Коли настане весна… (стр. 3 )

Зайшов Марк.

Роман. Не чекали тебе побачити так швидко, Марку.

Марк напружений, йому важко говорити.

Марк. Я перепрошую, бо вже запізно. Я знаю, чому ви так швидко пішли з балу і саме тому вирішив прийти до вас. Чесно кажучи, я не знаю, чим можу допомогти в цій ситуації. Але, якщо вам потрібна моя допомога, то я до ваших послуг.

Роман усміхнувся.

Роман. Дякую, Марку, за такі слова. Але маю надію, що ми все владнаємо без твоєї допомоги.

Марк. У вас є якісь пропозиції?

Роман. Можна і так сказати.

Ада. Ми вирішили, Марку, їхати до Львова.

Марк. Ось як… Коли?

Ада. Якнайскоріше.

Марк. Що ж, хай вам там пощастить знайти гарне місце.

Роман. Дякую, Марку.

Марк зібрався з думкою.

Марк. Пане Романе, пані Адо, я хотів би поговорити з вами ось про що…

Ада. Слухаємо тебе, Марку.

Марк. Я хотів попросити руки вашої дочки Марії.

Роман. Ваша пропозиція дещо несподівана для нас. Марійка ще дуже молода. Ми б хотіли, щоб вона закінчила університет, знайшла роботу, а потім вже думала про заміжжя.

Марійка. Тату…

Роман ніби не чує дочки, продовжує свою думку.

Роман. До того ж, Марку, ти ще не закінчив консерваторії, та й взагалі, ви ж від’їжджаєте до Берліна.

Марк. Я розумію ваші сумніви. Влітку я закінчую навчання, маю надію знайти роботу. В Берліні мені це буде легше зробити, ніж у Станіславові. Я згоден почекати, доки Марійка закінчить університет, і тільки тоді побратися з нею. Чесно кажучи, мені однаково, куди за нею їхати – сюди чи до Львова.

Ада. Бачу, ти про все подумав, Марку. А як до цього ставляться твої батьки? Ти їм сказав про свої наміри?

Марк (розгублено). Батьки? А вони не проти, але… Вони теж кажуть, що потрібно почекати.

Ада. Вони праві.

Роман. То як я зрозумів, зараз ти хочеш обручитися з Марійкою?

Марк. Так, саме обручитися.

Роман. Марійко, ти чула пропозицію панича Марка. Ми хотіли б знати твою думку.

Марійка піднялась, мовчить.

Ада. Сміливіше.

Марійка. Якщо є хтось, за кого хотіла б вийти заміж, то це – Марк.

Ада. Ти згодна?

Марійка. Так.

Роман. Ти це чув, Марку. Бери свою наречену, сідайте. Потрібно про все поговорити більш детально.

Марійка і Марк, взявши одне одного за руки, сідають.

Ада. Романе, я гадаю, цю подію треба відсвяткувати.

Роман. Я не проти. Принесу шампанського і чотири келихи!

Роман пішов за шампанським.

У двері знову постукали.

Роман. Я відчиню.

Ява восьма.

Роман відчиняє двері.

Ванда. Пробачте, пане Струминський, що ми без запрошення, але Марк кудись зник.

Генріх. Може, ви бачили його?

Роман. Бачив, щойно у своїй вітальні.

Він запрошує Рейнгольдів до вітальні.

Ванда, побачивши Марка, біжить до нього.

Ванда. Ось ти де!

Генріх. Ми бачимо, Марка немає. Кажуть, пішов кудись, а вже пізно. То ми до вас, може пішов проводжати.

Ванда. А з якої нагоди шампанське?

Марк. Тату, мамо, я обручився з Марійкою Струминською.

Генріх. Що ти зробив?

Марк. Обручився з Марійкою.

Ванда (здивовано). Як ти міг? Ти ж нам нічого не сказав!

Генріх. Марку, а чи не гадаєш ти, що ви ще не готові до самостійного життя?

Марк. Ми тільки обручилися, а шлюб хочемо брати значно пізніше. Ось вони облаштуються у Львові, я закінчу навчання, знайду роботу і тільки тоді…

Генріх. Я вірно почув, ви їдете до Львова?

Роман. Так. Маю надію, що на мене там чекає робота.

Ванда. Помагай вам Бог!

Роман. у Львові газет більше, можна хоч щось знайти за фахом. А Марійка хоче там в університеті навчатися, тож нам, навіть, так краще буде.

Ванда. Немає злого, щоб на добре не вийшло. Уявляю, як одна панна буде скрипіти зубами, як дізнається, що її підступи не досягли мети.

Марк. Про яку панну ви кажете, мамо? Чи не про Яніну Ляшківську?

Ванда. Вже всі все знають?

Марійка. Так, хоч правда ця вражає.

Ванда. Годі про сумне. У нас сьогодні заручини, чи не так?

Марк. Ви не проти?

Генріх. Чому ми маємо бути проти? Марійка – чудова дівчина, яка виросла практично у нас на очах. То нам наливають шампанське?

Марійка. Я келихи принесу.

Марійка приносить келихи. Роман розливає шампанське.

Ада. Дивлюся на вас, діти, і не вірю, що нещодавно ви тут разом за м’ячем бігали, а вже наречені. Боже, як летить час, як давно це було.

Ванда. Й не кажи. Ніби нещодавно наші весілля відгули, а вже діти одружуються.

Генріх. Не одружуються, а заручаються. Про одруження ще зарано говорити. От Марк закінчить консерваторію, Марійка – гімназію й будемо щось вирішувати.

Роман. Нам би хотілося, щоб марійка ще й в університеті вчилася.

Ванда. Якщо діти згодні чекати декілька років, ми тільки «за».

Марк. Маю пропозицію, коли настане весна, приїхати до Львова й про все більш детально поговорити. До того часу ви знайдете роботу, ми облаштуємося у Берліні, от і буде про що розмовляти.

Марійка. Дочекаймося весни.

Ада. Я не проти.

Генріх. Щастя вам!

Ванда. Хай Господь вас збереже!

П’ють шампанське. Всі веселі, щасливі, сповнені надії.

ДІЯ ДРУГА.

Між першою та другою діями пройшло рівно два роки.

Ява перша.

Простора квартира родини Струминських у Львові.

Ада та Марійка прикрашають ялинку.

Ада. Чому ці комуністи різдво не святкують?

Марійка. Вони навіть до церкви ходити не дозволяють.

Ада. Ще минулим літом ми могли ходити вільно куди завгодно, а тепер доводиться постійно озиратися. Чесно кажучи, від радянського союзу я чекала більше свободи. Мені страшно виходити на вулицю стало… Марійко, ти слухаєш?

Марійка. За такі слова, мамо, зараз можна в кримінал піти.

Ада. Хіба я цього не розумію? Тільки вдома й можна вільно говорити. Щось ти сумна стала.

Марійка. Та згадала дещо… два роки тому ми заручилися з Марком, гадали одружитися… і що з того вийшло?

Ада. Може я й неправа, але мені здається, на добре, що ви з ним не встигли побратися. Жила б ти в Берліні, а там війна. Хоч і тут не солодко, але ж мирно, тихо. Не переймайся дуже, ще зустрінеш свою пару. А перше кохання тому й зветься першим, що за ним інше приходить, справжнє.

Марійка. Ой, мамо, мамо, розумом я це сприймаю, а серцю хіба втовкмачиш?

До кімнати заходить Роман.

Роман. Що я бачу? Ви вирішили Різдво відсвяткувати?

Ада. Панові головному редакторові це дозволено?

Роман. Товаришу головному редакторові бажано зустрічати Новий Рік.

Марійка. Що ж нам робити з ялинкою? Заховати?

Роман. Залишимо таку красу. Все як у старі часи. О, цю кульку я привіз тобі з Варшави. Пам’ятаєш? Тобі було років п’ять тоді.

Марійка. А це моя улюблена – її бабуся подарувала.

Ада. Це ще з мого дитинства. Був цілий набір, але з часом побився, тільки ця й залишилася.

Роман. Гарні прикраси. Зараз таких не роблять.

Ада. Щось ти пізно прийшов.

Роман. Було чергове зібрання.

Ада. Але ж ти безпартійний.

Роман. Так, але мене постійно агітують вступити до партії.

Ада. Маю надію, що ти не збираєшся цього робити?

Роман. Звичайно, не збираюсь.

Марійка. Нас в університеті теж агітують вступати до комсомолу.

Ада. І як, успішно?

Марійка. Так, вже деякі вступили.

Ада. Хай Бог милує!

До дверей постукали.

Ада. Хто б це міг бути?

Марійка. Не подобаються мені ці пізні візити. Може, не відчиняти?

Роман. Краще відчинити. Гадаю, вже почули, що хтось таки є вдома.

Марійка. Я відчиню.

Марійка йде відчиняти двері.

Ява друга.

До кімнати заходять НКВС-ники на чолі з майором Гайовим.

Роман. Добрий вечір!

Гайовий. ?

Роман. Це я.

Гайовий. Майор НКВС Гайовий. Ми хотіли б запросити вас на бесіду.

Роман. Добре.

Гайовий. Візьміть якісь речі, бесіда може бути довгою.

Роман. Я зараз зберуся.

Гайовий. Тільки швидко.

Роман. Адо, допоможи мені, будь ласка.

Ада й Роман виходять з кімнати.

Гайовий. Ялинку вирішили поставити? Чи не зарано? До Нового Року ще декілька днів.

Марійка. Боялися, що не встигнемо.

Гайовий. Води дайте напитися.

Марійка наливає воду у стакан, подає Гайовому.

Гайовий. Комсомолка?

Марійка. Ні. Але на нашому курсі багато комсомольців.

Гайовий. Коли думаєте вступати?

Марійка. Скоро.

Гайовий. Потрібна буде рекомендація – звертайтеся, я напишу.

Марійка. Дякую.

Гайовий. А де ви вчитеся?

Марійка. В університеті.

Гайовий. Подобається вчитися?

Марійка. Звичайно. А вам хіба ні?

Гайовий. Багато часу навчання забирає?

Марійка. Багато.

Гайовий. На якому курсі?

Марійка. На другому.

Гайовий. То вас можна зустріти в університеті?

Марійка. Може й можна. Чому ні?

До кімнати заходять Роман з Адою.

У Романа у руках – валізка.

Роман. Я готовий. Зараз попрощаюся з сім’єю.

Марійка. Тату, навіщо тобі валізка?

Роман. Так потрібно.

Роман цілує Аду, Марійку.

Роман. Не сумуйте без мене, скоро побачимося.

Роман та НКВС-ники виходять. Гайовий трохи затримався.

Гайовий. До побачення.

Марійка. Прощавайте.

Гайовий та НКВС-ніки з Романом пішли.

Ява третя.

Марійка. Мамо, що це все означає? Навіщо татові валіза?

Ада. Хіба ти не зрозуміла?

Марійка. Ні, цього не може бути.

Ада. але ж ти сама бачила.

Марійка. Але ж він повернеться?

Ада. Я не знаю. Я не хочу про це думати. Все. Поки будемо вважати, що він поїхав у відрядження.

Марійка. Гаразд. А якщо про татків… таткове відрядження дізнаються в університеті?

Ада. Ти нічого не знаєш, зрозуміла? Тато у відрядженні, так й кажи.

Марійка. А якщо він не повернеться? Що з нами буде7

Ада. Не хочу зараз про це думати.

Дзвонять у двері.

Ада. Невже це за мною?

Марійка. Ті, що до татка приходили – стукали.

Ада. Може, сусіди? Не хочу нікого бачити. Не будемо відчиняти.

У двері наполегливо дзвонять.

Марійка. Я все-таки відчиню. А то це може показатися підозрілим.

Марійка відчиняє двері.

До кімнати заходять з валізами Микола та Яніна. Микола кидається до Ади. Яніна стоїть трохи відсторонено.

Микола. Добрий вечір, Адо Дмитрівно, Марійко!

Ада. Пан Остапчук? Що вас привело до нас?

Микола. Товариш Остапчук. Маю велике прохання. Мене щойно перевели із Станіславова, а житла ще не дали. То не були б ви такі ласкаві, узяти мене із дружиною до себе на станцію?