Тема уроку Посмішки зірок (стр. 5 )

Мій літак зламався над пустелею. І за кілька днів я сам став пустелею. В роті немає слини, а в душі немає більше любих образів, які я міг би оплакувати. Сонце висушило в мені джерело сліз. Але раптом пустеля ожила. Безлюддя й тиша раптом змінилися, захвиювалися, завирували ще дужче, ніж велелюдний гамірний майдан... Я побачив сліди. Бедуїн іде до мене по піску, мов який бог по морю, і кладе на плечі долоні ангела.

Щоб зрозуміти Сахару, не досить побувати в оазі, для цього треба, щоб криниця стала твоїм богом.

Полюбити Сахару можна тільки тоді, коли криниця стане твоїм богом.

ВОДА (Калинюк Уляна)

Вода!

Ти не маєш ні смаку, ні кольору, ні запаху, тебе не опишеш, тобою насолоджуються, не знаючи тебе. Ти не просто необхідна для життя: ти і є життя. З тобою в нас розливається таке блаженство, яке не пояснити почуттями. Ти повертаєш нам усі сили, на які ми вже й не сподівалися. Твоя милість відкриває в нас пересохлі джерела серця.

Ти найбільше в світі і найменш тривке багатство, ти, така чиста в недрах землі. Можна вмерти біля джерела, якщо в ньому є домішка магнію. Можна вмерти за два кроки від солоного озера. Можна вмерти і від двох літрів роси, якщо в неї попали якісь солі. Ти не приймаєш домішок, ти не терпиш, коли тебе псують, ти божество, яке так легко наполохати...

Але ти даєш нам безмежно просте щастя.

Ми полонені джерел. Ми прив’язані до колодязів, прив’язані, мов пуповиною, до джерел, до лона землі. Ми зводимо свої будинки там, де є вода.

ДІМ (Войтків Оксана)

Десь був парк з густими заростями чорних ялин та лип і старий будинок, який я любив.

Це байдуже – близько він, чи далеко, байдуже, що він не може ні зігріти мене, ні захистити. В цьому домі я виріс, моя пам’ять сповнена його запахами, прохолодою його коридорів, голосами, що ніби оживали тепер.

І диво не в тому, що дім дає нам притулок і зігріває нас, не в тому, що ми маємо ці стіни. Диво в тому, що він поволі сповнює нас ніжністю. І та ніжність створює в глибині серця якісь незнані шари, де ніби води джерела, народжуються марева.

Уявіть собі, що тут появиться артіль мулярів, теслярів, столярів-червонодеревників, штукатурів, сюди, де все віє минулим, вони принесуть свої знаряддя і за тиждень так змінять будинок, що ви ніколи не впізнаєте його, і вам усе здаватиметься, ніби ви в гостях. Дім без таємниць і тайників, без тихих закапелків, без люків-пасток під ногами – це не дім, а приймальня в ратуші.

Нашим спільним домом є Земля. Так хочеться, щоб вона стала справжнім людським домом.

Людей все життя тягне до того дому, де пройшло їхнє дитинство. Екзюпері писав: „ Я не зовсім впевнений, що жив після того, як минуло дитинство.”

ДИТИНСТВО (Лазарук Петро)

Я згадую ігри мого дитинства, похмурий і золотавий парк, який ми населяли божествами, наше безмежне царство на великому – з квадратний кілометр – клапті землі, де ми нишпорили, завжди відкриваючи щось нове, незнане. Ми створили свій замкнений світ, у якому і кроки лунали інакше, і речі мали особливе значення, неприпустиме в інших місцях. Що залишається від того парку, коли ти, вже дорослий, який живе за іншими законами, повертаєшся до нього, чарівного, холодного чи жаркого, сповненого тіней твого дитинства, - повертаєшся і з якимось розпачем обходиш зовні невисокий мур із сірого каменю, дивуючись, що на такій маленькій місцині за цією огорожею був твій безмежний світ, у який – ти це розумієш – уже нема вороття, бо то не в парк довелося б вертати, а в гру.

Материнство і дитинство – два нероздільні поняття.

МАТЕРИНСТВО (Деменчук Іванна)

Мені довелось бачити трьох селян біля смертної постелі їхньої матері. Звісно, це було боляче. Вдруге рвалася пуповина. Вдруге розв’язувався вузол, що єднав покоління з поколіннями. Ці три сини відчули, що вони самотні, безпорадні, у них більше нема того столу, за яким у святкові дні збиралася вся сім’я, того магніту, який усіх їх притягував.

Але я бачив, що тут не тільки рвуться нитки, які зв’язували їх; можливо, вдруге дається життя. Дивився на матір, на її спокійне і суворе обличчя і в ньому я впізнавав обличчя синів.

Настане час, і її сини та дочки з плоті своєї зліплять нових людей. Увесь час оновлюючись, рід прямує до якоїсь своєї істини.

Так від покоління до покоління, повільно, як росте дерево, передається життя, а з ним і свідомість. Яке чудесне сходження! З розтопленої лави, з зоряного тіста, з живої, чудом зародженої клітини ми вийшли і, поволі піднімаючись, досягли того, що пишемо кантати і вимірюємо сузір’я.

Мати передала дітям не тільки життя, вона їх навчила рідної мови, довірила їм багатство, повільно зібране протягом віків, - духовну спадщину, яку одержала колись на зберігання вона сама, - скромний запас традицій, понять і легенд, усе, що відрізняє Ньютона і Шекспіра від печерного жителя.

Мати дає дитині життя. А коли мати помирає, народжуються нові патріархи роду. Саме так Екзюпері пов’язує ці два, на перший погляд, несумісні поняття: материнство і смерть.

СМЕРТЬ ( Чернега Ольга)

Мені смішно, коли я чую про зневагу до смерті, хоча смерть буває різною.

Я пригадую одного юного самогубця. Не знаю вже, яка любовна невдача штовхнула його старанно всадити собі кулю в серце. Не знаю, якій любовній спокусі він піддався, натягуючи перед тим білі рукавички, але пам’ятаю, що в цьому жалюгідному жесті я відчув не шляхетність, а убозтво.

Цей безглуздий кінець нагадав мені іншу, справді людську смерть. То був садівник, він казав: „Знаєте... іноді, бувало, копаю заступом землю, а сам обливаюсь потом... Ревматизм крутить ноги, і я просто кляну цю каторгу. А ось тепер я так хотів би копатись і копатись у землі. Він залишив по собі оброблену землю. Він залишив по собі оброблену планету. Любов зв’язувала його з усією планетою і з усіма деревами землі. Ось хто був її великодушним, щедрим господарем.

Коли люди помирають, вони забирають нашу повагу з собою у вічність. Нам їх не вистачає, як хліба насущного.

Людина, яка вмирає задля наукового відкриття або задля того, щоб знайти ліки проти недуги, самою своєю смертю служить справі життя.

„ Учта, варта смерті”. Так Екзюпері називає війну.

ВІЙНА (Сербіна Єлизавета)

Коли ви хочете переконати того, хто не зрікається війни, що війна жахлива й огидна, не вважайте його за варвара – перш ніж судити когось, постарайтесь його зрозуміти.

Задля того, щоб скуштувати хліба серед товаришів, ми готові прийняти війну. Але, щоб мати це тепло, щоб пліч-о-пліч пориватись до тої самої мети, зовсім нема чого воювати.

Ми ошукані. Війна й ненависть нічого не додають до радощів загального стрімкого руху. Ви маєте рацію, коли ненавидите війну.

Можливо, це й гарно – померти, щоб завоювати нові землі, але сучасна війна руйнує все, все, для чого вона нібито ведеться. Для війни атаки – діло звичне. Для них черпають і черпають із людських запасів. Так черпають зерно в житниці. Кидають пригорщу по пригорщі, засіваючи землю.

Тут розкривається людина.

Ось товариш пішов на фронт добровольцем, потім другий, третій, і ти відчув у собі зміну: все, що раніше тебе цікавило, стало здаватися пустим і нікчемним. Ти пішов воювати. Якщо в Барселоні ти був бідарем і тобі після роботи бувало самотньо, і не мав ти притулку теплого, то тут ти справді став людиною, ти прилучився до великого світу, - і ось тебе, знедоленого, втішає любов. Тому, що ти захищаєш рідну землю.

.САМОТНІСТЬ (Коваль Тетяна)

У світі, де все живе тягнеться до живого, де навіть квіти, схиляючись під подихом вітру, змішуються з іншими квітами, де лебідь знає всіх інших лебедів, - тільки люди створюють собі самотність.

Яку відстань прокладає між нами наш внутрішній світ.

Усі люди відчувають – хто невиразно, а хто ясніше, - потребу пробудитися до життя. Велич усякої професії, можливо, саме в тому, що вона об’єднує людей. Але є хибні дороги.

Працюючи тільки заради матеріальних достатків, ми будуємо самі собі в’язницю. І залишаємось у самотності разом із своїм статком, який не дає нічогісінько, заради чого можна було б жити.

Щоб звільнити нас, досить помогти нам зрозуміти мету, до якої ми йдемо, зв’язані між собою, тож треба шукати таку мету, яка об’єднає всіх.

Ми дихаємо на повні груди тільки тоді, коли нас і наших друзів зв’язує спільна мета.

ДРУЖБА (Кучер Олег)

Це дуже гарно – йти над морем хмар, це дуже красиво, але пам’ятайте: під тим морем хмар – вічність...

Ми часто попадали в скруту. Начальники аеропортів по тривозі викликали наших товаришів. І поступово всі вони збиралися круг нас, мов коло ліжка хворого. Співчуття. Марні поради. Але скільки в них ніжності! Ми боялися втрачати товаришів. Ніхто ніколи не замінить втраченого товариша. Нема скарбу, дорожчого, аніж спогади, пережиті разом тяжкі години, сварки, примирення, душевні поривання. Таку дружбу нелегко завести знову.

Коли саджаєш дуба, марна річ сподіватися, що скоро знайдеш затінок під його вітами. Так уже ведеться в житті. Спочатку ми стаєм багаті, бо чимало літ саджали дерева, але потім настають роки, коли час руйнє те, що ми зробили, і знищує ліс. Один по одному відходять товариші, і ми міняємось без теплого затінку їхньої дружби. І в нашій скорботі бринить тихий сум. Ми довго йдемо поруч, оточивши себе стіною мовчання, або зрідка перекидаючись пустопорожніми словами. Та ось настає година небезпеки. І тоді ми помагаємо один одному. Тоді виявляється, що всі ми одне ціле.

Переймаємося думками товаришів і стаємо багатими. Ми дивимося один на одного і щиро всміхаємося.

Товариші – це тільки ті, що з’єднані в одній зв’язці, мов альпіністи, піднімаються на ту саму вершину, і в тому сходженні знаходять один одного.

Екзюпері захоплюється тими, хто, не зважаючи на обставини, залишалися вірними своєму людському я, залишалися людьми з великої літери.

Про кого розповідає Екзюпері?

-Про своїх товаришів, знайомих, вчинки яких його захоплюють, дивують своєю благородністю.

-Гійоме. Його літак розбився в горах. Пошуки тривали дуже довго. Він вижив завдяки тому, що у важку хвилину думав не про себе, а про тих, хто залишиться без його опіки, чиї чекання він не оправдає, про тих, кого він любить. І це дало йому силу вистояти у боротьбі із стихією. І коли сам Екзюпері попав у катастрофу, згадував Гійоме, і це надавало йому сил. А щоб вижити, треба зробити перший крок.