Гості на мітлі (стр. 5 )

— Це можна, — згодився Аристарх. — Та дивися мені, не забудь перелити молоко у миску!

їв Аристарх так, що аж за вухами лящало. Все ж кусень хліба і шматок шинки відклав убік, а у Тані попросив хустину.

— Хазяйка теж не може сидіти на одній травичці, — сказав він і загорнув хліб та шинку у хустину. — Що ж, бувайте здорові!

Наступного ранку Степан виганяв корову до череди не сам. Поруч з ним ішли Василь і Таня.

— Тепер ми повинні скрізь бути разом, — сказав Василь. — Бо хто знає, чого від нього треба ще чекати!

Звісно, він мав на увазі Аристарха.

На зворотному шляху вони почули якийсь незрозумілий шум, що долинав з Чортового яру. Хлопці міцніше стиснули в руках ломаки. І недаремно — через хвилину з яру виліз Аристарх. З його рота стирчало кілька стеблин кропиви.

Побачивши дітей, Аристарх з відразою виплюнув кропиву.

— Ну й жалить же, проклятуща, — сказав він. — А ви чого витріщилися на мене? Що, ніколи не бачили роботящого кота?

— Не бачили, — признався Степан.

— То подивіться... А все через вас!

— Чому це через нас?

— Бо після вас лак у СТУПі пішов тріщинами. Варто комусь із людей без дозволу хазяйки забратися до СТУПи, як він одразу тріскається. А з тріщинами вона не полетить.

— А кропива навіщо?

— Новий лак потрібен.

— З кропиви? — здивувався Степан.

— Не тільки. Та кропиви треба якнайбільше. Добрячу копицю. Або навіть дві. — І Аристарх важко зітхнув. — Це ж стільки часу піде! Тижнів два, не менше. А ще кануперу треба, деревію, котячої м'яти... Слухайте, а чому б вам мені не допомогти? — несподівано запропонував Аристарх. — Чому б вам самим не натягати кропиви он туди? — він кивнув у бік самітного будинку.

— Хе, — сказав Василь. — Пошукай дурнів у іншому місці.

Вчорашня поразка, схоже, аніскілечки не вплинула на нього. Взагалі Васько був людиною виключно хороброю. І кожна поразка лише додавала йому сил.

— При чому тут дурні? — образився Аристарх. — Я вам діло пропоную. Чим швидше ми полакуємо СТУПу, тим швидше відлетимо.

Діти перезирнулися між собою, їх це влаштовувало. Бо надто вже мала радість — цілий день не скидати шолома.

— Ми б допомогли, — сказав Степан. — Так тільки ж вам не можна вірити.

— Чому це не можна?

— Тому що ви знову влаштуєте якусь пастку.

Аристарх похитав головою.

— Зараз нам не до пасток. І взагалі я тепер проти того, щоб тримати вас у льосі чи ще десь. Бо хто ж тоді мені їсти приноситиме? А готувати самим у нас немає часу. І взагалі...

— Ну, гаразд, — сказав Степан. — Припустимо, що ми тобі повірили. Але ж є ще й твоя хазяйка...

Аристарх озирнувся, аби переконатися, чи не стежить за ним Ядвіга Олізарівна. Тоді шаснув до яру і через якусь хвилину вже стояв біля дітей.

— Я знаю, що ви хлопці надійні, — сказав він і знову озирнувся, — і те, що я вам скажу, залишиться між нами. Справа в тому, що моя хазяйка зараз немічна, мов дитина, її чаклунських сил вистачає лише на те, аби замаскувати СТУПу. Так що боятися вам нічого. Можете сміливо ходити до того часу, доки лак на СТУПі не засохне. А це трапиться не раніше, ніж через місяць.

— А потім?

— Потім видно буде. Але, гадаю, що хазяйка за вами більше не полюватиме. Учениця може бути слухняною лише тоді, коли її захопити зненацька.

Діти замислилися. Хтозна, може, Аристарх і не обманює.

А Ядвіга Олізарівна і справді почувала себе так, як почуває кожна стара жінка. Вона повільно сновигала від печі до столу з травами, часто сідала на лаву і відпочивала.

В печі горіло багаття. На цей раз воно було справжнім. На ньому стояло кілька горщиків із зіллям.

— І де того Аристарха носить? — пробурчала вона і виглянула у вікно. Але воно було надто брудним, щоб щось розгледіти. А мити його ніколи, бо й без того роботи було більше, ніж досить.

Зненацька знадвору долинули якісь звуки. Ядвіга Олізарівна важко піднялася з лави і вийшла на ґанок.

У двір, насторожено озираючись, один за одним входили вчорашні бранці. На головах у них були хокейні шоломи, а на плечах — мішки з кропивою. Попереду з кількома стеблинами в роті ішов Аристарх. Він виплюнув свою ношу неподалік від ґанку і сказав:

— Витрушуйте сюди. Ого, скільки вийшло! Я б і за тиждень не впорався.

— Що це значить? — суворим голосом поцікавилася Ядвіга Олізарівна. Єдине, що, здається, залишилося від колишньої баби-яги — її суворий голос.

— Це значить, що вони вирішили нам допомогти, — пояснив Аристарх.

Баба-яга сердито глипнула на дітей.

— Мені їхня допомога не потрібна, — відрізала вона.

— Зате потрібна мені. — заперечив Аристарх. — Думаєш, легко носити кропиву в роті?

Ядвіга Олізарівна на те нічого не відповіла. Вона набрала оберемок кропиви і рушила до хати. Та біля ґанку баба-яга нерішуче зупинилася: в струхлявілих східцях було чимало дірок, а великий оберемок заважав їй дивитися під ноги.

— Бабусю, зачекайте! — вигукнула Таня. Вона підбігла до Ядвіги Олізарівни і, підтримуючи її за лікоть, допомогла вибратися на ґанок.

Аристарх, дивлячись їм услід, скрушно похитав головою:

— Геть охляла моя хазяйка. Ех, і коли вже ми полагодимо ту СТУПу!..

Виявляється, кропиву та інші трави слід збирати лише тоді, коли на них лежатиме роса. Та оскільки вона вже висохла і до того ж сонце піднялося досить-таки височенько, то діти заховалися у затінку біля річки. Поруч з ними сидів Аристарх. Вигляд у нього був мирний і навіть, як здалося Степанові, вдячний.

— Молодці, — бурмотів він. — Я й не сподівався, що людські діти здатні на таке.

І все ж хлопці на всяк випадок не скидали шоломів. Вони навіть купалися в них.

— Гарно ви, люди, живете, — продовжував Аристарх. — І хати у вас гарні. Чисті, охайні. Я, признаюся вам, не відмовився б хоч трохи пожити у такій. Та й хазяйка моя теж.

— Чого ж тоді ви не приберете в себе? — запитав Василь. — До вашого будинку і підійти страшно!

— А навіщо? Все одно ми незабаром виберемося звідсіля. Та й часу немає.

Мовчала одна лише Таня. Вона про щось думала.

— Давайте знаєте що зробимо? — нарешті сказала вона. — Давайте все ж допоможемо Ядвізі Олізарівні!

— Потрібна їй твоя допомога! — заперечив Василь. — Вона ж ясно сказала...

— Ну й що з того? Вона, може, з гордощів це сказала. А насправді допомога їй потрібніша, ніж іншим. Бо в кожного хоча б хтось та є. А вона — одна-однісінька в усьому світі. Ніхто ні посміхнеться до неї, ні слова доброго не скаже.

— Дуже їй потрібні твої посмішки!

— А от і дуже, — з викликом сказала Таня. — Ти... ти не знаєш про це нічого, то й мовчи... Добре тобі при татові з мамою... А інші...

І очі Тані наповнилися слізьми.

Василь у відповідь лише руками розвів. Ну й Танька! Рота вже не дає розкрити.

— Взагалі-то Таня правильно каже, — зауважив Степан. — Ти, Василю, як хочеш, а я з нею згоден. Треба допомагати.

— Та я ж просто так... — знітився Василь. — Хіба я не бачив, які там сходи? А я, між іншим, свої сходи сам відремонтував. І нічого, тримаються. Батько навіть похвалив за це.

— Там ще двері висять на одній завісі, — згадав Степан. — А у нас, здається, є зайві завіси.

— А я б вікна помила, — сказала Таня. — Я люблю вікна мити. І в хаті побілила б...

— Все це одні розмови, — сказав Василь. — А от чи згодиться Ядвіга Олізарівна?

— Що ти скажеш? — запитав Степан у кота.

Той у задумі затарабанив по землі обрубком хвоста.

— Хто її знає, — врешті сказав він. — Проте, гадаю, спробувати можна.

«СКУБИ, СТЕПАНЕ, СКУБИ!»

— То чого ж ми тоді сидимо? — підвелася Таня. І тут її погляд зупинився на брудній, скуйовдженій шерсті Аристарха. — Слухай, а чому б заодно і тебе не причесати? — запитала вона.

Від тих слів Аристарх підстрибнув, мов обпечений.

— Що-о? — вигукнув він. — Мене, заслуженого, бойового, чаклунського кота — і причісувати? Е, ні, дзуськи! Може, ще й купатися запропонуєте?

— А й справді, чом би тобі не скупатися? — сказав Степан.

— Ну, знаєш... — тільки й знайшовся що відповісти на те Аристарх. — Ти краще сам подумай: навіщо мені оті ваші причісування та купання? Я ж кіт особливий! Для мене реп'яхи все одно, що нагорода за бойові заслуги.

— Воно-то так, — зауважила Таня. — Але хіба самому не приємно бути чистим та охайним? От моя Мурка, наприклад...

— Ти вже вдруге про неї згадуєш, — сказав Аристарх. — Ото краще взяла б та й познайомила мене з нею, ніж забивати собі голову всіляким причісуванням. Я, звісно, кіт-самітник, проте інколи навіть мені кортить погомоніти з подібними до себе.

— А чого ж, — охоче згодилася Таня. — Можу хоч зараз вас познайомити. Хочеш?

— Не маю нічого проти, — згодився Аристарх.

Він ішов слідом за Степаном і продовжував, ні до кого зокрема не звертаючись:

— Так-так, з подібними до себе. Хоча, коли поворушити мізками, які вони подібні? Так, зовні лише. Сидять собі вдома з ранку до ночі і з ночі до ранку. Що вони взагалі бачили в цьому житті? Анічогісінько. Уявляю, як зараз ця Мурка роззявить рота від здивування і заздрощів. Так-так, від заздрощів! Бо кому-кому, а вже мені є про що розповісти. Та таке, що їм навіть не снилося!

Проте розповіді не вийшло. Варто було Аристархові побачити Мурку, як він, мов вкопаний, зупинився. Заслужений чаклунський кіт довго й некліпно дивився на домашню кішку, потім міцно, немов від сліпучого сяйва, зажмурився.

Мурка сиділа посеред стежки і вмивалася. Правда, вгледівши Аристарха, вона спочатку здивувалася так, що її біла лискуча шерсть стала дибки.

Але це продовжувалося лише кілька секунд. Прийшовши до тями, Мурка окинула причепливим поглядом кошлату голову Аристарха, розкуйовджену шерсть на спині і боках, особливо довго споглядала обрубок хвоста, що геть був вкритий реп'яхами і невідомо ще якими колючками. Потім презирливо пирхнула і знову зайнялася туалетом. Рухи її були плавними, сповільненими, і там, де вона доторкувалася своїм маленьким рожевим язичком, хутро починало переливатися під сонцем м'яким шовковим сяйвом.

Покінчивши з туалетом, Мурка ще раз окинула докірливим поглядом зніченого Аристарха, щось коротко пронявчала до нього і рушила геть, нечутно переступаючи по стежині граціозними ніжками в яскраво-рудих панчішках. Затим легко, немов пушинка, стрибнула на ґанок і щезла за дверима.

Аристарх провів її зачарованим поглядом.

— Неймовірно, — вирвалося з його горлянки. — Неземне видіння. А я... Ет!

І похнюплено почвалав з двору.

Степан догнав його і запитав:

— Ти чого раптом такий став? Може, Мурка щось сказала?

— Сказала, — пригнічено відповів Аристарх. — Вона сказала, що їй соромно за котячий рід... Звичайно, хто я для неї? Нечесаний волоцюга, та й годі. А вона така... слів просто не вистачає. Навіщо ж тоді їй розводити зі мною всілякі теревені? Варто лише поглянути на мій хвіст... — Аристарх повернувся до Степана і благальним голосом попрохав: — Слухай-но, Степане, причесав би ти мене хоч трохи. А то соромно дивитися в очі собі подібним.

Степан ледве стримав посмішку.

— От бачиш, — зауважив він. — А ще пручався. Ну що ж, зараз я зроблю з тебе справжнього красеня.

Аристарх з сумнівом подивився на нього.

— А ти зумієш?

— Ще б пак! — відказав Степан і витяг з кишені гребінця. — За хвилину ти сам себе не впізнаєш.

Однак перетворити Аристарха на красеня виявилося не такою вже й легкою справою. Чи то шерсть у нього надто звалялася, чи гребінець виявився нікудишнім, — але після двох чи трьох дотиків з нього вилетіли всі зубчики.

— Тут, мабуть, допоможе хіба що скребниця, — зауважив Василь, коли і його гребінець полетів на помийницю.

Степан гайнув до хліву і повернувся з важкою залізною скребницею, якою час від часу розчісували корову Зірку. Він щільно притиснув її до Аристархової спини і потягнув до себе.

Шерсть і не думала піддаватися. Скребниця вгрузла в неї, ніби плуг у кам'янисту землю.

Тоді Степан смикнув скребницю що було сили.

Бідолашний Аристарх жалібно нявкнув. На його очах виступили сльози.

— Що, боляче? — співчутливо запитав Степан.

— М-мм... — мугикнув кандидат у красені.

— Може, не треба?

— Скуби, Степане, скуби! — наказав Аристарх, змахуючи лапою непрошену сльозу. — Скуби, не бійся. Я тепер все витримаю!

ДОПОМОГА

На Аристархове щастя, в цю хвилину наспіла Таня.

Вона побачила, як страждає Аристарх, як Степан з Василем витирають мокрі чуби, і вдарила руками об поли.

— Та хіба ж так можна? — вигукнула вона. — Він вам що — корова?

Аристарх хлюпнув носом і осудливо скосив очі на Степана.

— От бачиш... Ех ти, а ще обіцяв з мене зробити красеня!

— Він же і хотів так зробити, — зауважила Таня. — Тільки не знав, як це робиться.

— А ти знаєш?

— Знаю.

Таня вийняла з свого волосся гребінець і стала— обережно причісувати ним розкуйовджену котячу шерсть.

— Ось як треба, — примовляла вона. — Одну ворсинку, іншу... Ну як — не боляче?

— Ні-і, — задоволене муркнув Аристарх. — Зовсім не те, що у цих гицелів. Продовжуй, будь ласка, в тому ж дусі.

Василь дивився, дивився і, врешті, не витримав.

— Так ти його й до Нового року не причешеш, — сказав він. — Може, йому все ж таки краще викупатися?

Із Аристархової горлянки вирвався панічний стогін. Схоже, чаклунський кіт понад усе боявся купатися.

— А без цього не можна? — запитав він.

— Мабуть, ні, — відказав Степан. — Сам бачиш, стільки з тебе лізе шерсті. Чого доброго, ще й лисим станеш. А от викупаєшся — і шерсть одразу ж зробиться пухнастою.

— Як у Мурки?

— Навіть ще пухнастішою.

Аристарх зітхнув, немов перед стрибком з десятого поверху.

— Може... може, спочатку підемо до хазяйки? При ній я і викупаюся... А вона, коли щось трапиться...

— А чого ж, можна, — згодилася Таня. — І поки хлопці тебе купатимуть, я піч побілю. До речі, там я й шаплик бачила. Добрий шаплик, якраз для тебе.

Через якусь годину із Горобців в напрямку самітного будиночку вирушила колона. Василь ішов попереду. Він вів важко навантаженого велосипеда. На кермі погойдувалося відро, в яке Таня поклала чавунець з крейдою, щітки та ганчірки. На багажнику хлопці примостили кілька обрізків дощок і пакунок з провізією.

Степан ніс глечика з молоком. Аристарх ішов поруч з ним і весь час попереджував:

— Гляди не спіткнися...

На його лапі висів вузлик з милом та рушником.

Ядвіга Олізарівна, як і до того, зустріла хлопців не дуже привітно. В її очах проглядала настороженість. Лише тоді, коли слідом за хлопцями у двір увійшла Таня, обличчя баби-яги посвітлішало.

— Ну, кажіть, з чим прийшли? — спитала вона. — Тільки швидше, а то мені ніколи.

— Вони вирішили нам допомогти, — сказав Аристарх. — Вікно помити, піч побілити...

— Коли ви, звісно, не заперечуєте, — додала Таня. — Ось бачите — я й крейду взяла, і щітки теж...

— А оце навіщо? — баба-яга показала на дошки.

— Як навіщо? — подав голос Василь. — Східці треба відремонтувати? Треба. А потім я завісу приб'ю до дверей.

Ядвіга Олізарівна похитала головою.

— І треба ж до такого додуматися... Та варто мені лише сказати, кому потрібно — і поруч з цією хатою виросте справжній палац! З басейном і мармуровими сходами, зі слугами і верблюдами...

— Палац — це добре, — відказала Таня. — Але від того у хаті чистіше не стане, правда?

— Показуха всі ці ваші палаци, — бовкнув і собі Василь. — Окозамилювання.

Ядвіга Олізарівна кинула швидкий погляд на Василя.

— Не розумію, що ти хочеш цим сказати.

— А чого ж тут не розуміти? Це коли помив руки з милом, а вуха все одно брудні.

Ядвіга Олізарівна не витримала і засміялася.

— Робіть, що хочете, — здалася вона.

— А я буду купатися, — оголосив Аристарх. — Хоч кілька днів поживу нормальним котом. Що ти на це скажеш?

Ядвіга Олізарівна лише руками розвела.

— О! Вони вже й тебе вмовили!

Робота закипіла. Таня підмела підлогу, зняла мітелкою павутиння і заходилася білити.

Василь вовтузився з дверима. Цвяхи він тримав у роті — вони стирчали, немов котячі вуса.

Степан приніс з річки два відра води і вилив її у шаплик. Третє відро він поставив на вогонь. Аристарх ходив слідом за новим товаришем і важко зітхав.

Ядвіга Олізарівна подалася до своєї СТУПи. Де та знаходилася, ніхто не знав, бо баба-яга, вийшовши за ворота, одразу ж розчинялася в повітрі.

Але, мабуть, їй там працювалося не дуже, тому що вона раз по раз виникала на подвір'ї.

— Як справи? — цікавилася вона в Степана.

— Нормально, — відказував той. — Зараз нагріється вода і можна буде купатися.

Від тих слів Аристарх здригався і сумовито поглядав в бік бузкових кущів.

— Обов'язково з милом? — вже вкотре цікавився він.

— Обов'язково.

— А без нього не можна?

— Не можна. Без мила не відмиєшся.

— Ну-ну, — чи то схвально, чи то осудливо промовляла Ядвіга Олізарівна і рушала до хати. По дорозі вона обережно обходила Василя, що завзято вимахував молотком перед дверима.

— Та зняв би ти того шолома, — нарешті не втрималася вона.

Василь послухав її. І нічого з ним не трапилося.

Після третього повернення баба-яга залишилася назовсім.

— Дай-но і я спробую, — сказала вона Тані і взяла щітку. — Вісімдесят років, як не білила.

— Ой, як у вас чудово виходить! — вигукнула Таня через кілька хвилин. — Точнісінько як у моєї бабусі. А може, й краще.

Ядвіга Олізарівна розквітла від такої похвали. Все ж запитала:

— Ти правду кажеш?

— Чесне піонерське! — заприсяглася Таня.

Знадвору долетіло розпачливе котяче нявчання. Мабуть, в очі Аристархові попало мило. Зрештою вереск стих, і невдовзі замість нього почулося задоволене муркотіння.

Робота продовжувалася до пізнього вечора. Звісно, з перервою на обід, під час якої відзначився Аристарх.

Ядвіга Олізарівна, схоже, махнула рукою на свою СТУПу. Вона з Танею білила хату зсередини.

Степан і Василь розмахували щітками зовні.

Безробітним виявився лише один Аристарх. Він сидів на осонні, мов казкова чорна кульбаба, і заздрісними очима спостерігав за тим, як навсебіч розлітаються молочні бризки, дивився на замазюкані крейдою хлоп'ячі обличчя і нудним голосом канючив одне і те ж:

— Дайте і мені спробувати. Я теж хочу білити.

— Тобі не можна, — безжально відказував Степан. — Ще, чого доброго, забруднишся. І тоді знову доведеться митися з милом.

Аристарх на хвилю замовкав і відходив подалі. Потім не витримував і знову брався за своє.

Врешті-решт, і для нього знайшлося гідне заняття. Василь між іншим навчив кота пускати мильні бульки, тож залишок дня Аристарх, сидячи, аби не забруднитися, на Степановій куртці, розмішував соломинкою густий мильний розчин і видмухував десятки різнокольорових кульок. Пухирці мінилися райдужними барвами, легенькими зграйками літали по дворищі, лопалися, Аристарх захоплено нявкав і з ентузіазмом брався за чергову партію. Він настільки захопився новою грою, що навіть не зразу почув, як Таня скликала всіх на полудник.

Під вечір самітну хатину неможливо було впізнати. Малесенькі віконця весело блимали на світ прозорими шибками. Двері відчинялися легко й без скрипіння. Стіни біліли так, що місячної ночі хатину можна було прийняти за велетенську білу квітку.

Ще разючіше змінилася хата зсередини. Кімната стала світлішою і від того ніби попросторнішала. Піч так і напрошувалася на те, аби в ній палав справжній вогонь, а на ньому щось булькало і смачно шкварчало.

Лава і стіл були вишкреблені до бурштинового кольору. В одному кутку стояв тапчан. Він був застелений старим, але ще досить охайним покривалом. З-під тапчана виглядала мітла баби-яги.

В протилежному кутку на оберемку сіна лежала кольорова підстилка. І на тій підстилці, наче головний експонат якоїсь всесвітньовідомої виставки, сидів Аристарх. Він боявся позіхнути. Він боявся навіть поворушитися, аби випадково не забруднити свою чисту шовковисту шерсть. Степан десь роздобув уламок дзеркала, і тепер Аристарх, не відриваючись, розглядав своє відображення. Скидалося на те, що воно йому подобалося надзвичайно.

Ядвіга Олізарівна сиділа за столом. Вона, здавалося, навіть світилася зсередини добротою і вдячністю. Тепер баба-яга скидалася швидше на стареньку бабусю, до якої несподівано приїхали улюблені онуки. І вона от-от підведеться з-за столу, почимчикує до комірчини і повернеться звідтіля з всілякими вареннями, повидлами та іншими неймовірно смачними солодощами, що їх бабусі вміють готувати лише для улюблених онуків.

Проте ніяких солодощів, ніякого печива і варення у Ядвіги Олізарівни не було. Тож діти ще трохи посиділи і почали прощатися.

Біля порога Василь востаннє позирнув на мітлу, що виглядала з-під тапчана, і зітхнув.

— От би на ній політати, — прошепотів він Степанові. — На літаку я літав, з дерева літав, а от на мітлі ще не доводилося...

НІЧНІ ПРИГОДИ АРИСТАРХА

Мурка сиділа на крівлі своєї хати. Вона замріяно дивилася на всіяне зорями небо, їй хотілося, щоб у неї виросли крила.

Думки про крила так захопили її, що вона навіть не почула, як на крівлю видряпався і Аристарх. А може, зробила вигляд, ніби нічого не почула. Тож гостеві довелося кілька разів вибачально муркнути, аби прекрасна мрійниця звернула на нього свою увагу.

— Доброї вам ночі, — сказав Аристарх і чемно схилив свою важку голову. — От я і прийшов.

Мурка зміряла поглядом Аристарха з голови до хвоста і знову перевела свій замріяний погляд до неба.

— Вибачте за компанію, — зніяковіло промимрив Аристарх і нерішуче затоптався край даху. — Я, здається, прийшов невчасно, так?

— Ви любите літати в думках? — несподівано запитала Мурка. — Чого ж ви там стоїте, ідіть сідайте поруч!

— Красненько дякую, — сором'язливо відказав Аристарх. — В думках? Не знаю, якось не задумувався над цим. А от насправді літати доводиться часто. Хазяйка моя, знаєте, прокладає курс, а я влаштуюся позаду і хроп... вибачте, лечу.

Мурка пересмикнула своїм пухнастим хвостиком.

— Я зовсім не те маю на думці, — промуркотіла вона ніжним і, як ладен був заприсягтися Аристарх, неземним голоском. — Я про те, щоб самому літати. Ось так... — наче крильцями, змахнула Мурка передніми лапками, і Аристархові навіть подих перехопило — такою вона здалася йому легкою й чарівною. — І летіти, летіти, летіти... І щоб маленька беззахисна лапка була в лапі надійного і мужнього товариша... Ах! — зітхнула вона. — Напевно, цього ніхто, ніхто не зрозуміє!

— Даремно ви так, — проказав Аристарх, холонучи від думки, що навіть познайомитися як слід ще не встиг, а вже насмілюється заперечувати такій красуні. — Я, звісно, вибачаюся, та коли щось треба — ось вам моя лапа. І не турбуйтеся, вона досить-таки міцна. Бувало, як заїду по потилиці!..

— Ах, — відказала на те Мурка втомлено-неземним голосом. — Вам би все про потиличники. Ну що вони таке перед оцим... оцим... — вона тицьнула лапкою в зоряне небо. — Крила мені потрібні, крила! На одну хоча б ніч!.. А вам подобається хоровий спів?

— Хоровий спів? — перепитав Аристарх, котрий зроду не чув про таке. — Я, знаєте... теж якось над цим не задумувався.

Врешті, Мурці обридло споглядати зірки і вона перевела свій погляд на прибульця.

— От тепер ви мені подобаєтеся. Тепер ви маєте зовсім не такий вигляд, як вдень, — промуркотіла вона схвально. — Саме таким я вас і уявляла. От виходите ви на сцену — величний, мужній і благородний. І на шиї бантик. А в залі — коти, коти, коти...

— А що я на тій сцені робитиму? — поцікавився Аристарх.

Чарівна Мурка нагородила його довгим, загадковим поглядом.

— Нічого особливого. Чекатимете на мене, та й годі. А потім виходжу я... Ми стаємо поруч, легким поклоном вітаємо глядачів і починаємо співати... Ну, хоча б оцю...

Мурка приклала лапку до свого білосніжного горлечка, мрійно закотила під лоба очі і затягла:

— Няу-ау-а... Чого ж ви мовчите? Підспівуйте!.. А-у-а-а...

— Няв!!! — гарикнув недосвідчений в хоровому співі Аристарх.

Мурку немов вітром здмухнуло з даху. І лише через декілька хвилин в слуховому віконці з'явилася її голівка.

— Хіба ж так можна? — стражденницьким голосом простогнала вона. — Вірите, моє серце ледве не розірвалося від жаху!

— Я вибачаюся... — в повному замішанні промуркотів Аристарх. — Але не можу зрозуміти, чому ви... чому я вас так налякав.

— Ах, що тут розуміти? — докірливо озвалася Мурка і сіла на попереднє місце. — Торік приїхали до нас якісь курортники. З ними приїхав пес Буян. Таких жахливих і невихованих псів світ ще не бачив. Знаєте, до чого я веду?

— Ні, — змушений був визнати Аристарх.

— До того, що голос в нього такий, як щойно був у вас.

Аристарх від сорому ладен був провалитися крізь дах.

— Даруйте... але ж я не знав... я ніколи ще не співав.

— Воно й видно. Ви геть не можете володіти своїм голосом. Ви, мабуть, навіть уявлення не маєте, як воно робиться.

— Не маю, — слухняно згодився Аристарх.

— То ж бо й воно. Та це не страшно, я вас навчу, — пообіцяла Мурка. — А зараз ходімо. Нам пора.

Вони вибралися на вулицю і рушили в протилежний куток Горобців. Мурка чомусь притискувалася до парканів, часто й насторожено озиралася на всі боки. І все ж продовжувала свою думку:

— Так, так! Ви навіть не уявляєте, який вам даровано голос. Ви ціни йому не знаєте!

Несподівано вона зупинилася і почала до чогось прислуховуватися.

— Ідіть сюди! — стривоженим шепотом покликала вона Аристарха. — Тримайтеся ближче до парканів! Тут знаєте скільки тих собак розвелося? Просто жах! І найстрашніший поміж них Буян. На горе всім котам він вирішив назавжди поселитися в Горобцях. Ходять навіть чутки, що він колишній вовкодав. Ви навіть не уявляєте, як я боюся колишніх вовкодавів.

— Ось чого ви йдете так обережно! — загорланив Аристарх. — Даруйте, може, я знову втручаюся не в свої справи, але... Хочете, щоб собаки обходили вас десятою дорогою?

Мурка застережливо приклала лапку до вуст.

— Цс-сс... Не розмовляйте так голосно, — сказала вона і посміхнулася. — Звичайно, не хочу!

— Чому? — сторопів Аристарх.

— Кому ж може сподобатися, що його обходять десятою дорогою. То значить, що він або ж злий, або ж страшенно некрасивий. А я хіба така?

— Що ви, — палко заперечив Аристарх. — Як ви тільки можете наговорювати таке на себе! Ви... ви найвродливіша в усьому світі! Всі інші перед вами — тьфу, та й нічого більше!

Мурка подякувала йому довгим поглядом своїх променистих очей.

— Отож мені й не хочеться, аби мене обходили десятою дорогою, — сказала вона. — Навіть такі невиховані істоти, як наші собаки... Чекайте, що ви затіяли?

Але Аристарх вже стояв посеред вулиці і горланив:

— Гей, собаки! Де ви, боягузливі голови? Ану, виходьте з дворів!

Шалене собаче валування злетіло над сонним селом. З усіх усюд на поклик Аристарха почали збігатися різнокаліберні собацюри з настовбурченими зашийками. Як — їм, законним господарям нічних Горобців, кидає виклик якийсь там мерзенний кіт?

Мурка, забачивши такий жах, блискавкою майнула на вершечок найближчого дерева.

— Лізьте сюди! — пронявчала вона тонким, тремтячим голосом. — Тут вони нас не дістануть. Ой лишенько, та що ж це ви собі задумали?

Але Аристарх у відповідь лише змахнув їй обрубком хвоста і, на всяк випадок оберігаючи спину, притиснувся до паркану.

Перші, найдрібніші собаки, забачивши такого здоровецького муркета, загальмували так, що аж курява знялася. Вони почали вдавати, ніби потрапили сюди цілком випадково. Вони були не проти того, аби негайно повернути назад, але зробити цього вже не змогли. На них все більше натискали інші собаки. Мало-помалу нагороїжена зграя підступала все ближче й ближче до самітного кота. На чолі натовпу був колишній вовкодав Буян.

— Сьогодні ми з вами трохи порозважаємося, — густим басом гарчав Буян. — Ану, підходьте до нього з боків, відрізуйте шлях до втечі!

— Ближче підходьте, ближче, — підбадьорював їх Аристарх. — Підходьте, не бійтеся!

Кожна клітинка його дужого тіла тремтіла в передчутті бою. От зараз він покаже чарівній Мурці, на що здатен вірний, відданий кіт!

— Що ж, пора, мабуть, починати, — мовив він сам до себе, коли собача зграя на чолі з Буяном опинилася на відстані одного стрибка.

Бійка була короткою і нещадною. Над парканами високо здійнялася густа курява. На всі боки полетіли жмутки шерсті. Собаки і Аристарх сплелися в клубок.

Та через якусь хвилину злісне валування нічних господарів перейшло в розгублене скавуління. Ще мить — і зграя, обганяючи власні голоси, кинулася врозтіч. На полі битви залишився лише колишній вовкодав. Власне, він теж би з радістю дременув слідом за іншими, проте переможець міцно тримав його за вуха. Стріпуючи пса при кожному слові, Аристарх втовкмачував йому основи поваги і любові до ближніх.

— Ану, поглянь-но нагору, — казав він. — Бачиш на дереві чудову білу кішечку?

— Бачу, бачу, — з готовністю відказував Буян.

— Так-от, запам'ятай сам і передай іншим: я не вимагаю, щоб ваше пришелепувате плем'я обходило її десятою дорогою. Та коли хоч один з вас гавкне на неї чи бодай вишкірить зуби — матиме справу зі мною. Затямив?

— Так, так, — стріпував головою Буян і клацав зубами.

— А тепер геть звідси! І щоб духу твого більше тут не було!

Головний нічний господар, а заодно і колишній вовкодав, миттю розчинився в темряві.

Аристарх допоміг Мурці злізти з дерева.

— Отепер буде все гаразд, — сказав він. — Від сьогодні ніхто вас і кігтем не зачепить. Можете ходити собі, де вам тільки заманеться.

— Я до цього часу не можу повірити тому, що сталося, — тремтячим голосом призналася Мурка. — Я здогадувалася, який ви дужий та хоробрий, але щоб отаке... Спасибі ж вам, що захистили бідну кішку! Ах, коли б то ви мені ще й крила дістали!

— На жаль, не можу, — знічено зізнався Аристарх. — Не випало мені розпоряджатися крилами.

— Шкода, — зітхнула Мурка. — А мені так хотілося б хоч раз в житті спіймати кажана!

— А куди ми йдемо? — врешті поцікавився Аристарх.

— Йой! — зойкнула Мурка. — Я й забула вам сказати про це. А все через ті переживання. Ми ж ідемо на репетицію сільського хору. У нас, горобцівських кішок, знаєте які голоси? О! Коли на нас находить натхнення, то навіть люди кидають свої справи і вибігають надвір.

— Може бути, — шанобливо згодився Аристарх. — Та все одно такого голосу, як ваш, немає, мабуть, в усьому світі.

І знову Мурка подарувала йому довгий погляд своїх променистих очей.

На них вже чекали. Десятків зо два котів і кішок статечно сиділи на дахові старої колгоспної конюшні. Вони поодинці пробували голоси і схвильовано шарпали різнокольорові бантики на своїх шиях.

— А навіщо їм оті мотузки? — здивувався Аристарх. — Мишей на зашморг ловити, чи що?

— Ах, ви вперто не бажаєте зрозуміти, з ким маєте справу, — зітхнула Мурка і докірливо похитала своєю чарівною голівкою. Потому дістала з торбинки білу, в синій горошок, тасьму і теж старанно вив'язала її на своїй шийці. — Ми ж не якісь там прості коти-нероби, ми учасники талановитого хорового колективу. А он той, з паличкою, — наш керівник і головний диригент, Мушкетон Васильович.

У Мушкетона Васильовича були рідкі, стерті вже зуби, лисина на голові і натхненний вираз на пиці. Він безнастанно відкашлювався, заспокійливо проводив по горлянці лапою і наспівував про себе: «Ля-ля... кг-мм... до-ре-мі, ля-а!»

— Скільки можна чекати? — розмахуючи диригентською паличкою, мов простим ціпком, запитав він.

— Ах, Мушкетоне Васильовичу, — одізвалася на те Мурка і-закотила очі під лоба. — Вам би все дорікати. А те вам байдуже, що мене сьогодні ледь-ледь не впіймали оті розбишаки на чолі з Буяном!

Мушкетон Васильович жахнувся.

— Що ви кажете! — вигукнув він. — Ото була б втрата! Для всіх нас. Ет, немає на них ніякогісінької управи, ось що я вам змушений сказати. Ніякогісінької. І куди тільки ті люди дивляться?

— Помиляєтеся, — заперечила Мурка і показала на Аристарха. — Є тепер на них управа! Мій новий друг тільки-но в жорстокому бою переміг одразу всіх собак! Він взяв з них слово честі, що вони більше не чіпатимуть нас!

Від такої новини Мушкетон на мить сторопів.

— Нечувано! — нарешті заволав він. — Кіт розправився з собаками? Ні, цього не може бути!

— І все ж це чистісінька правда, — сказала Мурка. — Слово честі, правда!

— Неймовірно... Яку ж для цього потрібно мати силу, мужність і відвагу! Я переконаний, мій юний друже, що і голос ваш повинен відповідати цим героїчним якостям. Так-так, повинен!

— Правду кажучи... — невпевнено почав Аристарх. Проте перехопив застережливий погляд Мурки і замовк.

— В нього виняткові голосові дані, — докінчила Мурка за свого нового приятеля. — Виразні, гучні. Повірите, навіть мурашки по спині біжать...

— О! — вигукнув Мушкетон Васильович. — Саме цього нам ще і не вистачало! Юний мій друже, заспівайте щось для початку. Хотілося б, знаєте, мати про вас певне уявлення. Ну, то як — зможете?

— А чого ж, — згодився Аристарх.

— От і чудово! Увага! — вигукнув Мушкетон Васильович і диригентською паличкою постукав по голові найближчого кошеняти. — Прошу уваги. 1-і, раз!

Потішений Аристарх гарикнув точнісінько так, як нещодавно на Мурчиному даху. Наслідок виявився таким же. Навіть більше — внизу, на стайні, стривожено захропли і забили копитами коні.

Неабияк перепуджені учасники горобцівського хору видряпувалися на дах поодинці. Не було лише головного диригента. Після тривалих пошуків його знайшли під стіною стайні, де він лежав без свідомості. Прийшовши до тями, Мушкетон Васильович обвів стривожених учасників хору каламутним поглядом і раптом кинувся Аристархові на шию.

— Нечувано! — пронизливо заверещав головний диригент. — Неймовірно! Шановний юначе, якщо мені доведеться колись передати свою диригентську паличку — вважайте, що вона в ваших руках. Який голос! Мамцю рідна, якої глибини і виразності бас! Ходімо, друже мій. На нас чекають славні діла!

І, притримуючи поперека, головний диригент першим подряпався на дах.

Потому почалася репетиція.

Врочистим і поважним голосом, ніби вони знаходилися у великій залі, Мушкетон Васильович оголосив:

— Жанрова замальовка.

Затим підняв диригентську паличку, і в ту ж мить дзвінкі котячі голоси дружно злетіли до зоряного неба:

До-ре-мі-фа-мняу-сі...

— Стійте! — вигукнув Мушкетон Васильович. — Це ми вже проходили. А от вам, любий мій юначе, зараз належить виконати найвідповідальнішу партію. Уявіть-но собі господаря, в котрого щоночі щось щезає з комірчини. Той господар має неабияку витримку, але, врешті-решт, і в нього пропадає терпіння. Тож він глибоким і сповненим трагізму голосом, запитуй...

Головний диригент старечою скоромовкою пронявкав те, що повинен був запитати господар, і знову змахнув паличкою.

До-ре-мі-фа-мняу-сі... —

відгукнувся хор.

Що накрали, принесіть... —

трагічним голосом гарикнув Аристарх. На це Мурка грайливо-винним голосом проспівала:

Я украла ковбасу...

А котячий хор злагоджено поклявся:

Що лишилось, принесу...

— Неймовірно! — в захваті нявкав Мушкетон Васильович. — Який голос! Мрія, а не голос!

О, що це була за ніч! Найкраща в Аристарховому житті.

НЕЛЕГКА РОЗМОВА

Ще спросоння Степан відчув якусь невимовну тривогу. Йому здавалося, ніби в хаті щось пропало. Чи хтось. Але хто саме?

Він прокинувся і почав прислухатися. Он у дворі загурчав мотоцикл. То батько поїхав на роботу. Отже, з ним нічого не трапилося.

Он задзвеніла відром мама. Значить, і з мамою все гаразд.

Сам він лежить ось тутечки, в ліжку... Тож кого ще не вистачає?

І тут він згадав: кудись пропав Шурхотун. Вчора перед сном Степан кликав його, кликав, — та так ні до чого й не докликався.

Він звівся на ліжку і півголосом запитав.

— Гей, Шурхотуне, де ти?