дурниць. Вона трохи незграбна, але не підступна. До того ж, не забувай, вона моя найкраща подруга.

Марк. Все, мовчу. Не вистачало ще гаяти час на балачки про Ніну, хоча їй би це сподобалося… сподіваюсь, що Яніна сюди не вткне свого носа.

Марійка. Марку, останнє попередження!

Марк. Пробач, більше ні слова про… Мовчу!

Ховаються у нішу. Цілуються.

До кабінету заходять Генріх та Роман.

Роман. Про що Ви хотіли зі мною поговорити, пане Генріху?

Генріх. Пан Роман, ми з вами вже давно знайомі…

Роман. Близько двадцяти років.

Генріх. І саме це дає мені право сказати вам те, що взагалі мав сказати не я.

Роман. Пробачте, але я не розумію вас.

Генріх незручно почуває себе, добирає слова.

Генріх. Намагатимусь бути більш конкретним. Як ви вже знаєте, я продав газету панові Томашу.

Роман. Непоганий вибір. Ляшковський у видавничій справі добре тямить, усіх знає.

Генріх. Так, але зараз не про це. Не знаю, як вам повідомити. Хочу сказати, що нас із Вандою ця новина дуже приголомшила, ми не чекали цього.

Роман розгублений, не розуміє до чого йдеться.

Роман. Що сталось, пане Генріху?

Генріх. Ляшковський має намір звільнити вас з посади.

Роман. Вибачте, що ви сказали?

Генріх. Ляшковський хоче вас звільнити.

Роман дуже здивувався, Генріх намагається не дивитися на нього.

Роман. Але чому? З якої причини?

Генріх. Пан Томаш каже, що причина не потрібна. Достатньо того, що ви – українець.

Роман. Це Ляшковський так і сказав? Не хочу в це вірити. Він ніколи не був шовіністом.

Генріх. Йому не потрібна причина. Йому потрібна відмовка для пояснення свого кроку, адже ваше звільнення – то ідея Яніни, а пан Томаш ні в чому їй не відмовляє.

Роман. Яніни? Вона ж подруга моєї дочки… Знаєте, в моєму житті було багато неприємних ситуацій, не раз під час війни стояв за крок від загибелі, але такого сюрпризу, як зараз, ще не було. То кажете Яніна? Але чому?

Генріх. Я не знаю, і гадаю, Томашу теж це не відомо. Пояснити може тільки вона сама. Та чи варто запитувати?

Роман. Дійсно, не варто. Що ж, пане Генріху, дякую вам, що попередили мене, мені було приємно працювати з вами. А зараз, якщо ви не проти, я поїду додому. Ще раз дякую вам. Щасливого Різдва!

Потисли один одному руки. Роман вийшов з кабінету. Генріх залишився сам.

Генріх. Неподобство!

Генріх теж вийшов з кабінету.

З ніши вийшли Марк та Марійка.

Марійка. Це неправда. Це не може бути правдою!

Марк. Ти все чула сама.

Марійка. Але як пан Томаш міг таке вчинити?

Марк. Пан Томаш діяв за вказівкою Яни.

Марійка. Ми ж подруги… навіщо їй це?

Марк. Хочеш спитати про це у неї?

Марійка. Не маю ніякого бажання. Знаєш, я вже піду. Тато зараз буде шукати мене.

Марк. Я з тобою.

Марійка. Краще не треба.

Пішла, але повернулася, швидко поцілувала Марка й втекла.

Марк пройшов по кабінету.

Марк. Чим же тобі допомогти, Марійко?

Вийшов з кабінету.

Ява п’ята.

Гості танцюють, відпочивають.

Ванда розмовляє з Адою.

Ванда. Хочу вам дещо з меблів та деякі картини подарувати. З собою везти не хочеться, а тут залишати, то невідомо, які квартиранти будуть. Ти не проти?

Ада. Які саме картини? Ти чудово знаєш, що від вашої колекції я в захваті, тому від такого подарунку не відмовлюсь.

Підходить Роман.

Роман. Адо, ми негайно їдемо додому.

Ада. Ще ж зарано.

Роман. Я тобі все потім поясню. Ходімо.

Ада. Гаразд. Вибач, Вандо, ми збираємось додому. Дякую за приємний вечір, а про картини ми згодом поговоримо.

Ада з Вандою прощаються, цілуючи одна одну у щоки.

Роман. Добраніч, пані Вандо. Був чудовий вечір, дякуємо за запрошення.

Ванда. Будь ласка, вам спасибі, що завітали до нас.

Роман та Ада ідуть до виходу.

Роман. Потрібно знайти Марійку. Не знаєш, куди вона поділась?

До зали заходить Марійка.

Ада. Он вона, Романе!

Марійка, вже одягнена, підходить до батьків.

Марійка. Йдемо додому?

Роман. Так.

Марійка. То пішли. Пані Вандо, був чудовий вечір, дякую вам.

Струминські уходять.

До зали заходить Марк.

До нього підходить Яніна.

Яніна. Нудьгуєш, Марку?

Марк. Яно, не знаєш, чому Струминські так раптово пішли?

Яніна. Не знаю і не здогадуюсь. О, це ж моя улюблена мелодія! Марку, потанцюй зі мною, будь ласка!

Марк. Пробач, але не сьогодні.

Марк пішов від Яни, підійшов до першої-ліпшої дівчини, запросив її.

Марк та дівчина танцюють.

До Яни підійшов Микола, запросив до танцю. Яніна погодилася й вони теж почали танцювати.

Під час танцю Микола та Марк обмінюються партнерками.

Марк і Яніна танцюють разом.

Ляшковський радо дивиться на них. Підходить Генріх.

Генріх. Пан Томаш, я повідомив панові Роману ваше рішення.

Ляшковський. Дуже добре. Як він?

Генріх. Пішов.

Ляшковський. Куди?

Генріх. Додому.

Ляшковський. Вже? А, розумію, розумію, - нерви. Нічого, вранці оговтається. Пане Генріху, ви краще подивіться, як танцюють наші діти. Яке це гарне видовище.

Генріх подивився на танцюючих Марка та Ніну.

Ява шоста.

Струминські вийшли з будинку.

Ада. Романе, що сталося? Може, поясниш?

Роман. Вдома, Адуню, вдома.

Ада. Ні, Ромцю, зараз. Ми так швидко пішли, я маю право знати чому. Марійко, чому ти мовчиш, хіба ти не хочеш знати, чому ми пішли раніше від усіх?

Марійка. Я знаю.

Ада. Що? Ти їй вже сказав?

Роман. Ні, я нічого не говорив.

Марійка. Він нічого мені не казав, мамо. Я була у кабінеті, тату, і все чула.

Роман. Зрозуміло. Стривай, що ти робила в кабінеті?

Марійка. Яніна випадково пролила напій на мою сукню, і я зайшла до кабінету, щоб привести себе до ладу.

Ада. Ліпшого місця не знайшлося?

Марійка. Як бачиш.

Ада. То що ти почула? Романе, ти можеш вже сказати? Доки не скажеш, що сталося, я з цього місця не зрушу.

Роман. Гаразд. Ти знаєш, хто новий власник газети?

Ада. Звичайно. Пан Томаш. Тільки-но його відрекомендували як господаря.

Роман. Сьогодні він зробив перший крок як власник – він звільнив мене.

Ада сміється.

Ада. Це жарт?

Роман. На жаль, ні. Після свят мені повідомлять офіційно. Так що за кілька днів я – безробітний. А тепер… пішли додому.

Струминські уходять.

Ява сьома.

Вітальня Струминських.

Роман, Ада та Марійка сидять, розмовляють.

Марійка. Я не розумію, тату, чому ви кажете, що не зможете знайти у Станіславові собі інше місце.

Роман. По-перше, тут немає роботи за моїм фахом, і по-друге, якщо я і знайду якусь роботу, то за мізерну зарплатню.

Марійка. Чому?

Роман. Не здогадуєшся?

Марійка заперечно хитає головою.

Марійка. Ні.

Роман. Я – українець. Такої посади, як була у Рейнгольда, мені ніхто не дасть, тим паче, після того, як стане відомо про те, що зробив Ляшковський.

Ада сумно подивилася на чоловіка.

Ада. Безвихідна ситуація?

Роман. Є один варіант, але ризикований.

ада. Який?

Роман. Місця можна пошукати у Львові. Там є українські газети, профспілка. Журналісту легше у Львові.

Ада. А що, непоганий варіант. Марійка в цьому році закінчує гімназію та буде до університету вступати, якщо ми будемо у Львові, їй буде значно легше вчитися. Марійко, як ти гадаєш?

Марійка. Мені б не хотілося їхати звідси. Маю на те свої причини. Але якщо іншого виходу немає…

Ада. Причини? Здається мені, твоя причина ходить у штанях та зветься Марком.

Марійка. Мамо…

Роман. Це так? Тоді нагадаю тобі, що Рейнгольди поїдуть скоро до Берліна.

В двері постукали.

Марійка. Хто це так пізно?

Ада. Я відчиню.

Ада відчиняє двері.

Ада. Про вовка промовка. Проходьте, Марку.