Гості на мітлі (стр. 3 )

Забувши про вареники, хлопчик кинувся до комірчини. Там він відбатував добрячий шмат ковбаси, загорнув її в газету і увіпхнув до кишені. Затим схопив порожнє горнятко і знову подався до кухні, де на столі вже стояв глек щойно надоєного молока. Він нахилив глека, проте цієї миті в сінях почулися кроки і на порозі з'явилася мама. Вона схрестила руки на грудях і з докором поглянула на сина.

— Куди це ти знову розігнався? — запитала вона. — А вечеряти хто буде?

— Не хочеться, ма-ам... — якимось дивним, точнісінько мов внутрішній голос кота Аристарха, заквилив Степан, хоча в шлункові все говорило, що одного вареника ой як замало. — Я вже повечеряв...

Він збирався прошмигнути в двері, проте мама впіймала сина за комір і наказала:

— Поки не повечеряєш як слід — і думати не смій виходити на вулицю!

Внутрішній голос на мить заціпенів.

Степан жадібно проковтував все, що підкладала йому на тарілку мати. А внутрішній голос, отямившись, заволав так, що аж у вухах залящало.

— Не давись, — зауважила мати. — І після вечері заглянь до Василя. Він до тебе вже двічі забігав.

— М-мм... — мугикнув у відповідь син і закивав головою.

— Я йому дозволила взяти бінокля, — продовжувала мати. — Хай, думаю, пограється, доки мого сина носить невідомо де...

Проте Степан майже не чув матері. Внутрішній голос кота Аристарха аж надривався від обурення. Степан вибрав слушну хвилинку і, як тільки мама відвернулася, перелив молоко в горнятко і прожогом вискочив у двір.

«Швидше неси! — підганяв його невтомний внутрішній голос. — Та швидше ж, кажуть тобі!.. Втім, можеш залишити все ось за цими смородиновими кущами. А тепер іди собі геть і не озирайся. І затям: нічого ти не бачив і не чув. Інакше буде то...»

На цьому внутрішній голос замовк. Краєм ока Степан встиг помітити, як від яру до смородинових кущів промайнула чиясь чорна тінь. Потім звідтіля долинуло задоволене плямкання і зовсім не котяче гарчання. Мабуть, внутрішній голос разом з своїм господарем взялися до вечері.

А через кілька хвилин у дворі пролунав здивований і трохи наполоханий мамин голос. Степан вискочив з хати.

Двором, попід лісою, очманіло гасав здоровецький котяра. Замість голови на ньому була руда полив'яна куля. Пригледівшись, Степан упізнав у ній горнятко, в яке кілька хвилин тому наливав молоко.

А чорний кіт наче з глузду зійшов. Він робив стрімкі повороти, стрибки, крутився колесом, з розгону падав на спину і дряпав поливу гострими пазурами. З горнятка долинало приглушене нявкання.

— Та це ж Аристарх! — мимоволі вихопилося у хлопця.

Від того вигуку Аристарх підстрибнув мало не до стріхи. Потому описав по двору стрімке коло і з розгону врізався в молоденьку липку, що її Степан посадив торік в день маминого народження.

Липка похитнулася. На всі боки полетіли полив'яні черепки, а звільнений Аристарх з криком «мня-а-ма!» рвонув у бік самітного будиночка.

ШУРХОТУН

Серед ночі Степан прокинувся. Йому здалося, ніби по кімнаті хтось ходить. Він розплющив очі, обережно підвів голову — і сон йому наче рукою зняло.

Від вікна через кімнату пролягала місячна доріжка. І по ній, заклавши руки за спину, в задумі прогулювався маленький бородатий дідусь.

— Прийшла скорбота — відчиняй ворота, — бурмотів він хрипкуватим голосом. — А ті ворота, між іншим, не завадило б і змастити трохи... Ні, щось я знову не про те... — Дідусь зупинився і потер скроні крихітними долоньками. — Ах, так, я про скорботу... Ніяк не можу зрозуміти, чому вони його відпустили. І запитати ні в кого. Невже пожаліли хлопця? От було б здорово! Але ні, на таке вони не здатні... А бідна дитина спить і навіть не уявляє...

— Я не сплю, — мимохіть вихопилося у Степана.

Дідусь перелякано зойкнув і щез. Лише на тому місці, де він тільки-но стояв, повільно спадав стовп місячної куряви.

Деякий час в кімнаті панувала насторожена тиша. По тому тремтячий голос стиха зауважив:

— Ой, Степане, як ти мене налякав! Ну хіба ж так можна? В мене ледь серце не вирвалося з грудей!

Степан ладен був заприсягтися, що і його серце збиралося вчинити те ж саме. Проте переляк щез так швидко, як і з'явився. Бо коли хтось переживає за тебе, — це свідчить, що він не збирається зробити тобі нічого лихого. А якщо так — то чого тоді його боятися?

— Та я ж ненавмисне, — сказав Степан, не зводячи погляду з кутка, де щез дідусь. — А ти хто?

Невідомий завовтузився за буфетом і відповів:

— Я Шурхотун. Чув про такого?

— Ні, — визнав Степан. — Не доводилося.

— Он як... — в голосі незнайомця вчувалася легка образа. — І не бачив мене?

— Не бачив.

— І не лаяв?

Степан мимоволі посміхнувся.

— Звісно, ні, — сказав він. — Як же можна лаяти того, про кого ніколи не чув?

— І то правда, — по довгій паузі згодився незнайомець. — Та можу присягнутися чим завгодно, що ти не раз лаяв мене. І навіть не десять. А все з-за отого підручника з арифметики.

Дійсно, з цим підручником час від часу коїлося щось дивовижне. Увечері, наприклад, Степан покладе його до портфеля, а вранці загляне — немає підручника з арифметики! Він, виявляється, чомусь лежить під столом. Або поставить його на книжкову поличку і гайне надвір. А коли повернеться — знову немає підручника! Лише після довгих розшуків він знаходився під ліжком чи буфетом.

— То я його тарганю, — признався Шурхотун. — Ти не дуже гніваєшся на мене за це?

Дідусь вибрався з-під буфету. Затим перебіг через кімнату і спритно, наче вивірка, видряпався на тумбочку, котра стояла в узголів'ї Степанового ліжка. Тоді звісив ноги і заходився дриґати ними в повітрі.

— Не сердься, — ще раз попрохав він.

— А я і не збираюся сердитися, — відказав Степан. — Я лише не розумію, навіщо він тобі здався?

Шурхотун запрацював ніжками ще завзятіше.

— Як би тобі сказати... Розумієш, я люблю читати про всіляку дивовижну всячину.

Степан здивувався.

— Та що ж цікавого може бути в підручнику з арифметики? — запитав він. — Хіба що коли відповідь сходиться. Ти б краще казки брав. Отам історії так історії!

Шурхотун зневажливо махнув рукою.

— Ет! Не кажи. Вигадки вони, всі твої казки. А от в підручнику — найсправжнісінька дивовижна правда. Ні, ти лише послухай: «З пункту А до пункту Б одночасно вирушають два мандрівники...» Цікаво, чи не так? Бо нікому не відомо, що ж це за пункти А і Б. А потім, хіба не цікаво поламати голову над тим, з чим саме вони вирушили? Може, з якимось важливим донесенням? Про міжнародне становище домовиків, наприклад. Або повертаються від своїх бабусь з гостинцями в кишенях. Ти любиш бабусині гостинці?

— Люблю, — визнав Степан. — Але ж задачі пишуться не для читання! Вони пишуться для того, щоб їх вирішувати.

Проте Шурхотун його навіть не дослухав.

— Це вже мене не цікавить, — сказав він. — От краще-но послухай, про що йдеться в іншій задачі: «До одного басейну вливається вода з двох труб...» Ну то як? Хіба ж це не цікава задача, га?

— Не знаю... — нерішуче відказав Степан. Він понад усе боявся задач про труби, з яких витікала вода. — Чим же вона тобі така цікава?

— А тим, що я ще ніколи не бачив стільки води! Бо ти або твій батько принесете відро-інше — і все. А тут відкриваєш підручника — тече, тече вода. Відкриєш завтра — те ж саме. Післязавтра — і не думає переставати. Отут вже хочеш не хочеш, а замислишся: а раптом вона і справді потече? Уявляєш, який-то потік ринув би на твою голову з книжкової полички! От і тягнеш того підручника на підлогу...

Несподівано Шурхотун замовк і почав терти скроні долонями.

— Я ж не про це збирався сказати... — розгублено забурмотів він. — Гай-гай, вже не пам'ять в мене, а чистісіньке тобі решето! То про що ж я збирався запитати?

— Не знаю, — відповів Степан. — А от ти мені краще скажи, чому це я тебе жодного разу не бачив?

— Так вже заведено, — пояснив Шурхотун. — Ми, домовики, народ скромний. Ми не любимо привертати до себе будь-чию увагу.

— А чому ж тоді ти показався зараз?

— А я й не показувався. Це в тебе очі стали іншими. Напевно, ти пив зілля Ядвіги Олізарівни. І не раз. Чи не так?

— Так, — згодився Степан.

— От бачиш. А хто його пив хоча б двічі... Ага, ось про що я хотів запитати! Скажи, будь ласка, як це тобі вдалося відпроситися додому?

— А я не відпрошувався, — сказав Степан. — Просто Аристарх послав мене за молоком і бутербродами.

Шурхотун відсахнувся.

— Як Аристарх? — прошепотів він. — А Ядвіга Олізарівна? Хіба не вона відпустила тебе?

— Ні. Вона, мабуть, і не здогадується, де я.

Шурхотун стиснув свої долоньки так, що аж кісточки затріщали.

— Он воно що... Скажи, будь ласка, а якою ти її зараз уявляєш? Вона погана, так? Зла, кровожерна?

— Навпаки! — вигукнув Степан. — Вона гарна і добра. Вона дбайлива. І Аристарх також.

— Ти сам так вважаєш?

— Звичайно, сам!

— Не поспішай, Степанку, — попрохав Шурхотун. — Прислухайся до себе, може, тобі хтось інший це підказує?

Степан замовк.

— Здається, сам, — сказав він через хвилину. — Та хіба ще отут-о, — він поклав долоню собі на груди, — ніби хтось сидить і нашіптує: «Вона добра, добра...»

З Шурхотунових вуст злетів стогін.

— Погані твої справи, — з болем вимовив він. — Ти навіть не уявляєш, які в тебе погані справи!

— Чому погані?

— Тому, що ти вже не зовсім людина.

— Я? Не людина? — вражено перепитав Степан.

— Так, Степанку, — сумно зітхнув Шурхотун. — Вони вже почали командувати тобою, розумієш? Вони примушують тебе мислити і говорити так, як їм вигідно. А не сьогодні-завтра ти робитимеш все, що вони тільки накажуть. Ой, Степанку, Степанку, як же нам тепер бути? І найстрашніше те, що тобі вже ніхто не допоможе. Навіть батько не допоможе. Хіба що...

І Шурхотун надовго замовк.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Так тому й бути. Я вже пожив на цьому світі більше, ніж достатньо... Ану, дитино моя, нахилися ближче!

— Навіщо?

— Так треба. Нижче, нижче нахили голову. Ось так. І очі заплющ.

Домовик забубонів щось незрозуміле. Тоді натис на Степанові повіки пальчиками, провів по скронях...

— Тепер можеш розплющити очі, — дозволив він. — Ну як — згадав, що з тобою трапилося?

Степан слухняно розплющив очі, і в ту ж мить йому перехопило подих.

— Дідусю! — вигукнув він і зіскочив з ліжка. — Завтра баба-яга збирається Таню посадити до печі! Уявляєте — Таню до печі! Живу людину! Ні, треба її негайно рятувати!

Шурхотун жалібно захлюпав носом.

— Гай-гай, Степанку! Таня Танею, але ти й про себе подумай...

— Не хочу про себе! Зараз... зараз я розбуджу тата з мамою і розповім, що з нами трапилося. А вже тато щось та придумає!

Шурхотун сумно похитав головою.

— Нічого з цього не вийде, — зауважив він.

— Чому це не вийде?

— Тому, що тобі ніхто не повірить.

— Це мені не повірять? Мені, своєму синові?

— Тобі, кому ж іще. Ану, згадай, чи повірили вони, коли ти побачив Ядвігу Олізарівну в бінокль? Повірили?

— Ні...

— Тож-бо й воно. Скажуть, що ти все вигадав... Та коли навіть і повірять, то навряд чи зможуть чимось допомогти. Боротися з бабою-ягою може лише той, хто не раз і не два пив її чарівне зілля. А крім тебе, Степанку, його не пив ніхто.

— Тоді виходить, що тільки я можу боротися з бабою-ягою, — сказав Степан.

Шурхотун болісно посміхнувся.

— Виходить, що так. Але ж ти всього лише маленький, слабкий хлопчик.

Степан замислився. Він не вважав себе слабким. Але вже переконався, що баба-яга набагато сильніша. І Аристарх теж.

— І все ж я повинен з ними боротися, — сказав він. — Але я не знаю, як це робити. Ти мені не допоможеш?

— Ні, — сказав Шурхотун. — Я можу лише пораду дати. Отож слухай. Справитися з Аристархом, її помічником, не так вже й важко. Достатньо схопити його за зашийок і як слід струсонути. І він тоді зробиться слабким і слухняним, мов кошенятко. Але завваж, що Аристарх просто так свій зашийок не підставляє... А от з бабою-ягою набагато складніше. Я навіть не знаю, як до неї підступитися. Знаю лише, що головна її сила — в СТУПі.

— А що воно таке?

— Система Точного Управління Польотами, — пояснив Шурхотун. — А СТУПа — то її скорочена назва. От коли б тобі вдалося заволодіти нею — тоді інша справа. Баба-яга за неї все віддасть.

— А як же заволодіти тією СТУПою? — запитав Степан.

Шурхотун лише руками розвів.

— Ось цього я тобі не скажу. Баба-яга щоразу ховає її в іншому місці. А де саме — про те, крім неї, відомо лише Аристархові. Та коли навіть знатимеш, в якому місці вона захована, — все одно виявити її нелегко, тому що баба-яга наводить на неї туман...

Несподівано Шурхотун замовк і почав до чогось прислухатися. Нарешті сказав:

— Здається, це вже за мною. Ну що ж, так тому й бути...

— Ти про що? — запитав Степан.

Але відповіді він так і не дочекався. З грюканням розчинилися віконниці. Фіранки сполохано відлетіли вбік, і до кімнати увірвався крижаний вихор. Шурхотуна, немов невагому пір'їнку, здмухнуло з тумбочки. Домовик незграбно змахнув руками і, крутячись млинком, вилетів через кватирку у темряву. Крізь шалений свист і завивання вітру до Степана вже здалеку долетів його слабкий голос:

— Я зробив усе, що міг... Прощавай, хлопчику!..

ТАНЯ ЖИВА!

І знову в кімнаті запанувала глибока тиша. Але тепер вона вже не здавалася Степанові такою спокійною і сонною, як раніше. Йому ввижалося, начебто в повітрі пропливають якісь неясні, хитливі тіні, а з кутків долинає лиховісний шепіт. На мить йому нестерпно захотілося пірнути під ковдру і там зачаїтися. Проте хлопчик пересилив свій страх і кинувся до дверей.

— Тату, мамо! — закричав він. — Допоможіть!

У відповідь почувся квапливий тупіт, і до кімнати вбігла перелякана мама. За нею виднілася батькова постать.

— Що трапилося? — запитала мама. Вона водила рукою по стіні в пошуках вимикача і ніяк не могла на нього натрапити. — Де ти, синку, що з тобою?

— Мамо, тут хтось був! Вони Шурхотуна забрали! — невлад вигукував Степан. — Треба зараз же туди бігти!

— Куди ти збираєшся бігти? — поцікавився батько.

А мама нічого не запитувала. Вона обняла сина і приклала до його чола долоню.

— В тебе, здається, жар, — стривожено сказала мама.

— Ніякого жару в мене нема! — вигукнув Степан і вирвався з її обіймів. — Вислухайте мене спочатку! Ви ж навіть не знаєте, що баба-яга викрала мене з Танею! Вона збирається посадити Таню в піч! І мене теж...

— В тебе жар, — повторила мама. — Я в цьому переконана.

А батько лише руками розвів.

— Нічого не розумію, — сказав він. — Як могла баба-яга викрасти тебе, коли ти тут? Як вона могла викрасти Таню, коли зовсім недавно я бачив її біля колодязя?

Степан остовпів.

— Таня біля колодязя? — прошепотів він. — Не може цього бути. А ти не... не помилився?

— Ну, знаєш, — обурився батько. — Що я — вперше її бачу? Вона ще привіталася зі мною.

— Але ж Таня... — промимрив збитий з пантелику Степан. — Я своїми очима бачив...

— Я теж бачив, — сказав батько. — І теж своїми очима.

— Заспокойтеся, — сказала їм мама. — Це все тобі, мабуть, наснилося, — звернулася вона до сина. — Може, перейдеш до нашої кімнати? Знаєш, коли я була маленькою і мені снився страшний сон — я бігла до бабусі і всі страхи одразу щезали.

Степан замислився. Звичайно, в кімнаті батьків йому нічого не страшно. Але що може подумати татусь? «Ет, — скаже він, — а ще до п'ятого класу збираєшся!..»

— Я тут залишусь, — нарешті вирішив він. — Що я вам — маленький?

— Молодець, — сказав татко.

Коли батьки пішли до себе, Степан одягнувся і виліз у вікно. На всяк випадок він захопив з собою старий ліхтарик і дерев'яну шпагу, якою фехтував з Василем під час гри у трьох мушкетерів.

Хата баби Марії стояла в глибині двору, за високими і густими кущами бузку. Степан навшпиньках прокрався до вікон і зачаївся.

Навколо стояла глибока тиша. Навіть невтомні собаки — і ті замовкли. Поміж рідких хмарин повільно плив повновидий місяць, і його сріблясте світло затоплювало сонні Горобці мерехтливим сяйвом.

І в цій тиші до Степана долинув жалібний голос Тані:

— Ніяк не засну, бабусю. Така задуха!

— Немає ніякої задухи, — сонним голосом заперечила баба Марія. — То тобі після вулиці так здається. Краще думай про щось приємне — і відразу заснеш.

— Я вже думала, — відказала Таня ще жалібніше. — Але нічого не виходить. Розкажи якусь історію, га, бабусю?

Степан ледь не затанцював з радощів. Йому кортіло зарепетувати на всі Горобці: «Таня жива! Ура Тані!» Та під ногою несподівано тріснула гілка, і він злякано завмер. Не вистачало, аби його побачили під вікном. Та ще вночі! Та ще під дівчачим! Який би то був сором!

На щастя, ніхто на той тріск не звернув ніякої уваги. Баба Марія повернулася на інший бік, позіхнула і запитала:

— Про що ж тобі розповісти?

— Ну... які в тебе були бабуся і дідусь. А може, ще когось згадаєш.

— Та я вже розповідала тобі про них.

— То й що з того? У нас в школі зараз всі цікавляться, в кого які були оті... дід і баба... еге ж, предками вони називаються. Ну, бабусю, будь ласка!

— Що ж про них розповідати, — знехотя почала баба Марія. — Жили, як всі, працювали, як всі. Хіба що моїй двоюрідній тітці Катрі не пощастило.

— Це та, що на картці біля вікна? — запитала Таня.

— Еге ж. Гаразд, слухай. Росла ця Катя тихою і слухняною дитиною. Та собі на горе вродилася вона негарною з лиця і ще гірше — хворобливою. А в ті часи хворому та невродливому краще і на світ не з'являтися. Хліб тоді, онучко, ой як важко діставався! Тож кожна хвора дитина була зайвим тягарем в сім'ї. От і докоряли тій Катрусі на кожному кроці, шпигали, кому не ліньки... А одного разу батько взяв її з собою на ярмарку горщики продавати. Він-бо гончарем був... Тож їхали вони, їхали, і захотілося батькові поспати. Дав він Каті в руки віжки і наказав правити кобилчиною. А тут, на лихо, колесо взяло та й відвалилося якраз на кладці через болото. Гладущики плюсь-плюсь та й нема, сам батько лише дивом втримався на возі. Ох і розгнівався ж він за те колесо на Катю! Відшмагав доньку віжками і прогнав геть. Іди, каже, куди хочеш, а додому не вертайся! Щоб я тебе, каже, більше не бачив!.. Згодом, звісно, схопився за голову і кинувся її шукати по всіх усюдах. Та хіба можна було знайти когось в ті часи? У нас навколо суцільні болота були і ліси. Так і пропала бідолашна Катя. Мабуть трясовина засмоктала чи в чорторий кинулася. А може, дикий звір розірвав.

— А як її батька звали, не пам'ятаєте?

— Чому не пам'ятаю? Його, як і діда мого, Трохимом звали. Атож, Трохимом Трохимовичем... — Баба Марія несподівано схлипнула: — Казала тобі, онучко, що не варт таке розповідати на ніч. Як згадаю про неї — сльози самі собою навертаються на очі.

— Ти її жалієш, еге ж? — тремтячим голосом запитала Таня, і Степан ладен був заприсягтися, що й вона от-от ладна заплакати.

— Ще б пак... Живи вона зараз — то хіба став би хтось дорікати їй за погублені горнята та слабке здоров'я? Звісно, ні... Гаразд, Таню, давай вже спати.

Степан тихенько відійшов від вікна. На вулиці він застрибав з радощів. Таня жива!

Затим, безстрашно насвистуючи, він подався додому. Переліз через вікно, ліг у ліжко і замислився.

А думав Степан про те, які приходять до людини сни. Часом добрі, часом дивні і навіть страшні. Жаль лише, що симпатичний домовик Шурхотун, здається, теж сном виявився.

І жаль, звичайно, що тітка Катерина не дожила до наших часів...

ЗНОВУ БРАНЕЦЬ

Звичайно, після такої нічної пригоди Степан прокинувся пізніше, ніж завжди. Вдома вже нікого не було.

В кухні на столі лежала записка від мами. Вона зичила синові приємних сновидінь і повідомляла, що кури й порося вже погодовані, корова Зірка давно в череді. А ще мама прохала, що коли синові знову буде кепсько, — нехай негайно лягає в постіль. А зона в обідню перерву забіжить додому і, при потребі, негайно викличе лікаря Михайла Олексійовича.

Степан проглянув записку і мимоволі посміхнувся. Дуже йому тепер потрібен той Михайло Олексійович! Здається, він ще ніколи не почував себе таким здоровим. Хотілося негайно кудись гайнути чи хоча б пройтися колесом по землі, що він і зробив.

Затим Степан всівся на лавці під парканом і задумався над тим, що його робити далі.

Звичайно, треба було навідатися до Тані і обережно, аби самому не стати посміховиськом, розвідати, що вона робила вчора. І коли виявиться, що нічого особливого, — тоді, значить, всі ці жахи лише наснилися йому. Степан десь читав, що двом людям один і той же сон одночасно снитися не може. А коли з Танею трапилося те ж, що й з ним...

Ні, про це краще не думати.

Баба Марія полола біля паркану. Вірніше, вона більше опиралася на сапу, ніж полола.

— Доброго вам ранку? — ввічливо привітався Степан. — А Таня вдома?

— Доброго, доброго, — охоче згодилася баба Марія. — А де ж їй бути, як не вдома? Зараз прибере в хаті і вийде на вулицю.

Проте Таня вже вийшла на ґанок.

— Я все зробила, бабусю, — сказала вона. — Лишилося тільки нарвати порізної трави, як ти веліла.

— Нарви, нарви, — згодилася баба Марія. — А то мені всю ніч щось пекло всередині. Та поки до тієї трави дістануся, то й сонце зайде. А в тебе ноги молоді, моторні...

Таня посміхнулася, перекинула через плече солом'яну кіску і збігла з ґанку.

— Що це за порізна трава? — поцікавився Степан, коли вони вийшли за ворота.

— Звичайна сушениця, — відповіла Таня. — Біля річки її скільки хочеш. Підемо разом?

Степан нерішуче покопирсав ногою в пилюці.

Взагалі-то Степан був переконаний в тому, що це не хлоп'яче заняття, і раніше він би не вагаючись відмовився. Але сьогодні зовсім інша справа. Та й хто сказав, що йому треба траву збирати? Цим нехай Таня займається, а він краще викупається зайвий раз. І головне — біля річки в такий час нікого немає, тож можна спокійно поговорити про те, що трапилося вчора. Чи, навпаки, не трапилося.

— Підемо, — сказав він.

Степан ішов збоку і час від часу крадькома позирав на дівчинку. Він і сам не знав, звідкіля це взялося, але чомусь йому здавалося, ніби поруч з ним крокує вже не та, колишня, Таня. Щось у ній було таке... Веснянок стало більше, чи що?

— Ти добре пам'ятаєш, що було вчора? — запитав Степан, коли вони звернули з дороги на стежку, що вела до річки.

— А що саме? — в свою чергу запитала Таня. Тоді подумала і сказала: — Здається, нічого особливого не було. Вчора ми з тобою зустрілися на цьому місці. І в цей же час. А потім...

— От-от! — підхопив Степан. — А що було потім — не забула?

— Чого б це я забула! Нас з тобою запросила в гості Ядвіга Олізарівна.

— Запросила? — насмішкувато перебив Степан. — І тільки? Я ж своїми очима все бачив...

— Що ти бачив? — швидко запитала Таня. І дивним якимсь став її голос — напруженим, холодним.

— Ну... — затявся Степан, не знаючи, як йому повестися. — Сама знаєш не гірше. Піч і... все таке інше.

— Ну то й що? — заперечила Таня і стенула плечем так, що кіска обкрутилася навколо шиї. — В кімнаті було вогко, і Ядвіга Олізарівна вирішила протопити піч.

Степан зупинився.

— І все? — запитав він. — І більше нічого?

— Нічого, — відказала Таня. — Коли не рахувати того, що ти дременув додому. Я кликала тебе, кликала, а ти хоча б озирнувся!

Степана ніби жаром обсипало. Оце так новина! Виявляється, він ще й боягузом став!

— Я не чув, — пробурмотів він. — Мені Аристарх сказав... Слухай, а тобі не здалося, що він може розмовляти людським голосом?

— А чого тут дивуватися? — відказала Таня, і Степан вловив в її голосі глузливі нотки. — Кожен може розмовляти, як йому заманеться.

— Звичайно... — погодився геть спантеличений Степан. — Він попросив принести йому молока і ще чогось смачного... Знаєш, жаль мені його. Хіба ж так можна — все життя сидіти на якійсь смердючій бурді!

Зненацька йому здалося, ніби при цих словах за кущами хтось задоволене пирхнув. Степан швидко озирнувся.

— Що ти там побачив? — запитала Таня. І знову її голос став настороженим і холодним.

— Я... там хтось ховається, — пошепки озвався він.

— Теж мені сміливець! Мабуть, спурхнула пташка, а ти вже й злякався, — сказала Таня і посміхнулася. Проте і посмішка її не була схожою на посмішку колишньої Тані. І погляд в неї був не такий...

Атож, на вигляд вона була такою, як і раніше. Проте Степан зараз ладен був заприсягтися чим завгодно, що поруч з ним стояла не Таня. І від цього йому захотілося тікати куди завгодно, лише б подалі від цієї дивної дівчинки, так схожої на Таню.

— Знаєш... — розгублено почав він. — Я... мені негайно треба додому.

— А що ти там загубив? — почувся за його спиною голос, що невловимо нагадував котяче нявкання.

На доріжці, ховаючи посмішку в вусах, сидів Аристарх. Щоправда, він теж не дуже скидався на колишнього чаклунського кота. Поміж вухами в нього виросла чималенька-таки ґуля. Кінчик носа був заліплений брудною ганчіркою.

— От ми з тобою і зустрілися, — сказав Аристарх і вдарив обрубком хвоста по доріжці. — Знову зустрілися. Але чомусь я не чую радісних вигуків.

Степан мимоволі вчепився в руку Тані. Проте тут же випустив її — рука була холодною, мов лід.

— От горе, знову дитина злякалася! — зі сміхом вигукнула Таня. Проте цього разу вона зовсім не скидалася на Таню. Це була зовсім інша істота, її кіска розплелася сама по собі, волосся розсипалося по плечах і почало сивіти просто на очах, численні зморшки вкрили обличчя. Спочатку вони були ледь помітними, та з кожною хвилиною ставали все глибшими і різкішими. Спина у колишньої Тані трохи згорбилася, звідкілясь у її руках взялася замашна ґерлиґа...

Перед Степаном стояла баба-яга.

— Так чим же тобі не сподобалася ота... як ти кажеш? — запитала вона, примруживши колючі очі.

— Бурда, — замість Степана охоче відповів Аристарх і знову задоволене пирхнув.

— Тебе не спитали, — відрізала баба-яга.

— Ще б пак! — промуркотів Аристарх. — Хто е ти і хто я. А, між іншим, не завадило б колись і поцікавитися моєю думкою. І я б тоді сказав, що вперше в своєму житті повечеряв по-людському. А це набагато смачніше, ніж по-нашому...

— Замовкни, — крижаним голосом зупинила його Ядвіга Олізарівна. — Краще займись своєю справою.

— Це можна, — погодився Аристарх. — Це ми зробимо з задоволенням.

Він підійшов до хлопця, спритним рухом заламав йому руку за спину і підштовхнув у напрямку самітного будинку.

— Прошу, — сказав Аристарх. — Мені теж потрібно за дещо розрахуватися з тобою.

КАПІТАН ПОТИХОНЧЕНКО

Для мешканців Горобців цей осокір був звичайнісіньким собі осокором.

Для всіх, лише не для Василя Потихонченка. Цей осокір слугував йому щоглою, прикордонною вишкою, повітряною кулею.

З нижньої, найтовстішої гілки звисав міцний мотузяний трап. Біля верхів'я був закріплений штурвал, що невтаємниченому поглядові здавався всього лише колесом від старого воза. І одному лише Василеві було відомо, якою ціною воно дісталося туди.

Сьогодні осокір був капітанським містком, а сам Василь — відважним капітаном. — Зранку стояла чудова погода. Вітру майже не було. Сріблясте листя сонно ворушилося над головою — точнісінько як крила далеких і величних океанських чайок. Чи навіть альбатросів. Назустріч неспішно пливли кучеряві хмари.

Капітан Потихонченко вже цілу годину стояв на містку своєї бригантини і тримав у руках бінокля. А бригантина, навантажена намистом, шоколадними цукерками та іншими солодощами, зненацька провалювалася в западину між двома океанськими хвилями або стрімко злітала на піняву вершину дев'ятого валу. І схоже, що он там, ліворуч по курсу, починає вимальовуватися берег ніким ще не відкритої землі.

Капітан Потихонченко став гарячкове крутити окуляри бінокля. Атож, так воно і є: ліворуч по курсу виднілися високі пальми з гронами бананів. Поміж двома найбільшими хижами радісно метушилися чорні від засмаги туземці з кільцями в носі. Вони вивішували величезне полотнище з написом: «Сердечний привіт прославленому мореплавцеві Василеві Потихонченку!» Маленькі туземочки збирали для врочистої зустрічі оберемки запашних тропічних квітів.

— Спустити шлюпку на воду! — металевим голосом віддав команду капітан Потихонченко. — Завантажити її шоколадними цукерками та намистом!

Але перед тим, як самому зійти в шлюпку, кожен капітан повинен уважно оглянути горизонт. Він повинен переконатися в тому, що кораблеві і його екіпажу ніщо не загрожує.

Василь повів бінокля ліворуч, праворуч — і раптом побачив Степана. Його товариш разом з Танею чимчикував до річки і, здається, щось їй доводив.

Капітан Потихонченко опустив бінокля на могутні капітанські груди і докірливо похитав головою. Теж мені жених та наречена! Ет, виховуєш Степана, виховуєш, а він...

По тому Василь знову підніс бінокля до очей і побачив, як з-за кущів вигулькнув здоровенний чорний кіт з білою наліпкою на носі. Кіт, здається, занявчав. А Степан злякано озирнувся в його бік, підстрибнув, мовби його щось вжалило, і на мить випав з поля зору.

Василь повів біноклем слідом за товаришем. І завмер, зачудовано піднявши брови.

Тані біля Степана вже не було. Замість неї стояла бабуся — збирачка лікарських рослин. Та сама, що з котом Аристархом поселилася в самітному будиночку.

«А Танька куди поділася? — подумав Василь. — Дивина!»

Він почав водити біноклем на всі боки, однак дівчинки так і не побачив. Мабуть, шаснула до яру чи заховалася в кущах. Але з якого дива?

І тут Василь побачив, що Аристарх штовхнув його товариша з такою силою, що той ледь не заорав носом землю. Але трапилася ще одна чудасія: Степан не образився, не поліз у бійку, а понуро подався слідом за старенькою.

Все це було надто підозріло. Або скидалося на якусь незрозумілу гру.

Василь зручніше усівся на гілці, обіперся об стовбур і став спостерігати далі.

Трійця між тим підійшла до самітного будиночка. Бабуся підвела Степана до льоху і владним жестом руки звеліла йому лізти туди. І Степан слухняно поліз!

Потому Аристарх витяг драбину з льоху і влігся біля ляди. Старенька кинула йому кілька слів і подалася до хати.

А Тані, як і раніше, ніде не було видно.

Василь опустив бінокля і замислився. Дивні речі почали творитися в їхніх Горобцях. Кіт, котрому нічого не варто впоратися з важкенною драбиною. Таня, що зникає невідомо куди. Старенька бабуся, яка, мов у кіно, виникає на її місці... А головне — переляк на Степановому обличчі! Хто-хто, а Василь добре знає, що його товариш не з лякливих. До того ж — навіщо тій старій зачиняти його в льоху?

Миттю щез кудись невідкритий острів з банановими пальмами, гостинними тубільцями. Василь ковзнув вниз, поклав бінокля до шафи, натомість прихопив складаного ножика, щоб по дорозі вирізати замашну палицю.

Через хвилину він щодуху біг до самітної хатини.

«ТИ МЕНІ ПОЧИНАЄШ ПОДОБАТИСЯ»

Аристарх зручніше вмостився біля ляди і поглянув на Степана.

— Ти вже думав, що врятувався, так? — насмішкувато запитав він. — Ні, від нас не врятуєшся! Це неможливо. Коли, звісно, не носити на голові отого... ну, те, що ви, люди, натягаєте на голову, коли ганяєте по льоду кривими палками м'яча.

— Хокейний шолом, — підказав Степан і ледь не підстрибнув з радощів: він же в нього висить в коморі! І у Василя теж є свій шолом. Адже вони грають за збірну класу з хокею.

— От-от, — підхопив Аристарх. — Я сам ще не перевіряв, але нас вчили, що від такого шолома чаклунські накази і намови відлітають, мов той горох від стіни... Е-е, а чого ти зрадів? Думаєш, коли дізнався про це, то вже і врятований? Хе-хе, того шолома ще дістати треба, а як ти його дістанеш? В льосі він, як ти сам переконався, не валяється, а з льоху ти вже ніколи не виберешся. Так що краще поговоримо про щось інше, — додав кіт голосом, що не обіцяв нічого доброго. — Давай поговоримо хоча б про людську підступність.

— Про яку підступність? — запитав Степан.

— Ось про яку, — відказав кіт і помацав ґулю на лобі. — Хто, як не ти, людина, влаштував цю пастку з горщиком?

— Так ти ж сам надів його на голову! Молоко треба було перелити в миску чи ще в щось, а не лізти в горщик.

Аристарх недовірливо втупився в Степана.

— То що ж виходить — я сам себе спіймав?

— Виходить, так.

— Он воно що... А чого ти сам не перелив його?

— Бо твій голос наказав скласти все під кущем і йти геть.

Аристарх почухав себе за вухом і надовго замислився.

— Чудасія якась, та й годі, — нарешті обізвався він. — Коли б ти лише знав, як я вас, людей, ненавидів раніше! А от поговорив я з вами, пригостили ви мене раз, другий — і зненависть моя почала вивітрюватися, мов дим із труби. Чого б це, га?

Степан промовчав. Він думав лише про одне — як би його дістатися до котячого зашийка. А ще ця новина про шолом...

— Здається, я починаю здогадуватися, — не чекаючи відповіді, продовжував Аристарх. — Мабуть, це від того, що ви з самого початку ставилися до нас... ну, як до собі подібних.

— Звичайно, — відгукнувся Степан. — Ми й не думали про вас... нічого такого. Просто хотіли взяти над вами шефство, та й годі.

Аристарх насторожився.

— А це що за птах такий? — запитав він.

— І ніякий не птах... Тільки ти все одно не зрозумієш.

— Може бути, — погодився Аристарх. — Але я старатимуся.

— Ну що ж, — сказав Степан. — Слухай. У нас, піонерів, є такий обов'язок: допомагати всім старим та хворим. Дров нарубати, принести води, збігати до магазину чи за ліками... А тут ви прийшли. Дивимося — старенька бабуся і з нею голодний, худющий кіт. Ось Таня і каже: давайте візьмемо над ними шефство. Ну, я послухав. А ви її за це...

У Степана затремтіло підборіддя, защипало в очах. Він квапливо відвернувся.

Аристарх задумався.

— Ви, діти, дивні якісь істоти, — обізвався він через хвилину. — Я навіть от що скажу. Хоча мене й навчали все життя ненавидіти людський рід, — все одно ти мені чомусь починаєш дуже подобатися. І коли накажуть видряпати тобі очі або зіштовхнути до урвища, — мабуть, я вже не можу цього зробити. В мене теж є своя совість...

Зненацька кіт скочив на рівні. Горблячи спину, став вдивлятися кудись в далечінь.

— Здається, ще один гість завітав, — зауважив він. — Не ображайся, але доведеться тебе зачинити...

Ляда з глухим стуком закрила отвір. Земля тоненькими вкрадливими струмочками посипалася на долівку. Стало так тихо, що Степан почув, як в глибині льоху шкребуться жабенята.

БИТВА

Степанові здалося, ніби він сидить в цій безпросвітній темряві цілу вічність. Затим він почав розрізняти далекі, приглушені голоси. А ще через хвилю він міг навіть визначити, кому вони належали. Оцей голос, що скидався на нявкання, без сумніву, був голосом Аристарха. Цей, хриплий, мов каркання ворони, належав Ядвізі Олізарівні. А ось цей третій голос — невже...

Зненацька до нього долинув звук метушні, штовханина, чиєсь роздратоване буркотіння. Затим повітря розітнув пронизливий вереск Аристарха. І знову все затихло.

Степан заціпенів. Йому нестримно хотілося хоча б одним оком поглянути, що там, нагорі, діється.

Через якийсь час почулися кроки і збуджені вигуки. Вони все наближувалися, незабаром Степан міг розрізняти вже окремі слова.

— Тобі ще мало, еге ж? — допитувався на диво знайомий голос, і Степан міг поклястися, що знає, кому він належить. — Теж мені герої — два на одного. Відпусти, кажу, а то гірше буде!

— Ми ще побачимо... ой!.. кому гірше буде, — відказав Аристарх. — Радій, що сьогодні я... ой!.. добрий, а то так легко не відбувся б.

— Зачини його і заходь до хати, — почувся віддалений голос баби-яги. — А я поки що приготую примочку.

Ляда відчинилася, і на дно льоху опустилася драбина. По ній неохоче зійшов Василь. Потім в отворі з'явилася розкошлана голова Аристарха.

— Туди тобі й дорога! — сердито мурмотів він, облизуючи передню ліву лапу. — От і сиди тут до скону!

Здоровою лапою Аристарх висмикнув драбину нагору і грюкнув лядою. В льосі стало ще темніше, ніж до того.