Гості на мітлі (стр. 7 )

Таню огорнув жах. Вона хотіла закричати, покликати на допомогу Ядвігу Олізарівну, проте вуста чомусь перестали її слухатися.

А мітла тим часом порівнялася з рідкими хмарками. Тоді розвернулася вістрям у бік повного місяця, що тільки-но викотився з-за обрію — і полетіла, помчалася, з кожною секундою збільшуючи свій і без того стрімкий лет.

Вітер зловтішне свистів у вухах, стало зимно, — а мітла летіла собі та й летіла. Земля внизу розтанула, розчинилася в сріблястих сутінках, і лише нечисленні вогники вказували, де вона знаходилася.

Таня вже й рук не відчувала від холоду, зуби вибивали невпинний дріб, а мітла все летіла й летіла невідомо куди.

Нарешті вона почала повільно знижуватися. Далеко попереду забовванів високий пагорб без жодного кущика на вершині. На ньому безладно метушилося безліч вогників. Щось підказало Тані, що оце і е та сама Лиса гора, куди влітку, в ніч повного місяця, збираються на свої ігрища відьми.

Вогники з кожною хвилиною наближувалися, збільшувалися у розмірах. Зненацька дикий гуркіт і ревисько, мов буря, налетіли на Таню. Навколо неї, немов у страшному сні, замиготіли роззявлені пащеки, тьмяно заблищали вибалушені, божевільні очі... Тої ж миті над Лисою горою прогримів чийсь оглушливий голос:

— Стережися! Між нами людина!

Нарешті Ядвіга Олізарівна закінчила покривати СТУПу лаком. Вона спрямувала на неї долоні, щось проказала незрозумілою скоромовкою — і СТУПа, слухняно піднявшись над землею, розчинилася в повітрі. А Ядвіга Олізарівна присіла на моріжок і задумалася про те, що не сьогодні-завтра доведеться покидати цю землю, де їй з Аристархом несподівано довелося зазнати стільки доброго...

Вона так замислилася, що не звернула уваги на слабкий, віддалений голос дівчинки, який долинув від самітного будиночка. Через деякий час Ядвіга Олізарівна підвелася з землі і поволі пішла лугом, пестливо доторкуючись рукою до голівок зарошених вже квітів.

«От і все, — втомлено подумала вона, коли зайшла до хати. — Шкода, дуже шкода...»

Світла запалювати вона не стала. Очі баби-яги бачили вночі не гірше, ніж удень. До того ж, зійшов повен місяць.

Ядвіга Олізарівна рушила було до постелі, та раптом заклякла, мов укопана, їй здалося, ніби в кімнаті чогось не вистачає. Але чого — зрозуміти не могла.

На всяк випадок вона запалила каганця і уважно обвела поглядом кімнату. Тут начебто все стояло на своїх місцях. Кухлики, миски, снопики трав...

Тоді вона вийшла в сіни, виглянула на подвір'я. І раптом її мов морозом обсипало: в будинку не було мітли!

Ядвіга Олізарівна двічі обійшла навколо обійстя. Потім подалася туди, де над землею погойдувалася невидима СТУПа. Проте мітли не було і там.

Ядвіга Олізарівна прожогом кинулася до хати, розвела в печі вогонь, заповнила горнятко лише їй відомими травами і, коли вода закипіла, перенесла горнятко на стіл. Потім взялася чаклувати над ним.

Через хвилину пара, що стовпом піднялася з горнятка, засвітилася зсередини. В тому світлі з'явилося зображення якоїсь дівчинки. Придивившись, Ядвіга Олізарівна розпізнала у ній Таню.

Ось дівчинка зайшла на подвір'я, озирнулася, і її вуста щось вимовили. Ядвіга Олізарівна здогадалася, що Таня покликала її. По тому від стіни відштовхнулася мітла. Погойдуючись, вона підпливла до дівчинки.

Ядвізі Олізарівні перехопило подих. Цієї ночі, так, саме цієї ночі, коли в небі сходив повен місяць, жодному з людей ні в якому разі не можна було доторкуватися до мітли!

Застиглими очима Ядвіга Олізарівна стежила за тим, як Таня присіла на держално, як мітла прожогом шугонула вгору і подалася в напрямку Лисої гори...

Бичачі, собачі і гадючі очі дружно втупилися в Таню. Юрма гойднулася і розлючено загуділа.

— Е-е, стривайте! — вигукнула раптом кривобока потвора з свинячим писком. — Та вона ж верхи на мітлі! І мітла та належить нашій Ядвізі Олізарівні!

Все заглушив зловтішний регіт. Якийсь висхлий скелет у захваті ляснув клешнями по колінах:

— Оце так Олізарівна! Це ж треба — в таку ніч прислати нам в подарунок людську дитину!

— А сама навіть не доторкнулася до неї, — зауважила потвора з свинячим писком. — Дивіться — в неї все людське, нічого нашого і близько немає!

— Немає — так буде! — просурмив кінський тулуб на слонячих ногах. — Для початку прикрутимо їй совину голову. А замість рук примайструємо жаб'ячі лапки. Нумо, до роботи!

Юрма зареготала і кинулася на Таню. Хтось збив її з ніг, чиїсь крижані кігті зімкнулися на шиї...

І тієї миті неначе вихор налетів на Лису гору.

— Зупиніться! — пролунав голос Ядвіги Олізарівни. — Відійдіть від неї!

її СТУПа з розгону врізалася в натовп. Почувся тріск, стогони, гучні прокльони. Кінський тулуб на слонячих ногах відлетів далеко убік і покотився по схилу, підминаючи, наче дорожній коток, під себе всіх, хто траплявся на його шляху.

— Ти що — вчаділа? — потираючи боки, поцікавився тулуб. — Гадаєш, коли старша відьма, то вже все дозволено, га?

— Відійдіть від дитини, — повторила Ядвіга Олізарівна. — Всі відійдіть.

Вона обережно взяла на руки знесилену Таню і перенесла її до СТУПи.

— Е, та вона з цією дівчинкою збирається чкурнути від нас! — загугнявів кінський тулуб, коли СТУПа почала підніматися в повітря. — Не бувати цьому!

— Не бувати! — підхопив натовп і кинувся услід за СТУПою. — Тримай її! Тримай, поки не розігналася!

Ікла та щелепи з хрумтінням впивалися в дерев'яні борти, кістляві пальці хижо хапали повітря, держална мітел, мов списи, вдарялися в СТУПу. Та Ядвіга Олізарівна спритно ухилялася від тих ударів і сама щосили гамселила мітлою по пиках, клешнях і писках.

— Таню, нахились! — гукнула вона.

Проте було вже пізно. Над головою у дівчинки щось гримнуло, і дикий, нестерпний біль пронизав Таню наскрізь. Вона скрикнула і втратила свідомість.

Опам'яталася Таня в самітному будиночку.

За вікном розвиднювалося. Ядвіга Олізарівна поралася біля печі. Відблиски вогню падали на її змарніле обличчя.

— Прокинулася, дитино моя? — запитала вона, ледве дівчинка розплющила очі. — Боляче тобі, так?

— Дуже, — призналася Таня. їй нестерпно пекло всередині, голова, здавалося, от-от розколеться.

— Потерпи, дитинко, — сказала баба-яга. — Потерпи ще трішечки... — Вона процідила через марлю склянку якогось відвару і дала Тані випити. — Зараз буде легше.

— Мені так соромно за ту мітлу... — з зусиллям вимовила Таня. — Вибач, коли можеш.

Ядвіга Олізарівна погладила дівчинку по голові.

— Вини твоєї тут немає, — сказала вона. — То все трапилося через мою кляту забудькуватість. Такої ночі треба було ховати мітлу подалі, а я залишила її майже на дорозі. А без мене вона знає лише один шлях — на Лису гору... Ну, гаразд, чого вже там жаліти! Головне, аби з тобою нічого не трапилося.

Таня раптом підвелася на ліжку.

— Ой, я ж забула про свою бабусю! А вона, мабуть, так хвилюється, так хвилюється!

— Лежи, лежи, — заспокоїла дівчинку Ядвіга Олізарівна. — Я вже їй передала, що ти ночуєш у мене. Так що спи спокійно. Все буде гаразд.

Проте Тані здалося, ніби Ядвіга Олізарівна чогось не доказує...

ЩО БУЛО ЗГОДОМ

Крізь сон Степан відчув, як йому залоскотало в носі. Ніби хтось під ним провів травинкою.

Він чхнув і прокинувся.

— На здоров'я! — несподівано пролунав біля вуха чийсь бадьорий голос.

Степан скосив очі і побачив крихітного дідуся, що примостився на краєчку подушки.

— Шурхотун! — вигукнув Степан. — Ти повернувся? Ядвіга Олізарівна відпустила тебе?

Шурхотун часто-часто закивав головою.

— Атож, відпустила. До цього часу не можу повірити в таке. І як тільки моє серце витримало, як воно не розірвалося? Ну, думаю, загориться наша хата — а я тут. Ну, думаю, налетить на неї ураган — а я знову тут...

— Де це — тут? — не зрозумів Степан.

— Тобто, там, — виправився Шурхотун і невизначено махнув рукою. — Та ти поспи ще трохи, поспи, — зажебонів домовик поспіхом. — То я так, на радощах тебе розбудив. Та й ніколи мені, треба перевірити, чи все тут у порядку...

Шурхотун стрибнув з ліжка і заклопотано потупотів до буфета. А через якусь хвилину кроки домовика відлунювали вже з сіней, потім з горища. Вони були легкими, майже нечутними. Вони швидше скидалися на тихий-тихий шурхіт. Раніше, коли Степан засинав чи прокидався, він не раз чув той шурхіт. Але не звертав на нього ніякої уваги. Хіба що інколи думав, ніби то вітер поворушив десь папірцем або загойдалася на вікні фіранка.

Але відтепер Степан точно знатиме, в чому тут справа.

Хлопець з полегшенням зітхнув і знову заплющив очі. Та через кілька хвилин почулися вже інші кроки, і у вікні з'явилася стрижена Василева голова.

— Спиш? — з докором запитав він. — А тут на тебе Аристарх чекає не дочекається.

Степан похапцем одягнувся і вибіг з кімнати.

Аристарх сидів біля ґанку, і вигляд у нього був якийсь пригнічений, невеселий. Перед ним стояла повна миска молока, проте кіт навіть не поглянув на неї.

— Нещастя трапилося, Степане, — тужливо сказав Аристарх. — Трапилося найстрашніше, що можна уявити.

І він розповів про те, що відбулося на Лисій горі.

— Тепер хазяйка відрізала всі шляхи, — закінчив він. — Ось які справи. Відступати далі нікуди. Доведеться відповідати за все... — Він шморгнув носом і підморгнув Степанові, хоча на його писку все ще відбивалися тривога і переляк. — Нічого, нас голими руками не візьмеш. Ми ще декому покажемо свої пазурі...

Друзі довго сиділи мовчки. Думали.

— Ну, Танька! — досадливо вигукнув Василь і стукнув кулаком по коліну. — Хто її просив хапатися за мітлу, га?

Йому ніхто не відповідав. Та й що можна було на це відповісти?

— А з вами обов'язково має статися щось найстрашніше? — запитав трохи згодом Степан у Аристарха. — Може, якось воно обійдеться?

— Навряд, — зітхнув Аристарх. — Ти навіть не уявляєш, на що вони здатні...

Першим піднявся Василь.

— Так чого ж ми тут сидимо? — запитав він. — Може, там... з Ядвігою Олізарівною... а ми тут в холодку...

— І справді, — сполошився Аристарх. — Біжімо!

На щастя, в самітному будиночку поки що було все гаразд. Таня лежала на тапчані і обережно погладжувала поранене плече, начебто вмовляючи його не боліти. Ядвіга Олізарівна сиділа у дівчинки в ногах, звично перебирала трави і про щось розповідала.

Василь увірвався до кімнати. Ще з порога почав:

— Ну, Танько! Взяти б зараз добрячу ломаку та пройтися по тобі! Ти уявляєш, що натворила, га?

— Уявляю, — винувато прошепотіла дівчинка, і на очах її з'явилися сльози. — Тепер я добре це уявляю.

Ядвіга Олізарівна поглянула на Василя набагато привітніше, ніж завжди. Проте це не перешкодило їй зробити зауваження:

— Коли заходиш до чужої хати, не завадило б і привітатися.

Василь на мить знітився. Але лише на мить.

— Доброго ранку, — сказав він. — Проте це я вам кажу, а не їй. її це не стосується.

— Буде тобі костричитися, — мимоволі посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — Що було, того не вернеш.

— А ще я думаю ось про що, — заклопотано продовжував Василь. — Наскільки я зрозумів, ви зобов'язані скрізь чинити зле. Правильно?

— Припустімо, ти правильно зрозумів, — відказала Ядвіга Олізарівна і пильно подивилася на хлопця. — Але чому ти про це згадав саме зараз?

— А от чому. Якщо ви повинні скрізь чинити зле, то, може, вам нічого не буде за Лису гору? Головне, що вчинили зле, а де — то не має значення. Правильно?

— А що... — повільно почав Аристарх, і в нього запалали очі. — Здається, в цьому щось є. Ні, ти чудово придумав! Дай я тебе обніму за це!

— Ех, захиснички ви мої, — вдячно посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — На жаль, не все одно. Зовсім не все одно.

— Ой! — раптом вигукнув Степан. — Я ж забув вам сказати...

І він повідомив про те, що в Горобцях для Ядвіги Олізарівни незабаром буде збудована хата.

Баба-яга вислухала його, не зронивши й слова. Лише все нижче й нижче нахиляла свою сиву голову. Несподівано підвелася і поспіхом вийшла з кімнати.

Вона не поверталася довго. Аристарх кілька разів підходив до порога, але не наважувався його переступити. Нарешті посмілішав і виглянув у сіни.

— Сидить на ґанку й плаче, — спішно причинивши двері, повідомив він. — Дивні ви істоти, люди, — продовжував кіт по паузі. — Чи то радість у вас, чи то горе — мерщій у плач. Та коли б мені таке повідомили, я б... я б...

— То й що б ти зробив? — запитав Василь.

Аристарх замислився.

— Не знаю, — врешті відказав він. — Але ні в якому разі не рюмсав би.

Нарешті Ядвіга Олізарівна повернулася до кімнати.

— Передай їм, — сказала вона Степанові, — передай їм всім, що я цього ніколи не забуду.

— Це правда, — підтвердив Аристарх. — І тепер ми будемо битися з потрійною силою. Тепер ми знаємо, що на нас чекають.

— Атож, — погодилася баба-яга. — Тепер ми про це знаємо. А зараз, любі мої, треба перевезти Таню додому. А то, чого доброго, баба Марія розхвилюється не на жарт.

Таню винесли надвір і обережно всадовили на багажник. Василь, як господар, зібрався було вести велосипеда, проте в останню мить роздумав.

— От ще! Стану я возити всіляких шкідливих дівчиськ, — пробуркотів він і передав кермо Степанові. — Тягни її сам.

І знову два дні і дві ночі Ядвіга Олізарівна не виходила з хати баби Марії, її дуже й дуже турбувало плече дівчинки. Воно загоювалося надто повільно. Бо що там не кажіть, а укуси, нанесені злими чаклунами, набагато небезпечніші від звичайних.

ПРОЩАЛЬНИЙ МАРШ

Звичайно, про все, що відбулося на Лисій горі, ні хлопці, ні тим паче Ядвіга Олізарівна не казали нікому. Та позаяк хворобу Тані потрібно було якось пояснити, то метикуватий Василь розпустив по Горобцях чутку, ніби дівчинку укусила отруйна гадюка. А оскільки ні в самих Горобцях, ні навколо ніхто про отруйних гадюк і не чув, то Василь змушений був пояснювати всім і кожному, буцімто та гадюка якимось чином дісталася із пустель Середньої Азії, а може, і з самої Африки.

В ці дні найщасливішою, либонь, істотою в Горобцях був Аристарх. Завдяки щедрим сніданкам, обідам, полудникам і вечерям (в яких далеко не останню роль відігравало молоко), кіт значно погладшав. Де пропадав Аристарх ночами, ніхто з дітей, звісно, не знав, але дні він проводив на задвірках хати баби Марії, в малиннику. Аристарх вициганив у Василя старенького транзистора і тепер невпинно крутив коліщатко настроювання, муркочучи про себе ту мелодію, котра долинала з приймача. Аристарх посилено розвивав у собі музичний слух і виразність виконання.

Поруч з Аристархом зазвичай сиділа Мурка. Час від часу вона застережливо піднімала лапку.

— Ні-ні, в цьому місці ви фальшивите... Муркотіти треба ось так...

І показувала, як саме. Аристарх слухняно, мов першокласник, повторював за нею.

Та, на жаль, все має свій кінець. На четвертий день Аристархова голова з'явилася у вікні Степанової кімнати. З її вигляду неважко було здогадатися» що трапилося щось надзвичайне.

— Я прийшов попрощатися, — сказав Аристарх. — Нас викликають на Лису гору.

Степан відчув, як у нього боляче стислося серце.

— Слухай, — почав він. — А навіщо вам взагалі летіти туди? Що вони вам за це зроблять? Нічого.

Аристарх сумовито похитав головою.

— В такому разі вони прилетять сюди. І тоді тут зчиниться таке, що й казати страшно! А навіщо вам ця халепа? Ні, ми з хазяйкою твердо вирішили летіти. Нічого людям розплачуватися за нас. Самі заварили кашу — самі й відповідатимемо.

— Тоді... може, вам треба чимось допомогти? — по паузі запитав Степан. — То ти не соромся, скажи. Все, що тут є, — твоє.

— Та ні, спасибі, — подякував Аристарх. — Не треба нічого. Хіба що... Розумієш, я хоча і чаклунський кіт, але проти їхнього гіпнотичного опромінювання, мабуть, не встою...

— Тобі потрібен шолом? — здогадався Степан, і, не чекаючи відповіді, кинувся в глибину кімнати. — Ось, візьми. Може, і Ядвізі Олізарівні теж треба? То я запитаю у Василя.

— Він їй ні до чого, — сказав Аристарх. — Вона сама кого завгодно опромінить.

— То, може, вип'єш на дорогу молока? — запитав Степан.

— О, — повеселішав Аристарх. — Оце діло!

Біля самітної хатини зібралося багато різноманітного народу. Біля воріт стояла СТУПа. Вона була готова до відльоту. Степанові мимохіть спало на думку, що коли б над нею був ще й гвинт, то вона, поза сумнівом, скидалася б на сучасний вертоліт.

Таня з сльозами на очах щось казала Ядвізі Олізарівні. Баба-яга щохвилини притискувала її голівку до грудей.

— А ці чому вештаються під ногами? — запитав Василь і тицьнув пальцем на півтора десятка котів, кицьок і кошенят, що з пригніченим виглядом тинялися по всіх усюдах.

Аристарх докірливо похитав головою.

— Ет, Василю, Василю! — сказав він. — Яким ти був, таким і залишився. Пора б уже здогадатися, що то мої найближчі родичі по крові. З ними я провів найщасливіші години в своєму житті. Чи не так, Мушкетоне Васильовичу?

Облізлий котяра на знак згоди схилив голову і поважно пригладив рідкі, обпалені на якомусь вогні вуса. Затим поманив Аристарха в кінець двору.

— Любий мій юначе, — журно і водночас урочисто почав він. — Шкода, надзвичайно шкода, що ви покидаєте наше товариство. Тож прошу вислухати мене на прощання з усією увагою, на котру ви лише здатні...

— Слухаю вас... — Аристарх чемно схилив голову. — Слухаю вас дуже уважно. Я ще ніколи не був таким уважним, повірте мені!

— Як вам відомо, у нас чудовий хор, — вів далі Мушкетон Васильович. — Таких виконавців котячих пісень навряд чи де знайдеш. От лише з назвою нам не дуже пощастило. Ну, подумайте самі, куди це годиться — горобцівський котячий хор?

— Маєте рацію, — ствердив Аристарх. — Це й справді нікуди не годиться.

— Ха! Сором один, а не назва! Це ж треба — горобцівський котячий хор! А учасники його, виходить, гороб'ята, чи не так? Тож ми порадилися між собою і вирішили, що від сьогодні будемо іменуватися котячим хором імені Аристарха. А члени його — аристархівцями. І даємо котяче слово честі, що ніколи й ніде не посоромимо цього високого, чесного імені!

І тут Аристарх відчув, що не лише у людей може щипати в очах.

— Дякую вам, дорогий учителю, — розчулено промовив він. — Дякую і вам, любі мої друзі!

І він низько уклонився котам.

— А я особисто чекатиму на ваше повернення, — сказала Мурка. — Завжди! Щодня, щохвилини!

— О-о! — вирвалося з глибини Аристархової душі. — Я про це навіть думати не смів! — Він узяв Мурчину лапку і міцно притис до свого щасливого писку. — Невже це мені не сниться? Невже це правда?

— Правда, — щиро підтвердила Мурка. — Чесне слово, правда!

— Даруйте, любий юначе, — втрутився головний диригент, — але нам з Муркою страшенно ніколи. Ми повинні підготуватися до виконання прощальної серенади.

Аристарх повернувся до хлопців з якимось урочистим смутком в очах. Він пильно вдивлявся в їхні обличчя, ніби хотів щось у них прочитати. Нарешті сказав:

— Обіцяйте мені, що коли вам доведеться зустріти немічного, лишаїстого кота — ви обігрієте його, нагодуєте і приголубите. Може статися, що це буду я.

— Обіцяємо, — запевнив Степан.

— Обіцяйте мені, — вів далі Аристарх, — що коли вам доведеться зустріти маленьке, жалюгідне кошенятко — ви не станете футболити його ногами чи викручувати вуха. Не хотів би я, щоб воно повторило мій шлях.

— Можеш бути спокійним, — запевнив Степан. — Ми його й пальцем не зачепимо.

А Василь, не довго думаючи, додав:

— Ну й дурень же ти, Аристарху! Дуже нам потрібно футболити всіляку комашню.

Аристарх у відчаї звів очі до неба.

— І де тебе тільки виховували? — простогнав він. — Дурень, комашня... Ет, до чого тільки може дійти людина, до чого докотитися! Страшно навіть подумати, що з неї виросте!

Він зняв з шиї транзистора і з неприхованим жалем простягнув Василеві:

— Візьми своє радіо... Жаль, що така чудова річ та попала до рук лобуряки.

Василь на ті слова лише посміхнувся і відвів лапу з транзистором убік.

— Можеш залишити його при собі, — сказав він. — Щоб не думав потім, ніби все це тобі тільки приснилося.

— От спасибі! — вигукнув утішений Аристарх. — Оце так подарунок, оце так Василь! Виявляється, що й під зовнішністю такого розбишаки інколи може битися чуйне і благородне серце!

Ядвіга Олізарівна востаннє розцілувала зарюмсану Таню, потім по черзі пригорнула хлопців і забралася до СТУПи. Аристарх скочив слідом.

— Прощайте, любі мої! — гукнула Ядвіга Олізарівна. — Хоча мені так хочеться сказати: до зустрічі! До скорої зустрічі!

Аристарх теж помахав лапою. Потім механічно покрутив ручку транзистора — із приймача несподівано гримнув прощальний марш.

— Ня-ав-а-у-а-а! — дружно вереснуло півтора десятка аристархівців.

— У нас цей марш виконують для найдорожчих гостей! — заволав Василь, перекрикуючи грім музики і котячий лемент. — Чуєш — для найдорожчих!

Аристарх на знак згоди схилив голову.

СТУПа повільно, ніби знехотя, почала підніматися угору.

З кожною хвилиною вона зменшувалася у розмірах. Зрештою перетворилася на маленьку чорну цятку.

Незабаром щезла і цятка.

Лише з синього, чистого неба все ще долітав урочистий і трішечки сумний марш.

ПОВЕРНЕННЯ

Горобці, здається, вимерли.

Учасники хору Аристарха, мов ті сновиди, з ранку до ночі тинялися вулицями. Мурка не злазила з даху. Вона, схоже, зовсім відмовилася від їжі.

Навіть собаки — і ті перестали валувати.

— Як там наша бабуся? — по сто разів на день запитувала Таня, і її смутний погляд зупинявся на покрівлі далекого будиночка, що стояв на узліссі.

— І чого б я ото так переживав? — підкреслено бадьорим голосом відгукувався Василь. — Та вони ж там... ого-го! Ось побачиш, нічого з ними не станеться. Ось побачиш!

— Якби ж то можна було їх ще хоча б раз побачити, — зітхнула Таня. — Та, мабуть, вже ніколи цього не буде. Вони, мабуть, полетіли назавжди.

Степан похмуро відмовчувався. Лише тепер він зрозумів, яким дорогим для нього став Аристарх...

Сьогодні, як і завжди, друзі зустрілися біля річки. Вони досхочу наплавалися і тепер грілися під сонцем.

— П'ятий день, як про них нічого не чути, — мовби сама до себе озвалася Таня.

— Ну й що з того? — відказав на те Василь. — От ще! Вічно б їй панікувати.

Проте цього разу в його голосі вже не вчувалося колишньої впевненості.

Зненацька в кущах щось зашаруділо, і на берег вийшов здоровенний чорний кіт з хокейним шоломом на голові.

— Аристарх! — заволав Степан. Він кинувся до кота і, не втримавшись, обняв його з такою силою, що той аж кавкнув.

— О! — вигукував Василь. — О! А я що вам казав? А ви не вірили!

Так, це був Аристарх. Але який він мав жалюгідний вигляд! Розкошланий, виснажений, весь в ґулях і подряпинах, він швидше скидався на тінь того Аристарха, з яким хлопці попрощалися п'ять днів тому.

Ще більше постраждав хокейний шолом. На ньому взагалі не було неушкодженого місця.

— Дісталося ж тобі, — співчутливо зауважив Степан, коли радість від зустрічі трохи вляглася.

Аристарх щось нявкнув і потерся головою об його коліно. Кіт і не приховував, який він щасливий, що повернувся. Променистими очима дивився він на друзів і муркотів, мов трактор, що вперше вийшов на поле.

— Ну, розказуй, як ви там жили, — зажадав Василь. — Мабуть, доброго чосу їм дали, га?

— Няв, — відказав Аристарх.

— Що? — не зрозумів Василь. — Що ти сказав?

— Няв, — повторив кіт.

В його очах з'явився переляк. Либонь, він і сам не чекав, що замість людської мови з його горла вилетить нявкання. Він напружив горлянку що було сил, проте звідтіль, як і раніше, виривалося лише нявкання. Зрештою, кіт у відчаї махнув лапою і низько опустив свою кудлату голову.

— В нього відібрало мову, — першим здогадався Василь.

— Няв, — підтвердив кіт. — Ня-ав!

Якусь мить Степан мовчав. Тоді сказав:

— Ну й що з того? Подумаєш — мову відібрало! Зате він повернувся. І головне — розуміє нас! Я правильно кажу, Аристарху?

Кіт ствердно хитнув головою.

— Ну от, бачите. А розмовляти... Подумаєш! Якось навчимося.

— Правду кажеш, — згодився Василь. — Вивчимо азбуку Морзе. Або ми запитуватимемо, а ти відповідатимеш. Згоден — нявкнеш один раз. Не згоден — двічі.

— Няв, — відказав Аристарх і знову притиснувся тілом до Степанової ноги.

— А де бабуся? — подала голос Таня, що мовчала до цього часу. — Що з нею?

Аристарх повів поглядом в бік дороги, над якою схилився крислатий бересток.

Під берестком сиділа старенька бабуся. Вона прислухалася до дитячих голосів, і на її зморшкуватому обличчі грала лагідна усмішка.

_____________________________________________________

Рутківський і на мітлі: Повісті-казки: Для серед. шк. віку / Худож. Р. Є.Безп'ятов, Г. П.Філатов. — К: Веселка, 1988. — 288 с.: іл.

ISBN -3

Повісті-казки українського радянського письменника «Бухтик з тихого затону» та «Гості на мітлі», в яких поряд із сучасними школярами діють персонажі з народних казок

БКК 84Ук7 — 44

_____________________________________________________

Литературно-художественное издание

ГОСТИ НА МЕТЛЕ

Повести-сказки (На украинском языке)

Для среднего школьного возраста

Художники

Киев «Вэсэлка»

Марсюк

Художній редактор

Технічний редактор

Юван, іюк

ИБ № 000

Ордена Дружби народів видавництво «Веселка»

Київ, МСП, Мельникова, 63.

Львівська книжкова фабрика «Атлас»

Львів-5, Зелена, 20.

_____________________________________________________

OCR *****@***net