Тема уроку Посмішки зірок (стр. 4 )

“Маленький принц” для 6-класників – казка з мандрівним сюжетом. Для 8-класників – твір, який вчить любити Землю, бути відповідальним за тих, кого приручили, по-новому сприйняти такі поняття, як екологія, праця, смерть. Для 11-класників – це твір з глибоким філософським змістом. А для мене – це твір, в якому я кожен раз знаходжу щось нове.

То чи варто вивчати “Маленького принца” у 6 класі. Як ви, 11-класники, думаєте?

- Сам Екзюпері говорив,: “Я не хочу, щоб мою книжку читали ради забави.”

- Я вважаю, що в6 класі слід вивчати „ Маленького принца”, але і в 11 класі треба повернутися до цього твору. Це дасть учням можливість усвідомити те, що кожен твір людина у різному віці розуміє по-своєму. Тому до багатьох творів, які ми вивчаємо за шкільною програмою треба буде повернутися у дорослому віці, і тоді ми відкриємо їх для себе по-новому і знайдемо те, чого не бачимо ще тепер

ПЛАНЕТА ЛЮДЕЙ

Було б несправедливим, говорячи про Екзюпері, не згадати про твір, за який письменнику присудили “Велику премію роману” Французької академії. І хоч “Планета людей” не роман за жанром, а скоріше збірка репортажів, спогадів, новел, та за силою впливу на читачів з нею зміг би зрівнятись не кожен роман.

Це роздуми автора, його почуття, тривоги, прагнення.

Лише людина, яка бачила Землю з висоти пташиного лету, із зоряного неба, може писати так.

Зірки – це також вічне…

Звезды…Непостигаемы и далеки,

Под ними, мигая, дрожат столетия.

Для сердца горячего – звезды близки,

А звездная близость – признак бессмертия.

Так писав Олександр Стовба, поет АИСТ, який сам в 24 роки загинув на афганській війнй і став безсмертним.

Починаючи розмову про “Планету людей”, хочу згадати рядки В. Маяковського:

Послушайте! Если звезды зажигаются,

Значит, это кому-нибудь нужно!

Хай же загораються в наших душах зорі думок і мрій, спогадів і вражень, віри в людину, які дарує нам Екзюпері.

Виразне читання на французькій і українській мовах під музику А. Данилка „ Собирая осенние листья”.

В тому океані пітьми кожен вогник провіщав диво людського розуму. Он біля того світла хтось, може, читає або міркує про щось чи веде з кимось щиру розмову. Коло цього хтось, можливо, думає про те, як виміряти безмежний простір, чи б’ється над розрахунками туманності Андромеди. А отам кохаються. Блимають на землі вогники, і кожен з них має чимось живитися.

Навіть ті маленькі, що світять поетові, вчителеві чи теслі. Це живі зірки; а скільки ще там, поміж ними, зачинених вікон, скільки згаслих зірок, скільки поснулих людей… Треба подати одне одному звістку. Треба гукнути до тих вогників, що горять, розкидані по рівнині,- може які й відгукнуться.

Екзюпері прагне достукатись до тих, в кого вікна зачинені, чиї зірки згасають, хто спить. А раптом вони пробудяться.

І, розкриваючи власну душу, даруючи людям свої думки, не нав’язуючи, а просто розповідаючи про сокровенне, він стукає в наші серця. На його крилах ми спробуємо піднятися до зірок вічності.

- Що тривожило Екзюпері?

(Двоє учнів отримали індивідуальне завдання: скласти список проблем, які піднімає автор у „Планеті людей”)

ТРИВОГИ ЕКЗЮПЕРІ

Чому небо манить людей? Для чого світять зорі7 Чи можна людей вважати зірками? Літак – це тільки машина, чи те, що дає людям крила? Яким є справжнє обличчя Землі? Чи можна полюбити пустелю? Чи може вода бути цінніша від золота? Які блага нам дарує рідний дім? Що нам дає повернення в дитинство? Чи можна об’єднати такі несумісні поняття, як смерть і материнство? Чи всі смерті однакові7 Війна – це смерть заради життя, чи життя заради смерті? Чому серед людей, серця яких палають вогнем любові до всього, так багато самотніх людей? Що значать друзі в нашому житті? Що означає, бути людиною в сучасному житті?

Відповіді на ці питання ми знаходимо у „ Планеті людей ”.

(Учні отримали завдання: підібрати цитати із „Планети людей” на задану тему і на їх основі скласти твір; підібрати музику для виразного читання твору)

ЦИТАТНІ ТВОРИ

НЕБО (Ротко Ірина)

Небо – це скатертина, розстелена під зорями, на яку може падати тільки зоряний порох.

Між цією намагніченою скатертиною і зорями зводиться людський розум, у якому може відбитися, мов у свічаді, цей вогняний дощ.

Нічне небо – зоряне море і, дивлячись на нього, ми усвідомлюємо, що між тими глибинами та нами нема ні коріння, за яке можна було б ухопитись, ні даху, ні гілки дерева, і ми повільно, мов нирці у морі, падаємо у безодню.

Небо – це двобій з чорними драконами і з гірськими пасмами, уквітчаними гривою синіх блискавок. Спроквола пересуваються зорі, небо позначає плин часу. Місяць схиляється до пісків, йдучи в небуття. Ще кілька хвилин – і в небесах почнуть згасати зорі. Ще кілька секунд – і народиться новий світ... У небі гасне зірка по зірці, але перехожим не до них.

Але ти, мов сущий поет, вмієш насолоджуватися ранковою зорею. Як часто у безодні важких ночей ти жадав, щоб там, далеко на сході, появився над чорною землею цей блідий спалах, прорізався перший промінь. Іноді те чарівне джерело, яке повільно розтікалося перед тобою, повертало тебе до життя, коли ти вже ждав смерті.

Той, хто пізнав незбагненну чарівність польоту, зрозуміє мене.

Люди мають свої зірки, які перестають бути звичайними зорями. А які вони у Екзюпері?

ЗІРКИ (Тесьминецький Антон)

Вирвавшись на волю, прокладаю свій шлях серед зірок.

Я входжу в ніч. Лечу в пітьмі. Зі мною тепер тільки зорі. Перші зірки мерехтять, наче в зеленій воді. Доведеться ще довго чекати, доки вони засяють яскраво, мов діаманти. Доведеться ще довго чекати, доки я побачу мовчазну гру падаючих зірок.

Траплялося, вночі я бачив, як у небі мчало стільки іскор, що мені здавалось, ніби там, серед зірок, шугає рвучкий вітер.

У польоті, коли ніч дуже гарна, іноді захоплюєшся, майже не керуєш літаком, і він потроху відхиляється ліворуч. Думаєш, що він летить рівно, і раптом під правим крилом з’являється селище. Але ж в пустелі немає селищ. Тоді що ж? Тоді усміхнешся своїй помилці. Помалу вирівнюєш літак. І селище повертається на місце. Знову чіпляєш до неба сузір’я, що було впало. Селище? Так, селище зірок.

Я знову замикаюсь у темряві, серед своїх малесеньких сузір’їв, що ллють таке ж холодне, таке ж невичерпне і таємниче світло, як справжні зорі, і промовляють тією ж мовою. Це зірки мого літака. Вони, як світло волхвів, яке поверне мене на землю.

В небі стільки зірок - магнітів, а сила тяжіння прив’язує нас до землі, і вона видається мені всемогутньою, як любов.

Смак вільних просторів, його, одного разу пізнавши, людина ніколи не забуде. Екзюпері пізнав його у небі.

ПОЛІТ (Волос Сергій)

Ніч у польоті і сто тисяч зірок над головою, і тихий спокій на душі, і кілька годин, коли ти стаєш ніби володарем всесвіту, - їх за гроші не купиш.

Пілот на своїй трасі ніколи не буває просто глядачем. Барви землі і неба, сліди вітру на морі, хмари, позолочені заходом, - пілот не захоплюється ними, він думає про них.

Але літак може зробити й інше чудо: він переносить вас прямо в серце невідомого. Ви, мов той біолог, вивчаєте, незворушно розглядаючи в ілюмінатор, людський мурашник – міста, що розкинулися на рівнині, дороги, що біжать до них і, наче кровоносні судини, живлять їх соками ланів.

Але всі ми знаємо польоти, коли траплялося, за якихось дві години відчуваєш таку самотність, таку одірваність від всього світу, яку не відчув би навіть десь у нетрах Індії, і коли вже й не сподіваєшся повернутись. Жодна бодай найтонша ниточка не зв’язує нас більше зі світом, аж доки ми не наткнемося на смужку, освітлену прожекторами аеродрому. Ніби за межами всього світу, і тільки мотор підтримує нас, і ми висимо в цій смолі.

Намагаємося перехитрити стихію. Ждемо світанку, як садівник жде весни. Ждемо аеродрому, як землі обітованої і шукаємо свою істину в зорях.

В небі стільки зірок-магнітів, а сила тяжіння нас прив’язує до землі.

ЗЕМЛЯ (Кирилюк Уляна)

Земля допомагає нам збагнути самих себе, допомагає краще, ніж будь-які книги.

Земля виходить водночас і пустельна, і багата. Багата оазами дружби, потаємними, скритими оазами, до яких нелегко дістатися і до яких, одначе, не сьогодні завтра нас неодмінно приводить наше ремесло. Але водночас, яка ж вона пустельна ця наша планета. А ми вірили, що вона волога й м’яка.

З висоти польоту по прямій, ми відкриваємо справжню основу землі – фундамент із скель, піску і солі, на якому подекуди, пробиваючись то тут, то там, наче серед руїн, розцвітає життя.

І мені знову здається, що ріки й тіняві зарості і людські оселі – все це виникло тільки завдяки щасливому збігові випадковості. Бо ж скільки тут каміння і піску.

Та коли губишся в міжпланетному просторі, стараєшся відшукати ту єдину, справжню нашу планету, де зосталися наші рідні краєвиди, і улюблена домівка, і ніжні ласки. Ту єдину планету.

Але між нашими повітряними кораблями і тією населеною планетою пролягли нездоланні відстані. Всі багатства світу лишилися на маленькій порошинці, що загубилася між сузір’ями. І тому земля передає нам точні відомості, аби ми могли прокласти собі дорогу серед світил.

Я залишаюся назавжди з рідною планетою. Усім тілом я відчуваю землю, відчуваю, як вона підтримує мене, піднімає, несе в повітряному просторі. Я насолоджуюся цією чудовою підпорою, такою надійною і міцною.

Ми живемо на мандрівній планеті. Ми всі заодно – нас несе та сама планета, ми - екіпаж одного корабля.

Екзюпері навчився любити землю такою, як вона є. Зумів полюбити навіть пустелю. З півслова розумів її таємну мову, у ледь помітному збудженні вгадував ознаки близької небезпеки, у тріпотінні крилець комахи читав гнів пустелі.

ПУСТЕЛЯ (Іздепський Олег)

В пустелі я добре узнав її смак.

Сахара – це ми самі.

І вона буває щасливою: день і ніч так просто переносять тут людей від надії до надії. Перейдеш через один горб, а далі знов такий же чорний і блискучий. Піщана долина внизу впадає в піщану пустелю, де немає каміння, а сліпучий блиск пісків ріже очі: скільки сягає око – гола пустеля.

Але на горизонті гра світла зводить міражі уже принадливіші: фортеці і мінарети, громаддя з чіткими геометричними формами.

А що таке пустеля для нас? Це те, що народжувалося в нас самих. Те, що ми узнавали про самих себе.