Зміст (стр. 4 )

Поряд з цим, зазначається, що теоретичні принципи статусу народного депутата України знаходять своє нормативне закріплення у Конституції України, утворюючи, таким чином, конституційну модель депутатського мандату. Проте, далеко не завжди така нормативна фіксація є адекватним відображенням обсягу існуючого в теорії принципу. Зокрема, існуючий абсолютизований об’єм імунітету народного депутата України, не відповідає не тільки теорії даного принципу, але й суперечить сучасній державно-правовій дійсності, практиці світового парламентаризму.

Слід підтримати точку зору, згідно з якою оптимальним є обмеження імунітету народного депутата України рамками строку повноважень Верховної Ради України відповідного скликання, окрім випадків затримання народного депутата на місці злочину, та у випадку інкримінування йому злочинів, що відповідно до Кримінального Кодексу України підпадають під категорію тяжких. Після вичерпання строку дії мандату народного депутата України щодо народного депутата України можуть здійснюватися будь-які слідчі дії, він може бути затриманий чи заарештований за злочини, здійснені ним до, під час чи після строку його повноважень. На переконання автора, існує необхідність надання Конституційному Суду України як єдиному органу конституційної юрисдикції України, за умови створення у його складі другої палати, повноважень по застосуванню заходів конституційної відповідальності щодо народних депутатів України, і, зокрема, по дачі дозволу на притягнення до кримінальної відповідальності.

Оптимізації потребують і деякі інші принципи депутатського мандату. Зокрема, необхідний прямий припис у Конституції України та у Законі України “Про статус народного депутата України” щодо неможливості зайняття народними депутатами будь-якою іншою діяльністю, окрім наукової, викладацької та творчої діяльності у разі, якщо вона не перешкоджає реалізації основних обов’язків народного депутата України. Зокрема, народному депутату України слід заборонити займатися підприємницькою діяльністю, засновувати суб'єкт підприємницької діяльності – юридичну особу, а також набувати чи розпоряджатися корпоративними правами. Актуальною є заборона для парламентаріїв входити в керівну раду чи спостережну раду суб’єкта підприємницької діяльності, а також бути його почесним членом, якщо це передбачає отримання певних виплат у тій чи іншій формі. Слід запровадити існуючий у багатьох країнах обов’язок надання так званої “декларації честі”, тобто відомостей про розміри та розміщення його майна, а також фінансові та аналогічні інтереси народного депутата України.

На нашу думку, повноваження є ядром конституційно-правового статусу народного депутата України, які визначають зміст конституційно–правового статусу народного депутата України. Досліджуючи сферу та специфіку діяльності народних депутатів України, автор дійшов висновку, що за сферою та локалізацією діяльності народного депутата України доцільно розрізняти наступні групи прав парламентарія України: права народного депутата України на пленарних засіданнях Верховної Ради України; права народного депутата України, пов’язані із оптимізацією і забезпеченням ефективності діяльності парламенту України (право законодавчої ініціативи народного депутата України, право народних депутатів України об’єднуватися в депутатські фракції (групи), права народного депутата України в органах Верховної Ради України); права народного депутата України щодо здійснення діяльності за межами парламенту (права народного депутата України у виборчому окрузі та за його межами, спрямовані на забезпечення ефективної роботи із виборчим корпусом, права народного депутата України у взаємовідносинах із органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об'єднаннями громадян України та іноземних держав).

Пропонується здійснювати класифікацію прав народного депутата України за кількісною суб’єктністю того чи іншого права народного депутата України, відповідно до якої виділяти права індивідуальні та колективні права.

Подібно до класифікації прав народних депутатів України, можна виділити наступні групи обов’язків: обов’язки народного депутата України на пленарних засіданнях Верховної Ради України; обов’язки народного депутата України, пов’язані із оптимізацією і забезпеченням ефективності діяльності парламенту України, а також обов’язки народного депутата України щодо здійснення позапарламентської діяльності (обов’язки парламентарія України у виборчому окрузі та за його межами, спрямовані на забезпечення ефективної роботи із виборчим корпусом; а також обов’язки народного депутата України у взаємовідносинах із органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об'єднаннями громадян України та іноземних держав).

У роботі окремо досліджуються форми діяльності народного депутата України, під якими розуміється сукупність способів досягнення певних цілей парламентарієм України за допомогою наданих йому повноважень, що здійснюється в контексті реалізації ним народного суверенітету у вигляді функцій представницького, законодавчого, установчого та контрольного характеру та має певний, визначений нормативно, зовнішній прояв. Зазначається, що за просторовими межами реалізації повноважень слід розрізняти форми роботи народних депутатів України у Верховній Раді України та її органах; а також форми роботи у виборчому окрузі та за його межами.

Зазначимо, що в умовах сучасної України реально існують латентні види діяльності народного депутата України, котрі де-юре не можуть бути визнані формами роботи народного депутата України, а де-факто є такими. Зокрема, серед таких можна виділити лобіювання народними депутатами України власних інтересів чи інтересів різних соціальних чи політичних груп. Констатуючи неприйнятність розгляду лобіювання як легальної форми діяльності народного депутата України, слід наголосити на фактичному існуванні даного явища, яке пропонує розглядати через розмежування двох форм: позитивне лобіювання та негативне лобіювання.

Як результат дослідження гарантій депутатської діяльності, проводиться їх класифікація на нормативно-правові та організаційно-правові гарантії. Так, під організаційно-правовими гарантіями дисертант розуміє необхідні умови, що забезпечують особам, обраним у Верховну Раду України, сприятливий режим діяльності для безперешкодного і ефективного здійснення їх прав та обов’язків. Організаційні гарантії діяльності народних депутатів України слід розглядати як систему, основними елементами якої є процесуальні, соціальні, матеріальні гарантії, депутатська недоторканність.

У свою чергу, численні процесуальні гарантії слід поділяти на гарантії, що забезпечують сприятливі умови для багатосторонньої діяльності депутата у Верховній Раді України та її органах та гарантії безперешкодного досягнення цілей і завдань депутатської роботи у взаємовідносинах їх з державними і суспільними органами, організаціями і посадовими особами, а також засобами масової інформації, гарантії на забезпечення інформацією та на її використання.

Дисертант всебічно розкриває дискусійний характер депутатської недоторканності. В умовах сьогодення при визнанні вільного мандату народного депутата України, надзвичайної актуальності набуває проблема партійної дисципліни, оскільки це пов’язується з контролем партії за діяльністю народного депутата України. Пропозиції про позбавлення депутатського мандату внаслідок переходу із однієї фракції у іншу містили всі законопроекти про внесення змін до Конституції України, які одержали позитивні висновки Конституційного Суду України (№ 000-1, № 000, № 000). Проте, Венеціанська комісія і ПАРЄ зробили зауваження, що заперечували демократичність таких положень на підставі того, що вони суперечать доктрині вільного представницького мандату. З одного боку, висновки щодо неприпустимості позбавлення народного депутата України мандату у випадку його переходу з однієї фракції у іншу є прогресивним з точки зору сучасної теорії парламентаризму, за якою народний депутат України є представником всього Українського народу, а не будь-якої соціальної чи політичної групи і партійна дисципліна не повинна довліти над місією представництва народу в цілому. З іншого боку, враховуючи реалії української дійсності, такий механізм може бути застосовано як короткочасний засіб сприяння політичній структуризації політичної системи України. Переходи народних депутатів України, обраних за списками тієї чи іншої партії, в іншу фракцію є надзвичайно негативною тенденцією, оскільки, по-перше, перетворює партії на інструмент досягнення ними особистих інтересів, по-друге, унеможливлює відповідальність члена партії перед партією, а відтак партії перед суспільством за свою діяльність, по-третє, запобігає усталенню політичної системи України в цілому та таких її складових як партії зокрема.

На думку дисертанта, пошук оптимальної моделі представницького мандату полягає в тому, щоб об’єднати прогресивні досягнення вільного мандату з перевагами імперативного. В такому плані доцільно використати запропонований вище механізм відповідальності народного депутата за перехід із однієї фракції в іншу шляхом конституційного закріплення позбавлення мандату народного депутата внаслідок фракційного переходу.

Пропонується розглядати відповідальність народного депутата України у двох аспектах: об’єктивному, до якого слід віднести юридичну відповідальність як один із видів соціальної відповідальності; суб’єктивному, котрий полягає в усвідомленому здійсненні обов’язків народного депутата України перед суспільством та державою за велінням совісті, у відповідальному ставленні народного депутата України до покладених на нього обов’язків, належному їх виконанні, адекватній поведінці, що відповідає статусу представника Українського народу і безпосередньо залежить від волі народного депутата України.

В умовах переходу від мажоритарної до пропорційної виборчої системи, актуалізується питання партійної відповідальності народного депутата України. Партійну відповідальність доцільно розглядати за сферою дії – ординарну (внутріпартійну) та екстраординарну (відповідальність партії загалом), та за часом дії – ретроспективну та проспективну.