Гості на мітлі (стр. 6 )

Проте відповіді, як і вчора, не було. Замислившись над тим, куди б це міг подітися домовик, Степан вийшов з хати на ґанок.

— Доброго ранку! — почулося зненацька.

Під розлогим кущем бузку сидів Аристарх і старанно вмивався. Він скосив очі на Степана і поцікавився:

— У вас випадково не знайдеться якоїсь барвистої стрічки для бантика?

— Бантика? — перепитав Степан. — Якого бантика?

— Ось такого, — відказав Аристарх і вдав, ніби зав'язує навколо своєї шиї краватку.

— Пошукай, будь ласка, — додав кіт. — Той бантик мені дуже потрібен.

— Зараз подивлюся, — відказав Степан.

В комірчині він розшукав стару наволочку, куди мама складала всілякі непотрібні вже пояски, клаптики матерії, стрічки.

— Вибирай сам, — запропонував він Аристархові, виносячи все це на ґанок. — Може, й сподобається щось.

Аристарх довго рився в наволочці.

— Здається, те, що треба, — нарешті вирішив він і витягнув з наволочки білий, в синіх шахових клітинках, пасок. Затим вив'язав його на шиї і запитав у Степана: — Ну як — личить чи так собі?

Степан лише знизав плечима.

— Я в цьому мало що тямлю, — визнав він. — А для чого цей бантик тобі потрібен?

— Для однієї справи, — ухильно відказав Аристарх. — Як тобі здається, чи не пора взяти наді мною шефство? Неси-но сюди молоко і все інше.

— Для чого його виносити? Пішли-но краще до хати.

Аристарх обережно, з неприхованим побоюванням увійшов до сіней. На кухні він скромно присів біля порога, озирнувся, втягнув носом повітря і ковтнув слину.

— Смакота яка! — захоплено прошепотів він. — Ет, живуть же люди! А це у вас що? — продовжував кіт і раптом вшнипив носа до помийного відра. Степан і слова не встиг сказати, як Аристарх вихопив звідтіля кілька курячих кісточок.

— Ну, знаєш! — обурився Степан. — Я тобі хотів приготувати нормальний людський сніданок, а ти...

— А я й з ним впораюся, — заспокоїв його Аристарх і знову зазирнув до відра. — Не сумнівайся, хто-хто, а я свій апетит добре знаю...

— З хлібом снідатимеш чи так? — запитав Степан, бігаючи від плити до столу.

— І хліб давай, — великодушно кивнув Аристарх.

— Тільки пику спочатку вимий, — зауважив Степан. — І лапи теж. Нічого з такими лапами сідати за стіл.

— Та вимию я, вимию, — спохопився Аристарх. — І чого ти до мене з ними пристав?

В одну мить він справився з сніданком, задоволене муркнув і калачем згорнувся на стільці.

— Не життя, а казка, — зробив він висновок. — Е-е, а навіщо ж мити тарілки? Дай-но я їх краще вилизькаю!

— Ще чого захотів, — мимоволі посміхнувся Степан з такої котячої зажерливості. — Тарілки заведено мити, а не вилизькувати.

— Дивні якісь у вас порядки, — зауважив Аристарх. — Це ж тільки подумати — стільки добра пропадає даремно...

Степан нарешті впорався з посудом і підсів до Аристарха.

— Я хочу тебе про щось запитати, — почав він. — Тобі нічого не відомо про домовиків?

— Якраз навпаки, — сказав Аристарх. — А навіщо тобі ця бородата комашня?

— Мені здається, що з Шурхотуном щось трапилося. З нашим домовиком. Чув про такого?

Аристарх поворушив вусами.

— Як би тобі сказати... Думаю, що його, мабуть, вже немає.

Степанові перехопило подих.

— Як це — немає?

— Дуже просто. Хазяйка його кудись занесла. За те, що він порушив основну заповідь домовиків: не допомагати людям боротися з нами, нечистою силою... А поза своїм обійстям домовики живуть дуже недовго. Так що не знаю... Нічого втішного сказати не можу.

Вражений цією новиною, Степан не відводив погляду від помітно зніченого Аристарха. Нараз, не кажучи й слова, підхопився, прожогом кинувся до своєї кімнати і сховав обличчя в подушку.

Отже, Шурхотуна немає. Він загинув. Загинув за те, щоб врятувати його, Степана...

Аристарх нечутно прослизнув до кімнати. Обережно доторкнувся до Степанового плеча.

— Що з тобою? — запитав він.

— Нічого, — смикнув Степан плечем. — Залиш мене одного.

— Тобі його дуже шкода, так?

Степан не відповів.

— Ех, ти, — важко зітхнув Аристарх. — Гадаєш, ми сюди розважатися прилетіли, так? Ні, в нас є завдання. І, якщо ми його не виконаємо, нам доведеться ой як непереливки!

— То чому ж тоді ти тут сидиш? — глухим голосом відгукнувся Степан. — Біжи виконуй його! Хапай мене, хапай Таню. Вам цього хотілося?

— Так-таки і хапай, — невесело посміхнувся Аристарх. — Думаєш, легко таке робити вперше?

— Як — вперше? Ти ж казав...

— Мало що я казав! Коли хочеш знати, ми з хазяйкою ще ніколи цим не займалися. Вона виконувала іншу роботу. А що ж то за баба-яга, котра не викрала бодай одну дитину? — Аристарх помовчав. — Коли б ти лише знав, як нам хотілося, аби люди збиткувалися над нами, виганяли з хати. Тоді все було б простіше. А ви нагодували нас, допомогли, наговорили стільки гарних слів. І ми вже не змогли вчинити так, як від нас вимагалося. О, то могутня сила — добро!.. Але й повернутися ні з чим теж не можемо. Нам з хазяйкою життя ще не обридло. Та, на щастя, ми дізналися про зрадництво Шурхотуна...

— Він не зрадник, — заперечив Степан.

— Може бути, — погодився Аристарх. — Проте в нас на такі речі дивляться інакше. Тож ми й домовилися, що на відьомській нараді говоритимемо, ніби не впоралися з завданням через зрадництво Шурхотуна. А Шурхотун... Замість нього пошлемо іншого.

— Не треба, — сказав Степан. — Не треба мені іншого.

В кімнаті запала мовчанка.

— А яке вам буде покарання? — нарешті запитав Степан.

Аристарх стенув плечима.

— Важко сказати, — задумливо мовив він. — Знаю лише, що найлегше з покарань — вигнання. В такому випадку ми з хазяйкою втратимо всю чаклунську силу. А кому, скажи будь ласка, потрібна стара, немічна бабуся, над котрою, до речі, люди збиткувалися ще тоді, коли вона була молодою і майже здоровою? Кому потрібен худий, лишаїстий кіт? Де він прихилить голову, хто його годуватиме, га?

— Дурниці ти верзеш! — вигукнув Степан і підвівся з ліжка. — Невже ти гадаєш, що в цьому будинкові тобі не знайдеться місця?

— Як знати, як знати, — задумливо відказав Аристарх. — В це мені важко повірити. Та й не про мене, врешті, йдеться, а про мою хазяйку. Куди їй подітися?

— Ну... — нерішуче почав Степан. — Для неї теж можна було б щось придумати.

— От-от, саме «щось», — пирхнув кіт. — А я ж кажу про найлегше з покарань, які на нас чекають. Про більш тяжкі я навіть думати боюся. От і порадь, як нам бути...

— Не знаю, — розгублено визнав Степан.

— То й помовч, коли не знаєш, — вколов Аристарх. — І без того на серці... — він лише лапою змахнув. — Краще давай поговоримо про щось інше.

Степан надовго замислився. Чим би допомогти Аристарху? Як би його втішити?

— Ще молока не хочеш? — нарешті здогадався він.

— Ет! — відгукнувся засмучений Аристарх. — Після таких веселих розмов навіть молоко в горлянку не полізе. Втім... неси-но його сюди. І все інше теж неси. Хоча б наїмся наостанок. Буде про що потім згадати.

Після другого сніданку Аристарх, здається, трішечки повеселішав. Але не зовсім.

— Чудова все ж ця штука — життя, — зауважив він, повертаючи миску Степанові. — От лише мені в цьому житті не дуже поталанило. Ну чому, чому я не народився таким собі пухнастим і грайливим кошенятком, котрого всі пестили б, який ночами спокійнісінько гасав би по дахах і виспівував всілякі «до-ре-мі-фа-мняву...»? Так ні, дала мені доля вродитися худющим довготелесим виродком. До того ж ребра зламали, вухо й хвоста надірвали!.. Ну чому, чому, Степане, це чудове життя буває часом таким несправедливим, га?

Степан знічено промовчав. В голову не приходило нічого такого, що могло б хоч трішки втішити Аристарха. Може, запропонувати йому ще один сніданок?

ХВОРОБА БАБИ МАРІЇ

Коли невтішний, хоча й ситий Аристарх подався до самітного будинку, Степан всівся на ґанкові і зами — лився.

Виявляється, не так вже й солодко живеться Ядвізі Олізарівні та Аристархові! Одна лише назва — чаклуни. А насправді — ні тобі даху над головою, ні вірних друзів. Навіть добрі вчинки не для них.

І закони в них якісь не такі, як в людей. Жорстокі, несправедливі. Він, Степан, ні за що не згодився б миритися з такими законами.

Шкода їх. Але й Шурхотуна теж шкода. Треба б порадитися з Танею та Василем. Утрьох, можливо, і вдасться щось та придумати...

Найближчою була хата баби Марії. Тому Степан і подався до неї. Але ще з вулиці побачив, що там щось трапилося. В сажі пронизливо верещав голодний кабанчик. Біля порога походжали смутні кури. Вони все ще сподівалися, що хтось кине їм жменю зерна.

Проте ніхто з хати не виходив. Більше того, віконниці — й ті були зачинені. В Степанове серце закралася тривога.

— Є хтось дома? — голосно запитав він і штовхнув сінешні двері.

В сутінках Степан не одразу розгледів бабу Марію. Вона лежала в ліжку і обережно погладжувала розбухлу, перев'язану біля кісточки ногу.

— Приніс би ти, Степанку, кухлик води, — кволим голосом прошамкала баба Марія.

Степан кулею гайнув до колодязя. На зворотному шляху відчинив віконниці, і в кімнаті одразу посвітлішало.

Баба Марія з зусиллям зробила кілька ковтків. Тоді змочила рушника і поклала його на чоло.

— Спасибі тобі, Степанку, — вдячно посміхнулася вона. — Геть розкисла я сьогодні. Та ще ногу сподобило підвернути. Болить, хоч ти криком кричи.

— Може, збігати до лікарні? — схопився Степан.

— Та вже не треба... Таня туди ще вдосвіта подалася. От-от, мабуть, повернеться. Ти б краще, коли твоя ласка, погодував би курей та кабанчика. Чуєш, що з ним коїться? А мені навіть поворухнутися несила.

Степан кинув курям дві пригорщі зерна, налив води. Тоді побіг до сажа.

— Може, вам ще щось потрібно? — спитав він, коли повернувся до кімнати.

— І на тому спасибі, дитино... — баба Марія болісно скривилася. — Більше нічим мені не допоможеш. Краще іди пограйся, ніж отут нидіти. А Тані я обов'язково передам, що ти заходив.

Біля Степанових воріт стояв ущерть навантажений велосипед. На багажнику було прикріплено з десяток цеглин. На кермі погойдувався вузлик з кельмою та іншим мулярським причандаллям. Сам господар велосипеда роздратовано ходив уподовж паркану.

— Де тебе носить? — напосівся він на Степана. — Ми ж домовилися димар полагодити!

Хлопців зустрів один Аристарх. Він сидів на даху, замріяно дивився в бік Горобців і щось муркотів до себе. Коли гості увійшли у двір, він стрибнув просто з даху і сповістив:

— Хазяйки немає вдома. Вона порається біля СТУПи.

Втім, як тільки друзі взялися розвантажувати велосипед, Ядвіга Олізарівна виникла з повітря.

— Що ви задумали на цей раз? — поцікавилася вона.

— Димар відремонтуємо, — сказав Василь. — А то у вас дим іде не в комин, а в хату.

— А ти вмієш?

Василь навіть образився.

— Чого ж тут не вміти? Торік я у дядька навчився. Он і Степан нехай скаже...

— Та вірю тобі, вірю, — посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — А де ж це Таня? Чому її немає з вами?

— В неї баба захворіла, — пояснив Степан. — Та ще й ногу підвернула. От Таня і побігла за лікарем.

— Бідолашна дівчинка, — зітхнула баба-яга. — Все сама та сама. Дістається їй.

— Чому це сама? — заперечив Степан. — Я сьогодні їм води на цілий день наносив, курей погодував та порося. А більше там робити нічого.

Обличчя Ядвіги Олізарівни трохи посвітлішало.

— Молодець, — похвалила вона Степана. — Ну гаразд, працюйте. Не буду вам заважати. В мене теж роботи чимало.

Та на цей раз Ядвіга Олізарівна пропадала біля своєї СТУПи недовго. Не встигли хлопці й заміс вчинити, як вона знову з'явилася на подвір'ї. Баба-яга всілася на полагоджених східцях і замислилася. Видно, щось не давало їй спокою. Нарешті вона звернулася до Аристарха:

— Ти залишишся на господарстві. А я, мабуть, піду подивлюся, що там трапилося з бабою Марією. Може, допоможу чимось.

— Так лікар, напевно, вже прийшов, — зауважив Степан. — А в нього знаєте які ліки? Ого!

— Мої теж не гірші, — відказала Ядвіга Олізарівна. — Ви тільки не гасайте тут навколо хати і головне — не чіпайте мітлу. Інакше не оберетеся лиха.

Після цього вона поклала до вузлика якісь трави і подалася до села. Чомусь їй здавалося, ніби Таня потребує допомоги...

А Тані й справді допомога була потрібна, як ніколи.

Лікаря на місці не виявилося. Власне, в лікарні було кілька лікарів, та все якісь не такі — то зуби лікує, то вухо-горло-ніс. А от потрібного їй досвідченого Михайла Олексійовича викликали до обласного центру, і повернеться він не раніше, ніж через два дні.

Таня написала йому записку і побігла додому. В душі Таня сподівалася, що бабусі вже полегшало і вона якось перечекає ці два дні.

Та бабі Марії, навпаки, стало ще гірше. Обличчя її вкрилося великими плямами. Вона, здавалося, зовсім не дихала. І лише тоді, коли Таня покликала її, баба Марія повільно розплющила очі.

— От і відтоптала я свого рясту, — ледве чутно прошепотіла вона. — Певно, доведеться тобі, сиротинко моя, залишатися самій на цьому світі...

— Бабусю, не треба! — з жахом вигукнула Таня. — Не кажи так! Живи ще багато, багато років!

Але баба Марія вже знову заплющила очі. Лише по уривчастому диханню можна було здогадатися, як їй важко.

Таня кинулася на вулицю. Вона хотіла когось покликати на допомогу. Проте на дверях Степанової хати висів замок. Нікого не було вдома і у Василя.

Що діяти далі, Таня і гадки не мала. Вона повернулася назад, присіла біля бабусиного ліжка і невтішно заплакала.

В цю мить тихенько скрипнули сінешні двері, і на порозі з'явилася Ядвіга Олізарівна.

— Не плач, Таню, — лагідним голосом промовила вона. — Удвох ми щось та придумаємо. А поки що скип'яти води.

Ядвіга Олізарівна наблизилася до хворої і поклала долоню їй на чоло.

— Еге, доню моя, та в тебе це серйозно! — стривожено вигукнула вона. — Але нічого, все буде гаразд. Я знаю, що робити.

«Чому Ядвіга Олізарівна називає мою бабусю донечкою? — дивувалася Таня в той час, коли її руки моторно розпалювали вогонь у плиті. — Бабуся ж видається набагато старішою, ніж вона...»

Незабаром забурхав чайник. Ядвіга Олізарівна дістала з шафи глиняну мисочку, перелила в неї окріп, додала жмут трави і знову поставила на вогонь.

— Може, мені ще щось зробити? — запитала Таня.

Ядвіга Олізарівна здивовано озирнулася на неї. Здавалося, що вона геть забула про присутність дівчинки.

— Тепер я й без тебе впораюся, Таню, — відказала вона і підбадьорливо посміхнулася. — Ти б краще пішла трохи погуляла. Нічого в твоєму віці вислуховувати всілякі бабські заклинання.

Таня слухняно вийшла з кімнати, сіла на східцях. І несподівано для самої себе міцно заснула. Через хвилину чиїсь руки обережно підняли дівчинку. Це Ядвіга Олізарівна перенесла її до хати і поклала на ліжко.

— Намучилася вона зі мною, — винувато обізвалася баба Марія. — Всю ніч не спала бідна дитина... А мені, здається, трохи полегшало... — І вона спробувала підвестися.

— Лежи, лежи, — наказала Ядвіга Олізарівна. — Рано ще тобі вставати.

— Так господарство ж без догляду, — спробувала протестувати баба Марія. — Яке не є, а догляду все ж вимагає. Та й обід готувати треба.

— Нікуди воно не дінеться, те твоє господарство, — зауважила Ядвіга Олізарівна. — От вилікую тебе, голубко, і станеш ти знову як молода. І ноги вилікую, і простріли. Отоді і вгостиш своїм обідом. А поки що лежи. Спи.

Коли баба Марія заснула, Ядвіга Олізарівна підійшла до вицвілої фотокартки, що висіла на стіні біля вікна, і довго розглядала портрет маленької дівчинки з переляканими оченятами.

— І ніхто не здогадається, що це я сама і є, — прошепотіла вона. — Та я й сама не здогадалася б, якби не знала... — Тоді помовчала і трохи згодом додала: — А Таня, здається, схожа на мене...

Два дні і дві ночі не відходила Ядвіга Олізарівна від баби Марії. Вона невтомно розтирала її спину якимись пахучими мазями, поїла відварами, ставила компреси. І все не дозволяла підніматися з ліжка.

— Лежи, лежи, — повторювала вона. — Нехай воно краще пощезне, те господарство. Здоров'я куди важливіше.

Проте господарство і не думало нікуди щезати. Таня легко справлялася з ним.

Чимало допомагав їй і Степан. Він рубав дрова, носив воду, при потребі бігав до господарчої крамниці.

Навіть Василь і той, повертаючись від самітного будиночка, кілька разів стукнув молотком по воротах баби Марії — прибивав ослаблі завіси. Після цього кивнув у бік вікна, за яким виднілася постать Ядвіги Олізарівни.

— Передай їй, що нехай спокійно топить свою піч, — сказав він. — Все зроблено по вищому класу.

— Та ти заходь, — припрошувала його Таня.

— Ще чого, — пробурчав Василь. — Стану я заходити до якогось дівчиська... О, та у вас же дошки ледве тримаються! Ану, біжи за гвіздками!

Не нудьгувала і баба Марія. Ядвіга Олізарівна невтомно розпитувала хвору про її дитячі роки і про тих, хто тоді мешкав поруч з нею. Особливо вона цікавилася Петром Кравчуком — сусідою, котрий жив трохи вище по вулиці. І хоча баба Марія вже й забула, який він на вигляд, проте й до цього часу пам'ятала його добрі руки і веселі жарти. А ще вона в дитинстві чула від когось, ніби Петро Кравчук був єдиною людиною, хто дуже побивався за тіткою Катрею.

Почувши про це, Ядвіга Олізарівна зненацька зблідла.

— Що з вами? — занепокоїлась баба Марія. — Вам погано?

— Нічого... Мені вже краще, — прошепотіла Ядвіга Олізарівна. — Розповідай далі, прошу тебе!

Нудьгував хіба що один Аристарх. Удень він ні на крок не відходив від хлопців, підносив їм дошки, розчин і поїдав усе, що вони приносили з собою. А увечері кіт видирався на дах і тоскним поглядом вдивлявся в такі близькі і водночас такі недосяжні для нього Горобці. Часом йому ввижалося, що там, на даху баби Маріїної хати, сидить Мурка і теж дивиться в його бік.

Проте Ядвіга Олізарівна наказала йому стерегти будинок, а ослухатися її Аристарх і в думках не мав. Тому він, обіпершись спиною об новий димар, годинами сидів на даху і смутним голосом наспівував:

До-ре-мі-фа-мняу-сі,

Що накрали, принесіть...

ЧУДОВИЙ ДЕНЬ

На третій ранок Ядвіга Олізарівна з полегшенням зітхнула і сказала бабі Марії:

— Отепер можеш вставати.

Баба Марія обережно сповзла з ліжка і з побоюванням ступила на хвору ногу. По тому ступила сильніше, нарешті тупнула і здивовано зауважила:

— Здається, вже не болить. І справді, хоч до танку йди.

Вона перевела погляд на Ядвігу Олізарівну, і в її очах з'явилися сльози.

— Не знаю, як і дякувати тобі...

— А ніяк, — відказала на те баба-яга. — І чого це ти стоїш, мов той знак запитання? Що, ціпок шукаєш? Так він же тобі більше не потрібен!

— Як це — не потрібен? — здивувалася баба Марія. — Без нього я кроку не ступлю...

— А ти спробуй лише, спробуй, — загадково посміхаючись, під'юджувала її Ядвіга Олізарівна. — Ну, сміливіше!

Баба Марія наперед закусила вуста від неминучого, як їй здавалося, болю і почала повільно випростовуватися. Через якусь мить в її очах промайнули перші ознаки зачудування: болю не було.

— Давай, давай, — підбадьорювала її Ядвіга Олізарівна. — Ще трішечки, ще...

Баба Марія почала випростовуватися швидше. І чим більше вона це робила, тим виразніше на її обличчі відбивалися подив, радість і навіть переляк.

Нарешті вона випросталася на весь зріст, обмацала поперека і, з побожністю дивлячись на Ядвігу Олізарівну, сказала:

— От... рівно стою. Невже це мені не сниться? Я — стою... Яке щастя!

Через хвилину баба Марія прийшла до тями. Проте, мабуть, не зовсім, бо замість того, аби сміятися, чомусь заплакала. Не інакше як з радощів.

Не менше від хворої був вражений і досвідчений лікар Михайло Олексійович. Він тільки-но повернувся з обласного центру і одразу ж поспішив до баби Марії.

Хоча спочатку Михайло Олексійович не дуже дивувався. Він натискував на хвору ногу то в одному, то в іншому місці і неуважно вислуховував захоплену розповідь баби Марії про те, яка Ядвіга Олізарівна чарівниця.

— Так-так, звичайно, — притакував він. — Ні, тут начебто все гаразд... Так-так, звісно, народна медицина ще не вичерпала своїх можливостей...

Та коли після огляду баба Марія моторно обігнала Михайла Олексійовича, щоб відчинити перед ним двері, — досвідчений лікар витис із себе щось схоже на кудкудакання і втупився в неї приголомшеним поглядом.

— Це... це що таке? — нарешті запитав він і, немов дуло пістолета, наставив перед собою вказівний палець.

— Де? — запитала баба Марія і злякано повела очима в напрямку лікаревого пальця.

Палець вказував на її поперек.

— То все вона... Ядвіга Олізарівна... Це її чарівні руки!.. — схвильовано пояснила баба Марія.

— Неймовірно... — прошепотів лікар. — З глузду зійти можна від такого. Сказали б мені, що цю хворобу можна вилікувати — зроду не повірив би!

Зненацька лікар кинувся до Ядвіги Олізарівни і взявся шанобливо обціловувати її темні, кістляві руки.

— Та ви ж медичний геній! — захоплено примовляв він при цьому. — Ви ж академік, вам же ціни немає! Звідкіля ви взялися у наших Горобцях, чародійко така? Та про вас же увесь світ повинен знати! Ні, неймовірно!

Від таких палких похвал Ядвіга Олізарівна почервоніла, мов молода півонія. Чи школярка, яка вперше в житті отримала таємниче послання. Вона спробувала було вирвати свою руку, однак це їй не вдалося. П'ятидесятирічній Михайло Олексійович все ще залишався дужим чоловіком.

— Ну що ти, лікарю, — ніяковіючи, вмовляла його Ядвіга Олізарівна. — Хіба ж можна отак... отаке...

— Можна! — завзято вигукнув Михайло Олексійович. — І не лише можна, а й потрібно! Я двадцять років лікую Марію Сидорівну. Двадцять років — і без наслідків. А я, завважте, не з останніх лікарів, — Михайло Олексійович з гідністю випнув груди. — До мене навіть професори приїздять за порадою. Але такого... такого... Маріє Сидорівно, станьмо перед нею на коліна! Так-так, на коліна!

Ядвізі Олізарівні врешті вдалося звільнити свою руку.

— Ну, знаєш, — збентежено посміхаючись, мовила вона. — Мені ще жодного разу не цілували рук...

Несподівано вона замовкла і почала вдивлятися в Михайла Олексійовича якимось дивним поглядом.

— Скажи-но, — запитала вона чомусь одразу охриплим голосом, — скажи, чи не доводишся ти якоюсь ріднею Петрові Кравчуку?

— Що? — луною відгукнувся лікар. — Ах, так... Мого діда справді кликали Петром. І прізвище його дійсно було Кравчук. А ви що — знаєте його?

— Мов дві крапелиночки, — прошепотіла Ядвіга Олізарівна, з невимовним болем і ніжністю дивлячись на спантеличеного лікаря. — Викапаний Петрусь... Ой, що ж це я! Прощайте!

І не встиг ніхто прийти до тями, як її вже не було в хаті.

Першим опам'ятався Михайло Олексійович.

— Та що ж це таке... — невідомо на кого обурився він. — Такий талант, а я... не сказала навіть, де живе...

Він прожогом вилетів на ґанок, обвів поглядом подвір'я, виглянув за ворота.

— Ядвіго Олізарівно! — гукнув він.

— О-о-о! — відгукнувся на той поклик колишній вовкодав Буян.

І більше ніхто.

Ядвіга Олізарівна, не добираючи дороги, швидко ішла в напрямку самітної хатини. Вона водночас і плакала, і посміхалася, і лаяла себе.

— Ну, геть-чисто тобі розклеїлася! — жалілася вона невідомо кому. — А ще сердита баба-яга... Ні, це ж треба таке: онук самого Петрика — і руки мені обціловує. Наче святій якійсь... Ось вони, сльози... як в моєму Катриному дитинстві. Та що це я — вони ж зовсім інші. Це сльози радості... Ну навіщо, навіщо я сюди прилетіла, навіщо? А, все одно! Заради одного лише такого дня можна піти геть на все!

Коли Ядвіга Олізарівна увірвалася на подвір'я, Таня саме посипала білим річковим пісочком доріжку від воріт до ґанку. Степан з Василем облизували подряпані, побиті молотком пальці.

Кіт Аристарх, вгледівши свою хазяйку в такому стані, вигнув спину горбом і на всяк випадок озирнувся в бік бузинових кущів.

— Що це з тобою? — запитав він. — Ти ж сама на себе не схожа!

— А, все одно! — вигукнула Ядвіга Олізарівна. — Це навіть на краще!

Вона підбігла до Тані, міцно притисла її до себе і, витираючи рукавом сльози, додала:

— Нехай сьогодні і на нашій вулиці буде свято! Повинно, врешті, воно колись прийти й до нас, правильно я кажу, Аристарху? Ет, хлопчики мої любі, ви навіть не уявляєте собі, яке то величезне, неймовірне щастя — бути просто людиною!

— Ой, бабусю, та ти ж мене задушиш! — скрикнула Таня і міцно охопила шию Ядвіги Олізарівни. — Ой, яка ж ти у нас зараз гарна! Коли б то ти лише знала, яка ти у нас гарна!

— Що?

Ядвіга Олізарівна обережно, мов кришталеву вазу, поставила дівчинку на землю.

— Що ти сказала? — недовірливо запитала вона. — Хлопці, я правильно почула?

Степан на знак згоди кивнув головою. Так, Таня казала чистісіньку правду. Перед ними стояла найкрасивіша з бабусь. В усякому разі, в їхніх Горобцях такої ще не було.

А Василь поколупався черевиком в землі, навіщось зафутболив камінець і визнав:

— Хотів би я мати таку бабусю...

— Запізнився, — заперечила Таня. — Ми вже запросили її до себе.

Ядвіга Олізарівна охопила руками дитячі голови.

— Ох, ви, малята мої, — зворушено мовила вона. — Коли б то ви лише знали, скільки радощів доставили мені... Ну, як їм віддячити за все це? — звернулася вона до Аристарха.

Той замислено почухав лапою за вухом.

— Не можу зрозуміти, чому воно так виходить, — обізвався він по паузі. — Зроблять тобі добра, допустимо, на кухоль молока — а тобі обов'язково хочеться розплатитися за десять...

— Кому що, а курці просо, — посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — То як же мені віддячити вам за все, що ви мені зробили?

— Ну, що ти, бабуню! — заперечила Таня. — Навіщо нам дякувати? Ми ж просто так допомагали, від чистого серця...

— Воно, виявляється, і в мене ще є, — зауважила Ядвіга Олізарівна. — Ех, так тому й бути!

І баба-яга рішучим кроком попрямувала до хати.

ПОЛЬОТИ НА МІТЛІ

Діти перезирнулися між собою.

— Що з нею? — запитала Таня.

— Здається, вона щось задумала, — висловив здогад Василь. — Але що саме? Ти не знаєш, Аристарху?

— Я знаю стільки ж, скільки й ти, — відказав той.

В цю хвилину баба-яга знову з'явилася на ґанку. В її руках тремтіла мітла.

— Ех, так тому й бути! — бадьоро повторила вона. — Ну, хто хоче першим сісти на неї?

— Я! — вихопилося у Василя. — А взагалі... тут Танька повинна бути першою.

— Таня, а не Танька, — поправила його Ядвіга Олізарівна. — Хоча в іншому ти маєш рацію.

Таня з побоюванням простягнула руку до мітли. Звичайнісінька мітла. Дерев'яний держак. Верболозове лозиняччя, що міцно перев'язане нейлоновою, здається, мотузкою. Аж дивно, що вона може літати...

— Але ж... я не знаю, як на неї сідають, — нерішуче боронилася Таня.

— Тут і знати нічого, — відказала баба-яга. — Сідай, як тобі зручно. Можеш навіть лягати на неї. Головне — нічого не бійся... Е-е, ні, за руку, цур, не хапатися! — сміючись, застерегла вона і відійшла на два кроки. — А то, чого доброго, полечу разом з тобою.

— А скільки в ній кінських сил? — поцікавився Василь.

— Для тебе вистачить, — заспокоїв його Аристарх.

Таня обережно присіла на кінець держака і міцно заплющила очі. Вона все чекала, що от-от має трапитися щось страшне.

— Не бійся, дитинко, — підбадьорювала її баба-яга. — Нумо, сміливіше!

Коли Таня наважилася розплющити очі, виявилося, що мітла застигла в метрі над землею. Вона злегка погойдувалася, начебто роздумувала, чи варто їй взагалі летіти, а коли летіти, то в який бік.

Сидіти на мітлі було дуже зручно. Точнісінько, як на широкій лаві, та ще й з спинкою.

«І зовсім не страшно, — подумала Таня. — Можна навіть піднятися трохи вище...»

Тої ж миті мітла слухняно піднялася на півметра.

Таня зробила ще одне коло і озирнулася. Виявляється, вона й не помітила, як злетіла досить таки височенько. Внизу, задерши голови, за нею уважно спостерігали Степан, кіт Аристарх і бабуся. Відтепер Таня навіть в думках називала Ядвігу Олізарівну бабусею. Одному лише Василеві нетерпеливиться. Він тупцює на місці, мов прив'язаний кінь, і погрожує їй кулаком. Либонь, чекання його вже вичерпалося.

Мітла, все так же слухняно виконуючи її команду, опустилася на моріжок перед ґанком.

— Ну, як там? — запитав Василь. Таня не встигла й вуст розтулити, як він вже тримався за держак, мов за кінську гриву.

— Пішла-а! — войовниче заволав Василь.

В ту ж мить трапилося несподіване. Мітла, мов наполохана птаха, рвонула з такою швидкістю, ніби її хтось висмикнув з-під Василя. А хлопець так і завмер розчепірою. Лише переводив вражений погляд то на мітлу, що вже губилася в високості, то на те місце, де вона щойно була, то на Аристарха, що, схопившись від сміху за живіт, катався по траві.

— Що це з нею? — запитав безталанний вершник Ядвігу Олізарівну. — Блекоти об'їлася, чи що?

— Те ж саме вона зараз думає про тебе, — з реготом пояснив Аристарх.

Ядвіга Олізарівна теж не втрималася і посміхнулася.

— Не можна так одразу, — сказала вона Василеві. — Треба спочатку злітати повільно, як це щойно зробила Таня. Треба хоч трохи звикнути один до одного, а вже тоді переходити на будь-які швидкості.

Тим часом мітла зробила широкий розворот і приземлилася поруч з Василем. Хлопець боком присів на неї і запитально поглянув на Ядвігу Олізарівну.

— Так можна?

— Можна, — відказала баба-яга. — А тепер літай, скільки тобі завгодно.

Останнє, що вони почули, був нетерпеливий вигук Василя: «Швидше, ну швидше ж!» — і мітла, немов велетенська стріла, випущена з лука, зірвалася з місця і щезла за хмарами.

— А він не може долетіти аж до Місяця? — стривожилася Таня.

— Не бійся, він туди не добереться, — заспокоїла її Ядвіга Олізарівна. — В мене з мітлою встановлено двобічний зв'язок.

І справді, через якусь хвилину мітла майже з реактивним свистом вихопилася з хмар і рвонула до землі.

— Розбишака, куди його не кинь, розбишакою і залишається, — додав Аристарх. — Як добре, що люди ще не винайшли чогось подібного до мітли! А то не знав би, в який бік тікати... Тепер, Степане, твоя черга. Е-е, що це з тобою?

— Нічого особливого, — відказав Степан, силуючись посміхнутися. — Не звертай уваги.

Аристарх пильно подивився йому в очі і запитав:

— Мабуть, Шурхотуна згадав, еге ж?

НОВИНА

Натішені польотами на мітлі, діти заспішили додому. Разом з ними подався і Аристарх. В його лапі був затиснутий білий, в шахову клітинку, ласок.

Ядвіга Олізарівна привітно помахала їм рукою і одразу розчинилася в повітрі. Напевно, знову подалася до СТУПи.

Коли всі перебралися через яр, Аристарх зненацька зупинився.

— До побачення, — сказав він. — Далі нам не по дорозі.

— Чого не по дорозі? — здивувався Степан. — Ти що — вже й молока не хочеш?

— Так, — неуважливе відказав Аристарх. — Тобто, ні, — поспішно поправився він. — Коротше, я б з величезним задоволенням випив би кухоль-другий молока, та ніколи... Врешті, налий, будь ласка, його в миску і постав біля порога. На зворотному шляху я обов'язково загляну в неї. І ще одне... — Аристарх благальне подивився на Таню. — Чи не змогла б ти мені вив'язати бантика? Тільки не якогось там простого, а такого, знаєш...

— Навіщо тобі той бантик? — поцікавився Василь.

— Сьогодні в нас чергова репетиція.

— О! Ну й що з того?

— А те, що на неї треба приходити з бантиком на шиї.

— Треба ж таке, — зауважив Василь. — Сам завбільшки з теля — і бантик.

— Яке це має значення, теля я чи ні? Головне, аби в душі я був справжнім котом.

Василь недовірливо втупився в Аристарха.

— А ти той... ти часом не закохався? — поцікавився він.

Аристарх лише пирхнув у відповідь.

— До чого ж ти брутальна людина! Навіть коли я і закохався — що з того? І яке тобі до всього діло? Невже такому шановному, як я, котові забороняється годинку-іншу посидіти на даху і поспівати своїх улюблених пісень?

— От-от! — жваво підхопив Василь. — В нього вже, бачте, улюблені пісні завелися! Чи не від Мурки навчився?

Аристарх нагороїжився.

— Ще одне слово, — повільно почав він, — і я за себе не відповідаю...

Василь замовк і відійшов на всяк випадок подалі. Видно було, що Аристарх жартувати не збирається.

Коли Степан нарешті дістався додому, батьки вже закінчували вечеряти.

— Де тебе носить цілими днями? — розгнівано запитала мама. — Хочеш, щоб я взялася за лозину?

— Я... — почав було Степан, проте несподівано за нього заступився батько.

— Ну навіщо ти таке кажеш, — докірливо зауважив він матері. — Вони ж не байдикують, як деякі. Сьогодні вранці я проїжджав неподалік від лісу і бачив, як вони працювали. Нічого не скажеш, молодці хлоп'ята!

— Та хіба я проти, — вже спокійніше продовжувала мама. — Я про інше. Мене турбує, що він зовсім перестав їсти. Все котові своєму віддає.

— І нічого не все, — заперечив Степан. — Коли хочеш знати, ми разом з ним...

— О! — у розпачі вигукнула мама, — Вони, здається, вже привчилися хлебтати з однієї миски!

Батько розсміявся. Мабуть, він уявив собі, як це у них виходить.

Зненацька він посерйознішав і сказав:

— Трохи не забув. Михайло Олексійович поставив на правлінні питання про те, що Ядвізі Олізарівні треба збудувати в Горобцях хату...

Степана мов пружиною підкинуло з стільця.

— Ядвізі Олізарівні? Хату?

— Так, саме хату, — підтвердив батько. — Гріх, мовляв, такого лікаря випускати з нашого села. Тож передай їй, що на зиму може перебиратися до Горобців.

— Ура-а! — заволав Степан. — Оце здорово!

— Ти куди? — запитала мама і спритно вхопила сина за комір. — А вечерятиме хто?

— Ну, як ти не розумієш? Це ж така новина! Я розповім про неї Василеві і Тані! А потім ми збігаємо до Ядвіги Олізарівни...

— Встигнеться, — голосом, що не терпів заперечень, зауважила мама. — Поки не повечеряєш як слід — нікуди й кроку не ступиш. І що це за манера така — бігти з двору, дивлячись на ніч?

Довелося сісти за стіл. А після вечері батько увімкнув телевізора. Саме демонструвався цікавий мультфільм, і Степан подумав, що нічого не трапиться, коли про цю новину друзі дізнаються трохи згодом.

Але трохи згодом виявилося, що Василь ще не повернувся з центральної садиби. Тані теж не було вдома. Вона побігла до Ядвіги Олізарівни.

— Ну хіба ж так можна? — ремствувала баба Марія. — Старій жінці — і жити невідомо де, їсти невідомо що. Хіба в нас мало місця? Тож я і наказала Тані: біжи за Ядвігою Олізарівною і не повертайся без неї... А в тебе якісь справи?

— Та... я потім зайду, — відказав Степан і чимдуж побіг додому, бо по третій програмі от-от повинен початися ще один цікавий мультфільм. А про те, що Ядвізі Олізарівні збираються побудувати хату, можна розповісти і завтра зранку.

БИТВА НА ЛИСІЙ ГОРІ

Коли Таня дісталася до самітної хатини, сонце вже ховалося за лісом. Проте вона не боялася повертатися. Баба Марія сказала, що сьогодні зійде повний місяць, тож буде світло. Та й не одна вона повертатиметься, а з Ядвігою Олізарівною.

Таня зайшла у двір, зачинила за собою відремонтовану хлопцями хвіртку і покликала:

— Бабусю!

їй ніхто не відповів. Таня збиралася покликати ще раз, але в цю мить її погляд зупинився на мітлі, що була приставлена біля ґанку до стіни.

Мітла ніби чекала її погляду. Вона одразу ж гойднулася, здійнялася в повітря і підлетіла до Тані. Дівчинка провела долонею по теплому ще держаку. Мітла стріпнулася і загойдалася жвавіше. Вона начебто упрохувала Таню: сідай, покатаю!

«А що, коли я й справді трохи покатаюся? — мимохіть по дума лося дівчинці. — Звичайно, чіпати чуже без дозволу не годиться, але ж я зовсім, зовсім трохи... Покатаюся у дворі і поставлю назад...»

Таня присіла на держак і подумки віддала команду зробити одне коло.

Проте мітла несподівано рвонулася вгору. Ось вона зрівнялася з димарем, потім з найвищим деревом. Ось уже земля залишилася далеко внизу, а мітла, не звертаючи уваги на команди, продовжувала здійматися вище й вище.