Психолого-педагогічні основи гуманізації навчально-виховного процесу в школі та ВНЗ (стр. 4 )

Вищі навчальні заклади України, на початок навчального року

Показники	Навчальні роки
1990/91	1995/96	2000/01	2005/06	2010/11	2011/12	2012/13	2013/14	2014/15
І–ІІ рівнів акредитації
Кількість закладів	742	782	664	606	505	501	489	478	387
Кількість студентів, тис.	757	618	528	505	362	357	345	329	251
І–ІV рівнів акредитації
Кількість закладів	149	255	315	345	349	345	334	325	277
Кількість студентів, тис.	881	923	1403	2204	2130	1955	1824	1724	1438

* Складено за даними [1].

До того ж слід зазначити, що віднесення до ВНЗ колишніх технікумів та училищ, які отримали І–ІІ рівні акредитації, призвело до штучного збільшення загальної кількості ВНЗ. При цьому, кількість студентів, які навчалися у ВНЗ І–ІІ рівнів акредитації зменшилася з 757 тис. чоловік у 1990 році до 362 тис. чоловік у 2010 році.

Отже, можна зробити висновок, що у 2010 році близько 400 тис. потенційних студентів ВНЗ І–ІІ рівнів акредитації поступили у ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації. Додатково до них, у 2010 році (якщо порівнювати з 1990 роком) ще близько 850 тис. випускників загальноосвітніх шкіл стали студентами ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації.

Зазначене дозволяє стверджувати, що поступити абітурієнтам до ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації у 2010 році стало значно простіше, ніж у 1990 році. Без сумніву це призвело до зниження якості вищої освіти.

Із 2005 року, внаслідок складної демографічної ситуації, кількість студентів у ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації почала знижуватися, і становила у 2014 році 1438 тис. чол., що було на 766 тис., або у 1,5 рази менше, ніж у 2005 році. Водночас, за цей період із 505 до 251 тис., або у 2 рази зменшилася кількість студентів у ВНЗ І–ІІ рівнів акредитації.

У цілому ж якщо впродовж 1990–2005 років кількість студенів, які навчалися у ВНЗ України, зросла з 1638 тис. до 2709 тис., то впродовж 2005–2014 років вона зменшилася до 1689 тис.

Зазначена тенденція поставила колективи українських ВНЗ у складну ситуацію та заставила їх інтенсивно боротися за кожного абітурієнта, які отримали практично необмежені можливості для вступу до ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації. А це, в свою чергу, призвело до подальшого зниження якості вищої освіти в Україні.

Водночас, як зазначає В. Семиноженко: «Сьогодні вимоги до якості вищої освіти як ніколи жорсткі. Завдяки інтенсифікації науково-технічного прогресу світова економіка почала розвиватися швидкісними темпами. Це відкриває чимало нових можливостей, але й породжує нові виклики і вимоги. Передусім – щодо здатності суспільства динамічно примножувати обсяг знань та інформації, конвертувати їх у нові продукти, послуги та види діяльності. Як відомо, до 70 % зростання ВВП держав лідерів дають саме інновації та новітні технології» [2].

Цієї ж думки дотримуються М. Б. Євтух та І. С. Волощук: «Ні в кого не викликає сумніву теза, що тільки завдяки якісній підготовці фахівців можна забезпечити інноваційний розвиток, уникнути економічного колапсу, а отже, зберегти державну незалежність України. Для цього на концептуальному рівні слід оптимально визначити критерії якісної освіти, а на методологічному – ефективні засоби реалізації якісного функціонування системи вищої освіти, що є запорукою якісної професійної підготовки майбутніх фахівців» [3, с. 70].

Таким чином, провідні вітчизняні науковці обґрунтовують пряму залежність інноваційного розвитку національної економіки від якості вищої освіти в країні. Більше того, неякісна підготовка майбутніх фахівців у ВНЗ України спричинятиме постійне збільшення відставання нашої країни в економічному розвитку від промислово-розвинутих країн світу.

Тому, всі перетворення, які здійснюються в Україні в останнє десятиліття (приєднання до Болонського процесу та прийняття нової редакції Закону України «Про вищу освіту» [4]), направлені, не на збільшення кількості ВНЗ та ліцензованих у них місць, а на підвищення якості підготовки майбутніх фахівців для національної економіки.

Так, наприклад, А. Колот зазначає: «Бажання України приєднатися до Болонського процесу, тобто увійти до загальноєвропейського освітнього простору, – це не данина євромоді, а наша нагальна внутрішня потреба, зумовлена запитами ринку праці та загальносвітовими тенденціями розвитку освітньої діяльності» [5, с. 22].

На нараді з питань імплементації Закону «Про вищу освіту» Л. Гриневич зазначила, що у законі багато прогресивних норм, які враховують інтереси всіх сторін навчального процесу. «Ми спробували в публічному діалозі врахувати всі інтереси заради однієї основної мети – реального підвищення якості вищої освіти в країні та формування нашої освітньої системи як конкурентоспроможної для входження до Європейського Союзу» [6].

Після прийняття у 2014 році нової редакції Закону України «Про вищу освіту», кількість ВНЗ в Україні скоротилася з 803 до 325 завдяки виключення з їх переліку колишніх ВНЗ І–ІІ рівнів акредитації.

Водночас Міністерство освіти і науки (МОН) України у 2015 році позбавив ліцензії 48 закладів, які не відповідали статусу вищого навчального закладу. Таким чином у вересні 2015 році в Україні функціонувало 277 ВНЗ. В 2016 році МОН України обіцяє зберегти тенденцію до зменшення кількості ВНЗ в Україні.

Отже МОН України, з метою підвищення якості освіти, протягом останніх років реалізує чіткі наміри щодо скорочення кількості вищих навчальних закладів в Україні. Як зазначає М. Винницький: «Ці нововведення віддзеркалювали розуміння керівництва МОН того, що для держави масштабів України існування понад 350 ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації (у більш ніж половини з них відкрита аспірантура) і понад 80 ВНЗ із статусом «національного» є нелогічним [7, с. 24].

Проте, порівняно з країнами Європейського Союзу кількість ВНЗ в Україні залишається великою. Наприклад, у Франції вищих навчальних закладів аналогічного рівня усього 78, а в Італії – 65 [8, с. 10]. Тому, як зазначає В. І. Луговий: «Якими болісними не були б процеси консолідації й укрупнення ВНЗ, але без цього не обійтися» [8, с. 11].

При цьому, скорочення кількості ВНЗ не є самоціллю нинішньої політики МОН України. Їх зменшення дозволить сконцентрувати у провідних вітчизняних університетах кращі науково-педагогічні кадри (докторів та кандидатів наук) та підвищити рівень оплати їхньої праці, яка сьогодні значно поступається середньоєвропейському показнику. Нині в українських ВНЗ працює 12,8 тис. докторів та 64,0 тис. кандидатів наук [1]. Зараз вони розпорошені між багаточисельними ВНЗ України. А за умови скорочення цих закладів до рівня європейських країн з близькою до України чисельністю жителів, в середньому в одному вітчизняному ВНЗ працюватиме близько 180 докторів наук та 900 кандидатів наук. Без сумніву це дозволить підвищити якість вищої освіти.

Важливим елементом підвищення якості вищої освіти в нашій країні є надання державної підтримки ВНЗ, які займають провідні позиції в міжнародних рейтингах та проводять наукові дослідження. При цьому, слід враховувати, що, згідно Закону України «Про вищу освіту», вищі навчальні заклади державної, комунальної та приватної форми власності мають рівні права у провадженні освітньої, наукової та інших видів діяльності. До того ж, відповідно до законодавства, всім вітчизняним університетам, академіям, інститутам незалежно від форми власності може бути надано статус національного [4].

Для реалізації цього положення МОН України задекларувало розподіл у 2016 році бюджетного замовлення на підготовку фахівців для національної економіки на конкурсній основі. Якщо ця обіцянка міністерства буде реалізована, то навчальні заклади реально будуть зацікавлені у підвищенні наукового цензу науково-педагогічних працівників та якості вищої освіти.

Проте, для того, щоб бюджетні кошти не були витрачені даремно, необхідно щоб державне замовлення на підготовку спеціалістів у вітчизняних ВНЗ формувалося за реальними замовленнями галузевих міністерств.

У наукових публікаціях провідних світових та вітчизняних учених обґрунтовано, що для якісної підготовки майбутніх спеціалісті, які будуть займатися науковими дослідженнями та працюватимуть у різноманітних галузях національної економіки, є залучення їх із студентських років до виконання науково-дослідних проектів. Проте, для організації науково-дослідної роботи студентів, аспірантів та докторантів, вітчизняним ВНЗ, особливо технічного спрямування, потрібні значні фінансові ресурси для створення відповідної науково-технічної бази, які у більшості з них відсутні.

Тому, передбаченої Законом України «Про вищу освіту» можливості отримати вітчизняними ВНЗ статус науково-дослідного недостатньо. Для цього варто передбачити у Зведеному бюджеті країни державне фінансування науково-дослідних проектів, виконуваних університетами та інститутами. Водночас необхідно розробити державну програму створення у провідних українських університетах, інститутах та академіях науково-технічної бази для проведення науково-педагогічними працівниками, докторантами, аспірантами та студентами наукових досліджень на високому рівні.

При цьому, навчальні програми підготовки студентів, особливо майбутніх магістрів, повинні передбачати достатню кількість часу на виконання ними науково-дослідної роботи, проходження практики і стажування в наукових установах та на підприємствах, які реалізують інноваційні проекти.

Узагальнюючи результати проведеного дослідження, варто зазначити, що підвищення якості вищої освіти в Україні є передумовою інноваційного оновлення національної економіки та підвищення благополуччя населення країни. Для цього необхідно: